…Я сидел в своей маленькой комнатке и пристально смотрел. Смотрел на людей, там, внизу, выискивая ПРАВДУ. Она все время мелькала у меня перед глазами, но толком я ее так и не мог разглядеть. То покажется кончик ее плаща, не слишком яркий, как у остальных, со слегка затертыми краями, то увижу ее бусинки-глаза, бегающие, изучающие все и всех. Конечно, сейчас у меня не было шансов на выстрел...

Но я продолжал сидеть в маленькой серой комнатке, с газетами вместо обоев, и с древним диваном без двух ножек. Кроме того на журнальном столике, который я пододвинул поближе к окну, стояла полупустая бутылка текилы и грязный стакан.Я ждал того момента, когда после рабочего дня люди начнут расходиться по домам, когда огромный янтарный диск на прощание накроет всю площадь красным шелковым платком, и я увижу одинокую ПРАВДУ, стоящую у фонтана. Маленькие золотые капельки будут весело звенеть, выливаясь из кубка самого Аполлона. А ПРАВДА будет с улыбкой смотреть на опустевшую площадь, присядет, проведет пальчиками по золотой глади воды из фонтана и…и я нажму на курок.

Я налил в стакан живительной текилы и отхлебнул. Я ждал. И, поверьте, ждать было не просто! ПРАВДА словно играла со мной, как с щенком. Она все время была на виду и при этом никогда не показывала своего лица. И это меня бесило… Вскоре, когда солнце утомилось и начало спускаться за горизонт, люди стали таять на глазах. Точно так же таяла и текила. И уже через какие-то пол часа площадь была пуста. Почти пуста. Как я и ожидал, мирно присев у фонтана спиной ко мне, ПРАВДА своими нежными пальчиками проводила по спокойной воде фонтана, создавая рябь. У нее были красивые руки. Я прицелился, а указательный палец правой руки сам лег на курок. Медлить было нельзя, и я выстрелил...

Где-то, куда я не мог устремить свой взгляд в небо взмыло живое облако птиц... „Каррр-каррр!”-зловеще донеслось оттуда. Но не это меня повергло в шок. Нет, не это! Пуля словно прошла сквозь ПРАВДУ, не задев ее, не причинив ей малейшего вреда.

В тот же миг в дверь постучали.Потом еще и еще. Я медлил, просто не знал что делать!Выпрыгнуть в окно? Тихо ли сидеть?А может открыть эту чертову дверь? Меня переполняло то, чему я не мог дать имени, что-то чуждое мне... А в дверь все так же настойчиво стучали. Не могу сказать почему, но , влив в себя последние капли алкоголя, я направился к двери и после секундных колебаний открыл ее. В проходе появилась ОНА. Очаровательна и, в то же время пугающая, ведь чужда мне.

-Зачем?- спросила ПРАВДА .
Я посмотрел в ее зеленые глаза, но не смог промолвить не слова. Она словно околдовала меня. Около минуты мы продолжали стоять молча. Наконец я, собравшись с силами произнес:

-Я...х-хотел...лицо...-И отвернувшись сделал шаг к алкоголю, забыв, что он уже давно у меня внутри.

-Я так и думала...-сказала ОНА, и скорее всего улыбнулась, хоть точно я этого не знал-маска скрывала ее лицо.Нет, я был уверен что она улыбнулась. Потом сделав несколько маленьких шажков, скорее напоминавших короткие взлеты и падения, подошла ко мне. И сказала свое последнее, обращенное ко мне, слово: „Смотри...”.

Я обернулся и мой взгляд уперся (если так можно сказать) в самое странное и противоречивое лицо. Лицо, левая часть которого была милым, даже красивым, а правая узуродована волдырями и ожогами, а на лбу красовалось, слегка прикрытое прямыми русыми волосами родимое пятно. И я без сил упал на пол,и обхватил руками голову. А из глаз моих ручаями потекли слезы. И я не мог остановить их, не мог прекратить то, что творилось в моей голове, секунду назад познавшей местами красивую, но местами и ужасно уродливую ПРАВДУ...

