В останні кілька років, коли я, на запитання про свою релігію,
відповідаю, що є язичником, це вже не викликає ні здивованих поглядів,
ні якихось нерозумних питань. Відроджене язичництво мирно співіснує з
іншими релігіями (які цього зовсім не бажають, але змушені прийняти це
як факт). Більше того - язичники стають відомими в межах усього світу
(нещодавно друїдам англійська влада повернула  Стоунхендж), і в межах
України - два роки тому великий розголос викликало встановлення в Києві
Образу Перуна приблизно на тому місці, де подібний Образ знаходився до
сумнозвісного Володимирового хрещення.
Отже, сучасний світ визнав, що Давня Віра не є мертвою. Неохоче, але визнав.
В чому ж привабливість язичництва? Для чого людям потрібно, говорячи
сучасною мовою, відмовлятись від вже розпрацьованих брендів і шукати зв
язку з Давніми Богами?
Язичництво в духовному плані не є догмою. Це плитка система, котра може видозмінюватись разом з народом - її носієм.
Релігія давніх аріїв, котрі вимандрували до Індії, видозмінювалась на
новому місці принаймні тричі. Синтоїзм Японії дав дуже цікавий синтез з
буддизмом, поділивши життя і смерть (більшість японців виконують
синтоїстську обрядовість, але ховають їх за буддійським обрядом).
Докомуністичний Китай на грунті прадавнього ханського язичництва породив
"триголового змія" - конфуціанство, даосизм, буддизм, не полишаючи при
тому вклонятися предківським Богам.
Європа в цьому плані дуже  постраждала - християнство зрубало дуба її віри, однак старе дерево пустило пагони, яким судилась велика доля. Звичайно, краще було б, якби Давня віра розвивалась натуральним шляхом, однак, за словами філософа, те, що нас не вбиває - робить сильнішими.
Сучасне слов янське язичництво - пагон на старому пні - дає однак своїм визнавцям певні пільги.
-Відсутня заборона на вивчення духовної літератури. Більше того, бажано
вивчати все - для порівняння і роблення висновків. Я свого часу прочитав
Біблію, Коран, Бгагавадгіту, вивчав буддійську літературу та Упанішади,
цікавився синтоїзмом та конфуціанством. Не для того, щоб прийняти якесь
з цих віровчень, а для того, щоб знати і розуміти інших людей.
В той же час, від знайомих християн мені була лише одна порада - викинь усе, зостав Біблію.
-Відсутня заборона на духовні практики, які, волею лихої долі, не
збереглися в слов янській традиції. Навпаки - частина напрямків слов
янського язичництва пристосовує до слов янського розуміння вправи з
медитації, оздоровлення та безліч інших речей, котрі зникли у нас, але
збереглися в межах арійського світу.В той час, як одного знайомого мені
християнина-протестанта відлучили від громади за те, що він робив
дихальні вправи за методикою Рамачараки.
- Відсутній страх перед смертю і пеклом.
Язичницька традиція в основному сповідує переселення душ. Про це говориться у Велес Книзі - душі мудрих володарів час від часу втілюються серед нас.
Велес приносить з  потойбіччя душі отрочат для втілення... Душі пращурів
поміж втіленнями відпочивають у Вираї, і звідти зрять на нас. А
найкращі воїни зостаються навіки у полку Перуновім, як небесні воїтелі.
Тут немає місця для пекельних мук, тим більше - вічних. Язичник ніколи не
говорить - "Бог покарає", людина знає, що її краще відродження залежить
від неї самої.
- Язичник приходить до своєї віри від надміру сили і в
радісному стані духу. В той час, коли більшість щиро віруючих християн
потрапляють до церкви (молільного дому) під час якогось лиха.
- Найголовнішою цнотою для язичника є почуття чести і справедливості.Ніцше
писав свого часу, що для язичника справедливість має таке саме
значення, як святість для християнина.
- Язичник має бути сильним духом, а сила духу в ідеалі має перебувати в гармонії з сильним і здоровим тілом. Матеріальний світ для язичника не є породженням лихої сили, він є "зеленим і прекрасним світом", який Боги заповідали йому любити.
- Любов для язичника є дійовою. Язичник може полюбити ворога
лише в тому випадку, коли ворог в чеснім двобої опирався йому до останку
і виявив хоробрість і відвагу. Абстрактна "любов" до всього людства, до
"знедолених і принижених" язичнику є чужою - язичник любить свою
