Вода – Дана є одною з найтаємничіших стихійних сил. Навіть про її ім’я ми можемо лише здогадуватися: воно збереглося лише в назвах річок та в гуцульських приспівах, дуже схожих на ритуальні замовляння.
Культ води є одним з найдавніших у світі. Символи води знаходять на трипільській кераміці. За праарійськими віруваннями життя зародилося в первісних водах у вигляді золотого яйця. Саме з цього яйця з’являється чотириликий Творець світів і «стверджує землю серед вод». Земні ріки вважалися живими, і їхніх духів-охоронців вшановували як матерів.
За слов’янським звичаєм не тільки кожна ріка, але й кожне озеро або джерело мало власного духа-охоронця. Однак, дуже часто в народних замовляннях зверталися до цілющих властивостей води взагалі. Вода була надійним засобом очищення, і її згадані вище властивості посилювалися певної пори року, або залежали від місцезнаходження джерела.
Найбільш придатною для очищення вважалася вода, освячена взимку новонародженим Сонцем десь за два тижні опісля Зимового Сонцестояння. В ці дні цілющі властивості мала вода з усіх водоймищ. Стрітенська вода, тобто набрана  на свято Стрітення , мала більш чітко окреслені захисні властивості – нею благословляли родичів перед мандрівкою, або перед військовим походом. Окрім джерельної ще використовувалася тала вода з бурульок.
Воду вшановували окрім того перед Літнім Сонцестоянням, коли цілющою вважалася також «купальська роса», та в середині серпня, коли відзначалася низка свят врожаю. Це були дні особливого вшанування джерел та криниць. Їх відвідували всією громадою, очищали і вшановували пожертвами
Окрім того, будь-якої пори року цілющі властивості мала «непочата вода», набрана з певного місця до схід сонця. Наприклад, лікувальні властивості мала вода з місця, де сходяться три річки, або взята з трьох (семи) криниць. Щоб підсилити її цілющі властивості, воду поєднували з вогнем – лили через вугілля що жевріє, або занурювали в воду почергово кожну з трьох частин запаленої свічки-трійці.
Стояча, болотяна вода вважалася неживою, її вважали вмістилищем всіх хвороб. Окрім того існував ще один, найбільш загадковий прояв Дани-води: вода як пограниччя між світами. В слов’янському світі такою рікою-межею вважався Дунай – не явна Дунай-ріка, але прихована ріка забуття, що чимось нагадує грецьку Лету:
Ой, думай, думай, дівчино,
Думай та гадай
Брести тобі дві річеньки,
А третій – Дунай
Перебрела дві річеньки,
А Дунаю – ні…
Та й забула всі розкоші,
А кохання – ні.

На той Світ, за народними повір’ями, можна було потрапити через криницю, або переправившись через ріку, чи море. Існував поховальний обряд, коли померлого клали в човен і пускали за водою, іноді той човен підпалюючи. До наших часів збереглася прикмета, що не можна говорити про живу людину – пішов за водою.
Обряди, зв’язані з використанням води, часто використовувалися в ініціяціях-посвятах і символізували смерть і відродження.

Як Отці наші, маємо
Очиститися мольбою в омовінні
І митися, мольби творячи
За чисті душі свої і тіла
Яко Сварог уставив
 ті омовіння і купалища
і те вказав
що не сміємо те покинути
і умиємо тіла, й умиємо душі свої
в чистих водах живих
і підемо трудитися
всяк день мольбу творячи…
як і Предки раніше робили

Отже, Вода завжди була невід’ємною частиною життя слов’янського люду. Щоправда, деякі сучасні російські дослідники і навіть рідновіри відмовляють Богині Води в праві на існування через відсутність літописних згадок про присвячених їй «кумирів». Однак, розповсюджений в усьому слов’янському світі культ річок, джерел, криниць говорить про те, що Вода-Дана була шанована нашими предками нарівні з Вогнем і Вітром.
В повсякденному житті славлення Дани має проводитися не лише під час рідновірських обрядів, але й під час кожного купання, яке відтак перетворюється на ритуальне омовіння. Вода, освячена в дні Сили, може використовуватися під час магічних практик та для утворення «захисного щита», особливо для дітей.
Дана, як і Мати-Лада опікується жіночою привабливістю та здатністю утримати біля себе свого обранця. До неї звертаються за допомогою при нещасливому коханні – адже текуча вода тим і добра, що забирає з собою все лихо. Щасливицю Дана робить ще привабливішою і вродливішою. (с)
 

Матір-Слава б’є крилами…

Окремо варто відзначити неодноразово згадану у Велесовій Книзі подругу Перуна – Матір-Славу. Судячи з описів, її уявляли у вигляді жінки-птиці, котра з’являється над полем битви і надихає воїнів на ратні подвиги.
Та бо Магура
Співає пісню свою,
Кличе до січі
А та птиця від Індри…
Образи жінок, які оточують Бога Битви і надихають воїнів на бій, а потім опікуються їхніми душами, є властиві для вірувань багатьох народів. У скандинавів душі загиблих воїнів супроводжують до Вальгалли доньки Одіна – валькірії, войовничі діви на крилатих конях. Однак, Мати-Слава не є подругою, або супутницею воїна. В слов’янському звичаї це, швидше енергія, або, як зараз вже звично говорити, егрегор роду.

Мати-Слава співає про труди наші ратні
І маємо послухати
І прагнути до битви лютої
За Русь нашу
І святих праотців наших
Мати-Слава сяє до хмар
Як сонце, і віщує нам перемоги і загибель
А того не повинні боятися,
Бо то є життя земне, а вище є життя вічне
І мусимо дбати про вічне..
Так слава наша перетече до Матері-Слави
І пребуде в ній до кінця кінців
Земних і інших життів
То чи нам боятися смерти
Коли ми – нащадки славних…

В цій промові перед битвою волхва-воїна якраз говориться про те, що всі подвиги во ім’я роду будуть збережені в пам’яті Матері-Слави, над якою не владні смерть і забуття. Цей образ, на нашу думку, є дуже давнім, і, можливо, зберігся навіть ще з часів матріархату, коли рід уособлювала жінка, яка оберігала домашнє вогнище:

І Мати співала
Тая красная птиця
Яка несла Пращурам
Нашим вогонь
До домівок їхніх

Збереження роду вимагало від його захисників бути готовими до самопожертви. Осоромитися перед Матір’ю-Славою, б’ючись навіть з чисельнішим та сильнішим ворогом  було страшніше, аніж померти.
 
Тисячу п’ятсот літ
Як ми ведемо многі війни і битви
І таки живі завдяки жертовності
Юнацькій і дівочій…
Бо мовить Птиця Мати-Слава наша
Про нас, і славу рече нам
І брали ми за тим мечі наші
І йшли удосвіта в поле
Відбили ворогів північних,
І відкидали ворогів південних
І пішли на ворогів східних
Аби повели русів Громовиці
Як синів отця нашого Перуна
І Дажбога внуків…

У слов’янськім вояцькім звичаю був навіть військовий стрій-птиця. Про нього у Велес Книзі говорилось: «По своєму також як птицю, кінноту ставили… і та ворогів крилами накрила, а головою била…щастя було тій кінноті…». Це класичний варіянт наступу – оточення з флангів та сильний удар з центру. Подібний військовий стрій описується ще в «Магабгараті», де на вістря удару ставили воїнів-ратгінів на бойових колісницях.
У «Велесовій Книзі» зберігся навіть зразок «поховальної служби», присвяченої конкретній людині. Воїн, на ім’я Гординя, загинув з честю у переможній битві…

«А як умре – до Луки Сварожої іде
А там Перуниця рече:
«То є ні хто інший як русич Гординя
Ані грек, ані варяг
Бо це славин роду славного
І той іде по стопах материних
А Мати скликає до Лук твоїх.»
І рече йому Сварог:
«Іди, сине мій,
До тієї краси вічної.
А там побачиш
Що діди твої і баби
В радощах та веселощах
Хоч досі гірко плакали
А зараз возрадуються
З життя твого вічного…»

Тобто благополуччя роду у світі Прави напряму залежить від благополуччя роду у явному світі. Пращури тому так дбали про збереження роду, що хотіли дати можливість душам померлих знову втілитися у своїх нащадках. Тому «діди і баби» звитяжного Гордині спершу «гірко плакали», спостерігаючи ворожу навалу, а нині втішились і возрадувались з життя вічного, яке очікує і їх самих, і відважного воїна, який зберіг їхній рід у Яві.
Віра в перевтілення душ в межах свого роду існує з прадавніх часів. Задля цього перевтілення бездітні родини обрядово всиновлювали дітей, щоби вони продовжили їхній рід. Бо відпочинок на Сварожих луках, або навіть служба у Перуновім Полку була до часу повернення в наш «світ зелений і прекрасний».