---

---

Воистину слететь с катушек можно
Я делаю это бережно, от души, осторожно.
В пространстве дивно шевелю пальцами
Отпускаю лишнюю чепуху,
Оставляю ядра - просееваю по ветру шелуху.
По утру, под тайванский улун.
Волшебнику Гудвину посвящаю еще одну строку.

Мудрому.
Иду ко дну, как Жак иф Кусто.
Это мое искусство,
Я делюсь ним, правда, ведь,
Питательно и вкусно?
Тут давление что аж искры из глаз,
Читая реп - повествую рассказ,
C течениями чистых вод для широких масс,
С идеями меняющими ход
Нам явили класс
Что есть мастерство - созидая испытывать экстаз,
У меня есть для Вас гармония и хаус
Это как писать пейзаж со всех домов страны без пауз,
Ценить на небе россыпи алмазов
Наплевав на фарс, нафиг казус!
Мы же будем плыть
Всем поднять выше парус!
Меж рифами проповедуя хип-хоп с эмси психами,
Чередуя речитативы криками
Удивляя людей трехмерными рифмами.

Что мы делаем сдесь?
Раскачиваем этот каменный лес
Это истинно и сильно
Это мистика и крылья
Врубись
Это и есть вся твоя жизнь
Тут только чистоган, тут ноу примесь,
Тут только андеграунд, вот так частицу души наружу вынес.
 
For all my peoples
My hood wonna kill as
My soul wonna relax.

 Ну вот, и я уже с другим,

Ты увидишь меня во сне,
Ты захочешь меня коснуться. 
Ты протянешь руки ко мне... 
Но придется с утра проснуться.
Ты увидишь меня в мечте 
Залюбуешься, прикоснешься. 
Я пойду, побегу к тебе...
Но мечта на этом прервется.
Ты увидишь меня наяву.
Ты мой взгляд наконец-то встретишь.
Тихо спросишь, как я живу... 
Ты не знаешь, что делать с этим.
Ты решишь забыть обо мне
И к обычной жизни вернуться
И опять увидишь во сне...
И опять захочешь коснуться.

Жили были дед и баба.
Баба жила, дед доживал.

Живуть в моїй вони у глотці
І кажуть, що робить.
Коли звертають потяги-
Спиняють їх на мить.
А руки зламані й в багнюці,
Цвяхи із крилами жука…
Звертають потяги на себе.
Така ось борода...

Невже я насправді втратив розум і тепер не здатен розрізняти реальність та уяву? Схоже на те. Але ж я точно пам’ятаю, що вчора я зпершу говорив із хлопцем, з тим, що розносить піццу( не дуже смачну, але єдину з безкоштовною доставкою), а потім, через хвилину, я почув Їх. Вони розмовляли між собою. І так вже півроку. Весь цей час, коли розмовляють, то можуть керувати мною, і тоді я(Вони) здатен(здатні) на все. Вони мають колосальну силу-на підсвідомому рівні памятаю, що робили з усім(усіма), що заважало(заважали) Їм іти до цілі. Цікаво до якої? Хотілося б дізнатися. Хто вони, як сталося, що живуть у мене в глотці, та взагалі, чи насправді це все, я не знав аж до вчора, коли не лише їх почув, але й спробував з ними поспілкуватися (це не було повноцінне спілкування та всеж). І це все точно було реально. Ми говорили одне до одного, хоч, як не дивно, робили це у віршах( навіть не знав, що в мене є хист до віршування). Та голоси їх зтихли так само швидко та несподівано, як і з’явилися. Скільки це буде продовжуватися? Скільки в мене є часу? Чи житиму я, чи ні? Я просто не знаю. Тож краще тепер, поки маю час, напишу про свою розмову з Ними, хоч як би не було важко це робити у моєму стані:


Гусінь( з глотки ):

Скажи приємне щось мені,
Скажий мене звільни.
Скажи приемне щось мені
Й на віки залиши.

Тоді я , розпустивши крила, й не знатиму про те,
Що гусінь перертвориться в красиве щось таке.