родину, рід, народ, а до всіх інших людей і народів ставиться прихильно,
або нейтрально, якщо тільки ці інші не позиціонують себе як вороги його
народу, або раси.
Якось у Міямото Мусасі спитали: "Що є проявом
меча?" "Любов, - відповів великий воїн, - любов до тих, кого ти захищаєш
цим мечем".
- Язичник не ненавидить і не зневажає тих, хто не розділяє його світогляду. Він живе за принципом "кожному своє".
-Якщо язичнику доводиться воювати (духовно чи фізично), він робить це
холоднокровно і без люті. Пробачити, або зректися помсти  своєму ворогу,
або просто недругу язичник має право лише тоді, коли є за нього
сильнішим. Але пробачати ворогів роду свого язичник не має права.
- Язичник може вибрати поміж Сил, які персонифікують Давні Боги, ту, яка
найбільше підходить йому за духом і темпераментом. Покровительство цієї
Сили не ставить його в конфлікт з властивостями власної душі - вони
бринять в унісон.
- Язичник-слов янин не мусить проходити через деякі принизливі обряди, які греко-ортодоксальна церква успадкувала від Візантії. Язичник молиться стоячи, звівши руки до неба. Свого часу я побачив, як Страстної п ятниці віруючі на колінах повзли до плашаниці. Це було жахливо. Язичник не мусить плазувати перед своїм Божеством, бо, за приписами своєї віри є родичем Богів, а не рабом Божим. Термінологія термінологією, але щось у цьому є. Рівно, як у обряді повзання на колінах, особливо в давні часи, коли цей обряд виконували Київські князіпід наглядом ромейського священика.
- Трохи повторюся - язичник є родичем Богів. В слов янській традиції - онуком Дажбожим. Близькосхідна жтрадиція подає людину як творіння, виліплене з глини. В церковнослов янщині це слово звучить як "тварь". У моєї бабусі не було гіршої лайки, аніж сказати на когось: "ах ти ж тварь така..." Народний розум зберіг те, що розуміли його предки: ми є народженими, не сотворенними. Додаймо,що руська (українська) мова від цього слова вивела і слово "тварина".
На закінчення додам дещо зі свого духовного досвіду.
Я відчував Давніх Богів кілька разів. Оповім про два з них.
На Хортиці, в плавнях, є цікаве місце. Говорять, що там колись було
святилище. Довкола зарослої травою галявини ростуть дуби. Один дуб має
сім стовбурів, що відходять від одного кореня.
Мені це місце показали місцеві язичники. Один раз мене туди провели, вдруге я прийшов сам.
День був тихий і безвітряний. Однак, тільки я вибрів нарешті плавнями до
цього кола, в деревах загудів вітер. Звук був такий дивний - наче хтось
грав на величезній арфі зі стовбурів.
Я не встиг ні отямитись, ні злякатись - з боку Дніпра раптово найшла хмара. Подібну швидкісну грозу я спостерігав лише в Карпатах, в наших степах таке буває дуже рідко.
Блискавка торохнула десь поруч - потім я віднайшов акацію, яку розметало
на цурпалля. Вдруге вдарило просто переді мною - я тільки руки до неба
звів, бо тікати кудись було пізно. І почалася злива.
Через кілька хвилин, а може годин все ущухло. Мій електронний годинник наказав довго жити, хоча був під рукавом куртки, і вода в нього не потрапила. Цієї миті, в яку сплавився час, я відчув Перунову присутність.
Цей день я вважаю своїм посвяченням.
Вдруге подібне трапилось на святі Перуна, зовсім в іншому місці острова. Я відвідую їх щороку, однак таке було лише один раз.
Знову- безвітряний літній день. Небо блакитне, Дніпро теплий. Жерці готують
вогнище, жриці з підручними - дубові вінки для воїнів. Я ще й викупатись
встиг, при чому можу присягнути - над Дніпром не було ні хмаринки.
Хмара прийшла, коли почали розпалювати жертовне вогнище. І я знову почув отой голос дерев - ніби гру на арфі. І перший удар - поряд, але оподалік,
котрий розчахнув навпіл стару акацію.
Обряд йшов при гудінні вітру і сяйві блискавиць. Але дощу не було. Зате була хмара, наче пронизана блискавками наскрізь. І удари грому, що ніби відбивали такт звукам арфи з дерев.
Злива рунула тоді, коли закінчився обряд. Хвилина в хвилину. Ніби на це очікувалося там, на Сварзі.
З того, першого разу, я почав відчувати наближення грози. Якимось солодким тремтінням у серці.
Будь зі мною, Перуне, твій воїн славить тебе...

