хочу сюди!
 

СУПЕР-жінка

59 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 60-70 років

Замітки з міткою «роздуми»

Дописи з Фейсбуку.

7.01.2022 р. (Ч.1)
  Пам'ять і подорож у минуле.
  "Що ви робите, коли лягаєте спати? Про що думаєте? Що плануєте? Чи, можливо, згадуєте?" Певно такими словами можна було б розпочати мою невеличку оповідь, якою я хочу поділитися. Але я почну по-іншому.
  Перед сном мені у голову різні думки. Найбільше я полюбляю про щось мріяти. Інколи щоь згадую, уявляю, обдумую чи просто від великої втоми швидко засну. Та нещодавно я трішечки уявляла собі..
  ...Берег мого дитинства. Я стою на горі цього берега і знімаю відео про ті місця, де минуло моє дитинство. На дворі зима, така, яка вона у нас буває останні роки - без снігу, інколи мокра, проте завжди сіра, невесела і трішечки депресивна. Знімаю відео на телефон і розповідаю...
  "Це наш берег, де пройшло усе моє дитинство. Колись він був людний. Коли починався купальний сезон, то уся дітвора і дорослі приходили на цей берег.І біля розчищених місць для купання було повно відпочиваючих і майже неможливо було знайти зручний камінь, щоб обсохнути після купання. А на свята увесь берег був зайнятий відпочиваючими. Аж до піонерського табору. А там, біля табору унизу, ще й невеличкий пляжик був і туди полюбляли приїздити з дітками, бо ж там пісочок і мілко.
  А там ((повертаю телефон ліворуч)) були човни, на яких місцеві чоловіки на риболовлю їздили. Тепер немає ні човнів ані відпочиваючих на березі. Вже не один рік тут цірює природа. Увесь берег захопила амброзія, висота якої сягає майже два метри. І біля табору теж ніхто не відпочиває, бо вже і пляжика отого з писочку немає. Сумне видовище. А ось тут колись були городи і стежки, по яких ми йшли на берег (( повертаюсь назад і йду у напрямку вулиці, знімаючи і розповідаючи про місцевість свого дитинства)).
  На берег вели не тільки ці дві стежки, але й дві дороги. Проте тепер ніхто ними не ходить і вони, як і берег, потрапили у полон природи. Щоб прийти на берег, потрібно йти навростець, через колишні городи. Та і то не завжди знайдеш ту стежину, яка щоразу заростає. Скрізь бур'ян, амброзія... Сумно дивитись на ці зарослі і розуміти, що колись тут кипіло життя. А це моя вулиця ((доходжу до своєї вулиці і поринаю у спогади)).
  На вуглу колись стояв невеличкий стовпчик із поштовими скриньками. Їх було багато. Мабуть уся вулиця, а вона розділена на три частини, приходила до цих скриньок, щоб забрати пошту. Чи, можливо, тільки юди з цієї частини за поштою сюди ходили. А біля цього двору ріс абрикос, а жила тут баба Катя. Я часто зі своєю бабусею ходила до баби Каті у гості. Навпроти неї жив татків знайомий чи друг. Н пам'ятаю імені, проте знаю, що у них були дві дівчини Ліза та Марта, здається. Точно не можу згадати, це було так давно, та і товаришувала з ними не дуже довго. Поряд жив дядько Сашко і тітка Віра. Здається, що вони були родичами баби Каті. Поряд жила тітка Шура. Можливо, її так звали. Точно вже і не згадаю. Сусідів баби Каті я не пам'ятаю, проте через двір од неї жила тітка Ліда. Зараз там ніхто не живе і хата, здається, вже нічия. А двір поряд - там взагалі хати немає.
  Навпроти двору моєї бабусі (зараз там живе мій тато і брат), живуть свекор і свекруха моєї найкращої подруги. Двір поряд з ними - не знаю, хто там живе зараз, та колись там жила моя хрещена, таткова сестра. Навпроти живуть дуже хороші сусіди - тітка Валя і дядько Вітя. Їхніми сусідами були колись тітка Тамара і баба Шура. Здається баба Шура була в інвалідному візк, бо у неї не було однієї ноги. Навпроти них двір, де жила моя подруга Альона, з якою ми дружили. А потім вона переїхала з батьками кудись і більше я її не бачила.

Далі буде...

Мій щоденник

Дивлюся на стрічку у соцмережах і думку гадаю, чому люди так активно виставляють своє життя назагал? Нащо афішувати про день народження дитини, якщо тільки у неї немає своєї сторінки в тому ж фб чи інстаграмі? Нащо усім показувати, що у тебе день народження чи якесь інше свято? Висновок поки один: це потреба в увазі до своєї персони, потреба у вподобайках і підняття своєї самооцінки. Може я помиляюся? Та це мої думки.

А ви теж так робите?
Поділіться своїми спостереженнями і своїми думками.