Комар:

Сьогодні, як і завжди темно,
У колос не звертають зерна.
І кров твоя мене лише зміцнить-
Сильнішим стану я, але лише на мить.

Тоді я, розпустивши крила, й не знатиму про те,
Що комара життя жахливоє таке.


Мої вуста( невже я куштував метал?Це ж безглуздя!):
Цей смак метала вже огидний.
Мені набридли такі злидні:
Вкусив- ковтнув,
Ковтнув- та не забув.

Колись не витримаю я, не зхочу біль терпіти,
І саме вже тоді не буду більше жити...


Казали ми щось іще, та це було ніби у густому тумані і я не можу(чи вон не хочуть?) згадати...

Потім я просто увійшов у стан, суміжний з втратою свідомості та сном. Темрява окутала мій розум. Як і завжди після розмови з ними.

Прокинувся, як і завжди, у найнезручнішому місці- у ванній кімнаті. Голова тріщала, як передавач азбуки морзе, перед очима, наче невгамущі мухи, мерехтіли великі і малі чорні цяточки, а тіло не слухалось, ніби мені і не належало. Підлога слизька і липка. Кров. Схоже я розбив собі голову. Що ж, така моя доля-і маю з нею миритися. А зараз не погано було б підвестися.

Лише через хвилин 5 зміг нарешті піднятися, наспівуючи пісню зі старого радянського мультфільму: “Жізнь моя- жєстянка...” А перше, що зробив, підвівшись, це глянув у дзеркало, але...але себе я в ньому вже не побачив...


Нема нічого здатного нас зберігти.
Існує гусінь та комар.
Нема нічого, щоб смерть свою знайти.
А глотка мОя- то їх у світ димар...

Тому, хто знайде цього листа.

Покірно ваш,
Олександр

Нічого. Взагалі нічого. Лише темрява. Окутує тебе, наче тепла, приємна хвиля, але замість радості несе біль та ненависть. Так завжди було. Так завжди буде. Захопивши у свій полон, чорна хвиля не відпускатиме тебе дуже довго, бо буде існувати твоєю темною сутністю, твоєю жагою творити зло, твоїм болем. Буде підштовхувати тебе зробити щось. Щось погане, а ти навіть не будеш у змозі йти супереч їй. Бо вона сильніша за тебе, іноді навіть всевладна і всеохоплююча, а ти всього на всього маріонетка в її руках. Тобі пощастить, якщо ж вона висмокче всю твою енергію, а потім залишить тіло. Хоч тобі вже буде все одно... А може зробити інакше: відпустить тебе на волю, і ти знову відчуєш тепле сонце, почуєш, як весело співають пташки, як живе все. Крім тебе. Бо ти усвідомиш, що накоїв, і будеш змушений кожну ніч, кожен раз, закриваючи очі і окунаючись у царство Морфея, відчувати біль за все, що зробив, чого не зміг відвернути, пустивши іншою колією. І будеш благати, щоб за тобою прийшла стара. У чорному балахоні і з косою. Забрала тебе з цього світу, та вона не прийде і ти будеш чекати. Дуже довго чекати Судного Дня...

“Сьогодні знову прогримів вибух у Багдаді. Поки що жодне терористичне угруповання не взяло на себе відповідальність за цей вибух. Загинуло близько двадцяти людей, близько сорока поранено...”-донеслося з динаміків телевізора, супроводжуючи все це страшною картинкою з Близького Сходу.

“КЛІК.”- і я перемкнув на інший канал. З голубого єкрану на мене дивився хлопчик. Ще досить малий. У його скляних, охоплених страхом очах знайшло відображення усього що сталося. Він мовчить. Йому й не треба нічого казати. Все видно в його очах. Придивляюсь- сліз немає. Схоже, що все те море гірких, повних болю сліз він вже давно виплакав. Ех, хлопче, тепер вже ти не будеш жити як раніше. І все через тих дядьок, яким немає діла до якихось там чоловічків унизу- їх можно легко розтоптати, розчавити і ніхто цього не побачить. Чи не так? Тобі прийдеться швидко дорослішати, перступити через все побачене й жити далі. Як? То вже інша справа... Ось картинка змінюється і тепер вже диктор читає: “...За останніми даними під час цього вибуху терорист смертник забрав із собою тринадцять життів...”Його погляд пустий- йому анічогісінько не жаль тих людей. Бо вони там, а він-тут.