Цей допис свого часу відкрив мені очі на проблеми релігійного дуалізму. На мій погляд викладено хороше і доступно. Ну, а кожен, звісна річ, має право на власну думку з цього приводу.

Білобог та Чорнобог перуняться…

«…Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому» (д. 11-А) – говориться у Велесовій книзі. Отже, нашим пращурам були відомі першопочатки релігійного дуалізму – більш пізнього світогляду, котрий виник серед нащадків аріїв вже за часів Калі-Юги.
Багато сучасних дослідників закидають природнім релігіям «відсутність моралі», або навіть «аморальність», тобто нерозуміння добра і зла. І дійсно, прихильник, наприклад, індуїзму не зможе сказати чи добре його Божество, чи зле, бо ніколи не переймається цими питаннями. Один той самий Бог, або Богиня може виступати у безлічі проявів, як-то ніжна Парваті, віддана  дружина грізного Шіви, має одним зі своїх проявів Калі – богиню-воїна, заслужити милість якої можна ритуальним убивством.
[ Читать дальше ]

Свято Дани. Водосвяття.
06.01.
Середина першого місяця астрономічної зими. У колі доби відповідає першій годині ночі.
Завершення низки колядницьких свят. В ці дні Божич, новонароджене Сонце, освячує Воду. Дана-Вода моє сповістити  нашу Землю-матінку про народження Світла. Проводяться наступні обрядодійства:
1. Свята Вечеря напередодні Водосвяття, що зветься Голодною Кутею. Вживається кутя, узвар, пісні страви, відсутнє обрядове запрошення душ пращурів.
2. Зранку – відвідання водоймищ даної місцевости. Принесення в пожертву Дані-Воді калинового узвару. або бурякового квасу.
3. Обрядове освячення Води силою новонародженого Світла Дажбожого.
4. Очищення водою через обрядове купання або вмивання у річці, або в озері.
Власне кажучи - це те свято, що його християни звуть Водохрещам. Але цілющі властивості води до 19 січня звичайним природнім чином зійдуть нанівець. А найсильніші вони нині - від шостого до восьмого січня.
Так що, кому потрібна цілюща вода - шукайте джерело.

Уявімо собі 10 століття... Слов янське містечко з усією атрибутикою... Капище, дерев яні Образи Богів...
Десь біля пристані скромно притулилась християнська церква. Тут віддають шану своєму Божеству християни - в основному заїжджі торговці.
Місцеві мешканці їх не чіпають... Тільки посміюються з дивацьких обрядів, вважаючи їх за юродство.
А християнам священик-ромей щоразу нагадує, що живуть вони у ворожому оточенні, що поганство є злом, що Святе Письмо велить руйнувати язичницькі храми...
І от двоє підпилих хрещених варязьких гостей навідали капище з сокирами... Поруйнували...
Але втекти не встигли - хтось з міщан здійняв тривогу, збіглися люди і вчинили самосуд...
Років через сотню, коли Русь вже охрестили вогнем та мечем, в святцях з являться і імена вандалів. Яко християнських великомучеників, котрі прийняли страдницьку смерть від рук звірів-язичників...
Тепер плавно перейдемо до сьогодення.
Острів Хортиця... Три язичницьких капища... Сучасні язичники, такі ж законослухняні громадяни, як і всі інші, проводять там свої обряди. Знов таки - ніяк не вступаючи в конфлікт з віруючими інших конфесій.
Минулого року, на початку вересня на капищах було понищено Образи Богів.
Не треба було навіть підпису "Тут були християни". Образам зрізали обличчя і понівечили язичницьку символіку.
На капищі, яке час від часу відвідую я, стояв ось такий Перунів Образ:



І такий Образ Велеса



Юродиві во Христі знищили ці два Образи і понівечили Образи Макоші та язичницької Трійці на інших двох капищах. Влада та міліція, ясна річ, зробили вигляд, що нічого не трапилось. Хоча я уявляю собі, який би піднявся гвалт, коли хтось з язичників зайшов би з сокирою до церкви і пройшовся нею по іконах.
Громада знайшла різьб яра, і той зробив нові Образи та виправив пошкодження на сусідніх капищах.
Цього року у запорізьких юродивих почалося нове загострення шизофренічного вандалізму.
Знову осквернено всі три капища, знищено новий Образ Велеса (таким він був до відвідин божевільних)


І пошкоджено новий Перунів Образ (таким він був до того, як тут побували хрещені вандали)


Пояснюю спеціяльно для тих, хто в танку, язичники не вважають, що ці рукотворні Образи є Богами. Наші Боги - на Сварзі, і є чистими енергіями, а не обструганим деревом.
Але ж і ікони, котрим щодня молиться віруючий християнин, не є Богами. Так от для нас ці Образи - все одно, що для християн ікони...
За 20 років Незалежності жодна...жодна церква або ікона від рук язичників не постраждала.
Невже був правий князь Святослав, говорячи, що віра християнська юродство єсть...
А щоб на мене не ображались ті мої хрещені друзі, котрі є культурними людьми і ніколи не підуть з сокирою до чужого храму, додаю опитування.

