хочу сюда!
 

Валерия

30 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 33-37 лет

Заметки с меткой «роздуми»

Добі вільний (с)

Дуже люблю свою роботу і ніколи не думала, що буду радіти звільненню, але життя вміє дивувати.

Теплої осені всім!


Був правий

Виявилось, що по роботі був правий — але від цього ще образливіше за "наїзд". Непорозуміння дістало. Мама каже, що може залишишся? Навряд чи. Не перший випадок.

Як не дивно, після вчорашніх розбірок ліг спати раніше і спав міцно. Ще й сни снилися.

Питання, правда, де шукати. Підходящу вакансію на місцевому заводі за 2 дні зняли:(

Малоросійський сценарій для України: що далі?

Малоросійський сценарій для України: що далі?
12.07.2019  Олег Баган

Нинішні вибори відбуваються в умовах хаосу, поспішності, за відсутності нормального, справді демократичного закону про вибори. Це є наслідком незаконного рішення президента В. Зеленського про розпуск Верховної Ради і проведення парламентських виборів за старим законодавством. Це рішення було прийнято спеціально для того, аби внести хаотичність в суспільно-політичне життя України й аби провести до Парламенту у великій кількості на хвилі роздмуханого іміджу В. Зеленського представників його партії «Слуга народу».

По суті, це був продуманий план з посилення реваншистських, проросійських політичних середовищ, які на хвилі популістської критики дій і здобутків післямайданної української влади мали б широко зміцнити свої позиції. Наступний крок режисерів такого сценарію – це проведення переговорів з Росією саме з позицій української слабкості, про що, очевидно, було домовлено з верховною владою Росії напередодні. Інакше кажучи, це черговий малоросійський сценарій для України: ви нам даєте спокійно правити в Україні, ми вам віддаємо простір для зверхнього домінування в Україні, для введення України в геополітичну залежність від Російської імперії. Тут нагадаю лише, що такі малоросійські сценарії кілька разів поспіль реалізовувалися українськими гетьманами в 2-й  пол. ХVІІ — на початку ХVІІІ ст., в добу після Б. Хмельницького, і завершилися вони цілковитою катастрофою української державності і нації.

Зараз український політикум і суспільство переживають черговий велетенський приступ ліберального популізму. Попередні два приступи, які зруйнували націозахисні ідеї й формації в українстві, відбувалися в середині 1990-х рр. і після «Помаранчевої революції». Внаслідок першого приступу утвердився злодійсько-малоросійський режим Л. Кучми, внаслідок другого – злодійсько-малоросійський режим В. Януковича.

Ліберальний утопізм означає, що нація перестає вірити в свої сили, відмовляється від тактики і стратегії національної боротьби, а лише надіється на ліберально-економічні реформи, на гуманно-пацифістську пропаганду, на імпульси із Заходу. Це – своєрідна кастрація волі нації.

Результатом цього є вихід на політичну арену абсолютно безпринципних партій, складених із випадкових людей, зрозуміло, передусім залежних від великого капіталу. Тому в Україні зараз немає боротьби ідей, боротьби програм, боротьби мегапроєктів і національних стратегій, а відбувається дешева метушня, спрямована на те, щоб сподобатися виборцеві, тому героями виборів стають співаки, шоумени, артисти тощо, а вся політична риторика зосереджується довкола тем соціальної демагогії («соціальні гарантії», «допомога малозабезпеченим», «низькі податки» тощо). Найстрашніше, що це веде до жахливої, широкої і глибокої примітивізації суспільства, його політичних уявлень, розумінь та принципів громадянської поведінки.

Зараз в Україні формується класична олігархо-охлократія, тобто суспільство, позбавлене ідеалів і національної гідності, без усвідомлення своєї мети і долі, над яким панує змовницька група нечесних багатіїв, махінаторів і цинічних маніпуляторів. Правління таких режимів у Давній Елладі зазвичай закінчувалося приходом до влади тиранів, які надовго зосереджували в своїх руках владу, використовуючи соціально-популістську риторику. Класичний приклад приходу тиранії на хвилі охлократії в сучасності – режим Олександра Лукашенка в Білорусі, який править від 1994 р. Наразі Україну від тиранії рятує її етно-регіональна ускладненість: є принаймні 10 регіонів у країні, які цілком по-різному розвиваються в національно-громадянському плані і по-різному реагують на політичні тенденції і виклики. Головні з них об’єднані в макрорегіони – Західний (Галичина і Волинь) і Південно-Східний (Причорномор’я, Слобожанщина і Донбас). Саме ці два макрорегіони здатні мобілізовувати великий громадянський ресурс, щоб протидіяти небажаним для себе якимось ідеологічним чи диктаторським тенденціям, остерігаючись повного домінування одного над іншим. У цьому полягає вся сутність української політики. Лідери та панівні тенденції цих макрорегіонів можуть «одягатися» в різноманітні ідеологічні машкари – націонал-демократії, комунізму та соціалізму, лібералізму чи соціал-демократизму – та головною суттю їхнього протистояння буде боротьба між проукраїнським і проросійським векторами розвитку країни.

Всіх їх об’єднує саме малоросійська ментальність і російська культурна зорієнтованість

Отже, головний водорозділ українського політикуму – це групи проукраїнських і проросійських партій. Часто проросійські партії маскуються під різні демагогічні бренди, бо ж їм не випадає відкрито заявляти про свої наміри зруйнувати Українську державу і розчинити етнічно українську націю. Поряд із «Опозиційною платформою – За життя» та «Опозиційним блоком» (дрібніші проєкти не називаємо) зараз до цієї групи потужним струменем приєдналася партія модерна «Слуга народу», яка створює собі імідж партії західного зразка. Тож цей проєкт є ультралібералістичним, тобто спрямованим на космополітизацію українського соціуму. Однак всіх їх об’єднує саме малоросійська ментальність і російська культурна зорієнтованість. Тому вони постійно придумують якісь варіанти цивілізаційного наближення до Росії. Це завжди для них – головне стратегічне завдання. Відповідно, головна лінія боротьби в нашій державі проходить сферами культури і ментальності (духовності). Вирішальної переваги наразі не може здобути жодна зі сторін. Колосальним фактором відносної переваги Південно-Східного макрорегіону є наявність в ньому кількох мегаполісів – міст «мільйонників»: Харків, Дніпро, Запоріжжя, Одеса (раніше ще й Донецьк). Саме вони виробляють вирішальні інтелектуальні, інформаційні, ідейні, естетичні струмені впливів, які потужно діють на решту країни. Сплеск феномена партії «Слуга народу» якраз і є породженням таких струменів.

Західний макрорегіон має супроти свого суперника тільки одне місто-«мільйонник» – Львів, яке може виробляти потужні інтенції впливу. Тому політична ситуація в країні постійно має характер штормоподібних напливів ідейно-політичних хвиль зі Сходу. Тому ці хвилі постійно приносять загрози самій державності України, як це було напередодні і в час “Помаранчевої революції” (2003–2004 рр.) чи Революції гідності (2013–2014 рр.). Теперішня хвиля руйнації держави щойно набирає розгону.

Зараз всі проукраїнські партії, окрім ВО «Свобода», зосередилися на ліберальній ідеологічній парадигмі. Тобто вся програма їхніх уповань зводиться до обіцянок перебудувати матеріальну сферу (в якій відбуваються жахливі крадійства саме через повну аморальність суспільства), розвинути технологічну базу країни (яка не може розвинутися через суцільну корупцію), відновити велике виробництво (яке всуціль перебуває в залежності від інтересів олігархів, тому, зрозуміло, не може відновитися), наслідування європейських норм соціального і громадянського життя (яке цілком залежить від внутрішньої культури суспільства, а українське суспільство в цьому плані є просто диким).

Ліберальні партії не націлені на цивілізаційну, культурно-ментальну боротьбу з проросійським табором

Інакше кажучи, ліберальна ідеологія в українських умовах стає утопією. Але саме цю утопію українцям уперто нав’язують такі знакові ліберальні партії, як «Голос» і «Самопоміч», «Європейська солідарність» і «Громадянська позиція», «Сила і честь» та ВО «Батьківщина», які зараз лідирують на парламентських виборах. Тож всі сподівання українців на реальні зміни вже скоро обернуться великим розчаруванням. Та найбільша біда в тому, що ліберальні партії не націлені на цивілізаційну, культурно-ментальну боротьбу з проросійським табором. Вони сидять в тій самій ніші соціально-ліберальних обіцянок, що й проросійські партії-проєкти, тому боротьба між ними нагадує змагання надувних лялькових хлопчиків: жодних реальних результатів вона не буде мати, бо в обидвох випадках ідеться лише про те, щоб обманути виборця, заманити його демагогією в свій табір, привчити жити в примітивній системі матеріалістичних псевдоцінностей. На наступних виборах, трохи змінивши ідеологеми, вони зустрінуться знову, зрозуміло, вже в інших машкарах, і знову будуть імітувати «завзяту боротьбу». Найбільша проблема полягає в тому, що від цієї псевдоборотьби морально й ідейно деградує суспільство. Так коло охлократії замикається.