 А тому, хто впав на полі бою,
Перуниця дає напитись
Води живої
І. попивши її,
Він їде до Сварога
На коні білому
І там Перун його зустрічає
І веде до божих своїх чертогів
А там він перебуде до часу
І отримає тіло нове…

Оскільки Мати-Слава завжди знаходилася біля Перуна-Громовика, її природнім образом була веселка.

Мати-Слава
Б’є крильми об боки свої
Навколо неї сяє світло до нас
І всяке перо іншої барви –
Червоне, синє, блакитне
Жовте і срібне, золоте і біле
І та сяє як Сонце Свароже
І колами іде посолонь…
А Перун, уздрівши її,
Гримить у небі яснім…
 
Найбільше відомостей про Матір-Славу збереглося у Велес Книзі, але поміж сучасних російських рідновірів існує якесь тихе, і вперте невизнання цього яскравого образу. Цікаво, що окрім А.Асова, який намагається приписати створення славнозвісних дощечок міфічному «новгородському волхву Ягайло Гану», аби вони були написані не на території України, і до самої Велес Книги дуже багато російських рідновірів ставиться майже однаково – робить вигляд, що її не існує (за винятком Союзу Славянських Общин, та деяких інших напрямків). Можливо це тому, що Велес Книга є уламком літопису з життя наших предків, а не пращурів наших північних сусідів. І дух нашого родового егрегору є їм чужим, хоча в російській, а власне – словенсько-новгородській звичаєвості і збереглися образи жінок-птиць, чудово відтворених художником Васнецовим. Це Сірін, Алконост та Гамаюн, пророчі птахи, котрі можуть провіщати майбутнє, як зле, так і добре, тобто «віщувати перемоги і загибель». До речі, російський дослідник язичництва Д. Дудко вважає, що Матір-Славу «вигадали українські неоязичники». Тобто причину нелюбові до Матері-Птиці вказано вірно – вона є чужою ненькою. До речі, бойовий клич «Слава!» дожив до наших днів, його використовували воїни УНР («Як упав же він з коня та й на білий сніг… Слава! Слава! – докотилося, та й лягло до ніг»), використовували воїни УПА (Слава Україні – Героям слава). І хоча ці воїни, ясна річ, не сповідували предківську віру, подібні речі виникають наче самі собою і проростають на рівні підсвідомості крізь віки та тисячоліття, так само, як монгольський бойовий клич «Ура!» зостався «на пам’ять» російському народу.
Вшанування Матері-Слави необхідне в екстремальних обставинах, які вимагають напруження сил не тільки окремої людини, але й всього роду. Ця грізна подруга Перунова має звичай летіти перед переможним військом, і освячує навіть програну битву, бо геройська борня ніколи не минає марно – вона дає приклад як треба жити і вмирати.
Якщо йде ворог на нас,
То опережемось мечами!
І, одержимі віщими
Матері-Слави словами,
Що майбутнє наше славне
Пішли на смерть, як на свято…
 
( Зі згоди автора)

Слов’яни — автохтонне населення Європи, велика супер-етнічна спільнота. Наш суперетнос сягає своїм корінням багатотисячолітніх глибин, він має свою самобутню духовну культуру та народні звичаї, узгоджені з власним слов’янським менталітетом. Близькість наших мов, спільні риси етнічного світогляду, релігійних культів, звичаїв, свідчать про єдине родове коріння.