“ДЗІН-Н-н-нь”-весело і безтурботно пролунав дзвоник і оповістив мене, що хтось прийшов. Кинувши пульт на диван, як якусь стару, а тому і не потрібну іграшку, я пішов видчиняти двері. Мені кортило дізнатись, кого це до мене так пізно занесло? Відчинив двері- нікого. Лише одинока коробочка на підлозі, як одинокий воїн, єдиний, хто залишився живим.

...“Сьогодні пройшло попереднє слухання, щодо черги кривавих бивств у штаті Айова, США. Підозрюваний...”-донеслося з кімнати, де стояв телевізор.

А коробочка була досить маленькою, з товстим слоєм пилу, ніби щойно натрусили. А на ній- моє ім’я і адреса. Підхопивши її рукою, я здивувався її вазі- коробочка відчутно відтягувала руку. Щвидко заніс до дому, але довго не відкривав, шукаючи відповідь на запитання: хто її прислав. Всеж цікавість взяла верх і я неспішно відкрив її. А там...там було пусто. І від цього мені стало якось дуже легко, хоч радості я й не відчув, скоріше був якийсь страх, що накатувався на мене хвилями, високими й могутніми. Остання хвиля зробила свою справу, і я закричав. Спочатку тихо, а потім все гучніше і гучніше. З очей потекли сльози, неймовірно солоні, як морська вода і прозорі, наче кришталь. І з кожною сльозою мене все більше охоплювала ненависть. Ненависть, в першу чергу до скрипки, далекої і тихої, але від того не менш противної. Скрипка звучала кожного разу, коли скатуючись по щоці, сльоза падала вниз, на підлогу. Її музика йшла від тих сліз від їх загостреного краю, так сказати від даху кожної краплинки. І це мене дуже дратувало. Дратувало і те, що навкруги ставало все темніше і з цим я нічого не міг вдіяти. А потім стало дуже тихо і я не чув тієї дратівливої скрипки, а мене окутала темрява, якої ще не бачив світ. Я потрапив у пазурі найжахливішому звірові, якого собі можно уявити. Я був злом, а зло було мною...

А потім, я, дуже слабкий, наче вимотаний довгим переїздом, побачив світ. Десь далеко в кінці тунеля. Я біг до нього і нарешті вирвався із пазурів ночі. Я був радий. Тоді. А тепер благаю, щоб якомога швидше піти з життя. Бо кожної ночі, кожного разу закриваючи очі бачу, яким я був у темряві...

[ Читать дальше ]

  - А ты, наверное, думаешь, кто такая, а? Что за девушка... Да?
  Наташа шла по длинному бревну, балансируя раскинутыми руками, изгибала спину под толстым свитером. Витька шел следом, прижимая к вспотевшему животу ее куртку. Над зеркальной водой величаво поворачивалось солнце, будто показывая разные бока. И - тихо. Так тихо, что страшно дышать - не наморщить бы стоящую перед лицом тишину.
  - Думал, да?
  Витька пожал плечами. Но когда оглянулась, поспешно согласился:
  - Конечно. Что за девушка, думаю, такая...
  Наташа согласно кивнула. Жестом, подсмотренным в телевизоре, округлила поднятые руки, сводя пальцы.
 - И что?
 - Что?
 - Что надумал?
 - Н-ну...
 - Да ладно тебе. Уж не стесняйся, - поразился?
 - Чему?
 - Ну, как бы, я такая и вдруг - тут, среди степи, на маяке...
  Наташа потрогала воду носком старого кроссовка, картинно убрала от лица упавшие волосы и глянула, улыбаясь.
  ...Над ней медленно разворачивался закат, смешивая красные, алые, желтые краски с чуть темнеющей голубизной.
  Витька отошел к большой куче серых камней у обрыва, и, аккуратно пристроив куртку, нацелился объективом. Силуэт на фоне бесконечного неба мал, но нужен. Тонкая черточка фигуры, почти неразличима, но в каждом кадре поворот плеч или руки, раскинутые в стороны. Человеческое - среди песка, воды и травы. И неба... Грациозное женское.