Окреме місце в проукраїнському таборі партій займає ВО «Свобода». Її програма має чіткий націозахисний зміст і характер, несе в собі не широкі і безґрунтовні обіцянки, а конкретні кардинальні і логічні пропозиції, спрямовані на рішучі зміни в країні і суспільстві. Те, що на правому фланзі українського політикуму є лише одна «Свобода», – тривожно. Хоча її список декларує, що це «об’єднані націоналісти» аж із 5-ти структур (ОУН, КУН, «Національний корпус», «Правий сектор» і, власне, «Свобода»), ми розуміємо, що реальною політичною силою з розгалуженою партійною структурою, з можливостями медійного впливу є лише «Свобода», а інші – вражені комплексами групівщини (це коли лідер і його група підтримки зосереджені тільки на своєму місцеперебуванні і не думають про стратегічну розбудову своєї структури), показового радикалізму (це коли головна увага зосереджується на виявах екстремізму, замість того, аби постійно охоплювати різні верстви суспільства реальними націозахисними діями і формами самоорганізації), разом всім їм треба ще багато працювати над системою пропаганди своїх ідей. Тобто ідеологічний простір націоналізму є ще занадто вузьким – і це друга велика проблема розвитку українського суспільства.

Україна сьогодні потребує принаймні двох великих і впливових партій – консервативної і християнсько-демократичної. Ми бачимо «просідання» правого ідеолого-політичного спектра в Україні, а це послаблює нашу державність, національну витримку та консолідованість. Саме у формах консерватизму і християнської демократії проукраїнські сили змогли б ефективніше просуватися в південно-східні регіони України, оскільки націоналізм в них викликає зрозумілу настороженість і несприйняття.

Оголеним є, по суті, й лівий фланг українського політикуму, де після розгрому комуністів і деградації соціалістів старого зразка майже ніхто не працює. Традиційно цю нішу заповнювали проросійські політики і проєкти. І це трагічно для України. Не треба забувати, що ліві ідеї дозволяють у своїй реалізації стабілізувати суспільство, його матеріальну базу. Саме так було в усіх передових країнах Заходу. Тож без відродження питомо українського соціалістичного руху, без розвитку потужного профспілкового руху Україна не зможе стабілізуватися, мільйони її людей, які працюють в сфері економіки, будуть заручниками олігархату.

Тож наш висновок звучить так: через нерозвинутість ідеолого-політичних структур в Україні не формується повноцінне громадянське суспільство; це стає основою й стимулом для поширення в ньому малоросійських настроїв та тенденцій, оскільки всі неуспіхи української політики (провал соціальних реформ, неефективність державних структур, загальний хаос) оголошуються результатом «неспроможності української державності загалом» (нинішня панівна риторика партії «Опозиційна платформа – За життя»); наступним кроком стає наполеглива проросійська агітація і проєкти зближення із «дружньою і близькою Росією». Сплеск неолібералізму в цих умовах – це лише наслідок шаленої демагогії через ЗМІ, які контролюються олігархатом. Олігархат, своєю чергою, зацікавлений в розростанні неоліберальних ідей і настроїв, бо ті гарантують йому споживацьке мислення в суспільстві і хаос вартощів. Зараз група олігархів (насамперед, очевидно, В. Коломойський, Д. Фірташ, В. Пінчук, Г. Боголюбов) різко переорієнтувалися на творення нових малоросійських партійно-політичних проєктів, які б мали остаточно переорієнтувати країну на російсько-євразійське цивілізаційне коло, бо «український проєкт», мовляв, «себе вичерпав».

Головними з цих проєктів є партії «Слуга народу» і «Голос». Саме в них сконцентрована вся безформність і невиразність, дрібність і патологічність, безпринципність і безідейність  українського суспільства. Саме вони повинні додати тієї ваги проросійським силам, прикрившись лібералістичною риторикою, якої тим бракує, щоб замкнути українське суспільство в російському просторі. Це смертельна загроза для України. Великим обманом про «малоросійських стратегів» є те, що вони вкотре ілюзійно вірять, що з російськими партнерами можна буде «домовитися». Як завжди, це буде домовленість вівці з вовком. Головна цікавинка буде лише в тому, коли почнеться процес пожирання. Кого ким – не важко здогадатися…

https://vgolos.com.ua/articles/malorosijskyj-stsenarij-dlya-ukrayiny-shho-dali_1018796.html?fbclid=IwAR0Lk3d2m5hVA7DNqiPT0UYLKttDwbNvlKrBsLquZ28lHcEfm6U0AnYEbyA

Майбутнє, яке ми обираємо

Майбутнє, яке ми обираємо
Максим РОЗУМНИЙ: У контексті нинішньої кампанії зіштовхнулися дві мотивації голосування — ставка на страх і ставка на надію

 

