Часу торкнулись насичені дні,            Дощ прохолодний зі спогадів зник -            Вересень знову всміхнувся мені,            Цей невгамовний завжди мандрівник.

           Осені ніжної рідкісний дар            Фарби приємні – палітра його.            Сонце дістав із задимлених хмар,            Нишком проник до серденька мого.

Хто ти, сучасна людино?

І чого в цім житті тобі треба?

Живеш за законом тваринним,

А хочеш дістати до неба.

Для чого в цей світ ти приходиш?

І що ти у ньому шукаєш?

Чи, може, безцільно по землі собі ходиш,

І лиш пустоту після себе лишаєш?

А хто ідеалом в житті є для тебе?

Сама собі стала царем ти і Богом.

Кричиш, що у Ньому не маєш потреби,

І вище за тебе немає нікого.

Отямся! РозплЮщи засліплені очі!

Хоч раз зазирни у зневолену душу.

Ти слізних благань її чути не хочеш,

А совісті поклик сама в собі глушиш.

Собі на землі п’єдестал ти будуєш

Із заздрощів, злоби, гордині й обману.

А дітям своЇм ти каліцтво готуєш,

Поламані долі їм будуть придАним.

Якщо ж ти від Бога сильнішою стала,

Й нема над тобою ніяких законів, -

Насправді ти нижче за звіра упала,

У свого ж безглуздя опинилась в полоні.

Що лишиш нащадкам, бездушна людино?!

Очей сліпоту передаш в покоління…

Безсилою буде уся медицина,

Якщо ти уб’єш в нім духовне насіння.

Чи просто живеш ти в цім  світі пасивно?

Й на все нарікаєш – така Божа воля…

Чому зрозуміти не можеш, людино –

СвоЇми руками творИш собі долю.

А Він нас учив, щоб булИ ми як діти –

Щоб кожної миті себе розкривали.

ВсьомУ дивувались й уміли радіти,

І з щирістю в серці  любили й прощали.

Хто шукає чого – сАме те і знаходить,

Вільний вибір дається тут кожному.

Та найвища й найбільша у житті цім свобода –

Це неволя в полоні Божому.

Моє літо – твоя зима.

Твоє щастя – моя неволя.

Моя радість – твоя журба.

Моя вірність – не твоя доля.

Твої очі – моя печаль.

Моя посмішка – твоє минуле.

Твої сни – мого серця вуаль,

Та для тебе його я замкнула.

В твоїй пам’яті слід моїх мрій.

Голос мій – то твоЯ заборона.

Погляд твій – мій прихований біль

На останній сторінці  альбому.

У Натхнення мОго сині очі,

Неба літнього безхмарного синіші.

Наче відблиск зоряної ночі,

У житті вони для мене наймиліші.

Це любові й пристрасті озерця,

Від перлин і діамантів красивІші.

У мого Натхнення щире серце,

Що від полум’я буває гарячішим.

Його руки – це кохання мого крила,

Так приємно в їх турботу загортатись,

І, немов на ніжності вітрилах,

Їз  Натхненням поруч вранці прокидатись.

Знову осінь за моЇм вікном

Золотисте листя розкидає.

Хризантемами уквітчана любов

В вальсі вересневому кружляє.

Десь далеко в синій далині

Чути ніжну пісню колискову.

Осінь золота наспівує мені

Кольоровий свій мотив любові.

Я в тій музиці небесній розчинЮсь,

До краЇв наповню нею своє серце.

В дощову симфонію ввіллЮсь,

Хай в тобі вона коханням відгукнеться.

Цю мелодію осінніх мрій

Я подарувати тобі хочу.

У душі закоханій твоїй

Цей мотив нехай відлунює щоночі.

Так затишно, відверто і спокійно - Чудовий ранок... усмішка... "Привіт!" - Прокинутись лише в твоїх обіймах, Від поцілунку на вустах легенький слід... А за вікном глибоке синє небо - Спокусливо-мрійлива височінь... Мала хвилинка, більшого не треба - Лишається від сну приємна тінь... Духмяний аромат міцної кави, Два бісики смішні в твоїх очах... І зашарілося мовчання між словами... І стільки пристрасті в розкиданих речах... Запам'яталося... хотілося навмисно - В житті нестримнім виру не спинить, Рахую дні, вплітаючи в намисто Приємних спогадів ... як неповторну мить...