Під слов’янською етнокультурною мається на увазі природну автохтонну культуру слов’янських етносів, створену ними на власній землі, засобами рідних мов, рідного світогляду та господарської діяльності, розвиненої на рідній землі. Над усіма цими видами культури, як правило, пріоритетне значення має духовна культура, яка була водночас і морально-звичаєвим регулятором життя наших народів. Йдеться про автохтонну етнорелігію. Зрозуміло, шо без Духа тіло не живе: так само не живе народ без власної одухотвореної духом предків системи світогляду і знань. Втрата слов’янами Рідної релігії через насильницьку християнізацію (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, ослабила етнічний імунітет. Втрата рідної природної релігії — стала причиною втрати родової пам’яті. Не будемо доводити юдейське коріння християнської віри — це відомо кожній освіченій людині. Згадаємо тільки, що в XI—XII ст. наші Предки самовіддано боронили рідні храми від навали германських феодалів-христоносців, що за вказівками і під керівництвом єпископів почали вирубувати священні гаї слов’ян, руйнувати і спалювати храми, катувати служителів слов’янських Богів — волхвів і жерців. Руський князь Святослав ясно усвідомлював загрозу християнського нашестя. Він розумів його як засіб поневолення духу слов’ян. Оскільки загроза насувалася з Візантії, Святослав Хоробрий намагався побудувати заслін від християнства в Болгарії на Дунаї, об’єднавши слов’янські племена в єдину імперію. Після загибелі Святослава 972 р. роз’єднані слов’яни не змогли протистояти германським племенам, які під виглядом пропаганди "християнської благодаті" і користуючись фінансовою й військовою підтримкою Ватикану, завойовували все більше слов’янських земель. Важливі висновки зробив ще в XIX ст. А. Чертков: "Війна Святослава... стала найважливішою подією X століття. Успіх цієї війни міг істотно змінити на багато століть політичний склад європейських держав, дати рішучі переваги слов’янського елемента над німецьким, а численне слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи". По всій Слов’янщині прокотилася хвиля протестів, повстань проти християнізаторів. Однак, сили були нерівні. В 1004 - єпископ Вігберг вирубав Священний гай, у 1068 -єпископ Бурхард знищив святиню лютичів Ретру, 1128 князь Лотар спалив храм Триглава. Цей перелік можна продовжувати. Найдовше трималася святиня Аркона на о. Руян (нині перейменований в Рюген): її пробували підкорити чотири рази 1136, 1159, 1166, 1168. Лише остання спроба під керівництвом архієпископа Абсальона вдалася. Завойовники (в тому числі війська князя Вольдемара І, Казимира і Богуслава) сподівалися захопити найкращі землі слов’ян. Оборонці святині самовіддано захищали храм і статуї Рідних Богів, вони винесли на мур своєї твердині священне знамено "Станіцу", яка виносилась лише в час вирішальних битв. Коли противник підпалив стіни храму, слов’яни кидалися у вогонь, віддаючи перевагу смерті перед духовним рабством. Священна Станіца згоріла разом з оборонцями Аркони. Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору язичницької ідеології. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично, воно було засобом політичної експансії. Існує прямий зв’язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу татаро-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів). Християнство, всупереч існуючому в науці стереотипу, не сприяло і розвитку писемності, а навпаки — загальмувало розвиток етнічних мов та роз’єднало єдину колись слов’янську писемність не тільки за конфесіями, а ще й за типом азбуки, насильно впровадивши латинку. Етнорелігія несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті етносу. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду. Надмір фактів, у тому числі й наведених тут, свідчить про християнський етноцид слов’янських народів. Повернення етнічної пам’яті — складний і тривалий процес, бо історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі, а якщо й вивчається, то все під тим же християнським кутом зору. Слов’янські мислителі здавна забили тривогу, побачивши загрозу знищення слов’ян. Чому досі не перевидані праці Шафарика, Коллара? Бо глобальні маніпулятори людською свідомістю диктують нам свої правила гри: все, що пов’язане з національною культурою, вони піддають остракізму, висміюванню, звинувачують у відсталості. Натомість пропонуються інтернаціональні космополітичні лжецінності, світові глобальні релігії рабства, збочення і наркоманія, які призводять до виродження народів, втрати людської гідності. Для порятунку слов"янських цінностей Зоріян Доленга-Ходаківський закликав етнографів поспішити зібрати той безцінний скарб — народні знання, традиції та ремесла, які ще можна встигнути врятувати. По всій Європі на початку XX століття поширилась ідея Консервативної революції і Традиціоналізму. Нові мислителі розвинули ідеї Ф. Ніцше. Як альтернативу космополітичному богу християнства Ніцше пропонував кожному народові мати "власного Бога": "Народ, який ще вірить в самого себе, має також і свого власного Бога. В ньому він шанує умови, завдяки яким він піднявся, — свою шляхетність. Хто багатий, той хоче давати; гордий народ потребує Бога, щоб жертвувати". Польський мислитель Ян Стахнюк викрив систему християнської "вспакультури" (антикультури), у своїй праці "Християнство і людство", один з розділів якої він назвав "Християнство як прихована вспакультура". Вихід з цього тупика він вбачав у необхідності "здемаскувати хворобу вспакультури". Про відродження Віри Предків на новому історичному етапі відверто заговорили діячі польської "Задруги" і український професор Володимир Шаян. Саме він у 1934 році у Львові створив язичницьку організацію Орден лицарів Бога Сонця. Його перу належить збірник праць "Віра Предків наших" (виданий уже після смерті автора). Володимир Шаян став основоположником відродження Рідної Віри в Україні. Нині у нас зареєстрована конфесія Рідної Віри, що має свій релігійний центр Об’єднання Рідновірів України, свій духовний навчальний заклад, релігієзнавчий часопис "Сварог". В Україні діє 15 регіональних громад Рідної Віри. Такі ж громади є в інших слов’янських країнах: Польщі, Росії, Білорусі, Болгарії, Словаччині, Чехії. Це свідчить про те, що відродження Рідної Віри — не випадковість, а закономірність і безперечний факт. У 2003 році ми зробили першу спробу міжнародного з’їзду язичників-слов’ян у Києві (Україна), назвавши її Родовим Слов’янським Вічем. Тепер такі зустрічі ми проводимо щороку в різних країнах. З нашою діяльністю можна познайомитися з наших книг, часописів та міжнародного порталу РОД, адреса якого: rodoved.info , а також з газети "Слава!" Наведених фактів цілком достатньо, щоб констатувати початок Слов’янського етнорелігійного відродження. Це нова ознака нашої етнічної культури. Відродження етнічних релігій сьогодні — одна з найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс — один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобальному релігійному засиллю іноземних місій і церков, які зомбують, нівелюють національну різноманітність людства. Вивчення сучасних етнорелігійних рухів дає змогу встановити спільні тенденції відродження природних релігій та визначити місце слов’ян у контексті європейського етнорелігійного ренесансу. 

