Місто зустріло нас зранку доволі людною толпою, так що ми спочатку і не повірили, що знаходимося далеко від галасливого Києва. І досі зовсім не віриться у міф про те, що Тернопільщина найдепресивніший регіон України у економічному плані. Людей тут багато, всі працють, інакше навіщо їм було прокидатися і поспішати вже у пів на восьму?
Так як чекати власника квартири нам потрібно було до початку 10-ї, то ми вирішили прогулятися вранішнім центром міста, попити кави... А от кавою нас пригощати місто не поспішало... Якщо на шляху і траплялися кав"ярні, то всі вони працювали з 9-ї. Прийшлося гуляти без кави. Пройшлися по центру, пофотографували вранішній Тернопільський став, та палац, що зараз реконструюють.
Взагалі в місті відбувались масштабні ремонтні роботи: застиляли плиткою площу перед театром та перед палацом, оновлювали фасад театру та кінотеатру, готувався до відкриття пам"ятник Соломії Крушельницькій...
Звідси ми і будемо щоранку виїзжджати для пізнання нового, старовинного, прекрасного і пізнавального... Хоча їхати з такої зручної квартири не дуже вже і хотілося. ;-) Але часу було обмаль! Лише 6 днів, а навкруги стільки цікавого! Тож після душу ми відправилися у "Нашу кухню" по вулиці Руській для підкріплення сил, а далі вниз, через базар до автовокзалу. До речі, в Тернополі, і по районним центрам, дуже багато рекламних оголошень, іноді їх кількіть і різноманітність навіювала думки про східний базар. Одна фірма, судячи з реклами, могла охоплювати практично всі галузі послуг і торгувати найрізноманітнішими товарами. Так, наприклад, вивіска "Канцелярські товари, біжутерія, білизна, феєрверки", або "Інтернет, CDMA, Візи, Грін-карти, туристичні послуги"... Але я відволікся... Тож через базар і на автовокзал, де без проблем і черги купуємо квитки десь за 6 грн до Збаража, автобус відправляється через 5 хвилин. Чому Збараж? Бо ми втомлені після дороги, а до нього їхати всього 17 км. Тож Збараж!

Наступного ранку Света заявила, що нікуди не поїде звідси, поки ми не видеремося на Дівочі скелі. То ми прокинулися, вдяглися, розпитали персонал куди нам іти і, особливо не потурбувавшись про сніданок, пішли. Захватили з собою тільки по банану, але на пів дорозі вже розсварилися, бо я думав гарненько перекусити, як нагуляємо апетит у горах, а Света хотіла вранішнього чаю...
Добре із-за цього посварилися і на гору, трохи блукаючи у лабіринті вулиць, піднімалися мовчки дуючись один на одного...
Вибравшись на верх дуючись і глибоко дихаючи, ми виявили, що на цій висоті теж живуть люди, які проходять цей шлях щоразу по кілька разів на день, а можливо іноді і їздять машиною... От якраз одна подружня пара і підіймалась, мабуть йдуть з магазину . Де саме знаходяться Дівочі скелі у них були різні точки зору. Але те, що якісь скелі були і  праворуч ось тут за городами і трохи далі ліворуч, це ми зрозуміли. Спочатку оглянули скелі що були ближче. Це були величезні валуни, між якими були тріщини-провалля глибиною у кілька метрів. Потім пішли ліворуч. Тут, за поворотом польової дороги, нас зустрів чудовий сосновий лісок. Щоб було зрозуміліше, то ми вийшли на верх на плато, а багатотонні валуни лежали внизу. А  далі, в долині, виднілося саме місто. За легендою, яку я чи чув десь у піввуха, чи читав у півока, тож достовірність стверджувати не берусь, з цих скель стрибали молоді дівчата, щоб не дістатися у полон до татар. Не знаю, чи розбивалися насмерть, але ноги зламати там досить просто... На цих скелях дуже гарно милуватися краєвидом, і фото тут вийшли гарні, особливо "левеня на Сонечку"   Ще подумалося, що мабуть звідси чудово виглядає захід сонця, але день тільки починався...
Археолагами тут були знайдені кістки мамонтів, печерних ведмедів та гієн, шерстистого носорога...
Спускатися зі скель ми вирішили іншою стежкою, яка по нашим розрахункам, мала б вийти десь біля автовокзалу. Стежка була досить крута і ми практично з"їжджали на ногах від дерева до дерева...
Дійшовши до автовокзалу, ми дізналися розклад автобусів на Луцьк, бо сьогодні до 15-ї години мали б виселитися з готелю і прямувати далі. Потім сіли на маршрутку до центру шукати старовинні монастирі. До речі, маршрутки тут здається єдиний вид транспорту, і вони досить дорогі, як для такого маленького містечка, аж по півтори гривні!
В центрі ми смачно пообідали локшиною з куркою та омлетом у кафе "Людмила".