Вот что мне бы хотелось услышать от "осуждающих язычество": ЧТО(?) они имеют предъявить язычеству, кроме набивших оскомину лживых и лицемерных понятий как: они молятся столбам... они приносят человеческие жертвы... Специально не будем приводить опровержений этому маразму. Вменяемые граждане их и так знают. Оказывается, нечто "такое" у "осуждающих язычество" все-же имеется: это общепринятый среди исторически неграмотных граждан взгляд, который гласит примерно следующее: славяне-язычники, якобы, "были диким и бескультурным народом, и лишь только христианство принесло им высокую культуру и иные достижения цивилизации". Итак, для всех, интересующихся древнеславянской историей (а так же для некоторых исторически-неграмотных граждан, кто, не желая изучать историю, утверждает нелепости о "бескультурности славян") - приводим краткий список достижений славянской языческой цивилизации... История подтверждает наличие у славян (язычников) : - Письменной культуры - Астрономических комплексов - Развитого домостроения, искусство обработки дерева и камня - Развитой гончарной культуры - Развитой металлургии - Развитого искусства выделки кож; обработки почвы - Развитого кораблестроения Дохристианская письменная культура: У славян была руническая и полуруническая письменность. Надписи подразделяют так: 1. Северо-венедская группа памятников письменности славян по меньшей мере 8 в. сюда относят: - Более восьмидесяти бронзовых скульптур (с руками и ногами, с головами и предметами обихода - это к вопросу о металлургии) и других предметов из Ретринского Храма Радегаста с руническими надписями на них. Найдены в начале 18 века. - Микоржинские камни с надписями на них. Найдены так же на земле Лютичей в тридцатых годах 19 века (три здоровых глыбы). И там и там - рунический строй идентичен и футарком не является. Среди надписей однозначно прочитываются имена Ретра и Радегаст. - Краковский медальон - серебряная монета с руническими надписями типа ретринских, найдена на территори Польши. - Чешская надпись Крольмуса. - Малый брактеат Воланского середины прошлого тысячелетия. - Надписи Лецеевского на камнях в Польше. 2. Среднеевропейская группа - Велестурская руническая наскальная надпись в несколько предложений найденная в Южной Словакии. - Восемь наскальных рунических надписей Жунковича в Чехии и Словакии. 3. Южная группа (Болгария) обе 5-6 в н.э. - Шутгардская (около пяти десятков знаков). - Малая шутгардская надписи (около двух десятков рун), датирована 542 г н.э 4.Черняховские находки Рыбакова и Тихановой: - Надписи на керамике у с. Лепесовка. - Рипневский фрагмент. - Огурцовский фрагмент. - Чаша из с. Войсковое. 5.Беломорская группа - Петрозаводский рунический календарь. 6. Ладожский рунический документ из архива Державина (60 строк) - 860 г.(что-то среднее между велесовицей и рунами) 7. Отдельные источники : - Рунические надписи Терского берега. - Недимовская надпись. - Алекановская надпись. - Надпись на коровьем ребре из Новгорода 9 в.н.э. - Надписи на предметах из Белоруссии - 6-8 вв. 8. Дополнительные источники, некоторые ЧАСТИ из которых на сегодняшний день являются спорными: - Боянов гимн Словену 4 в. н.э. - "Велесова Книга" - 8-9 вв. н.э. см.: А.Платов, Памятники рунического искусства славян / Мифы и магия индоевропейцев, вып 6, - М., Менеджер. 1998, стр. 90-130. Там же помещен САМЫЙ ПОЛНЫЙ СПИСОК источников о славянских рунических надписях 18-20 вв. 36 номеров. В конце-концов, "глыба, которую никто не заметил": САМА СЛАВЯНСКАЯ АЗБУКА свидетельствует о древнейшей письменности! "аз", "буки", "веди", "глаголь", "добро"... Христианских параллелей этому тексту НЕТ, потому что ЭТО идет из глубины не веков, а Тысячелетий! Действительно, даже слепому ясно, что буквы расположены в такой последовательности, чтобы образовать сакральный текст, своего рода божественный завет: Буки ведайте, глагольте добро... и т.д. Никакие христианские параллели ЭТОМУ история нигде не упоминает. Астрономические комплексы: Известны обсерватории язычников-вятичей на знаменитом Куликовом поле. Огромные священные камни Куликова поля пробиты насквозь, причем повернуты так, что сквозь отверстие можно увидеть точку восхода Солнца. Датируются они никак не позже пятого столетия н.э. Я сам видел фотографии и говорил с людьми, геодезистами по профессии среди которых С.Ермаков. (см. например. А.Платов. Священные камни земли Вантит / Мифы и магия индоевропейцев, вып 2, -М., Менеджер. 1996.) Известны сооружения масштабами подобные Стоунхенджу - лабиринты солярного назначения на Кольском полуострове в районе современного Мурманска. В районе Кандалакши, в районе Белого моря, на Соловецких островах древнейшие из них относятся по меньшей мере к первому тысячелетию до н.э. Что-то похожее есть и в Швеции. Естественно, культура их использования принадлежит ВСЕМ народам Восточной и Северной Европы, В ТОМ ЧИСЛЕ и славянам. (cм.например: А.Перепелицын. Тайны Чертова Городища. Монументальный мегалитический комплекс в центре России, Мифы и магия индоевропейцев, вып 3, -М., Менеджер. 1997.) Ниже статьи из Мифы и магия индоевропейцев, вып 6, -М., Менеджер. 1998.) А.Никитин. Каменные лабиринты севера. Е.Лазарев. Святилище Солнечной Девы. К вопросу о символике лабиринтов европейского севера. Е.Лазарев, Забытая культура рассийского Севера. А.Платов. Cеверная Атлантида. см. Работы В.Демина