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
Журналістський штамп, яким супроводжувалися виборчі кампанії, мабуть, іще з часів «непорушного блоку комуністів і безпартійних», набув у контексті виборів 2019 року досить гострого й нефігурального звучання.
Майбутнє, що настане після 21 квітня, лякає одних та дає надію іншим. Змушує аналізувати й прогнозувати, а водночас дає простір для сліпої віри й безоглядності вибору. І все ж, ключова емоція, якою сповнений публічний простір сучасної України, це — тривога.
Перш, ніж розібрати варіанти майбутнього, що випливають із об’єктивних передумов і попереднього політичного досвіду, слід усе ж дати оцінку поточному стану суспільної свідомості та причин, що призвели до нинішньої кризи.
ВИТОКИ КРИЗИ
Отже, перше питання, чому?
Воно не надто хвилює розпалених протистоянням бійців інформаційного фронту, орієнтованих на досягнення електорального результату. Однак відсутність тверезої оцінки й розуміння логіки подій робить нас заручниками невідомості та маніпуляцій, які будуть повторюватися й надалі.
Для теперішнього протестного голосування українців склалося одразу кілька передумов. Досвід нестабільних демократій говорить, що незначне покращення життя людей на тлі завищених очікувань і резонансних зловживань адміністрації — це ідеальна атмосфера для вимог про зміну влади. До того ж після 2014 року соціальний гормон стресу в більшості вже вивітрився, а гормон задоволення усе ніяк не виділяється.
Є певні й суб’єктивні особливості сприйняття чинного Президента й його команди. Починаючи з 2016 року я став помічати серед своїх знайомих, людей найрізноманітніших соціальних прошарків, рівня освіти та політичних переконань, незрозумілий мені рівень особистої ненависті до Петра Порошенка. При чому, часто це були люди, які не повинні були б мати особистих мотивів для такої реакції.
Пояснення такого феномену індукованої ненависті до керівника держави, вочевидь, слід шукати в глибинах колективного підсвідомого (не відкидаючи, звісно, і чинник впливу ворожої пропаганди).
Для мене є очевидним, що негативізм образу Порошенка, який виступив головним фактором консолідації електорату Зеленського, має в своїй основі патерналістські очікування мас.
Відносини влади й народу на архетипному рівні передбачають дві головні функції влади. Умовно їх можна означити імперативами «вполювати мамонта» і «поділити мамонта». Якщо влада забезпечує надходження ресурсів для виживання спільноти, а також створила та дотримується порядку розподілу цих ресурсів, що їх вважають у цій спільноті справедливими, то така влада буде стабільною та легітимною. Якщо ні достатніх ресурсів, ні справедливого механізму їх розподілу влада суспільству не дає, то вона може втриматися лише насильством або обманом.
Додамо, що відповідність влади цим критеріям є дуже суб’єктивним і емоційним питанням. Жодні аргументи команди Петра Порошенка щодо того, мовляв, колективні ресурси повільно, але зростають, а несправедливості при їх розподілі повільно, але усуваються, сьогодні не працюють. Черговий корупційний скандал, відсутність «правильних» сигналів, а також суперечність між тим, що говориться, й тим, що робиться («відрубані руки» тощо), поглиблюють недовіру.
Носій яскраво вираженого юпітеріанського фенотипу, Порошенко виглядає, говорить і діє як колективний «батько». Але значною частиною населення України ситуація сприймається таким чином, що цей «батько» не дбає про свою велику «сім’ю». В нього є невелике коло наближених, маленька «сім’я», яка й отримує всю батьківську увагу й любов. А основна маса позбавлена «батьківської опіки», ба більше, на цю основну масу й покладаються всі труднощі та негаразди.
Маси дуже чутливі до емоційного інтелекту лідера, й вони миттєво реагують на відсутність емоційного зв’язку, відчувають свою «покинутість» і починають мститися.
Можна сказати, що Порошенко позбавлений харизми, якщо під харизмою розуміти здатність лідера викликати ірраціональну довіру до себе. Часом харизму можна сконструювати, як, наприклад, це було зроблено з сірим непримітним офіцером спецслужб у Росії з великим досвідом пострадянського мародерства. Але навколо нього в Росії було створено систему, яка в уявленні більшості населення виконала дві головні вимоги — «вполювати мамонта» і «поділити мамонта». І це уявлення більшості росіян спирається не на повсякденний досвід їхнього життя, а на складний психологічно-світоглядний комплекс, сформований професіоналами соціального управління й соціальних комунікацій, — віру в Путіна.
Чому для Порошенка не було сформовано відповідний комунікативний модуль, питання риторичне. З огляду на якість наших еліт і критерії формування владних команд. Справедливості заради, слід зауважити, що подібне трапилося і з Ющенком, і з Януковичем, і навіть із Тимошенко, яка була найбільш підготовленою кандидатурою для харизматичного лідерства.
Коли не працюють одні політичні технології, включаються в роботу інші. Команда Президента зробила усе можливе, щоб не пропустити жодного потенційного харизматика навіть близько до другого туру президентських виборів. Але Зеленського, в останній момент, пропустили.
Так, він не схожий на національного лідера, в нього немає власного політичного змісту й політичного меседжу, який має достатньо переконливий і реалістичний вигляд. Але в нього сформувався іншого роду капітал публічності. Впродовж багатьох років він висміював владу, входив у резонанс із настроями мас, поділяючи їхню недовіру до влади. І сформував довіру до себе.
ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО
Прихід до влади Зеленського і широкої коаліції противників Порошенка, яка на даний момент сформувалася навколо Зе-команди, викликає апокаліптичні очікування в більшості поміркованих патріотів.
Оскільки в синдикаті стейкхолдерів «проекту Зе» переважають сили реваншу, то очікування згортання українізації, послаблення опору зовнішньому ворогу і переділу бізнес-активів є досить підставовими.
Натомість позитивні очікування електорату Зеленського зосереджені на відстороненні від влади паразитичних угруповань, що пов’язуються передовсім із Петром Порошенком та його політичними партнерами. В ідеальному майбутньому новий президент ліквідує корупційні схеми, припинить війну на Донбасі, вийде з виснажливого протистояння з Росією, і все це разом приведе до зростання добробуту простих українців.
Таким чином, у контексті нинішньої виборчої кампанії зіштовхнулися дві мотивації голосування — ставка на страх і ставка на надію.
Команда Президента зробила ставку на страх не від учора. Загроза відновлення гарячої фази війни, перманентна загроза державним фінансам, можливість залишитися без газу й тепла в домі — усі ці чинники, безумовно, мали й продовжують мати під собою об’єктивне підгрунтя. Але використання їх владою як аргументу на полі політичної конкуренції підірвало віру в справжність цих загроз (не думаю, що мем «Путін нападе» — розробка всесильних спецслужб країни-агресора, ментально він аж надто український).
Цей спосіб підтримання легітимності настільки довго і наполегливо використовували в публічному просторі, що коли нині Гройсман чи Порошенко намагаються говорити про успіхи, і про те, що «найгірше позаду», їм уже просто не вірять. Хоча б тому, що меседж не доповнюється достатньо переконливим позитивним очікуванням — «найкраще попереду».
Ціннісний ряд «армія, мова, віра» таке світле майбутнє обіцяє, але досить незначній частині населення України, для якої ці мотиви є визначальними. (Подивіться дані соцопитувань, які визначають пріоритетність, наприклад, мовного питання для громадян України.)
Більш універсальним стимулом підтримки чинної влади залишається бажання людей зберегти стабільність, уникнути ризиків, підстрахуватися від провалів у державній політиці. Нинішні «помаранчеві» прихильники політики Петра Порошенка можуть ніби в дзеркалі побачити настрої своїх «біло-синіх» опонентів, які з таким самим панічним страхом спостерігали 2004-го масове захоплення «кандидатом надії» Віктором Ющенком. Адже обрання цього «нового обличчя», обіцяло злам політичної та соціально-економічної системи, яка, до речі, теж на той момент почала демонструвати свою «ефективність» як курс на інтеграцію в НАТО та зростання ВВП. «Не треба вас долати, вас треба лікувати», — під цими пам’ятними словами Нестора Шуфрича сьогодні підпишеться чимало «порохоботів».
У контексті виборчої кампанії 2019 року як основний стимул голосування за Порошенка був використаний, зокрема, страх перед майбутнім, у якому Зеленський стає переможцем виборів.
Мотивація страху достатньо потужна, щоб принести необхідний результат в умовах загальної тривожності й наростання реальних загроз. Але акціонери проекту Зеленського безпомилково обрали найефективнішу зброю проти страху — сміх. Цей сміх, який особливо гостро дратує прихильника чинного Президента, для величезної маси інших громадян України є засобом психологічної розрядки і відкриває їм шлях до позитивної мотивації голосування — не вибору з двох загроз, а вибору надії на краще.
Виборець Зеленського вірить у казку. Й цим він схожий не лише на виборця Ющенка чи Саакашвілі (в Грузії 2004 року), а й на виборця «Грузинської мрії», що прийшла до влади 2012-го на хвилі чергового запиту мас на «оновлення» («перезавантаження» відносин із Росією).
Було б помилкою уявляти прихильників кандидата Володимира Зеленського людьми з відключеною прогностичною функцією головного мозку. Якраз образ майбутнього в усій цій віртуальній передвиборчій кампанії під виглядом серіалу «Слуга народу» було прописано досить детально і з належною мірою фантазії та заглиблення в матеріал. Очевидно, що попрацювали й консультанти, і дещо підказали «старші товариші» з досвідом української політики.
Президентство Зеленського було змодельовано і «пережито» його симпатиками зі значною часткою емоційної ідентифікації та концептуальної «достовірності» задовго до вирішального туру голосування. Пригоди шкільного вчителя Василя Голобородька на президентстві стали частиною їхнього світу, віртуальною, але кращою його частиною. Технологам кампанії лишилося лише зберегти цей образ до моменту голосування, підтримуючи інтригу і даючи знайомі сигнали посвяченим у культ.
ПОЛІТИЧНА ЛОГІКА
Так, мрія про «Слугу народу» є досить наївною для кожного неупередженого спостерігача. Зеленський не матиме ані тої міри суспільної легітимності, ані тієї свободи політичних дій, ані тих ресурсів, які дозволили б здійснити декларовані зміни.
У цьому сенсі, він дуже ризикує. Липецька фабрика і «сліпий траст» Порошенка видаватимуться взірцем політичної доброчесності на тлі можливого повернення Коломойському «Приватбанку» (або грошової компенсації з бюджету) та контролю над Укрнафтою. А якщо цим «кардинальні зміни» і вичерпаються, то ймовірний президент Зеленський стикнеться з такою самою всенародною зневагою, як і незмінний об’єкт його висміювання — Віктор Ющенко, який теж свого часу прийшов до влади на хвилі позитивних народних сподівань.