---

Якщо починати розглядати архітектурні пам"ятки, церкви та костели з південного боку, то найпершим попаде у очі костел святого Станіслава, побудований у 1854-1857-му роках. За взірець будівництва послужив петербургзький костел святої Катерини. Костел знаходиться навпроти повороту до Замкової гори, тож ми бачили його ще в перший день. Але з гори він виглядає доволі маленьким у порівнянні з будівлею езуїтського колегіуму.  Езуїтський монастир є найвражаючею будівлею у місті, побудований він у 1731-1743 роках. Зараз в його корпусах знаходиться гуманітарно-педагогічний інститут та загальноосвітня школа №2. А у костелі колишнього монастиря знаходиться Преображенська церква. До речі, саме цей колегіум вважається прабатьком Київського Національного Університету імені Шевченка (в якому я мав честь навчатися аж 8 років). Дуже своєрідно виглядає дворик перед головним входом... Від його паркану  віє чимось готичним та загадковим. Навпроти монастиря, через парк з меморіалом Слави знаходиться Миколаївський собор, що був закладений ще італійкою Боною, дружиною польського короля, у 1539-му році як Францисканський монастир. Він кілька разів руйнувався, горів і перебудовувався, а в грудні 1832-го року костел освятили в Миколаївський собор.
За монастирем езуїтів знаходиться садиба-музей польського письменника Юліуша Словацького (1809-1849рр), а ще трохи далі Ботанічний сад закладений у 1806-му році, але ми туди не ходили. Ми вже мали потихеньку йти у готель та збирати речі, щоб навечір поїхати до Луцька... По дорозі пройшли повз будинок "Близнюки" про який пишеться у всіх довідниках, але нас він нічим не зацікавив. Можливо тому, що знаходиться у занедбаному стані... На півдорозі між центром та готелем, за краєзнавчим музеем знаходиться один з найстаріших монастирів Кременця. Це жіночий Богоявленський монастир з височенною дзвінницею, що побудований ще у 1633-му році (Вигляд з Замкової гори). Практично навпроти нього дерев"яна церква Воздвиження Чесного Животворящего Хреста Господньго, а трохи нижче каплиця Праведної Анни.
Повз полкову Покровську церкву (1902-1905рр) ми кілька разів проїжджали маршруткою, бо вона знаходиться за автовокзалом практично на околиці міста, то і фото зроблене з вікна маршрутки.
Взагалі-то ще багато цікавого лишилося у цьому тихому містечку, що з усіх боків оточений сімома крем"яними горами... З кожної з цих гір відкриваються чудові мальовничі краєвиди. Нажаль ми встигли побувати лише на двох. Не відвідали жодне з історичних кладовищ, кожне з яких має свою історію, на кожному з них поховані знамениті історичні та героїчні постаті, кожний з них відображає певну епоху розвитку міста. Але у нас не той був настрій, щоб ходити по цвинтарях, тож хай це буде за нашої наступної подорожі у ці краї...
А ми вже дещо стомлені сиділи у автобусі, що мчав до Луцьку...