Мій щоденник

Дуже часто зараз можна зустріти оці фемінітиви, які ліплять до усіх жінок. Це начебто непогано, але... Чи помічали ви, як іноді смішно, ба навіть образливо, може звучати професія жінки, якщо до неї застосувати фемінітиви? Чому на них так помішалися?
У мене чоловік електриком працює. Якщо точніше - електромонтер. Та усі ми звикли казати електрик. А якщо жінка працює електриком (електромонтером)? Як тоді мають називати її? Електрекиня чи електромонтерка?
Застосовуючи фемінітиви до професії жінки варто спершу подумки вимовити, а потім у голос.

А що ви думаєте з приводу цих фемінітивів? Які професіїї варто залишити так. як є? Поділіться своїми думками.

Дописи з Фейсбуку.

27.07.2021 р.
Мої роздуми.
"Навіщо я це роблю? Навіщо кожен день в сторис додаю якісь малюнки з фразами чи листівки з побажаннями? Для чого? Адже, по суті, це має безглуздий вигляд. Але мені це подобається. Подобається, тому що я знаю, що будь-яка людина, подивившись мою сторис - усміхнеться. Мені хочеться дарувати людям грний настрій чи, принаймні, змусити їх усміхнутис. Знаю по собі, що навіть від маленької усмішки день стає яскравішим, приємнішим і настрій покращується. Ось чому я кожного дня це роблю. А ще я знаю, що мою сторис обов'язково перегляне мій коханий чоловік і усміхнеться, навіть якщо у нього була важка зміна."

Дописи з Фейсбуку.

10.10.2019 р.
"Повернутися б назад, у минуле, щоб пережити знову деякі події. Поглинути їх в себе, немов губка воду, і понести в теперішні дні, щоб, як зі скрині, дістати з душі, із себе і займати їх, насолоджуючись відчуттями. Пережити знову і знову ті емоції, що виходом, зливою, грозами і ураганами захоплювали душу і тіло, даруючи неймовірні відчуття. Закутатися б теплими спогадами, немов пледом в морозний вечір, і, заплющивши очі, розчинитися в них, як шматочок цукру в гарячому чаї."

Дописи з Фейсбуку.

Кілька років тому я почала у фейсбуці на своїй сторінці записувати свої думки. Вони часто не давали мені змоги заснути, лізли у мою голову. І щоб позбутися їх, я почала записувати. Після цього засинала швидко, адже голова звільнялася від процесу мислення.
Тому, пропоную вашій увазі нову рубрику з моєї блогової діяльності під назвою "Дописи з Фейсбуку".
Можна коментувати і висловлювати свої думки стосовно цих дописів. Мені буде цікаво почитати ваші роздуми. Кожен допис - це тема на тиждень обговореньpodmig .

30.09.2019 р.
"Правду кажуть, що чужа душа темрява. І, як і правда у кожного своя, так і біль у кожного свій. Інша людина не може твій біль, тому що це твій біль. Навіть якщо вона скаже, що знає, що ти відчуваєш, що розуміє тебе... Це все не правда. Тільки ти можеш відчути те, що відчуваєш. Твій біль - він ТІЛЬКИ ТВІЙ! Ніхто його не знає, адже у кожного він свій. Це тільки слово для всіх одне, загальне, а самі емоції, почуття, стан душі - у кожного різні, свої."

Мій щоденник

Допис з моєї сторінки у Фейсбуці за 16 листопада 2022 року.
"У кожного з нас є ота сама "чуйка", яку ніхто ніколи не слухається, а після - розуміє, що дарма не прислухалася до тієї "чуйки". До чого я?
Так от... Минулого тижня я якраз і не послухалася своєї "чуйки" і поплатилася за це немаленькою сумою (цифру не казатиму, але вона дійсно не маленька).
ПОРАДА Якщо ваша "чуйка" підказує вам щось, або ви маєте якісь сумніви стосовно своїх дій (особливо, якщо дії і інтернет поєднані) - прислухайтеся до голосу "чуйки" або до своїх сумнівів і не робіть того, що збиралися зробити
P.S. Зате тепер я знаю, де найближчий відділок поліції у районі, в якому наразі я проживаю.
Доречі, приємно знати, що у поліції працює дуже багато молодих людей. Країна розвивається, не стоїть на місці і правозахисні органи не "прикормлюють" старих і корумпованих поліціянтів."


Сьогодні 05.02.2024 рік. Я не у Фейсбуці, а тут, але моя "чуйка" зі мною, де б я не була.smile
До чого це? А до того, що цього разу я свою "чуйку" послухалась і, навчена гірким досвідом, який коштував мені майже 4500 грн, я не втрапила у цю халепу знову. Проте, людей у поліцейській формі таки прийняла у себе вдома. Що правда, вже з Нікопольського відділення.podmig
Тож, моя порада залишається незмінна - слухайтеся своєї "чуйки" (вона ж інтуїція. внутрішній голос, здоровий глузд) і не втрапляйте у такі халепи, як я.podmig smile
P.S. Приємно бачити, що в поліції служать молоді люди.