Читать дальше

По ходу правки я выкладываю главы романа в открытый доступ. Пусть будут. Править буду несколько раз, упорно и долго, но если буду ждать, когда сама останусь довольна, помру от старости.
  Тяжелая работа снов. Сны, как тяжелая работа.
  ...Витька медленно передвигался вдоль склона по узкой тропе с обгрызенными ветром краями. Море внизу выкидывало пенные клочья на узкие полосы пляжиков. Спиной чувствовал взгляд скалы - смотрела хмуро, толкала в лопатки. Обижалась, что быстро ушел, не позаглядывал в гроты, отдергивая руку от напряженных паутин в черных скальных прогрызах. Как не отдернуть: вот каракурт переспелой вишенкой тяжелого брюшка и четыре красных точки крестом на спине.
 Тропка ползла к другому краю бухты, к следующей скале, что тоже сверлила каменным взглядом, ждала. Но торопиться нельзя. Склон не отвесный, но если потеряешь равновесие, то катиться и катиться вниз по стеблям, на острые обломки у полосы песка.
  И жарко. Ветер лишь мгновениями падал сверху, овевая потное лицо и пропадая в сушеной траве, как жаворонок с плененной былинками лапой. Солнце смотрело, не мигая.
  Сухая глина поскрипывала под кожаными сандалиями, иногда, будто испугавшись, ссыпалась от края тропы вниз, и тогда Вик слышал, как шепотом убегают крошки. Замирал, боясь переставить ногу. Правой рукой, локтем, слушал морской яростный шум, левым плечом подавался ближе к сухой шкуре травы. Шарил по стеблям и, найдя проволочный пучок старой полыни, вцеплялся и отдыхал, перенося тяжесть тела на маленький кустик с длинными там, в сухой толще, корнями. Сквозь устойчивый свет смотрел вперед, на скалу. Знал - дойдет, а там, снова и снова бухты полумесяцем, отделенные друг от друга похожими разными скалами...
  Пока набирался решимости бросить очередной куст, шум прибоя постепенно затих, превращаясь в шуршание дождя за теплыми стенами. Плотные занавеси водяных струй шелестели, сдвигая пространство, отгораживая от исчезающего сна.
  Просыпаясь, Витька вытянул поверх одеяла руки и посмотрел на ладони, ожидая увидеть царапины от жестких стеблей, следы летней сухой глины. Не было. Удивился: раз в кои-то веки - просто сон. И лежал, отдыхая, наслаждался тем, что выспался и не устал, как всегда, после джунглей.
  Зима-калейдоскоп. Столько всего разного. Московская поздняя осень, жаркая египетская зима, снова Москва и мороз с натоптанным в камень снегом, а после, всего через сутки - мягкий туман по мокрым травам над морем. Теперь вот - дождь. Несколько зим, вложенных одна в другую.
Тут, у моря, не слишком южного и совсем не северного, зима капризна и меняет настроение каждый день. Только ноющее запястье, когда-то в детстве ушибленное, скажет вечером о том, что завтра, возможно, уйдет сухой морозный ветерок и на его место пришлепает тихий дождик, чтобы к вечеру соскучиться собственным шуршанием и нахмурить небо низкой серостью, ударить ветром по глазам так, чтоб из них слезы, обдать злыми колючими каплями. И, сорвав зимнюю злость, отойти, уступая небо сонному солнцу... Ах, да, еще есть влажная, горячая духота и мерно идущий перед глазами силуэт - во снах.
  Сел в кровати, вспоминая прошлые сны.

Дальше