Зранку наступного дня виникла невелика проблемка. Хотілося провести цей день якось цікаво та не звичайно, бо у Свети був День Народження. Тож, привітавши її зранку на словах, почали планувати мандрівку. Бо вчорашня моя ідея "умити руки" від відповідальності не спрацювала!   Річ у тім, що була ідея "здатися у дбайливі руки якоїсь місцевої турагенції", щоб нас покатали по околицях та порозповідали історію та легенди краю. Мали на приметі 2 агенції, але представниця (чи директор) однієї з них так і не явилася на назначену зустріч , а у других ніяких запланованих акцій на цей день не було... Єх, не те що в Яремчі...   (ці історії минулго і позаминулого років нажаль  ще не опубліковані). Тож маршрути і напрямки приходилось придумувати самим... (а чим ми не агенція    ) Було аж 4 варіанти. Перший- добре дослідити сам Кременець - ми відкинули одразу, бо день тільки починався, а місто не таке вже і велике, а навколо ще стільки цікавого.  Другий - поїхати у Почаїв - бо бути у20-ти кілометрах від меки слов"янської православної віри і "пройти повз" було якось не чемно, але Света не хотіла, щоб її там "наряжали у паранжу і робили бабушку" (річ у тому, хто не знає, що жінки на території лаври мають бути у хустках та довгих юпках, яких вона не любить і з собою, звісно, не возила). Третій варіант - містечко Вишневець, на південь від Кременця - родовий маєток князів Вишневецьких, але більше нічого видатного у тих краях не було. У Свети виник ще один варіант - Острог- вони колись з експедицією заїжджали сюди на пару годин, але толком нічого не роздивилися, я був не проти, хоча тоді б геометрія нашого маршруту була б дещо дивна і логічніше було б їхати туди з Рівного. Тож, взявши підказку 50/50, лишили Острог і Почаїв та пішли до автовокзалу. Прямого маршруту до Осторога не було, а їхати з пересадками на автобусах, що ходять кілька разів на день, а потім ще й встигнути повернутися до готелю було дещо незручно. На Почаїв маршрутки ходять майже кожні 10-20 хвилин. Це і вирішило нашу подальшу долю... Маршруткою до Почаєва добралися досить швидко. Вже здалеку було видно золоті куполи і кремезні стіни лаври, питати куди іти далі чи звірятися за картою зовсім не було ніякої потреби.

(Решта фото тут)

Тут же на розкладках імпровізованого сувенірно-релігійного ринку Света купила собі шовкову хустинку, на вході за залог у 20 грн взяли юпку з чорної тканини і пішли гуляти територією. Тут одна з найбільших в Україні концентрація архітектурних, духовних та живописних пам"яток. Тож дивитися було що. Іноді Света відволікалася на дзвінки та смс з поздоровленнями... У 12-13 столітті грецький чернець засновує на місці Почаєва скит. У 1240-му році до його учнів приєднуються Київські ченці, що тікали від татаро-монгольскої навали. Після появи Божої Матері, вони влаштувалися на Почаївській горі (що назвали в честь річки Почайни, де Володимир христив русичів). За легендою Божа Матір з"явилася у вогняному стовпі і на скелі лишився слід її ступні, звідки почало бити джерело цілющої води.  Найперша літературна згадка про Почаїв датована 14 січня 1442 року, коли великий князь Литовський Казимир Ягайлович передає містечко Кременецькому повітові. На початку 16-го століття містом володіє шляхтич Василій Гостський (з містечка Гоща). Після смерті його сина містечко успадковує невістка Ганна. У 1559-му році у Почаїв приїздить грецький митрополит Неофіт, і в знак подяки за гостинність дарує Ганні старовинну ікону Божої Матері, з якої випромінювалося цілюще світло. Завдяки іконі прозрів сліпий брат Ганни. 14 листопада 1597 року вона підписала наказ про заснування на базі Успенської церкви, що була у цьому місті, чоловічого монастира, видала в його володіння близько 200га землі і шість сімей підданих та подарувала чудотворну ікону. У 1675-му році монастир витримав облогу турецько-татарського війська. Про цю подію ходить легенда, що Божа Матір з"явилася над монастирем і завернула назад ворожі стріли на них самих. У 1712 році, всупереч волі засновниці, монастир визнав унію з Римською церквою і ввійшов у чин святого Василія Великого. Цей період позначається інтенсивним будівництвом, у результаті чого з"явився новий велетенський монастирський комплекс. Після поділу Речі Посполитої у 1795 році Почаїв перейшов до Російської імперії. Ще певний час монастир залишався за василіанами, але у 1831-му році цар повернув монастир православній церкві, а через 2 роки надав статус лаври. В епоху СРСР на початку 60-х лавра опинилася перед загрозою закриття, у неї відібрали поля, пасіку, сад і значну частину будівель. Вже після розпаду СРСР монастиру повернули більшість відібраних споруд і частину землі. Що саме розповідати про лавру? Навіть не знаю. Походили, взяли святої води та проскурки, заглянули в Успенський собор та у печерний храм Іова Желізо (Почаївського).

