Дороги на землі – лише пролог

До вічного небесного роману,

І схований в дорогах вічний бог,

Вселенського володар океану.

Не хочеш, та доводиться іти,

Не рахувати час, а просто жити,

Аби того володаря знайти

Та зрозуміти, нащо ми на світі.

14.04.2016

Чому в моїх долонях тільки зорі?

Чому у них твоїх немає рук?

Чому мої слова живуть в мінорі

І кожен твій спіймати хочуть звук?

Чому в очах шторми та буревії

І океан виплескується з них,

Блищить росою у крилатих віях

І хвилею зворотною – під дих?

Чому думок тиняються мільйони,

Та чути тільки коротеньке «Стій»,

І чорні, убиваючі прокльони

Не можуть полонити розум мій?

І кров чому пульсує в непокорі

Бездумним та безжалісним літам?

Хоча в моїх долонях тільки зорі,

А рук твоїх тепла немає там.

14.04.2016

Сидів поет середньої руки,

Папери слугували йому ложем,

У капелюх пірнали мідяки,

Що кидали мовчазні перехожі.

Він знав секрети потаємних слів,

Які у ньому в речення складались,

Він навіть дружбу з музами водив,

А може, це йому лише здавалось.

Поет, можливо, все ще не збагнув,

Що він живе, що він не просто мріє,

Але він до нестями щирим був,

Так мало хто на цій землі уміє.

І наближався час останніх снів,

Коли пора збиратись в потойбіччя,

І поруч з тим поетом я сидів,

І бачив себе у його обличчі.

12.04.2016

Басом грім загуркоче,

Сенс злякається слів,

Я піду світ за очі –

Світ мене не любив.

Він топтав потаємне,

Всі думки неземні,

Та старався даремно –

Це живе у мені.

Це було в кожній миті,

Відганяло біду,

Й щоб його захистити

Я зітхну та піду.

11.04.2016

Здавалось, життя нескінченне,

Та тому зрадів я зарання,

Воно було зовсім скажене

І штрикало нерви коханням.

Воно було нібито миле,

Та це, виявлялось, омана,

І душу, насправді, не гріло,

І зміст десь ховався в тумані.

11.04.2016

Мій світ сьогодні занедужав,

Він утомився бути щирим,

Тепер він сірий та байдужий

До того, що існує в мирі.

Чому ж тепер до світу мого

Людська образа лине дзвоном?

Не винаходив я нічого,

Я миру став звичайним клоном.

01.04.2016 

Моїм непроханим віршам,

Яких я не чекав від долі,

У нескінченнім чистім полі

Збудую я безсмертний храм.

Він буде зовсім не такий,

Які ви звикли зустрічати,

У ньому головне – мовчати

Та сльози струшувати з вій.

Не бійтесь солі чистих сліз,

Вони не зрадять, як ті люди,

Від них омани й зла не буде,

А тільки щирості ескіз.

Я буду поруч з вами там,

Нехай прозорий та незримий,

Разом шукати будем рими

Моїм непроханим віршам.

10.04.2016

Я намалюю вечір на стеклі,

Зірву із неба сонця жовту латку,

Допоки світ не схований в імлі,

Туман налляю з білого горнятка.

Мене чекають зорі. Навзаєм.

Давно не був в космічнім океані

І не дражнив натхнення солов’єм

У білому бузковому дурмані.

08.04.2016

Я Вас лишив у прожитих роках,

Коли чекав на долі добру милість,

Носило небо серце на руках

І зорями до снів моїх хилилось.

І грались пісні. Тисячі пісень.

Про це мовчали тисячі книгарень,

Про це ліричний шепотів Дассен

Із вікон тисяч затишних кав’ярень.

Про це писали у своїх віршах

Забуті та звеличені поети,

І квіти у нев’янучих садах

Навіювали радісні сюжети.

Тепер Ви стали сіллю на щоках

І відстаней поставили сторожу,

Я Вас лишив у прожитих роках

І повернути їх, на жаль, не можу.

07.04.2016