Доповідь Галини Лозко на ІХ Всеслов’янському з’їзді у Мінську 2 липня 2005 р. 

Нещодавно мав з одним приятелем цікаву розмову - мій друг вирішив воцерковитись. І покаятись в гріхах - в тому числі і в дружбі з нерозкаяним язичником та толкіністом.
Оскільки у всіх новонавернених є звичка вербувати в свої ряди нових осіб (мені при цьому чомусь завжди згадується "Гербалайф"), то приятель взявся рятувати мою душу і прочитав мені цілу проповідь про вищість однобожжя над багатобожжям.
Я нагадав приятелеві про те, що Бог є єдиним і багатопроявним. Однак ми знову говорили про ріжних Богів.
Взагалі-то від богословських проблем я є далеким. Але того вечора захопився і віднайшов в компі невеличкого нариса, котрий відповідає моїм власним уявленням про Абсолют:

«Коли не було з нащада світа…»
Людський розум прагне до чітких визначень того, чого він поки що визначити не в змозі. В релігієзнавстві таким поняттям є розуміння Найвищого Божества, Всевишнього.
Всі релігійні війни, всі сутички через віру і задля віри походять від того, що недосконалий розум людини підмінює те, що він не може собі уявити, образом людиноподібного найвищого Божества. Внаслідок чого ця могутня істота набуває в уяві людини, яка йому поклоняється, родових рис того народу, до якого належить ця людина.
Існує й інше, цілком протилежне розуміння, коли Всевишній ототожнюється з Всесвітом, який врешті решт стане доступним пізнанню. Таке вчення, в якому Природа є Богом, визначали філософи-пантеїсти.
Ведійське розуміння Всевишнього є трохи інакшим. Воно не говорить, що Всесвіт є Богом, але вчить, що Бог проявляється в усьому, що складає наш Всесвіт і ще мільйони світів.
Спільна для всіх індоаріїв ідея абсолютного Божества найчіткіше визначена в «Упанішадах».
«Воістину, - говориться в Майтрі-упанішаді, - спочатку це було Божеством, єдиним, безкінечним, безкінечним на схід, безкінечним на південь, безкінечним на захід, безкінечним на північ, безкінечним і вгору, і вниз, і навсібіч. Бо для Нього не існує ні сходу, ні інших напрямків – впоперек, вниз, або вгору. Цей вищий Дух, той, що його не можна уявити, безмежний, ненароджений, це Дух простору. Коли все гине, один він не засинає. Воістину, з цього простору він пробуджує розум. Все мислить завдяки Йому, і зникає в ньому. Це Його сяючий образ гріє в Сонці, палає у вогні, є всередині людини. Бо сказано так: І Той, що у вогні, і Той, що в серці, і Той, що в Сонці є Одним. Те, що не підвладне зору, слуху та розумінню називається безкінечною реальністю».
Всевишній для визнавців Ведизму це «те, перед чим зупиняється і слово і думка». В Чхандогьї-упанішаді однак, є спроба розвити вчення про Всевишнього, який там описано як«всеохоплюючий першопочаток, в якому все виникає, все зникає і все дихає». Найпершою ознакою Всевишнього є його Дух, котрий є основою всього сущого. Цей Дух не є чимось окремим від Всевишнього, але є його проявом.
В «Ішо-упанішаді» говориться про те, що Дух пронизує собою всі речі у Всесвіті. Щоб краще було зрозуміти єдність та багато¬проявність Всевишнього, давні арійські філософи порівнювали його з Сонцем, котре випромінює світло. Сонце є джерелом сили, котра проявляється у вигляді тепла та світла. Те, що знаходиться поза Сонцем, Сонцем не є, але є його променем, часткою. Всякий сонячний промінь є Сонцем, але не є джерелом променів. Подібно поєднується людина з Всевишнім.
Мудреці-ведисти говорили, що всі «Упанішади» можна вмістити в одну фразу:  «Тат твам асі» - «Ти є Тим». Тобто, людина є від самого початку носієм Божественного Духу. «Той, хто живе всередині всіх істот, але не окремо від них… той, хто керує всіма істотами зсередини – Твій Дух, внутрішній Повелитель, Незнищенний…  Він – Князь світу, Він – Володар Всесвіту, Він – мій Дух…»
На повне осягнення цієї короткої істини часом не вистачає кількох перероджень. Деякі мудрі вчителі пропонують прискорити духовний розвиток людини шляхом відмови від того, з чого складається явне життя. На цьому підмурівку стоїть кільканадцять філософських та релігійних напрямків, котрі вчать, що все у світі, окрім Всевишнього, є маною, привиддям. А отже реальність можна безболісно відкинути задля духовної насолоди злиття з Богом воєдино.
Та, визнаючи єдність і багатопроявність Всевишнього, чи варто відкидати всі ті його прояви, серед яких ми живемо? З давніх-давен в оповідях духовних вчителів багатьох народів, а також в родовій пам’яті людства існує впевненість, що Божественний світ є красивим і гармонійним. Напевне, таким він і був в часи Золотого віку. Навіть зараз залишилося безліч уламків того мудрого світу. Від орнаментів-оберегів на сорочках до правил поведінки, яким люди підкорялися вже несвідомо до зовсім недавніх часів.
Свамі Вівекананда, індійський навчитель Вед, мовив якось, що перш ніж шукати Всевишнього в собі, потрібно визначити його наявність в тому, що є довкола нас. Тоді дійсно зникне багатошарова ілюзія зла і бруду, створена людьми за тисячоліття, і до нас повернеться відчуття краси та гармонії Всесвіту.
Ми не знаємо, чи намагалися наші предки означити Всевишнього власним ім’ям… Ця сила настільки неосяжна, що дивувала навіть наймудріших. Можливо, вони і називали його Див - (зрештою в санскриті є співзвучне слово «Дев», яке означає Божество). Оскільки розумування над Першопочатком Всесвіту було привілеєм волхвів, чисто слов’янське його розуміння майже зникло. Тому нині ми змушені звертатися до спільної  арійської спадщини, щоб відновити ці знання. Ця спадщина, святобливо збережена на індійській землі, нині повертається до краю свого народження.
Звертатися до Всевишнього напряму, а не через його численні прояви, може собі дозволити лише людина, котра досягла духовного рівня волхва. Звертання це є не молитовним, а медитативним і метою його є відчуття Бога в глибинах власного духу. Звичайно, почати займатися медитативними вправами, щоб досягнути цього відчуття, може будь-який шукач духовного вдосконалення. Але не слід забувати, що вдосконалення медитативних технік не є рівнозначним підвищенню духовного рівня особистости.(с)