Так і не бачили чудотворну ікону, слід стопи Божої Матері, навіть провтикали поставити свічки , хоча молитву за здравіє і за упокій таки замовили і в нагрузку ще вислухав повчання ченця про неправильність та нелігітимність церков Київського патріархату , пропонував сходити в церкву покаятися, у тому, що ходив до Володимирського собору (що є резиденцією Київського патріархату). Взагалі то я відношусь до церков (різних конфесій та напрямків), як до бізнесу, досить непогано розкрученому і в церкву ходжу тільки за нагальної потреби як то христини, вінчання, похорон, або з метою подивитися на витвори мистецтва та архітектуру . І тим не менш вважаю, що відвідування таких святих місць має позитивно сказатися на долі та здоров"ї, особливо, думаю, якщо людина знаходиться тут у день свого народження. Думаю в цей час людина найбільше відкрита для позитивної енергетики. Тож щастя тобі і здоровя, Светік . А що до недоліків нашого екскурсійного паломництва, то  у нас є гарний друг, він віруючий і родом з Почаєва, тож ми надіємося  приїхати до нього в гості та виправити всі недоліки. Тим паче, що він давно вже нас запрошує, а цей раз ми просто розминулися, він з родиною був на морі. До того ж, тут поряд є скит праведної Анни з цілющим озером та Божа гора, на якій відбився другий слід Божої Матері.

У Кременець ми приїхали вже пообіді. Поселитися вирішили в готелі Віка, що,судячи з адреси і карти, був на півдорозі між автовокзалом і центром міста. В самому центрі готелів немає зовсім. Готель новий, чистий, зручний де-не-де ще ведуться оздоблювальні роботи. Він справив дуже гарне враження. Вартість номера 140-190 грн, але десь у більшому місті  такий номер коштував би під 500 . До речі, це єдиний готель де не потрібен був паспорт при поселенні. Була тут лише одна незручність - при готелі не було кафе, але ми знайшли поруч чудовий ресторанчик в національному стилі "Козацький курінь", де зі смаком і пообідали.

Як і в Дубно, вирішили починати знайомство з "дальніх бастіонів". Тобто, пішли на Замкову гору підкорювати руїни замку, які тут видно практично звідусіль. Замок знаходився на горі Бона (названа на честь італійської княжни, що була дружиною польського короля та великого князя Литовського Сізігмунда І, і протягом 20 років (1536-1556) володіла містом), або Замкова гора. Висота гори 397 метрів над рівнем моря, або 105 метрів від підошви гори до вершини.

 По дорозі зустрічалися храми, монастирі і церкви, але фотографувати більшість з них було назручно, бо знаходилися вони на захід від дороги, а час вже був післяполудневий.

Якщо поглянути на карту Кременця, то головні дороги у плані мають Y-подібну форму, де на перетині знаходиться автовокзал, а центр і історична частина міста знаходяться нижче. Але при детальному розгляданні плану він має вигляд лабіринту, при чому жодна з вулиць на карті не йде на замкову гору.

Розпитавши місцеве населення ми знайшли таки дорогу вгору. Дорога дуже мальовнича.  Ще не доходячи до руїн ми почали фотографуватися на каміннях та пагорбах. Бачили кілька компаній, що вибралися сюди на пікнік. Біля самих руїн нас зустріли зародки (чи рештки) туристичної інфраструктури: чоловік на машині, що торгував сувенірною продукцією, а один навіть стояв біля таблички з цінами і  брав плату за відвідини руїн замку. Дитячий квиток коштував 1 грн, дорослий 3 грн. Мені, чогось, згадався Остап Бендер біля провалля... Зате тут ми купили магнітики з Кременецьким і Дубенським замками, бо у Дубно сувенірної продукції ми не знайшли...

