Женучись за світилом слави
Та его тішачи своє,
Я врізав соло в дві октави
(на більше горло не дає).
Напнуті дзеленчали струни,
Гітара плакала романс,
Ліпила ніч на вікна руни
Зі снігу (від зими аванс).
Я проганяв нудьгу і біди,
Бо ж не пішак – козирний туз!
І чемні мучились сусіди,
Клянучи всіх на світі муз.
Не треба нині полонезу,
Цих гонорових пишних нот,
Сьогодні модно бути Крезом,
Радіти шереху банкнот,
Ловити вдачу, шимка грати,
Тримати нерви на межі,
І на душі носити лати
З червоним порохом іржі,
На ближнього гострити лезо,
Не цінувати кожну мить…
Не треба нині полонезу,
Шляхетність надто міцно спить.
Холодний погляд. Сигарета.
Тремтіння втоми на чолі,
Навіщо, пані, Вам планета?
Що Ви забули на Землі?
Дістали де Ви стільки сили,
Що я не бачу Ваших сліз?
За що забрали Ваші крила
І з неба кинули униз?
Можливо, Ви на мрію схожі,
На сенс у жаданій судьбі,
Але я Вас не потривожу,
Бо мрійник з мене так собі…
Ти завтра мене
Не шукай,
Мене не буде
У місті,
Піду я на гору
Синай,
Де хмари живуть
Барвисті,
Де небо чекає
Нас,
Все просто і без
Омани,
Де сиплеться пилом
Час,
І вітер розносить
Манну.
Образи, молю,
Не тримай,
Є й так негаразди
На світі,
Піду я на гору
Синай
Із древнім кущем
Говорити.
В замку Шарля Кастельмора
Не гуляються бали,
Миші з’їли все в коморі,
Млин – сусідам віддали.
І селяни вже забули
Як на панщину іти,
Став втопився у намулі,
В стайні – лігво самоти.
Парк не знає про забави,
Звір – неляканий в лісах,
Шарль свою воює славу
У віддалених краях.
Може й вже вмостивсь лежати,
Перевтомлений, в землі…
Зиск і з того будуть мати
Ненажери-королі.
Шарль Ож'є де Батц де Кастельмор - реальна історична особа, маршал Франції, герой книг та численних екранізацій. Правда відомий під більш родовитим прізвищем матері - д'Артаньян.
На фото - замок Кастельмор.
Якщо можеш – пиши, хоч трішки.
Двійко слів: як живеш і дата,
І листи відправляй хоч пішки,
хоч на хвилі морській горбатій,
черепахою, вітром, возом,
хоч би натяком, хоч луною,
Бо інакше я втрачу розум,
стану деревом чи стіною,
самоти переп’юся лишку,
до мовчання піду на страту…
Якщо можеш – пиши, хоч трішки.
Двійко слів: як живеш і дата.
Може ти голос забутих предтеч,
Може ознака мого божевілля,
Музо! Віддай-но загострений меч,
Буде у мене зі словом весілля.
Стану із ним лікувати сліпих,
Стану трусити роки та епохи,
Стану рубати пустих та дурних,
Може і сам зрозумію щось трохи.
Чуєш, як в небі голосить сурма,
Янгол читає невидимий треби?
Музо! Дай меч, бо у мене нема
Більш сподівань ні на кого, крім тебе.
Живу як всі. Чекаю дива.
Гадаю, сьорбаючи чай,
Чи прийде диво чорнобриве,
Чи скаже тихо: Зачекай,
Я поки що іще на небі,
Розмову з янголом веду,
Закінчу і злечу до тебе
І вже нікуди не піду.
Поговори зі мною вітром,
Холодним відблиском калюж,
Додай відтінків до палітри
Мовчазних днів, мовчазних душ.
Торкнися місячного сяйва
І янголу почисть крило,
Твоє добро не стане зайвим
(добро ще зайвим не було).
Врятуй мене від вигорання
Цієї тихої пори,
Моя печаль. Моє світання.
Поговори. Поговори.