Подібне пояснення мені здається логічним і не дуже складним. Втім - у справах духовних рівень складності визначити важко.
 

Опісля того, як прочитав кілька книг про культ Світовида на острові Руян - зацікавився цим Божеством... І знайшов нарис на цю тему, котрий, мені здається, розкриває її повністю.


Про Світовида

«Не було неіснуючого, не було існуючого тоді
Не було ні простору-повітря, ні неба над ним
Що рухалося там? Де? Під чиїм захистом?
Що за вода – глибока безодня?
Не було тоді ні смерти ні безсмертя
Не було ознак ночі, або дня
Дихало не колишучи повітря, згідно своїм законам, щось Одне
І не було нічого іншого, окрім нього.»
Цей відомий гімн Рігведи, якщо уважно вчитатися в його рядки, точно описує сплячу істоту. Дійсно, навіть людина може увійти в подібний стан в глибокому сні без сновидінь. Однак, той хто спить має прокинутися. І тоді в темних водах безодні запломеніє золотий зародок життя.
Це не є жодною мірою «творення світу». Давньоарійські любомудри давно вивели дві істини – з нічого не виникне щось, ніяка дійсність не може бути створена з нічого, тому, якщо її немає тепер, то і не буде ніколи. І тим самим щось явне не може зникнути без сліду. Якщо воно є тепер – то воно буде завжди.
Ця давня мудрість є запорукою і безкінечности життя і безсмертя нашого існування. Відгук її зберігся у Велес Книзі:
 «Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа  тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява.»
Себто, Бог-покровитель певного світу укладає закони його життя - Праву. У Праві виникає «текуще», тобто таке, що змінюється з часом, явне життя – Ява. Поза межами цього життя (до нього і після нього) є Нава, котра настає після смерти. Але смерть не є погибеллю, а є лише переходом з одного стану в інший.
Саме подібне розуміння Світу відображує прадавня легенда про Золоте Яйце, як зародок життя, в темних водах Нави. Дійсно, вчитавшись ще раз в рядки Велес Книги, ми можемо уявити собі не тільки людське життя, але й оточений первісною Тьмою-Навою зародок життя-Яви в шкаралупі-Праві. Опікується ним творча Сила - прояв Всевишнього. Власне таких сил може, а навіть і має бути декілька. Навіть у відомій колядці світ опоряджують три голубочки, котрі поміж собою «раду радять».
Згідно Велесової Книги закони людського життя «уложено Дажбогом». Це збігається з ведичною традицією, за якою першолюдину Ману навчав основам життя Бог Сонця Сур’я. Та ми повернемося до Сили, котра «розділила» Першояйце на Небо і Землю. Ця Сила породила також Вогонь, Повітря і Воду, Життєву Снагу, котра дає життя кожній  істоті знаного світу, а також упорядкувала цей світ у часі і просторі.
За ведійським звичаєм впорядковує світ Чотириликий Брахма, котрий пробуджується у Світовому Яйці. Слов’янським відповід¬ником цієї Сили є Світовид Чотириликий, пам’ять про якого на щастя збереглася і в образах і в переказах.
Велес Книга говорить про Світовида так:
І Богові Світовидові
Ми славу прорекли
Бо цей Бог став
Богом Правія і Явія
І Йому співаємо пісні
Яко єсть Він святий
І через Нього ми
Побачили світ видимий
І буття Яви
І Він буде нас у Навії берегти
А тому хвалу співаємо
А співаючи, маємо танцювати
І викликуємо Бога нашого
Бо це Він Землю
І Сонце світле наше
І звізди держить
І Світ міцнішим творить.
Цей опис цілком збігається з ведійським розумінням Бога – упорядника Світу, а радше – Всесвіту. Світовид – Бог Прави і Яви, тобто володар законів Всесвіту і явного життя. Через нього люди та інші живі істоти побачили «світ видимий і буття Яви». І Він же буде «берегти нас у Навії», тобто під час наступного Божественного сну інформація про все існуюче зберігається в його пам’яті. А під час проміжку часу, що його індоарії називають Днем Брахми, Він «держить» в порядку наш Всесвіт, постійно укріплюючи його. З «Велес Книги» видно, що існували певні обряди вшанування Світовида, що включали в себе славлення та обрядові танці.
На одинадцятій дощечці «Велес Книги» є кілька загадкових рядків, котрі стосуються Світовида. Нагадаємо її зміст – спершу йдеться про вшанування Триглава, тоді – Сварога, як «начельніка» Богів нашого світу, і згадуються Сварожі Луки, як місце відпочинку душ померлих. Наступним є славлення Перуна, воїни якого ідуть у життя вічне до Полку Перунового, (тобто вказано два місця перебування душ після смерти). Далі – славлення Світовида, як упорядковувача Всесвіту, яке ми приводили вище. Згадування місця спочинку померлих, наводить думку автора дощечки на необхідність очищення духовного і тілесного, а також необхідність якоїсь конкретної дії – «Отрце (отроце) пущеніємо». Борис Яценко, дослідник Велес Книги, перекладає це місце, як «рабів відпустимо», і напевне має рацію. Зазвичай раб-військовополонений мав відпрацювати вдіяну шкоду певний строк, скорочення цього строку трактувалася як добра справа. Наступні рядки звучать дослівно так: «Се бо таїна вліка єсе якожде і Сврг Перуно єсе а Свентовенд тиє два єсьва одєржени о сварзі». Б. Яценко перекладає цей рядок так: «А се таємниця велика, як і Сварог. Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі». Г. Лозко (Волхвиня Зореслава) подає такий переклад «Бо це є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Святовитом, а ті обоє удержані у Сварзі.» А. Асов, російський перекладач, дає третій варіант перекладу: «Ибо тайна та велика есть: как Сварог и Перун есть в тоже время и Световид. Эти двое охватывают небо». На нашу думку істина як завжди є десь посередині. Роздивившись це складне місце в контексті всієї дощечки, ми вважаємо, що мова тут іде не про прояви Богів, а саме про оті два вираї, про які говорилося на початку дощечки. Луки Сварожі, і Перунів вирай зрештою є одним, бо Світовид їх обидва утримує на небі. Далі перечисляються Боги і духи-опікуни природи нашого світу, котрі перебувають там же, у світі Прави, потім описується прихід праведної душі до вираю: «тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них. То красен рай слов’янський…» А завершується дощечка ще одним славнем Перуну «який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде. Воїнам сам Він і суд і честь, і, яко златорун, милостив і всеправеден єсть». Тобто праведна людина не воїнського стану сама проходить крізь браму Вираю, а воїнів зустрічає Перун, який і судить, чи гідний загиблий стати до лав Перунового полку. Оскільки Світовид, як було сказано вище, «береже нас у Навії», то не дивно, що саме він опікується обома вираями.
Цікавою є еволюція цього прояву Всевишнього у розумінні індоаріїв та слов’ян. В сучасному індуїзмі, народ не виявляє масової шаноби до Бога-впорядковувача (Брахми), котрий є нібито головною постаттю індійської Божественної Трійці, але вірні схиляються перед Охоронцем світу – Вішну, або перед Руйнівником-Шивою. Зовсім невелика кількість храмів, нечисленні прихильники з вищих варн, котрі навіть створили в лоні індуїзму новий релігійний напрям «Брахмо - самадж»… Все це говорить про те, що розуміння цього Божества протягом Калі-юги потроху занепадало...
У слов’янському світі найбільш детальна оповідь про Світовида Чотириликого є в «Діяннях данців», написаних літописцем Саксоном Граматиком по гарячих слідах руйнування Аркони – останньої твердині язичницького слов’янства. За його описами, Світовид Арконський втілював для мешканців острова Руян і Бога врожаю й добробуту, і Бога війни, і Бога-оракула, який говорив вустами жриць провидиць, або передавав свою волю через священного білого коня. Храм Світовида оберігали воїни, котрі присвятили свої життя цьому Божеству. Вони носили як відзнаку багряні плащі (багряний колір, як відомо, символізує зародження життя), а їхнім бойовим кличем було: «Наш Бог – Світовид!».  Окрім того, на Руяні були і інші, менші храми, присвячені саме Світовиду.
Образи Чотириликого Бога знаходились і на території Руси-України. Найвідоміший з них – так званий «Збруцький Світовид», віднайдений на Поділлі. Однак, у перелік Божеств, яких, згідно «Повісті минулих літ» вшановував князь Володимир до свого хрещення, Світовид не входить. Але це прадавнє Божество кияни напевне шанували. Адже в багатьох історичних  джерелах є згадки про те, що русичі-язичники присягали «Богом і Перуном». Цей загадковий Бог цілком міг бути Світовидом, надто, коли згадати про воїнський прояв цього Божества. А в 1908 році археологом В. Хвойком в історичній частині Старокиївської гори було виявлено жертовник 5-8 століття, пов’язаний з культом Світовида. На Буковині ж збереглися перекази записані свого часу поетом Ю. Федьковичем про Сонце-Святовида, що має золотого шолома, сім мечів при боці, а восьмий у руці, і їздить на білому коні.
Український народознавець В. Скуратівський у книзі «Русалії» означає Світовида як Бога «народної міфології», який міг би стати «основою національного генотеїзму» та «об’єднати» слов’янські землі в одну релігійну структуру. Світовид у Скуратівського протиставляється «князівсько-дружинним Божествам» Київського пантеону взагалі і Перуну зокрема. З цього приводу можна зауважити, що наші предки ніколи не страждали «класовою боротьбою» поміж варнами, а тим більше не існувало протистояння окремих Богів «для народу» і «для воїнів». Більше того, якби не існувало воїнів, то не існувало б і нас. Недарма Володимир Мономах відповів тодішнім «страждальцям за долю народну» під час чергової сутички зі степовиками: «Якщо ми пожаліємо селянина і не візьмемо нині його коня, то прийде половець і візьме і його коня, і жінку, і дітей і саме життя».  А для природньої релігії зовсім неприродньо творити «єдину релігійну структуру», яка не тільки не здатна нікого об’єднати, але й стає, як от християнство, приводом для релігійних воєн.
Отже, Світовид є прадавнім Божеством, рівнозначним індійському Брахмі, і має з ним спільне праарійське коріння. На жаль не зберігся слов’янський варіянт легенди про Бога-упорядника, але багатопроявність Світовида сумніву не підлягає – він одночасно опікується волхвами-провидцями, воїнами-оборонцями та селянами-трудівниками.
Оскільки в народній пам’яті залишається набагато менше від того, що було відомо жерцям і воїнам, то збереглися перекази саме про «сонячний» прояв Світовида, подателя добробуту, який, однак, має все ж таки доволі войовничий вигляд. Певне, в ті часи вже вважалося, що впорядкувати наш недосконалий світ можна тільки так – на коні, в шоломі і з мечем.
 Островом Руян, де вшанування Світовида було особливо сильним, правили волхви, керуючи і народом і воїнами. Князів на священному острові призначали жерці на час війни, або військових походів. Напевне тому серед «Київського пантеону» Володимира і немає Світовида – майбутній зрадник Віри Предків навіть не намагався привабити на свій бік полянських жерців цього грізного культу. «Богом вищої варни» Чотириликий зостався і в Індії – невелику кількість прихильників компенсувала якість їхнього розуму.
Світовид є Божеством, сила якого доступна особі, котра прагне духовного переродження. Недарма у індоаріїв двічінародженими спочатку звалися лише жерці, а згодом цього почесного звання вдостоїлися і варни воїнів та господарів, тобто тих, кому було дозволено вивчати Веди. Роздуми над тим, як влаштовано наш Всесвіт, є одним з видів дозволеної ведичними писаннями діяльности – йогою джняни (знання). Сила Світовида допоможе людині, котра серйозно вивчає  коріння своєї віри, історію свого народу, і дбає про їхнє збереження. Ця сама сила надихає воїна на захист отриманих знань, а селянина чи торговця – на їх розповсюдження. (с)

Група "Сокира Перуна" є одною з моїх улюблених. І є там одна пісня. Кожний раз, коли я її чую - у мене дух перехоплює. Чому - не знаю, але подобається... Пробуджує фантоми підсвідомості, абощо... Не зовсім тільки ясно, чому у вираю назва скандинавська. Вальгалла - це мрія відважного сканда, однак, у слов янських воїнів був свій вирай. Той, куди допускали тих, хто гинув, затиснувши останнім порухом у жменю грудку политою його кров ю рідної землі.
Але, незважаючи на деякі неточності, пісня таки чудова.

Вітри між мечів

Віддаю тобі душу –
Перуне, почуй мій клич.
В срібних чертогах вирію,
Сяду коло тебе обіч.
Як і всі, що до мене,
Я згину за кров, за честь.
Стояти в раті твоїй –
В героїв таке право єсть
Дай же знак -
Вітрило став,
Останній раз прощай.
Доля кличе. Я іду.
Безсмертя, зустрічай!

Кличте відьму хай гада,
Прошепче закляття.
Над нами, що впали в бою –
Не власні ні смерть ні життя.