Развитое домостроение, искусство обработки дерева и камня:

Во первых, строить дома из камня придумали отнюдь не христиане. Их пророка тогда еще и в проекте не было. Во-вторых, из камня славяне строили там, где был недостаток леса. т.е. на островах (например, Аркона на острове Руян(Рюген)). Дитмар, Саксон и Гельмольд описывают храмы Арконы, Ретры и Ругевитского храма Карензе(Корницы). Аркона и Винетта(тоже взятая данами в 1173-1177 гг) были построены из камня (руины до сих пор стоят!). Поскольку, как уже давно известно, (согласно Герарду Меркатору) в Арконе говорили по-словенски (т.е. как и в Хольмгарде - Новгороде) - это одна культура. Не секрет, что скандинавские саги называют Русь "Гардарикой" - страной городов. Для сравнения: в то время, когда в самом крупном датском городе Хедебю жило 5 тысяч человек - в Новгороде было уже несколько десятков тясяч жителей. Развитая гончарная культура: О культурном уровне гончарной культуры (даже очень древних времен) говорит наличие отожженной расписной керамики и область ее распространения. Академик Рыбаков в книге «Язычество древних славян» приводит описание и репродукции отожженной росписной керамики Триполья - а это около 1400-1200 г до н.э. по меньшей мере! То есть, не только в "позние языческие времена", а даже в столь далекие времена 2-го тысячелетия до н.э. гончарное искусство было на совершенной высоте. Далее это (не столь уж сложное) исскуство только совершенствовалось. Посмотрите в любой из трех томов Археологии СССР. Развитая металлургия: Многочисленные металлические (бронзовые и железные) предметы быта и культа, оружие. Посмотрите в любой из трех томов Археологии СССР (под редакцией Рыбакова - 1987-1988) - Искусство обработки почвы и выделки кож: Развитые во всех отношениях древние Афины сдохли бы без сколотского хлеба, сами его не могли производить и закупали через Оливию у скифов. А скифы-сарматы вообще всю Европу и ее Римскую Империю обеспечивали сыромятными ремнями.

Развитое кораблестроение:

На каких кораблях словене прибыли к Рюрику? На каких кораблях ругии привезли Рюрика и его роды в район Старой Ладоги? А на каких 200 кораблях Олег подступил к Царьграду? (9 век) А как новгородцы освоили уже тогда Соловки и Кольский полуостров? А зачем тогда славянам вообще города на реках и на море: Рерик - порт вагров-славян, Уничтоженный данами в 830 году; известная Аркона; Карензе (Рюген); Винетта (совр. Волин); Выжба (Висбю на Готланде); Новгород (Волхов и Ильмень), который по летописным источникам вел уже в 800-е годы торговлю с Любеком и Ганзой. Посмотрите любую энциклопедию по морскому делу: норманны ходили на шнекарах и дракарах, а вот славяне ходили на ладьях.

Что еще может входить в понятие НЕпримитивной материальной культуры? Кто-то, возможно, заметит, что это - монеты собственной чеканки как средство платежа?

Однако, это совершенно не показатель. Языческое общество (славяское в частности) построено на таких принципах, что чеканка монет не нужна! Чеканка монет разобщает племена, разрушает сам древний ДУХ родовой(вечевой) демократии. Поэтому использовались обычные весовые отношения металлов, изделия из них, а так же скот. По этому признаку (чеканка собственных монет) можно огульно и культуру майя, и культуру ацтеков, и многие древние культуры Востока зачислить в разряд примитивных. У разных культур бывают разные пути и разные ценности, отличные от принятых ныне, или принятых в других соседних культурах, где материальный аспект имеет более важную роль.