Імовірність такого розвитку подій у разі перемоги Зеленського в другому турі дуже висока. Повірити в те, що олігархічні групи, які зробили ставку на цю перемогу, з 22 квітня 2019 року відмовляться від своїх хижацьких звичок і, замість того, щоб відновити свій вплив у корупційних схемах, переключаться на турботу про державні інтереси, може лише дуже наївна людина.
Так само важко повірити в те, що Зеленський зможе ефективно протистояти вимогам Коломойського, Фірташа, Пінчука або відмовитися від ненав’язливої опіки Авакова. Крім того, аби мати хоч якийсь вплив на реальний стан справ у країні, Зе-команді доведеться домовлятися про парламентську коаліцію — з Тимошенко, Садовим, Яценюком, а можливо, й Ляшком та Вілкулом (найімовірніше, «нову владу» від самого початку підтримають група Бойко, частина «Народного фронту» та «Відродження», але цього явно замало).
Отже, нічого принципово нового в українській внутрішній політиці відбуватися не буде. Черговий переділ сфер впливу і «потоків», дальше послаблення центральної влади, втрата зрозумілого гуманітарного вектору державної політики стануть першими наслідками зміни господаря Банкової. Якийсь позитив у цьому зможе побачити лише наляканий «бандеризацією» обиватель сходу і півдня, якого офіційна риторика нинішньої влади загнала в глибоку фрустрацію. І, ймовірно, саме на збереження підтримки цього електорату буде орієнтована «декоративна» частина правління Зеленського — його заяви, виступи, гуманітарні ініціативи.
Так само, приблизно, як «нагородження» Степана Бандери званням Героя України мало на меті закріпити за Віктором Ющенком «ядерний електорат» Західної України, команда Володимира Зеленського може використати якісь символічні кроки для закріплення свого контролю над «жертвами українізації». Але зрозуміло, що це буде шлях у нікуди. На тлі відсутності економічних успіхів і помітної втрати керованості державою, подібна реставрація радянської ментальності лише підкреслить безпорадність «нової влади» і підсилюватиме позиції її противників із патріотичного табору та їхню радикалізацію.
Таким чином, країна буде впевнено рухатися до нового «повстання мас», дестабілізації держави та чергового раунду конфлікту ідентичностей.
Утім, імовірність подібного сценарію лишається достатньо високою і в разі повторного обрання президентом Петра Порошенка. Якщо протестний потенціал не знайде свого виходу в голосуванні 21 квітня, то він шукатиме його в інших формах уже після виборів. Свободу, як відомо, не спинити.
Суттєво змінити свою політику Петро Порошенко не зможе. Проти цього, по-перше, виступає увесь його управлінський досвід, а по-друге, ефективно керувати нашою державою якимось іншим чином в нинішніх обставинах просто неможливо. Прихильники Порошенка вважають політичний курс і дії глави держави оптимальними принаймні в найбільш значущих для патріотичного виборця сферах — зовнішньополітичне позиціонування, зміцнення обороноздатності, утвердження національної самосвідомості. Але, як показало голосування в першому турі, ці пріоритети та це усвідомлення не поділяє величезна частина суспільства.
І якщо навіть із якоюсь мінімальною перевагою Порошенко зможе залишитися на посаді президента, він буде змушений реагувати на цю втрату суспільної легітимності. Він буде змушений іти на поступки усім, кого «образив» у своєму першому терміні, — пострадянським масам, олігархічним угрупованням, громадським контролерам, західним наглядачам, російським емісарам.
І це все на тлі фактичного розпаду владної коаліції, відкритого переходу в опозицію частини «Народного фронту» та високої ймовірності отримати в наступному складі Верховної Ради опозиційну більшість (за участі Тимошенко, Бойка — Рабиновича — Медведчука, Гриценка, Садового, Смешка, можливо, Білецького та, звичайно ж, великої фракції «Слуги народу»).
Правда полягає в тому, що і Порошенко, і Зеленський, в разі обрання, будуть слабкими президентами. Для обох буде характерною невисока легітимність і величезний потенціал негативу, що супроводжуватиметься сприйняттям у суспільстві будь-яких кроків нової/старої влади.
Такий слабкий президент буде вигідний вітчизняному олігархату і Росії. Саме від їхньої поведінки й залежатиме подальша траєкторія розвитку української державності.
З олігархатом усе більш-менш зрозуміло та прогнозовано, а от поведінку нашого сусіда передбачити поки що складно. Ситуація в Україні відкриває перед колективним Путіним одразу кілька привабливих перспектив того, як досягнути своєї мети. Можна буде під шумок внутрішнього політичного протистояння піти на ескалацію воєнних дій на Донбасі або принаймні шантажувати ним будь-яку владу в Києві. І для Зеленського, і для Порошенка відновлення війни загрожує дуже великими внутрішньополітичними проблемами.
Можна навпаки, показати свою відстороненість від подій в Україні, отримавши в них підтвердження тези про громадянський конфлікт, неспроможність держави і т.ін. Це, звісно, не перешкоджатиме здійсненню різноманітних спецоперацій, спрямованих на поглиблення в Україні хаосу і внутрішньої конфліктності. Тоді можна буде дочекатися банкрутства української державності, відновлення на цьому тлі співпраці з Європою, а там і омріяного поділу України на зони контролю.
ВИХІД Є
Голосування за Зеленського вже встигли назвати «третім Майданом». Якщо під цим поняттям розуміти антисистемний протест великих мас населення з політичним результатом у вигляді зміни влади, то так, черговий «майдан» має всі шанси відбутися. І він буде вже далеко не третім. Як мінімум можна поставити в цю низку події 1990 — 1991 рр. (студентська революція і референдум за незалежність), потім голосування за Леоніда Кучму 1994 року, після якого здавалося, що Україні настане кінець, потім «помаранчевий» Майдан, ну і далі ви знаєте.
Свого часу, романтизуючи козацьке вільнолюбство, Пантелеймон Куліш у своєму романі 1845 року змалював у доволі трагічних барвах наслідки майданної української стихії, яку неможливо стримати і згасити, але легко можна використати в нечесній політичній грі. Україна, що рухається в зачарованому колі «чорних рад», давно вже стала жертвою гібридних політичних технологій, і не лише внутрішніх гравців, а й зовнішніх.
Варіантів виходу з цього циклу періодичного державного імунодефіциту, насправді, не так уже й багато.
Почнемо з поганого. Перше, що спадає на думку, це — диктатура. У соціальних мережах вже запускаються пробні кулі: а що ви будете робити, якщо Петро Порошенко програє вибори, але відмовиться залишати посаду? До речі, те саме можна спитати й у прихильників Зеленського, що вони робитимуть у разі, якщо їхній лідер почне садити, стріляти, відбирати награбоване і привласнювати повноваження? Адже без цього програма його прототипа Голобородька не має шансів на здійснення. А отже, потрібен буде державний переворот.
Загалом переворот може здійснити діюча влада, а може оперта на стихійну масову підтримку опозиція. І це не є складним завданням.
Диктатура завжди є реакцією на хаос, а оскільки хаосу нас чекає в майбутньому чимало, то ймовірність подібного сценарію слід розглядати цілком предметно. Наявність великої кількості представників силових структур у списку кандидатів у президенти може свідчити про те, що кастинг на роль «сильної руки» вже оголошено.
Немає сумніву в тому, що частиною громадян України диктатура буде сприйнята як благо. Хтось пов’язує з цим досвід економічного зростання в Чилі або Сингапурі, хтось сподівається в такий спосіб позбутися чи то ненависних «бандерівців», чи не менш ненависних «совків» і «малоросів». А хтось просто втомився від хаосу і необхідності робити вибір без вибору.
Але диктатура в Україні не має шансів бути успішною з кількох причин. По-перше, немає диктатора з необхідним рівнем харизматичності й внутрішньої мотивації. По-друге, немає консолідованої групи його підтримки з державницькими переконаннями (військові перевороти зазвичай здійснюють патріотичні офіцери з відповідною освітою і вихованням). По-третє, немає матеріального ресурсу, який би дозволив диктатурі втримати ситуацію в країні навіть протягом першого року її діяльності (зарплата силовикам, соціальні виплати, підтримка інфраструктури, не кажучи вже про витрати на війну). По-четверте, наша потенційна диктатура не зможе заручитися зовнішньою підтримкою на Заході, а підтримка на Сході буде означати фактичну втрату суверенітету та неминучу громадянську війну.
Тому другий поганий сценарій, який слід взяти до уваги, це — десуверенізація. Про нього вже дуже детально розказано в провладних медіа, але, на жаль, це не означає, що подібна загроза — вигадка політтехнологів. Уже сьогодні окреслено лінії, по яких будуть відбуватимуться головні руйнівні процеси в разі її реалізації.
Деякі кроки можуть бути зроблені з найкращими намірами й сподіваннями політичної масовки: дискредитація і зниження ролі (або й ліквідація) інституту президентства, розпад єдиного політичного та гуманітарного простору на удільні князівства (регіоналізація), нейтралізація скільки-небудь послідовного курсу європейської та євроатлантичної інтеграції (теза про референдум). У своїй сукупності ці кроки призведуть до суттєвої втрати державної спроможності, а в поєднанні з олігархічним дерибаном національних ресурсів та психологічним виснаженням населення від безкінечних політичних конфліктів і невизначеності сформують класичну «сіру зону» і приведуть, нарешті, Україну до статусу failed state, до якого так наполегливо нас штовхає колишня метрополія.
Оскільки ефект десуверенізації залишається ймовірним у обох варіантах голосування, а також унаслідок реалізації проекту «диктатура», то ефективна протидія йому має включати план А, план Б і план В.
Щоправда, постає питання, хто буде суб’єктом реалізації цих планів?
Тому ключовий висновок із нинішньої кризи та її генезису буде такий. Передумовою реалізації будь-яких планів чи національних стратегій є формування консолідованої та дієвої групи однодумців, які виступили б засновниками нової Української республіки й відповідали критеріям трьох П (порядність, патріотичність, професіоналізм). Саме така група, яка досягне внутрішньої згоди з ключових питань (новий суспільний договір), стане основою суспільної стабільності та формування національної суб’єктності. Це зможе спрямовувати політичні процеси через вплив на громадську думку та стане центром формування політичної нації.
Республіка як об’єднання громадян розглядатиме державу не як джерело ресурсів та соціального опікуна, а як інструмент реалізації спільної волі і спільних інтересів. Лише за цих умов політика та політична конкуренція повернуться в природне річище турботи про спільне благо, а не смертельної сутички за ласий шматок.
Заснування республіки зможе внести в українську історію новий кардинальний поворот — від періодичних повстань обдурених мас до послідовної державницької політики.
Уже бачу скептичні посмішки і критичні коментарі, якими зустріне ці слова значна частина читачів. Так, звісно, ідея не нова, і вже чимало політичних проектів і публічних ініціатив «перезаснування», «перезавантаження», «нового договору» закінчилися нічим.
Але оскільки в нас немає іншого варіанту стати господарями власної землі, то я готовий і надалі працювати на цю безнадійну справу. Тому шукаю однодумців.
Максим РОЗУМНИЙ