Приспів:
Ми Перунові сини,
Вогнем палають серця.
Нащадки славних королів.
Що правлять в небесах.
Вітри між мечів,
Вставай в атаку брат.
Якщо вмремо, що ж
Нові життя будуть.
У злий вітер та у дощ
Ріже хвилю лодія.
Наша путь в ночі пітьму,
Чарівні зорі нас ведуть.

Сьогодні кров на моєму мечі
Не висохне до зорі.
Багато відправив я до могил –
Тішачись смерті їх!

Приспів
Ми Перунові сини,
Вогнем палають серця.
Нащадки славних королів.
Що правлять в небесах.
Вітри між мечів,
Вставай в атаку брат.
Якщо вмремо, що ж
Нові життя будуть.
У злий вітер та у дощ
Ріже хвилю лодія.
Наша путь в ночі пітьму,
Чарівні зорі нас ведуть.

Моє тіло покладіть
На човен і "Вогню!"
Хай мій дух взліта.
Валькірії мчать навстріч.


Я йду до Вальгали
Де чекає вся рідня.
Рветься в небо полум’я,
Жити вічно буду я.

Приспів

Лятуринська Оксана 

"Ти ще не вмер, ти ще не вмер!"

Ти ще  не  вмер,  ти  ще  не  вмер! 
Через  розбурханий  Дністер 
з  Дніпра  ти  видибаєш,  Боже! 
Впадуть  долів  боги  ворожі. 
Перед  лицем  великих  чуд 

жахнеться  князь,  чернець  і  люд. 
Тоді  ж  у  громі-блискавиці 
запаляться  скирти  пшениці. 
Злетить  офірою  когут. 
Явися,  Боже,  і  пребудь!

Релігія, віра - чи не одне з найголовніших питань людства, від якого залежить шлях розвитку кожної держави і нації зокрема. Хоча декому здається, що сьогодні, у годину домінування жадоби збагачення і матеріалістичних уявлень про світ , релігія вже не має ніякого значення та це далеко не так, тому що не раз саме віра, є головною причиною індивідуальних, суспільно-економічних чи політичних дій та вчинків. І як це не парадоксально, сьогодні на захист віри виступає сама... наука. Торсіонні поля, фізичний вакуум, море Дірака та інші наукові теорії і терміни вже підвели людство до потаємної межі розуміння світу за якою - усвідомлення Всесвіту як цілісної живої, самоорганізованої системи, гігантського антропоса - Роду те про що говорили наші предки. З досвіду ми знаємо що кожна система має свій оптимальний шлях і швидкість розвитку (яблука достигають літом, а не весною), те саме стосується і системи нація. Кожному народу притаманний свій шлях розвитку і своя віра, бо саме Віра виступає тією глобальною основою життєдіяльності нації в цілому і кожної людини зокрема. Від віри залежить спрямованість на успіх чи поразку, чи буде людина захищаючи свій Рід стояти на смерть чи здасться без бою. Отже настав час подивитися правді у вічі і поговорити про Рідну Віру українців-русичів. У часи імператора Костянтина його мудрі міністри порадили йому взяти ідеологію християнства як універсальний засіб приборкання візантійських рабів, нескорених держав та народів через проповідь не "насильства" і "любові". Політика подвійної моралі, ницість і підлості цієї ідеології замінила етнічні розуміння сили, звитяги і добра а отже і Бога в різних народів. Заради "світла і любові" вирізалися цілі етноси, в ім'я мудрості і справедливості палилися священні книги з споконвічними знаннями про природу і всесвіт. Щоб захопити у свої лави більше "рабів Божих", свята "усікновенія, смерті чи виходу з Єгипта" підтасовувалися під споконвічні життєдайні обряди предків. Так замість живої духовності яка будувалася на особистому переживанні і відчутті Бога прийшло моралізаторство, ритуалізм і догматизм який до сьогодні не має нічого спільного з істиною вірою. Спочатку куплені греки а сьогодні їх вірні послідовники втовкмачують у голови українців як їм потрібно жити і пересічний парафіянин навіть не замислюється, що в його народу є своя священна історія, свої спасителі і пророки, знання які набагато древніші, а головне пристосовані саме для нього і його потреб (що рибі добрі те котові смерть).

Український народ втративши Рідну Віру втратив духовний стержень і потребу свого існування. Кожна нація як елемент планетарного суспільства виконує притаманну лише її роль і функцію, підміна якого приводити до непотрібності цього елемента. Втративши більшу частину волхвів - рідних священиків, які як ніхто знали душу свого народу, ми втратили знання про подальший шлях розвитку свого етносу і почали загнивати, як дуб без коріння і гниємо вже тисячу років і тисячі сект шматують душу українського народу заради грошей заводячи його в духовні манівці. І ніякі політичні та економічні реформи не допоможуть нам прорости і стати з колін це може зробити лише справжня Рідна Віра. Що ж таке істинна Рідна Віра? Рідна Віра українців-русичів це система знань про взаємодію космічних, планетарних і земних сил та їх вплив на розвиток людства. Різного роду енергії, поля, ефекти чи явища усвідомлювалися нашими предками як множинні прояви (Боги) єдиного (Роду). Спостерігаючи за земною природою, сузір'ями і планетами, волхви склали цілісну систему знань - Веди яка відображала усі нюанси "космічної біоритмології", саме тому більшість обрядів була підпорядкована певним астрономічним датам. Головною з принципових відмінностей древньої Рідної Віри від сучасного християнства та реформованих неорідновірських течії полягає у тому що не існувало чіткої грані між релігією і магією як частинами вчення. Кожен язичницький релігійний обряд містив у собі набір магічних дій, спрямованих для досягнення певної мети і навпаки, кожна магічна дія виступала звертанням до сили одного з Богів підчас якої психічна енергія народу, підсилена відповідним впливом космічних сил направлялася на його духовний розвиток, що виливалось у дивовижні прозріння і живе відчутя Бога. Таким чином, кожен жрець повинен бути магом, а кожна людина, що практикує магічні мистецтва, - служителем того чи іншого бога. В той час як сучасні священики не усвідомлюючи істинної суті свого вчення, підмінюють глибинне розуміння істини і законів Права "святим читанням" різних талмудів і писань.

Політеїзм Рідної Віри - явище набагато складніше, ніж ми звикли вважати. Насамперед слід усвідомити суто термінологічну проблему, що означає саме слово "бог"? Чому у іменах одних богів ця приставка є а у інших немає? Для прикладу Сва-рог, Ра-рог і Даж-бог, Стри-бог . Так А. Платов у книзі "Магічні мистецтва древньої Європи" подає прадавнє північне слово reginn, чи rogn, (порівняй - рог, ріг), що вживалося для позначення суто язичницьких божеств. На сучасні європейські мови reginn перекладається як "божество" чи "бог" в той час як древнє reginn/rogn етимологічно означає скоріше "Сила", ніж "Бог". З іншого боку, майже напевно слово "ріг" пов'язане із древнім загальноєвропейськом ri/rig /rex - "священний володар, король, володар". Про це говорить і М. Ткач у книзі "Володимирові боги": "Персонаж який стояв на вершині божественної піраміди поставав в іпостасі одноликого (цільного пр. авт.) або Однорога". Видається доречним згадати і про священний ріжок, необхідний атрибут язичницького обряду і те що відомі Ріг-Веди це знання про Богів, Сили, Володарів. Усе це дозволяє провести тотожність між rogn-рог і древньоіндіїським bhagan та авестійським baga що на українські мові звучить як "бог" "пан", "наділяючий", "володар"(М.Ткач). Древнє визначення богів як "сил" (значення терміна reginn), черговий раз підтверджує що так зване "багатобожжя" насправді - знання про багато сил або знання про різноманітність Сили. Таким чином політеїзм Рідної Віри, усупереч профанічні думці (яку пропагують ті ж самі попи), аж ніяк не є безглуздою спадщиною диких часів а навпаки виступає як досконала система розуміння себе і світу. В той час як будь-який монотеїзм є спрощенням і деградацією древнього системного бачення світу із штучним виділенням лише однієї "сили" із властивого світобудові розмаїття. (С)