Джерело

Хвалимо Сварога, Діда Божого…

«Коли в здивуванні, захопленні і натхненні, у горінні щастя і піднесення, Людина підняла голову обличчям до небесних висот, розпружила руки, немов би хотіла обійняти світ увесь, - вона тоді зустріла своїм зором Найвище Небо. Душу цієї людини залила могутнім струменем блаженність і відчуття своєї духовної сутьности і сили. Вона народилася тоді як Духовна Істота, саме як Людина – як Ману – …як істота, що думає і відчуває».
Так описує відчуття єднання з Покровителем нашого світу український містик Володимир Шаян.
«Велесова Книга» згадує Небо - Сварога трохи не найпершим в довгому переліку Богів.
«Хвалимо Сварога,
Діда Божого, який тому
роду Божеському є началом,
і всенькому роду криниця вічна,
яка витікає влітку
від джерела свого
і взимку ніколи не замерзає.
А тієї Води Живущої п’ючи,
живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього,
і прибудемо до Лук Його Райських»
З цих слів витікає, що Сварог є родоначальником Богів і господарем «райських лук», на яких вочевидь відпочивають перед перевтіленням праведні душі. Велес Книга зберегла для нас чудовий поетичний опис «лук Сварожих»:
А там побачимо
Пращурів своїх і Матерів,
Які порядкують у Сварзі
І там отари свої пасуть
І віни свої вінять (плетуть вінки)
І життя мають, як і наше
Там немає ні гунів, ні еланів
Тільки Права княжити має
І та Права є істинна – яко Нава скинута
Але  Ява дана,
І пребуде віки вічні коло Світовита
І Заребог іде краєм тим
І розказує пращурам нашим
Як ми живемо на землі
І як страждаємо, і як багато зла
А там зла немає
І трави зелені зустрічають їх
І зустрічають шелестом своїм
Про волю Богів
І щастя людей тих
І маємо глядіти
Степи райські в Сварзі
Яка є синя
І та блакить іде від Бога Сварога.»
В індоарійській космології Сваргою називають «небо, житло світла, куди відходять душі достойних  людей, перш ніж повернутися до земного існування згідно закону карми» (Словник-довідник «Індуїзм, Джайнізм, Сикхізм). Тобто паралель є очевидною. Однак, незвичне звучання стародавнього імені Бога Неба привела до того, що деякі українські народознавці, і серед них В. Скуратівський запевняють, що «Бога Сварога» в слов’янській системі вірувань не існувало взагалі. Хоча це ім’я і зустрічається в літописах.   
 В «Іпатієвому Літописі» Сварога порівнюють з Гефестом, тобто з Богом-ковалем, або Богом-ремісником. В богознавчій праці «Матір-Лада» російського дослідника язичництва Д. Дудка, Сварог порівнюється з Тваштаром, ведійським Богом-ковалем, котрий зробив для Індри громову палицю, або з Вішвакарманом, котрий викував небо. Сварог, за скіфськими переказами, подарував людям ковальські кліщі та плуга.
Однак, як уже говорилося вище, згідно Велесової Книги, Сварог є Божеством набагато вищого духовного рівня.
Свароже!
Ти, що сотворив світло,
Ти є Бог Світла
І Бог Прави, Яви і Нави
Се бо маємо їх во істину
І є та істина наша
Що переможе темну силу
І виведе нас до блага
Тобто, в дуальній концепції світу Сварог вважався проявом Білобога, котрий має перемогти «темну силу». В світі Богів Сварог є родоначальником «роду Божеського», в світі потойбіччя – володарем райських лук, а в явному світі – ще й подателем добробуту через свій шлюб з Матір’ю Землею.
Велес Книга зберегла ще одне ім’я Небес – Питаре Діяре (Батько Дій), саме в якості подателя добробуту.
І се давав мужам своїм, Питаре (Батьку)
І обітницею Твоєю хай буде
І повноплодіє, і овочі, і зерно
І се радіємо тому
І гаразд буде в тому
І так буде до конечного дня.
Ще одним іменем Батька-Неба, напевне було – Лад. Ми вже згадували народні пісні весняного циклу, в яких згадується Дід (або Див) Ладо. Ладом, згідно «Слова про Ігорів Похід», в історично не такі вже й далекі часи жінки називали коханого. І «лад» в багатьох слов’янських мовах означає порядок, але не жорсткий, а порядок розміреного спокою.
Можливо, ще однією назвою-означенням Батька Неба було Род, яке замінило ведійське «Батько Дій» і використовувалося в якості все того ж прояву Неба, як подателя добробуту.
І тут спершу Сварога
Пращури молили
Де Роду й Рожаниць було джерело,
Перепросили і тоді бо
Кришили хліб наш…
Тобто молили Сварога біля джерела, присвяченого Роду-Сварогу. Опісля опису пожертви Сварогу-Роду та Рожаницям (певне – Ладі з донькою Лелею) одразу ж іде пряме звернення до Сварога. – «Свароже, ти, що сотворив світло…»  Тобто Велес Книга подає тут місце обряду, хід обряду і обрядову молитву.
Ще одна згадка про Род з його неодмінними супутницями Рожаницями є у Велес Книзі одразу після опису «трудних часів засухи і мору корів», та опису того, як в давні часи споріднені племена допомагали одне одному.
І се Роду Рожаниць імена
До серця ввійдуть
І захистять нас від ворогів
Отже, допомога Роду й Рожаниць знову має прийти у важкі часи, як приходила вона «сто років тому» в образі доброзичливих родичів. У християнській літературі теж згадується Бог на ймення Род, так само разом із Рожаницями. У «Сповідальних питаннях»  оповідається, що їм на пожертву крають хліб, і сир, і мед. «Слово про ідолів», датоване 12-м століттям, також згадує, що «словєнє почали трапезу ставити Роду і Рожаницям, перш, ніж Перуну, Богу їхньому». В «Слові Ісаї Пророка» Рода та Рожаниць порівнюють з Божествами врожаю Близького Сходу, які «були могутні», «їздили на хмарах» і з’являлися у супроводі двох супутниць-дружин.