Про мову українську розмова давня

Анатолій Загнітко: "Бути поза політикою в сучасному світі складно"

Співрозмовник DT.UA — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

 Він уже рік живе в Києві. Не запитала, чи мріяв бути киянином у студентські роки, після служби у війську або тоді, коли вперше і назавше вирішив для себе: наука — то його. 

Рік у столиці — не з власної волі. Так сталося. Бо — війна. Рідний Донецьк покинув в один день — після 42 років життя там. Він не жаліється, не нарікає, бо "іншим іще важче"…

Мій співрозмовник — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України. 

— Анатолію Панасовичу, минув рік відтоді, як ви були змушені виїхати з Донецька…

— У Київ ми з дружиною приїхали в липні 2014 року, після того як на трасі була спроба вилучити мене з активного життя. Дивом цього не сталося: почався обстріл, снаряди розривалися поблизу, і ті, хто намагався мене "прибрати", розбіглися... Після того до Донецька ми вже не поверталися, хоча постійно згадуємо його. 

— Поїхали "з порожніми руками"?

— Так. Найбільше шкода, що в Донецьку залишилася моя книгозбірня. Не така вже й велика — трохи більше 12 тисяч томів, але її оригінальний лінгвістичний складник — близько трьох тисяч томів. Більшість із тих книжок існують лише в одному примірнику на Донеччині. Я збирав їх починаючи із 1967–1968 років і до сьогодні. 

Прикро усвідомлювати: найближчим часом, очевидно, мені не вдасться повернути книгозбірню ані в повному обсязі, ані навіть окрему її частину. 

До півтори тисячі книжок, які активно використовував у науково-пошуковому й навчально-дослідному процесах, я зберігав в університеті. Мабуть, ви чули, що всі книжки, які залишися в університетських приміщеннях, у насильницький спосіб кваліфіковано як відчужена власність, тобто тепер вони належать університету... 

— До сьогодні можна чути нарікання на бездіяльність Академії наук у питанні вивезення унікального обладнання з академічних установ Донецька наприкінці травня минулого року. Чи реально було тоді це зробити?

— Коли всі ці події починалися, ми дивилися на них, як на бездарно підготовлений спектакль. Доки… не з'явилася зброя. Дивилися на тих людей у центрі міста і розуміли, що більшість з них не є жителями Донецька: автобуси курсували через кордон як хотіли… 

Ми не знали, хто є постановником цього спектаклю, режисером вуличного псевдодійства. Трохи насторожувало, що правоохоронні органи зовсім не реагували. Навпаки, захищали мітингувальників, які активно виступали проти Української держави. Є люди, з якими можна попрацювати, і багато речей відкриється… Напевно, тому так активно нищаться всі архіви, аби правда не стала доступною широкому загалу. 

Коли група студентів у грудні 
2013-го захотіла зорганізувати мітинг (із жовтня я був в.о. декана філологічного факультету), їх іще на підходах до площі Леніна побили. У побитті брали участь міліціонери. Уже тоді я прогнозував, що ситуація за хвилину може вийти з-під контролю.

Навесні, коли події вже набрали трохи інших обертів, у мене було враження, що сценарій "пішов не в лад", а центральна влада не до кінця розуміла масштаб загрози. І коли почалися розмови про автономію, я утвердився в розумінні, що відбувається вирішення місцевої проблеми під чиїмось політичним прикриттям. У травні (за 3–4 дні до того, як відбувся "експорт" зі Слов'янська до нас) у мене була розмова в університеті з активними колегами, з керівництвом закладу про те, що потрібно готуватися до часу Х, аби вивезти обладнання. Ішлося не про хімічні чи біологічні лабораторії, під які потрібні величезні території, ішлося про вивезення серверів, технічного обладнання тощо. У нас була можливість розташуватися або на території нашого Маріупольського центру, або Костянтинівського, або у Волновасі. Гадаю, якби ми тоді це зробили, то багато чого технічно можна було б вирішити набагато простіше. Хоча, очевидно, з'явилося б багато інших проблем… 

— Як це сприйняли колеги?

— Сказали, що я панікую, песимістично дивлюся на ситуацію…

Думаю, на той час і МОН, і навіть наше найвище державне керівництво не припускало такого розвитку подій. Не було довгострокового і перспективного плану динаміки ситуації. Напевне, був оптимізм щодо активізації населення у приборканні сепаратизму. 

Тому в травні не були готові давати команду вивезти наукове обладнання. Очевидно, це могло створити якісь небажані на той час психологічні настрої. 

— Є відчуття, що недопрацювали в чомусь?

— Мабуть, не все зробили, що могли… Йдеться про запобігання цій ситуації, про недопущення її взагалі. 

Не кажу, що ми нічого не робили… Але не відбулося діалогу: інтелігенція—правоохоронці—адміністрація. На кожному із цих рівнів були люди, котрі на ситуацію дивилися так само, як і ми, і не хотіли того, що трапилося. Потім, коли "ці" засіли в адміністрації, достатньо було б роти — однієї! — навіть не "Альфи", щоб їх усіх звідти викинути. 

Коли на мітинг проти сепаратизму вийшло досить багато, як на той час, людей — понад п'ять тисяч! — і їх почали нещадно бити під захистом правоохоронців спеціалізовані підрозділи, вже було зрозуміло, що йде біда. За всіма ознаками ситуація зовсім почала виходити з-під контролю так званої місцевої влади. 

Іще штрих… Один з останніх: бойовики приїхали в університетський автопарк і забрали весь транспорт. До речі, вони знали і про кількість автомобілів, тракторів, і про їхній технічний стан. Не треба бути аж таким стратегом, щоб оцінити ситуацію, коли в університетські гуртожитки починають селити озброєних людей… 

— Українська мова і Донбас. Ми й досі пробуємо аналізувати цей зв'язок, точніше, намагання його розірвати за всяку ціну (яка виявилася занадто високою). Кандидати в депутати всіх рівнів, ідучи на вибори, маніпулювали статусом російської мови як державної. На перших збіговиськах донецьких антимайданів у 2013-му фігурували ці самі гасла. Ви ж не казатимете, що так "історично склалося"?..

— Про "історично склалося" я написав дуже багато. За переписами населення легко побачити, що до середини 20-х років минулого століття (навіть до того знаменитого перепису, результати якого зникли), до освоєння промислового вуглевидобування як такого українці становили абсолютну більшість на теренах Донеччини. В обласному архіві вдалося знайти матеріали, з яких видно, як змінювалося кількісне співвідношення населення. До речі, нам радили про це не писати і навіть не згадувати… 

Тоді постійно повторювали, що на Донеччині живуть 126 національностей. Такої кількості національностей ніколи не було ні на Донеччині, ні в Україні загалом. Є представники національностей, народностей, етнічних меншин. Можна говорити про такі національності, як українська, російська, румейська чи греко-урумська (греко-татарська), частково німецька, польська і єврейська. Бо всі вони до активного впровадження політики уніфікації на теренах Донеччини мали власні національні школи, створювали власні періодичні видання, активними були їхні культурні громади. 

До національно-мовної уніфікації в 30-х роках ХХ століття були грецькомовний технікум у Маріуполі, грецькомовна друкарня, грецькомовні школи, єврейський технікум і єврейська школа, німецькомовний технікум і німецькомовна школа. Польська громада мала і свою газету. Згодом усе було зліквідовано, а шрифти деяких друкарень вивезено в Азовське море й затоплено. Це справді були національні меншини. Не кажучи вже про релігійні громади, де послуговувалися мовами цих меншин. 

Українство дуже посилилося завдяки тому невеликому відсотку українців, яких у результаті операції "Вісла" було "вмонтовано" в Донеччину. Більшість із того покоління закінчила українські школи. Навіть у Донецьку українські школи становили 30–35%. 

Абсолютний наступ відбувся після ухвалення так званого закону про вибір мови навчання і добровільне навчання національною мовою у 50-х роках. Катастрофічного удару це завдало білоруській та українській мовам. Навіть у Жмеринці більшість шкіл стали російськомовними… Достатньо було, аби п'ятеро батьків з класу ініціювали переведення навчання на російську мову. Якщо більшість класів були російські, то й школа автоматично ставала російськомовною. 