Бог битв і боротьби…

Слава Богу Перуну 

Як охоронцю нашому І здоров’я подателю Блага земні дає він тому Хто палить вогонь вічний В граді Нові на Волхові І на Горі, і в лісах І в діброві Божій серед дубів… Прийдемо в домівки свої і дамо сушняку хай святиться ім’я його Індра Бо то є Бог серед богів, Так кажуть Веди, так оспівували його… Дійсно, у Ріґведі більшість славнів присвячено Індрі-Громовержцю. І не дивно – арійським переселенцям доводилося утверджуватися на нових землях збройно. Відважний Індра, переможець чудовиськ і воєвода небесного війська був тоді найкращим покровителем для аріїв. Піди, спитай-но у відаючого Про Індру палкого, непереможного, Що є тобі найкращим другом Нехай говорять злоязикі, Що ми щось інше втратили. Шануючи лише Індру І чужоземці, і наші люди, о Дивний, Нехай назвуть нас щасливими Лише у Індри ми бажаємо бути під захистом Наші славлення додають тобі сили Ми співаємо тобі славні, Стосильний Щоб хвали наші зробили сильнішим тебе Віддаючи Богові Битви свою душевну силу під час славлення, воїни отримували навзамін бойове піднесення. «Підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Хай переможний крик пролунає над полем битви! Будь з нами, Індро!» Такий славень виголошувався перед боєм. Вважалося, що Індра є покровителем найхоробріших, тому арії намагалися переважити один одного відвагою. Бог-воїн давав їм і перемогу, і здобич, і можливість вкоренитися в новому для них світі. У ведійські часи існувало ще одне Божество, споріднене з Індрою, але без войовничих нахилів Князя Богів. Це був Парджанья, Бог дощу та громовиці, котрий вшановувався як Божество родючости і був сином Неба та Землі. Парджанья був родичем, а, можливо, і попередником Індри в арійському світі. У Ведах його ім’я майже не згадується, та цей Бог однозначно визнається праарійським, тобто тим, який вшановувався ще до початку розселення арійських племен. Очевидно, що культ Парджаньї серед нащадків аріїв існував і надалі – у слов’ян під іменем Перуна, у литвинів – під іменем Перкунаса. Зі зміною поколінь Парджанья з Індрою стали сприйматися як один Бог, або як два прояви одного Божества, принаймні у Велес Книзі є такі слова: «Індра був і пребуде до віку… Індра віддав Перуну всю зброю, аби той верг її, щоб настав яровень(дощ) і йшов на луки.» На нашу думку, обидва  споріднені культи злилися воєдино, при чому більш притамане слов’янській мові ім’я Перунове (від «пря» - битва, бій), на яке видозмінилося ім’я  Парджаньї, стало явним іменем Бога, а ім’я Індра стало таємним іменем грізного Громовержця. Практика надавання і використання таємних імен, відомих лише посвяченим, була широко розповсюджена серед наших предків. Тим більше це могло стосуватися Бога, чи Богів, чия допомога була життєво необхідна. Коли для тих аріїв, котрі вимандрували на південь, настали відносно мирні часи, культ Бога-воїна Індри відійшов на задній план, поступившись першістю Богам Індії-Бгаратаварші. Наші ж прямі предки шанували Громовержця - Перуна постійно, бо війни на землях теперішньої Руси-України були досить частим явищем. «І була Руськолань сильна і міцна Бо те від Перуна одержали ми Скільки разів виймали мечі І виходили проти ворогів І відкидали їх від своїх требищ… Станьте як леви, один за одного І тримайтеся князів своїх І Перун буде коло вас І перемогу дасть вам… І так буде, бо ті слова маємо від Богів» Перун, як «Бог серед Богів», або «князь Богів» був також володарем явного світу, як-то і належить князю. Він приймав активну участь у його творінні: Створюючи світло там, де немає світла, Форму, о люди, де немає форми, Народився ти разом з зорями… Так говориться в Рігведі про князя Богів. А в слов’янському світі збереглася пам’ять про Перуна, як про Божество, яке опікується створеним ним світом і має військо для його оборони. І Богові Перуну-громовержцю, Богові прі і боріння скажемо Живих явищ кола Не переставати крутити в Яві. Це він веде нас стезею правою до брані І до тризни великої за всіх полеглих, Що ідуть у життя вічне До Полку Перунового На відміну від сусідів-скандинавів, яким, щоб потрапити до лав небесних воїнів-ейнгеріїв достатньо було загинути з мечем у руках, неважливо в якій битві, для русича «перепусткою» до Перунова Полку була жменя рідної землі, якою вмираючий воїн мав затулити смертельну рану. Побачивши це грізна Смерть-Мара мала відступитися – воїн-русич був підвладним лише Перунові: «Не можу винити того, що наповнений землею, І не можу відділити її від неї…» І Боги, що там є, речуть тоді: Се русич і пребудеш ним» Звичай брати з собою у військовий похід жменю рідної землі перетривав на наших теренах до козацьких часів. Він є таким же давнім, як і ратні звичаї. Деякі українські народознавці, однак, чомусь бажають приписати нашим пращурам якусь виняткову «миролюбність» і повну відсутність військових навичок. Оскільки грізний образ Перуна з такою миролюбністю не гармоніює, то його оголошують «дружинним», специфічно князівським Божеством, запозиченим зі Скандинавії. (В. Скуратівський «Русалії»). Однак, слов’янські роди, котрі змушені були захищати право жити на землі предків від ворогів «з чотирьох боків світу» не лише вшановували Бога битви, але й спілкувалися з ним «напряму», очевидно через посередництво волхвів-воїнів: «І з’явився Перун, І те повідав нам: Скільки праху на землі – Стільки й воїв Небесних Вони вам стануть у поміч Раті йдуть од хмар до землі І се дід наш Дажбог На чолі їх. І коли їх (ворогів) не поборете Тими силами, що ми несемо, То і зовсім не зможете бути». В давні часи відчуття і порухи душі людини були більш свіжими і безпосередніми. Уявіть собі воїна, котрий відчув, що поруч з ним стоять у лаві душі його родовичів, які полягли в численних битвах. Те, чого скандинавські берсерки досягали за допомогою наркотичних засобів, слов’янський воїн домагався лише силою духу. Він отримував надлюдську силу, не помічав ран, не відчував болю, і бився, доки не гинув не від ран – від виснаження. Бажання потрапити до Перунового Полку було сильнішим за страх загибелі – візантійський історик 10-го століття свідчить, що «русини ніколи не віддаються в неволю, скорше забивають себе самі». В особливо важливих для роду битвах брали участь всі, хто міг тримати зброю, або хоч чимось допомогти війську. З воїнами йшли відаючі жони, котрі не тільки гоїли рани, але й творили замовляння на перемогу. А, якщо Боги визначали битву як праву, то й самі допомагали своїм нащадкам. «І швидко скачемо на конях Ворогам поразку творячи І те бачимо, як Боги Оволодівають ворогами І се бачимо Що мертві (вороги) є й убиті Богами, А ми за ними продовжили І бачимо мертві тіла многі, Бо велика рать Перунова На них (ворогів) вже поверглася І розтрощила тих І це Сварожичі Супроти ворога ідуть І Дажбог принесе побіду нашу В руках своїх роду славному Славу отців держащому І донині на полі перемагати Ворогів своїх здатному» Перун вважався також оборонцем від «навських» Чорнобожих проявів. Народні  вірування забороняли гасити пожежу, що зайнялася від блискавиці, бо саме в тому місці могла ховатися якась лиха сила. Як Бог-Громовник праарійських часів, Перун-Парджанья опікувався і селянською роботою. В народі говорили, що перший грім навесні пробуджує зі сну Матір-Землю. А оскільки вчасний дощ та гарна погода були необхідними під час жнив, то Перунове свято відзначалося влітку. На Гуцульщині зберігся обряд, котрий мав виконувати заклинач погоди. На Святвечір, або на водосвяття  мольфар-чародій мав постити цілий день і ні з ким не говорити. Коли ж на небі з’являлася перша зірка, чародій виходив перед хату і припрошував Громовержця: «На святвечір я виходжу і зву до вечері: будь ласкав і загости, у мене си розгости. Поклоняюся всій твоїй силі: громам і громовенятам, тучам і тученятам, твоїм громовим стрілам і всім твоїм родичам. Нові миски, нові ложки у мене на столі, ласкавий пане-князю, не погордіте і загостіте.» Ці запросини мольфар мав повторити дев’ять разів. На вечері перша ложка кожної страви пропонувалася Громовикові. Перун, на відміну від інших Богів, не мав потреби в рукотворних храмах. Притулком Бога Грому були дубові гаї, природні, або насаджені штучно. Дуб є священним деревом Перуна, в давнину за пошкодження присвяченого Богу дерева карали як за вбивство людини. На требищі в гаю горів «вічний вогонь» - вогнище, котре постійно оберігалося жерцями. Цікаво, що в наші часи виник звичай підтримувати «вічний вогонь» на вояцьких могилах, що є відголоском саме тієї прадавньої обрядовости. Твариною, присвяченою Перунові, був вовк. Сіроманця шанували за відвагу і незалежність. На відміну від собаки, вовка людині не вдавалося приручити. Однак, це було під силу Перуновим жерцям, які часто з’являлися поміж людом у супроводі вовка. Вихованець волхвів, князь Всеслав Полоцький за вміння спілкуватися з цими звірами мав славу вовкулаки-перевертня. Зберігся опис образу Перуна, що стояв на  київському требищі. Громовержця русичі уявляли собі у вигляді воїна з чубом та вусами, а сам дерев’яний образ прикрашали дорогоцінними металами. Перун зостається й понині найпопулярнішим Божеством у рідновірів. Бо його сила надихає людину на відважні вчинки, а то і просто дає можливість жити за законами Прави у явному світі. Перун не терпить брехні і лицемірства, але опікується людьми, здатними заради «діла правого» пожертвувати спокоєм і вигодами. Особливо вшановують Перуна ті особи, котрі мають вояцьку душу, або бажають стати сильнішими. «Слава Богу Перуну огнекудрому Що стріли на ворогів верже І вірно стезею вперед веде Воїнам сам Він є суд і честь І, яко златорун, Милостив і всеправеден єсть»