Відомий історик та дослідник слов’янського язичництва Б.А.Рибаков вважає, однак, що Богу Роду є тотожним Світовид, приводячи на доказ цього композицію образу «Збручського Світовида», де явно виражена влада цього Божества «над трьома світами: Богів, людей та потойбіччям». «Язичництву дорікали багатобожжям, - пише Рибаков, - а християнству ставили в заслугу винахід монотеїзму. Але він почав виникати за кілька тисячоліть до перших християнських творів. Серед слов’ян творцем світу і всієї живої природи був Род – Світовид».
Оскільки нас вчили в радянській школі, що світ розвивається «від нижчого до вищого, від простого до складного», то немає нічого дивного в тому, що гідний поваги історик намагається довести – пращури дійшли «від нижчого до вищого» раніше за християн, розвинувши ідею Бога-творця за кілька тисячоліть до хрещення. Культ Рода, вважає він, замовчувався християнами навмисне, хоча і прирівнювався ними в запалі полеміки, до єгипетського Озиріса, біблійного Ваала а то й самого Саваофа.
Хоча Рибаков вважає, що західні слов’яни шанували Рода під ім’ям Світовида, однак Світовида з Аркони дослідник з Родом не ототожнює, називаючи його «чотириликим Богом війни». Б. Рибаков посилається на те, що опис Образу Світовида з Аркони, відріжняється від Образу Збруцького Світовида, який має «чотири грані – чотири боки світу, три яруси – три вертикальних світи. Верхній ярус – світ Богів, другий – світ людей, третій – підземний світ. Увінчаний Образ княжою шапкою – ознакою влади». (Д. Дудко «Матір-Лада)
 Дійсно, за описом Саксона Граматика, образ Світовида з Аркони мав яскраво виражену воїнську атрибутику, що й не дивно – адже на Руяні Світовид вважався покровителем воїнського ордену. Б. Рибаков же хотів довести, що саме Род, якого ще могли називати Світовидом, є не тільки прародителем слов’янських Богів, а і Прабогом, Прародителем Всесвіту. У своїй книзі «Язичництво давніх слов’ян» він на основі своїх досліджень робить наступні  висновки, проголошуючи при тому тотожність Рода та Світовида:
«Род є творцем Всесвіту…
Род вдихає в людей життя (життєву силу)
Род є Богом неба та дощу
Род покровитель земної води
Род покровитель вогню
Род зв’язаний з підземним «навським» вогнем
Але майже всі приведені вище означення (окрім першого) більше властиві  Сварогу, аніж Світовиду. Згадаймо Велес Книгу – Сварог є «Богом Прави (неба) Яви (земного світу) та Нави (Потойбіччя). Вогонь в літописних джерелах іменується Сварожичем. Лад-Сварог і Мати-Лада були покровителями шлюбів, тобто якраз того, що дає людям життя. Саме Сварог є «вічною криницею» всіх родів нашого світу – Божеським, а через Богів і людським. В християнських повчаннях говорилося «Всьому є творець Бог (Ягве), а не Род» саме в зв’язку з виникненням людського роду.
Саме оці паралелі християнських книжників, котрі порівнювали Рода з Ягве-Саваофом і дали змогу російським дослідникам означити Рода як Творця Всесвіту. Щоправда, можна зауважити, що в християнських гностичних апокрифах біблійний деміург є творцем лише нашого, земного світу, і зовсім не є рівнозначним Абсолюту.
Ми вважаємо Сварога-Рода найпершим проявом Світовида-Творця саме для нашого світу. Якщо культ Світовида був універсальним, і вбирав в себе всі Божественні прояви Всесвіту, то Батько-Небо та Земля-Матінка є опікунами саме нашого Світу, який так і зветься Земним.
Як Сварог, Батько-Небо є оберігачем Вираю, місця перебування духовної сутности Пращурів, як Лад, він є творцем світового порядку, як Род – породжує Богів-охоронців світу, а через них і людей. І завжди з ним поруч Матір-Лада, яка зовсім не є «темною протилежністю світлого чоловічого початку», як-то намагаються нас запевнити багато світових релігій. Шлюб Землі та Неба є навіть не «єдністю та боротьбою протилежностей», а гармонійним злюбом рівних світлих Сил, завдяки яким наш Світ несе в собі зерна краси та ладу.
Батько-Небо звичаєво є «чоловічим» Божеством. Адже чоловіки  потребують опікунства і ласкавої, а часом і твердої батькової руки набагато більше, аніж жінки. Якщо жіноча сутність здебільшого є в ладу з проявами Матері-Землі на підсвідомому, або чуттєвому рівні, то чоловік найчастіше сприймає світ на рівні розуму, не тому, що у нього відсутні почуття, а тому, що ці почуття штучно заблоковані тисячоліттями патріархального суспільства, коли чоловік мусив вважатися володарем, навіть якщо у нього не було до цього ніяких здібностей.
Батько-Сварог вивільняє чуття, опікується містиками та людьми, котрі здатні поєднуватися з обраним Божеством на підсвідомому рівні. Він же допомагає не зірватися в безодню надмірної екзальтованости, і батьківською рукою спрямовує на обраний шлях. Він  допомагає «вкладати душу» у виготовлені речі, є опікуном вмілих ремісників, та осіб, здатних до створення планів та проектів створення будь-чого: від нової хати до нової держави.
Звичайно, природня релігія не вимагає, щоб чоловіки та жінки вшановували кожен окремо свої чоловічі або жіночі Божества. Опіка Матері-Лади так само необхідна чоловікові, як сила Батька-Неба для жінки.
Отже, славити Сварога та Матір-Землю можна і потрібно всім, під різними іменами і в різних проявах. Природня віра тим і відріжняється від неприродньої, що кожна людина може вибрати собі до душі і Божий прояв, і Боже ім’я і спосіб славлення. (с)