Згодом утворилися цілі анклави поколінь, які не вивчали української мови. 1970 року в Донецьку закрилася остання українська школа. Попереднє покоління не тільки володіло українською мовою, а й навчалося, жило і думало нею. Наступне вже користувалося російською. В Донецьку і прилеглих до нього районах зникли геть усі українські школи. 

У 90-х роках ми створили ініціативну групу, щоб відкрити україномовну школу — №65 у Донецьку. Це окрема історія про те, якої наруги довелося витримати, і як урешті-решт було виділено приміщення для навчання… 

— Наступні українські школи з'являлися швидше?

— Інтервали були дуже великі, не в один рік. Школи з'являлися не так просто, доводилося постійно боротися з численними перепонами. Зазвичай оперували кількістю українськомовних шкіл, а не українськомовних учнів. Бо ці школи були не в густонаселених кварталах і не у промислових містах. Це при тому, що в самій Донецькій області навіть за останнім переписом українці становлять абсолютну більшість. Програма відновлення українських шкіл почала розгортатися тоді, коли міністром освіти був Василь Кремень. 

Нещодавно колега, якому трохи більше 30 років, почав мене переконувати: але ж влада не противилася відкриттю українськомовних шкіл. Так, справді: центральна влада — ні. А от місцева… 

— Ви особисто відчували на собі тиск чи зневагу з боку оточення, коли розмовляли українською?

— У своїй більшості населення досить добре ставилося до української мови. Я кажу про Донецьк. Про села й селища годі й говорити. Є ж цілі автохтонні анклави, наприклад Новосілківський або Мар'їнський, Слов'янський або Олександрівський райони. 

Але були різні випадки. 15 років поспіль на Донецькому обласному радіо я вів щотижневу передачу "Мово рідна, слово рідне…". Листи надходили різні... Писали навіть, що на мене треба накинути зашморг і відвести "куди треба". 

Часто називали "бандерою" — щоправда, без відчутної агресії. Симпатії не проявляли. Часто можна було почути іронічно-зверхнє — "ми йому пробачаємо, бо він націоналіст". 

Але бувало й таке, що людина на пошті, до якої звертався українською мовою, намагалася розмовляти з тобою також українською. 

Переді мною — яскравий епізод, пов'язаний з учителькою мого старшого сина в початковій школі, — Вірою Платоновою. Коли постало питання вивчення української мови, більшість батьків сказали, що не хочуть, аби їхні діти її вивчали. Педагог, сибірячка з Іркутська, на це відповіла: "Я вас розумію. Але це може бути деінде, але не в моєму класі". Її авторитет як учителя був дуже високий — усі хотіли потрапити саме до неї. Діти, які прийшли до Платонової, до самого закінчення школи не просили звільнити їх від вивчення української мови. Це показник того, як можна формувати добре ставлення до рідної мови, будучи представником іншої національності. 

Я й інші приклади бачив. Коли виходець з околиці Донецька, де ви не почуєте російської мови і де панує щось на кшталт суржику зі слабким елементом російської, агресивно вимагав звільнення від української мови. Це дивувало. Зречення свого — це найстрашніше. Доки не навчимося себе поважати, доти й інші нас не поважатимуть. 

— Чи правда, що бажання звільнитися від української в Донбасі жевріло завжди і тільки й чекало на сірник, який і підпалили в 2014-му?.. 

— Ми проводили власне анкетування в різних аудиторіях: гірників, металургів, студентів, школярів, ліцеїстів. Намагалися з'ясувати, наскільки дражливою є для них проблема мови? Це була 15-та, 12-та позиція. Для старшого покоління —10-та, інколи 8-ма. Але ніколи вона не була на першому, другому чи третьому місці. Для молодшого покоління — випускників шкіл, першокурсників, випускників університету — мовне питання взагалі не стояло. Вони якраз сприймали українську як пріоритетну, бо не мислили себе поза українською державністю, українським простором. 

Думка про пріоритет російської мови активно впроваджувалася в уми регіону приблизно з другої половини 90-х років — мовляв, якщо немає другої державної мови, то ви ніби вторинні в цій державі. Робилося це майстерно, особливо двома партіями: Комуністичною і Партією регіонів. Уже на початку XXI століття це набуло, я би сказав, агресивного характеру, буквально наступали на горло: "Ми повинні бути такими, бо ми особливі". 

У цей час на офіційному рівні започатковуються Пушкінські свята. Шевченківські свята місцева влада інтерпретувала як щось неформалізоване, що має ініціюватися й організовуватися якимись громадськими структурами. А на проведення пушкінських виділяла чималі кошти — 2,5 млн грн в 2012–2013 роках. 

Хтось каже, що ситуація зі статусом української мови в Донбасі вибухнула від запаленого сірника… Скажу чесно: все було спровоковано. Пригадую мітинг, коли ухвалювали "знаменитий" Закон "Про засади державної мовної політики" (2012). У ньому брали участь, на жаль, учителі української мови і літератури, котрих звозили з усієї Донеччини. Перед облдержадміністрацією зібрали близько тисячі осіб з відповідними гаслами. Вони вважали, що нічого крамольного не роблять, просто не можуть відмовитися. Так відбувалося посилення компонента російської мови у самоідентифікації особистості. Головною цінністю, що нав'язувалася з другої половини 90-х, було: Донбас — це щось особливе, унікальне, Донбас дає Україні все... 

Тому ідея про другу мову лягла на "вдячний" ґрунт: ви нам — українську, а ми вам — російську. Це було цінністю 15, можливо, 20% населення. Але не абсолютної більшості. Та, на жаль, як сказав голова нинішньої військово-цивільної адміністрації, абсолютно проукраїнської влади на Донеччині дуже мало. Саме регіональної влади. 

— Як ви вважаєте, чи повинні українські вчені вести діалог з російськими науковцями? Чи все-таки наука залишається поза політикою? 

— Як на мене, контакти з російськими науковцями можна підтримувати і, мабуть, треба розвивати. Усе залежить від того, наскільки це відповідає державним національним запитам і наскільки це актуально. Я в жодному разі не вважаю, що ці зв'язки треба зовсім розірвати. 

Скажімо, якщо російський колега, якого я поважаю, у відповідь на мій лист пише, що "ви продалися американцям" тощо, то я можу застосувати дві моделі поведінки. Перша — повністю припинити спілкування. Тоді кожен залишиться при своїй думці. Друга — якщо, розриваючи контакти, я втрачу для національної науки вагомі й актуальні речі, чим порушу певні традиції, я можу сказати так: "Ми залишаємося кожен при своїй думці". А вже після цього ненав'язливо продовжуватиму інформувати колегу про реальний стан речей, і в результаті він зможе зрозуміти більше, ніж якби я активно його переконував. Так трапилося з багатьма моїми російськими колегами, які сьогодні підтримують мене, але, на жаль, не виступають там активно "проти"… 

Ми вже не працюємо над спільними проектами. Але я вдячний, що вони надсилають свої публікації, і я маю можливість ознайомитися з ними. Деякі колеги, зокрема з Московського університету, в нещодавньому листі просили пробачення за те, що писали мені й у чому були на той час справді переконані. Це теж показник. Важливо те, що чимало колег зацікавляться українськими науковими студіями, аналізують їх. 

Мене запрошували на кілька конгресів у Росії, на два симпозіуми, але я не поїхав. Це моя принципова позиція. Я — за контакти, але потрапити в середовище, яке тебе агресивно не сприймає на власній території, — не певен, що сьогодні це необхідно… 

Це ж стосується і білоруських колег. Не так усе просто і в спілкуванні з ними. Не треба видавати бажане за дійсне, я реаліст і реально оцінюю ситуацію. 

— Тобто ви не можете сказати, що наука — поза політикою? Все залежить від конкретних дій і подій?

— Є політика гуманітарного спрямування, як-от історія, література, культура… Багато політиків сперечаються щодо того, як будується національна держава і на чому тримається — тільки на військово-промисловому комплексі, а все інше додається? Чи все-таки національно-культурне середовище є первинним, а ВПК захищає усталені національно-культурні надбання, цю спільноту, яка в колі цивілізованих народів вважає себе самодостатньою і рівною поміж рівних? 

На жаль, так склалося ще з радянських часів, що історію постійно переписували відповідно до "поставленої мети". Це й сьогодні бачимо в наших сусідів, які легко змінюють цінності, історію, переставляють наголоси у прийнятті нашими пращурами християнства… Київ був, є і буде мрією Російської імперії, бо звідси почалося те, що було найпотужнішою державою східного слов'янства, — Русь. У цьому сенсі історія не може бути написана поза політикою. Коли історик каже, що він поза політикою, треба пильно почитати те, що він пише і як розставляє акценти. Бо бути поза політикою в сучасному світі дуже складно.