Мій щоденник

Коли ми щось робимо - голова не залишається порожньою. Ми або думаємо про ті дії і справи, що робимо, або думаємо про щось інше. У будь-якому випадку - голова зайнята думками.
От і я, опускаючи жалюзі, подивилася у небо і подумала про сьогоднішній день. І чомусь... ні не чомусь, а просто пригадалося, що десь читала, наче люди звикли до війни. І одразу сама дала відповідь: "Не звикли, а адаптувалися".
Так, саме адаптувалися. Це слово найбільше підходить до того життя у Нікополі, яке я зараз веду. Та й не тільки я. Так, ми живемо, прокидаємося вранці (якщо пощастить), збираємося на роботу, займаємося своїми справами, ходимо і їздимо у гості, бачимося з друзями, навчаємося, плануємо, народжуємо. Живемо звичайним життям, як і колись. Тільки є одна невеличка... величезна відмінність - обстріли і сирени. Кожне місто України, якщо воно не зруйноване до найменшого камінчика, живе адаптованим життям.
Наше місто розташоване на березі Каховського водосховища (вже колишньогоtears ), а навпроти ЗАЕС, де ховаються російські упирі. І кожного дня, кожної ночі з того берега на наше місто, на наші домівки, голови, на наше життя летять снаряди. Більшість нікопольців виїхало - хтось напочатку березня 2022 року, коли окупанти зайшли на ЗАЕС, хтось залишив місто, коли його почали обстрілювати. Проте ми усі не звикли, а адаптувалися до життя у місті, яке під постійним обстрілом. (А тепер окупанти з того берега ще й дрони зі снарядами запускають на наше місто.)
Неможливо звикнути до того, що не можеш вийти на двір, бо там над головою літають ворожі дрони. Неможливо лягати спати ввечері під звуки ворожої артилерії і не думати, що черговий снаряд може і не оминути твій дім. Неможливо звикнути до цього. До такого життя лише можеш адаптуватися і пристосуватися.

Мій щоденник

Іноді в моїй голові бувають такі вихори думок, що я не знаю, за яку вхопитися. А іноді в цій самій голові буває так порожньо, що, вдаривши по ній, можна почути дзвін. От і зараз приблизно так. Хочеться написати щось розумне і цікаве, але думки пішли у відпустку. Тож, я вирішила дістати зі своїх сховків щось, що я писала у позаминулому році на своїй сторінці у фейсбуці. (Зараз там у мене не дуже цікаво. Принаймні на одній із сторінок.smile )
Отже, мій допис-роздум на тему, яка в той час була дуже популярна, бо усі вірили і сподівалися, що ця війна не триватиме довго. Принаймі не усі такі оптимісти і мрійники були.

"Що ви зробите після Перемоги?"
Таке питання часто можна зустріти у стрічці на фейсбуці. У кожного своя відповідь, свої сподівання, мрії, бажання, плани.
Я також питала себе, що я зроблю після Перемоги. І я знаю, що я зроблю. Я ВИСПЛЮСЯ.
Хтось може сказати, що я егоїстична і окрім себе ні про кого не думаю. Ні, я не егоїстична, я думаю про рідних. Я дуже хочу обійняти усіх своїх рідних, але це просто неможливо, бо вони живуть у різних містах і селах. За один день цього не зробити.
Але я так хочу увечері лягти спати не чуючи сирен, прокинутися вранці і не чути сирен. І коли війна скінчиться, прийде Перемога, я обов'язково ляжу спати з радісною думкою, що на дворі не чути ті кляті "колискові" від яких голова гуде, і чуючи які, думаєш: "Хоч би не прилетіло у наш будинок за ніч." А на ранок прокинуся і моїми першими діями не буде перевірка новин на підтвердження сирен за ніч і на ранок. Я відкрию штори, зроблю собі і чоловікові чаю зі спеціями і ми поп'ємо ранковий чай, не заглядаючи у новини і не прислухаючись до сирен. А вже потім будемо дзвонити рідним.
Ось так буде після Перемоги.
А як буде у вас?"

Мій щоденник

Бувають нормальні люди, а бувають люди-наркотики.
Навіть коли ти залишаєш їх у минулому, думки про них не полишають. Ти тримаєшся, з усіх сил намагаєшся не звертати уваги на них, запевнюєш себе, що вони тобі не потрібні, ти можеш і без них жити, знаходиш у ваших стосунках щось, що стало для вас поганим і намагаєшся переконати себе, що вони зробили тобі боляче, але... Варто їм написати тобі бодай слово і ти зриваєшся. Ти знову поринаєш у те безумство, намагаєшся вхопити більшу дозу, бо тої дози тобі замало. Ви знову разом і насолоджуєтеся цим. Та одного дня усе повторюється, як колись. Тобі перестають давати навіть малу дозу. І ти починаєш курс лікування заново. Переживаєш усе знову. Ти лікуєшся усіма способами, які тобі доступні, знаходиш нові способи і додаєш їх. Запевнюєш себе, що це було востаннє. що більше це не повториться...
Та проходить час, навіть роки, і ти знову зриваєшся...

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
35
попередня
наступна