(з дозволу автора)

За своєю поганючою звичкою все звіряти і перевіряти, я роздобув аж 4 українських переклади і 1 російський. Окрім того, ясна річ, в одній з книг публікувався оригінальний текст дощечок.

Російський переклад прочитав і відклав - напружує. Створив його, інакше й не скажеш, неякий А. Асов. Типова геополітична іграшка для тих росіян, котрі щиро вірять, що етрускі були русскімі. Один новгородський волхв Ягайло Ган в якості автора твору чого вартий. Бідолашні північні сусіди - у них і арії жили на північному полюсі, і Велес Книгу написано в Новгороді. Аби подалі від наших країв.

Переклад Б. Яценка сподобався, рівно, як і переклад Г. Лозко. Зрештою, вони у мене в голові перекрутились, а часом і ритмізувались, т.к. я почав використовувати деякі славні в якості мантр. Так що, нехай вибачають перекладачі, якщо я щось процитую не зовсім вірно. Окрім того маю ще два поетичних переложення М. Карпенка та М. Костенка, які теж охоче перечитав. Але - кожен вірш, це все таки творчість самого поета. Хоч і за мотивами. Втрачається той своєрідний ритм, яким відрізняється ВК.

В першу чергу мене зацікавили славні Богам. Ну, ось цей, наприклад... 

Свароже!

Ти, що сотворив світло,

ти є Бог світла

і Бог Прави, Яви і Нави

се бо маємо їх воістину

і є ця істина наша,

що переможе темну силу

і виведе нас до блага.

Сила, яка тут відчувається - вражає. Текст пульсує мов живий, хоча це адаптація до сучасної мови, майте на увазі.

Ну, а моєму улюбленому Божеству теж личить віддати шану:

Слава Богу

Перуну Огнекудрому

Що стріли на ворогів верже

і вірно стезею вперед веде

Воїнам сам Він - і суд, і честь

І, яко златорун, милостив - 

всеправеден єсть.

Є ще таке:

Слава Перуну, Богу прі і боріння. І хай святиться давнє ім я його - Індра. Бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди.

Я, коли цікавився Магабгаратою, то знайшов там славень Індрі. Прочитав - страшнувато стало. Здалося мені, що колись я його вже промовляв.

Підніми, могутній Боже, зброю!

Піднеси душі наших воїнів!

Хай переможний клич лунає над полем битви - 

Будь з нами, Індро!

Це воїни-ратгіни, воїни на бойових колісницях промовляли перед битвою. Квіт аріїв, який поліг на Курукшетрі.

Отже, такий собі містичний зв язок Індра-Перун. А, оскільки ВК його підтвердила, то я цей твір ще більше заповажав.

Про всі оті балачки - справжня ВК, чи не справжня - не хочу й говорити. ІМХО - глибина віків, з якої вона виринула, є чималенькою. Сучасна людина просто не зможе створити подібні звертання до Богів. Вони випромінюють силу, яку сприймаєш на підсвідомому рівні

І Богу Перуну, Громовержцю,

Богу прі і боріння скажемо

живих явищ кола

не перестати крутити в Яві.

Це Він веде нас стезею правою до брані

і до тризни великої за всіх полеглих

що ідуть у життя вічне

до Полку Перунового.

Що мені ще подобається окрім славнів? Деякі ситуації. Оця, наприклад:

Се бо яси йдуть на нас від Дону Великого, кіннотою і раттю незчисленою. І тьма за тьмою текла і текла на нас. І не маємо іншої допомоги, як те, що Боги веліли нам: щоб удесятерили сили свої і виступили проти них. Сам Білобог веде наші раті й кінноту. Навіть відунки, які в лісах були, взяли мечі й пішли з раттю. І побачили кудесниць, які дива великі творили: з перстів, здійнятих до Сварги – раті встають небесні і течуть на ворогів, і знищують їх! Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого! І з’явився Перун, і те повідав нам:” Ото скільки праху на землі – стільки і воїв небесних. Вони будуть битися поруч!” Раті йдуть од хмар до землі, і се дід наш, Дажбог, на чолі їх! І бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на ворога поверглась і розтрощила їх! І Дажбог приніс побіду нашому Роду славному, славу отців держащому і донині на полі перемагати ворогів своїх здатному."

Не ручаюсь за велику точність цитування, бо відклалося воно мені у розумі саме в такому вигляді. Війна Гніву з Сильму відпочиває перед описом цієї звичайної для тогочасся битви. Який образний стрій... І мені говорять, що це написав пан Миролюбов з Катеринославської губернії 

Думаю, лишень, а що б було, якби вціліло все - не уламки. Ну, хоча б як в Індії: Веди, Магабгарата, Упанішади... Насклільки б змінилось життя цієї землі, яку захищали б поруч з воїнами душі Пращурів з Перунової раті.

Лірика, звісно. Однак, іноді хочеться й помріяти. І любити світ цей, зелений і прекрасний. Поки його до кінця не знищили нерозумні істоти, котрі звуть себе людьми.