Щодо оборонного ВПК, різноманітних військових і комп'ютерних технологій — сказати, що вони поза політикою?.. Ми всі бачимо віртуальний простір і розуміємо, якою є присутність українського сегмента в ньому. Хто з нас, тих, що живуть в Україні, не хоче, щоб віртуальний простір читався через нас? Тож чи можна сказати, що ця наука є поза державою, поза національним надбанням? Це та стратегія, яка нині живить державу, а завтра стримуватиме будь-якого агресора. Звичайно, атом літає поза політикою, але служить політиці… 

— Коли виїжджали з Донецька, який вибір у вас був?

— Не було жодних пропозицій — була лише дружня підтримка зі Львова. Але, на жаль, виникли проблеми з житлом, іншими речами, тому не змогли її прийняти. У Києві я звернувся до академіка Володимира Широкова. Я надзвичайно вдячний Національній академії наук України і Б.Патону за можливість мене працевлаштувати. Уже згодом зателефонував ректор Донецького університету і повідомив, що їх евакуйовано у Вінницю, тому чекають на мене. Але ні правила етики, ні правила академічної спільноти не дозволяли мені прийняти цю пропозицію. У Вінниці я маю аспірантів, докторантів, керую науково-дослідною темою, беру активну участь у тих питаннях, які здатен вирішити. Душею я завжди з рідним університетом, який мені дорогий.

— Усяка війна колись закінчується. Які, на ваш погляд, повинні бути перші кроки щодо розвитку мови після війни?

— Пріоритетними завданнями є, по-перше, створення змістовної програми, наприклад, "Український духовний світ", яка б передбачала активний діалог усіх земель Української держави у науковому, культурному та інших вимірах; міжуніверситетський обмін студентами й міжуніверситетські майстер-класи; загальнонаціональні фестивалі студентської науки та багато іншого. 

По-друге — визначення напрямів активізації присутності української мови у віртуальному просторі, що має повноцінно наповнитися національно-державною стратегією. Це дасть змогу належно відповідати на майбутні виклики захисту кіберпростору. 

По-третє — напрацювання Цілісної програми розвитку державної мови в усіх сферах українського суспільства на наступні 10 років. 

По-четверте — визначення стратегічних перспектив української мови в масмедійному просторі держави… 

https://dt.ua/personalities/anatoliy-zagnitko-buti-poza-politikoyu-v-suchasnomu-sviti-skladno-_.html

Філософ Євген Бистрицький про Порошенка


Філософ Євген Бистрицький про Порошенка 

і тих, хто мститься йому за власну поразку



В соцмережах з’явилось забагато примітивних злостивців Петра. Це не лише типові заздрісні душі, у всіх розділах історії щасливі топтати повергнутого володаря. Зміна у президентській гілці влади створила підставу ресентименту для політичних експертів від інших політиків, які програли вибори. Підставу для публічного нищення, немовби легалізовану перемогою третього. Жадно очікувану умову помсти Петру, немовби винному в виборчому неуспіху їхніх фінансових вождів. Словесної помсти, яка, напевно вважають, виправдовує їх самих, неуспішних радників, що програли.

Ось вони. Перераховують всі гріхи його політичного режиму, приписують їх саме йому одному, мріють про невідворотну неминучу помсту аж до кримінального покарання.

Вони зовсім не визнають дійсних післямайданних досягнень України за доби Петра, які відомі всім – армію, мову, віру, реформи, що закривають доступ для чужих скреп та відкривають Європу і на практиці останніх виборів для всього світу свідчать про досягнутий рівень демократії.

Як правило, такі підло злі російськомовні. Вони нормально післярадянські післяросійські космополітани. Саме тому вони не бачать, або просто невинно не мають органу бачення зробити це, – бачити політичну реальність, підтверджену демократичними виборами нового Президента з багатьох претендентів.

Євген Бистрицький, вчений-філософ
Євген Бистрицький, вчений-філософ

Вони позбавлені головного – відчуття і розуміння потенційної політичної сили Петра, як на сьогодні найреальнішого лідера для партійного об’єднання національних сил та інших – з претендентів та супротивників у виборчих перегонах – на демократичній платформі.

Наразі Петро є першим серед лідерів національних демократичних сил, тобто першим серед політичного представництва інтересу національно-культурної, історичної, ідентичності України. Тому, до речі, як приналежний до таких сил мер Львова, здається, вчиняє послідовно, незважаючи на можливі персональні претензії до першого серед рівних.

І не послідовно діють ті національно орієнтовані демократи, чия персональна образа на нечемні, інколи брехливі та маніпулятивні, звинувачення з боку виборчої команди Петра, заслали їм очі, щоб побачити надособистий український інтерес. Замість думати про наступне демократичне партійне будівництво та про об’єднання віковічно розрізнених національно-культурних сил. Замість, нарешті, створення солідарної, нормальної, демократичної опозиції новій владі в новому парламенті, якою б чудовою вона не була. Замість такого творення чесного і розумного політичного опонента, необхідного, як повітря, для країни, вони, фактично, грають у просту чужу гру разом з його злісними ворогами. Які легко стануть знищувати і їх самих у звичний спосіб медіа маніпуляцій та наклепу.

Камінь для будівництва – це незалежна Україна

Втім, Петру треба допомогти зробити це «замість». Допомогти не пустим перегавкуванням на шоу та в соцмережах. І зовсім не фантомними спогадами охоронців від критики. Та, зазвичай, не сутяжництвом з відшукування порушених традицій і норм новим Гарантом та його командою, які ще не заступили на чергування по системі та армійській казармі.

Те, про що йдеться – демократична політика, що має національну орієнтацію, сама підказує шляхи допомоги. Це настійлива вимога партійному будівництві наново, безпосередня участь в ньому – перебудови на відкритих всім, демократичних, началах та публічно заявлених принципах. Щоб позбутись критичних наслідків політичного трайбалізму, корупції та комунікативної відірваності від громадян. Щоб прийшли кращі представники громадянського суспільства, яких «почуто».

Пафос такого бачення вимагає згадки про те, що вже давно сказано. Що насправді наріжний камінь – це не Петро. Справжній камінь для будівництва – це незалежна Україна. І якщо від цього каменя Петро буде здатний підтвердити наново своє політичне ім’я, то це лише на благо цілому суспільству.

Я не хочу ставити питання: Чи буде? Для справді європейської України та її патріотів на зараз немає іншого виходу.

Євген Бистрицький – вчений-філософ, доктор філософських наук

Джерело – фейсбучна сторінка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image
    Євген Бистрицький

    Український вчений-філософ, доктор філософських наук. Із 1991 року завідувач відділу філософії культури, етики і естетики Інституту філософії НАН України. 1998-2017 роки – виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Джорджа Сороса.

Про шкільну освіту

Всім привіт.

Вже почали мої колишні однокласники створювати групи в месенджерах і приймати якісь рішення щодо святкування 10-річчя випуску зі школи, що навіяло мені ностальгічні думки, які згодом перетворилися на аналіз - чому за ці 10 років я так змінила ставлення до освіти і колишніх вчителів? Перші два роки я радо бігла на всі шкільні свята здороватись і згадувати минуле, потім стало все одно, а зараз я потроху сповнююсь агресії і бажання кращого світу для своїх нащадків.
Навчалася я в найзвичайнішій СЗШ Деснянського району столиці, разом з рештою дітей, батькам яких не пощастило заробити грошей на Кловський ліцей, тому щорічні збори на штори, які купили аж перед самим випуском, були для мене явищем нормальним.
Я могла би написати багато про те, чиї діти отримували найкращі оцінки і як хлопець, котрий переміг на районній олімпіаді по математиці, отримав в кінці року 9 балів в атестат, бо не зрозумів натяку вчителя на подарунок, але зараз багато передач з прихованою камерою, які всі моменти знімають і розказують краще за мене.
Що би я хотіла - то це висловити свою думку щодо того, як же саме треба зацікавити дітей навчанням.
1) Література - болюча тема в інтернеті, болюча тема в наш час. Я просто не розумію - чому не прививати любов до читання шляхом "давати дітям те, що цікаво"? Практично весь шкільний курс складається з класики, яку місцями читати просто важко, бо написане все з іншими граматичними правилами, з невикористовуваними зараз словами.
5 років в школі я писала твори, художньо переписуючи критику до літератури, а більшість шкільного курсу прочитала потім, в період 20-22 роки, коли сама дозрівала до того чи іншого твору.
2) Хімія - тут просто очікування-реальність. Очікуєш якісь досліди, переливання з колбочок у пробірки, невеликі вибухи, експерименти - отримуєш голу теорію (може, правда, в багатших школах все інакше). Як та хімія впливає на організм - незрозуміло. А скільки можна було б навести прикладів (аміак є в фарбі для волосся, пофарбуєшся - волосся випаде), скільки дослідів ми могли б організувати своїми силами (діти, завтра приносьте в школу матеріали, якщо цікаво)... але ні, вчителю це було нецікаво і менш ніж за півроку нецікаво стало всім.
У фізиці те саме - дуже важко сприймати і заучувати якісь закони, не маючи змоги перевірити їх експериментально.
3) Трудове навчання для дівчат - нас могли би навчити, як зашити старі джинси, або переробити старий одяг на цікавіший новий, або красиво закрити латку. Але ні, ми півроку шили фартухи, які в кожному переході по 3 шт на 50 гривень, і дешевше їх купити, ніж купляти тканину і нитки, чесне слово.
4) Фізкультура, де треба було виконувати нормативи, теж не зайшла. Може, завдяки вчителю, який кричав і принижував тебе, бо ти не бігала достатньо швидко, або не могла підтягнутись по канату?..