Від замку добре збереглися в"їздна брама з баштою і трохи стін, які з перервами оточують площу у 0,75 га, де раніше був замок, що складався з церкви св. Михайла, великого будинку і господарських споруд. Перше укріплення з дерева та землі тут було споруджено ще у 12-сторіччі, яке, завдяки своєму вигідному положенню вистояло проти навали Батия у 1241-му та наступу хана Куремси 1254 року, але восени 1259-го на вимогу хана Бурондая, що погрожував розоренням краю воїни волинського князя Василька Романовича розібрали укріплення. Камяну фортецю ймовірно почав будувати польський король Казимир ІІІ з литовськими князями Гедиміновичами у 1366-му рочі, продовжував угорський король Людовік Анжуйський, що володів містом з 1370-го, а завершили Гедимировичі, які повернулися сюди 1382-го. Остаточної форми замок набув у середині 16-го сторіччя. З розвитком вогнепальної зброї, довелося перебудовувати в"їздну вежу, яка раніше виходила на перешийок гори, але, із-за загрози прякого влучання артилерії, ворота заложили, і поряд побудували нові, що виходили на глибоку долину. Взагалі, 16-те та початок 17-го століття відзначаються високим рівнем розвитку міста. Під час визвольної війни восени 1648 року до замку пійшов 7-ми тисячний загін армії Богдана Хмельницького під командуванням Філона Джалалія. Вони, з допомогою місцевого населення, взяли замок у облогу, згодом захопили та зруйнували. Після цього замок не відбудовували...

---

Одна річ тільки дуже мене розстроїла: якийсь закоханий телепень намальвав на всю стіну пошлі сердечки і написав величезними буквами "АЛІНА", а поряд, ще один меншими буквами написав "Оля". Чогось є таке бажання, щоб ці Аліна з Олею погикали з пару років, а їхнім горе-коханцям щоб ручки поскрючувало...  Не те щоб я дуже злий, але на мою думку, якщо вже кортить щось споганити, то ти спочатку це побудуй...

---

Походили навколо, пофотаграфували руїни, помилувалися чудовою панорамою міста і навколишніх гір. Краєвиди просто зачаровували...   Але це краще дивитися в натурі, а поки пропоную кілька фото (Церква Різдва Пресвятої Богородиці, Костел св. Станіслава, Миколаївський собор, Жіночий Богоявленський монастир, Езуїтський колегіум з Замкової гори). Зверху видно майже все місто з його церквами, монастирями і костелами. Екскурсію по цим архітектурним об"єктам старовини ми планували іншим разом. Потім підійшли ще до однієї представниці туристично-розважального бізнесу на горі. Жіночка пропонувала скористатися послугами телескопу за 1 грн, при чому, якби не черга, що майже одразу утворилася за нами, то думаю в телескоп можна булоб довго розллядати околиці. Як бонус, у гарну погоду жіночка одразу наводить об"єктив на купола Почаївської лаври, яку звідти не погано видно, а потім вже крутиш телескоп куди душа забажає... А ще у неї ж за символічну плату у 15 грн дівчатам можна вдягтися у середньовічне вбрання і сфотографуватися у ньому. Чим ми успішно і скористувалися... Цим знову ж таки привернули увагу інших відвідувачів до такого виду послуги. Дівчина сказала, що є членом Луцького рицарського клубу і збирає кошти на нові костюми на рицарський фестиваль що цього року має відбутися тут, на горі, 4-5 вересня.  (В інтернеті підтвердження інформації не знайшов  )

Потім, вийшовши з території замку, відмітили його "взяття" пляшечкою пива з кальмарами і пішли додому, але вже іншою дорогою, яка стрімко спускалася на інший бік гори... Певний час йшли лісом, потім зайшли в населену частину міста, але ще довго йшли по розбитій вулиці до центру. Коли вийшли на центральну "осьову" вулицю, то міста майже не впізнали, було таке відчуття, що ніби поки ми були наверху місто підкосила невідома епідемія. Вулиці були практично пусті, всі магазини зачинені... Добре, що "Козацький курінь" ще працював, де ми смачно повечеряли. Взагалі, день був чудовий!