Коротше, мій висновок - по кожному предмету можна зробити так, щоб дітям, або хоча би їх частині, було цікаво на уроці, але вчителям це не потрібно, і дуже швидко стає не потрібно дітям.
А яка ваша думка?

Знову вибори без вибору?

Не люблю писати про політику. Вважаю, що диванних політологів і без мене вистачає. Та про грядущі вибори точиться стільки розмов, що важко втриматись від власних роздумів. Але оскільки я не експерт, то уникатиму прізвищ кандидатів. Думаю, ви й так зрозумієте про кого йтиме мова.

Схоже, на президентських виборах нас очікує величезний вибір. Вже на цей час зареєстровано 20 кандидатів у президенти, а кажуть, що бажаючих буде 40, а то й взагалі 50(!). Величезний вибір?! Ось тільки вибирати знову нема з кого. Начебто, серед такої кількості претендентів можна знайти достойного. Але у кожного є грішки.

Нинішній президент відзначився дипломатичністю у міжнародній політиці, сприяв визнанню автокефалії (самостійності) Української православної церкви, домовився про безвізовий режим з ЄС, реформи. Однак імітує боротьбу з корупцією, піариться "гастрольним туром" Томосу, просував на керівні посади "своїх" людей (чого тільки варта Гонтарєва), підозрювався в зв'язках з офшорними фірмами.

Які здобутки у Юльки взагалі незрозуміло. Хіба що, обіцянки знизити ціну на газ. Проте вона  відзначилася підписанням невигідного газового контракту з Росією, завірянням що світова економічна криза в 2008му році не зачепить країну, дивовижним "зціленням" після звільнення з колонії (пересувалась на колясці, а потім встала на підбори), підозрами в зв'язках з Росією. Також можна додати відсутність чіткої передвиборчої програми (під час агітації гасла дуже часто змінюються. Кажуть, що вже не обіцяє вдвічі дешевший газ).

В передвиборчі лідери вибився комік. Ну а шо - в політиці не заплямований, тому є аванс довіри. Ще й успішний бізнесмен і талановита людина. Однак погана реакція на провокаційні питання журналістів, відсутність передвиборчої програми, підозри у зв'язках з олігархом Коломойським, бажання шукати компроміс з Росією зіпсували його передвиборчий імідж. А ще деякі закидують, що відсутність політичного досвіду заважатиме керувати країною. І розповідають, що він навряд чи буде таким, як його кіно персонаж - вчитель історії.

Радикальний кандидат красиво говорить. Однак, на відміну від інших популістів, пропонує шляхи вирішення економічних питань. Скептики закидають, мовляв, задуми гарні, але навряд чи вони поліпшать добробут пересічних громадян. В мінус - багато "джинси" (рекламних новин) у пресі, мельтешіння на каналі олігарха Ахметича. Також пригадую, давно, був скандал з виявленням за ним гектарів землі під Києвом.

Регіональний нафтогазовий опозиціонер опинився в лідерах за рахунок підтримки проросійських виборців, яким пофіг на  нафтогазові вишки по завищеним цінам і на проросійські погляди.

Інші кандидати не потрапляють до прохідного бар'єру. Політологи розповідають, що багато кандидатів спеціально реєструються для відбирання голосів у головних кандидатів, для збільшення представлення у виборчих комісіях основних кандидатів (це коли від однієї політичної сили виставляється декілька завідомо непрохідних претендентів) і для піару на парламентських виборах, які теж очікуються в цьому році.

І ось до чого веду: як ви ввжаєте, є достойні кандидати в президенти, чи "вони всі однакові"?

Роздуми та й годі

Ми живемо в сучасному світі. Людина розвивається, пізнає щось нове. Можна впевнено сказати, що ми прогресуємо. Винаходимо різні прибори, навчились використовувати природні ресурси, лікувати безліч хвороб. Все в світі направлене на розвиток і покращення життя людей. Але...
Сказати, що люди живуть краще, неможливо. Люди працюють, працюють і ще раз працюють, щоб жити, їсти, одягатися, допомагати дітям, внукам, лікуватися і в результаті на те, щоб насолоджуватись життям часу так і не залишається. Технології розвиваються, а життя з кожним роком дорожчає і дорожчає, якийсь парадокс.
Винаходять техніку, з допомогою якої, збільшують виробництво/вирощування продукції, а дуже часто якість її дуже погана, або не корисна нашому організму. 
Знаходять методи боротьби з хворобами, а людей з кожним роком хворіє більше і більше.
А на справді Ми розвиваємось чи деградуємо, як вважаєте Ви?

Роздуми

Середина літа. Ужгород, липень 2018-го. У Греції горять ліси. І на Стокгольмщині. Шведи вогонь вже бомбами гасять…   А  українські зливи перетворили Київ на Венецію. Лише по Києву замість гондол – сміття…

А в Ужгороді дрібні дощі не дають дозріти помідорам… Парке повітря просить пива і я з ним  (з тим повітрям) солідарний. Пиво  -  як  каталізатор!

 А під пиво добре думається, файно згадується, вимальовується ретроспектива… 

І я уже далеко-далеко… Перед очами стара Станіславщина.   Товмачик.  Під лісом з однолітками пасемо корови. Відповідальне завдання – аби скотина не зайшла в колгоспну конюшину, бо поштрафують маму на кілька трудоднів. Або аби теля не загубилося в зелених лазах…  Вказівки мамині  - жорсткі.

Але шести – семирічних пацанів свербить зайнятися своїм. Над картами ми з другом-однолітком просиділи півночі. При тьмяному світлі каганця. Він малював вуса валетам, а я -  корони королям.  І от карти жваво перемішуються, роздаються,  присвоюють то одному  - то іншому гравцеві звання дурака.

А над толокою висить жайворонкова трель… Нескінченне тьохкання і щебетання. Спів високо над землею небезпечний - робить польового співака дуже вразливим. Сокіл  не має  кращої мішені, ніж захоплений співом жайворонок... Врятувати маленького соліста  може тільки його стрімке падіння каменем на землю.  Та все ж безліч самців гине саме в розпал їхніх арій. 

Жайворонки  двічі за літо висиджують   пташенят. Самці замовкають  в липні, коли другий виводок сходить з гнізда. А коли на полях закінчуються жнива, можна побачити зграйки пташок, що дочікуються часу відльоту на зимівлю.

І відлітають. В чужину.  Назустріч невідомому. Але назад сюди вони обов»язково  повернуться!!!

Ще ковток прохолодного пива підсилює орнітологічні роздуми.

Не знаю чи лунають сьогодні жайворонкові трелі над  сільськими толоками .  Давно вже не зустрічав схід сонця  разом з малими пастухами  на пахнучих полином і чебрецем  зарінках.  Але куди поділися жителі чагарників і парків сороки? 

Ці гомінкі, розумні птахи стайками  осідло живуть в облюбованих місцях.  Памятаю голосні і метушливі  лютневі сорочі «весілля», що супроводжувалися шумом, танцями, погонями. У березні білобокі починали вити гнізда або ремонтувати старі.

Сороки , як лісові  вартові.   При наближенні людини або тварини, починають голосно скрекотати. Це не просто «Сороча балаканина», а сигнал тривоги для інших птахів.

А де вони тепер, ці дозорні скрекотухи? Вже декілька років поспіль не чую їхнього скрекотання,  не бачу їхніх  кулеподібних колючих  гнізд.  А малі діти скоро будуть вважати сороку-білобоку взагалі казковим персонажем.

Куди ж подівся один із живих  народних символів України  - ластівка?  Весняна пісня  ластівки  провіщує  пробудження природи.  Птаха  щебече  переливчастими тонами, а закінчує спів свистом і тьохканням. Співає  білогруда у польоті і під час відпочинку, сидячи на дахах і телефонних дротах.  

Це — Божа пташка.  Розорити гніздо ластівки чи вбити її — тяжкий гріх . Але за останні  кілька років не видно глиняних ластів»ячих гнізд в під»їздах,  на балконах людських осель.  Видно люди чимось дуже завинили.  Існує повір»я - якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати біди…

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
33
предыдущая
следующая