Взято з рідновірського сайту
 

Нещодавно була у мене суперечка з одновірцем щодо того, чи є Хорс одним з проявів сонячного Божества, а чи це слов янський Місяць. Як-то часто буває в таких розмовах - кожен зостався при своїй думці. Оскільки я більше практик, аніж теоретик, то за своїм звичаєм віднайшов інформацію, яка більше підтверджує мою думку. Однак тема залишається відкритою для суперечок.

Хорс є найзагадковішим Божеством слов’янського світу. В ріжних джерелах його називають Богом сонячного диску, котрий є завжди поруч з Дажбогом, сонячним світлом…  Наведемо декілька версій.
Російський історик Лев Прозоров в книзі «Боги і касти язичницької Руси» доводить, що Дажбог і Хорс є не Богами ріжних сонячних проявів, а одним і тим же Божеством – Дажбог Хорс, при чому одне з імен є епітетом.
Український етнограф В. Скуратівський визначає Хорса як Бога Місяця. На доказ цьому він наводить ті рядки зі «Слова про Ігорів похід», де говориться про полоцького князя Всеслава, котрий вважався перевертнем-вовкулакою:

«А сам вовком серед ночі темної
Вибігав із города з Києва
До півнів сягав Тмуторакані
Вовком путь перебігаючи
Великому Хорсові…»
[ Читать дальше ]

Цікава інформація для рідновірів і не тільки...

Про очищення інформаційного потоку

Головна мета сучасного рідновіра -  виховати в собі спокійне, розважне ставлення до сучасного життя. Багато наших одновірців просто таки задихаються в духовному вакуумі – скарга, яку найчастіше доводиться вислуховувати жерцям, це скарга на духовну самотність. Другою за рахунком є скарга на те, що жодна діяльність на користь Рідної Віри або вітчизни не приносить видимих наслідків.
Біда кожної мислячої людини нашого століття, і рідновірів в тому числі, є в тім, що боротися нам доводиться не з людьми, а з самою Калі-Югою, Залізною добою, котра втілилася в інформаційні потоки.
Коли Залізна Доба не мала такої зброї, як газети, радіо та телебачення, а нині ще й Інтернет, який недарма зветься Світовою Павутиною, людина могла чітко визначити ворога свого роду і укласти собі плян подальших дій. Так виникали повстання, державні перевороти, визвольні війни які могли закінчитися поразкою, але не давали заснути народній самосвідомості.
Надлишок інформації в сучасному світі веде до того, що людина просто таки губиться в її вирі. Телебачення, котре стало основним інформаційним  джерелом, випромінює стільки брехні та «чорнухи», що на одне її спростування можуть піти десятиліття. «Образ ворога» є розпливчастим, з ким боротися невідомо, та чи й можливо боротися з привидом, з радіохвилею, з пучком електронів… Адже більшість з нас розуміє, що тіні, котрі метушаться по телеекранам – це ляльки, а ляльководом є Калі-Юга.
Все вищесказане не означає, що потрібно скласти руки, відмовитися від будь-якої діяльности, або заглибитися в себе і там зостатись. Перший крок до рішучих дій рідновір має зробити одночасно з прийняттям посвяти або одразу після неї – навчитися дозувати інформацію.
Критеріями виключення шкідливої інформації є її шкідливість для вашого душевного стану. До цієї групи відносяться:
- криміногенні новини. Їхні творці працюють «на залякування» - глядачеві починає ввижатися, що він живе у ворожому оточенні. Згодом під цим «соусом» йому підсунуть «рятівника» - чергову маріонетку Телеекрану, котра пообіцяє боротися зі злочинністю, аби тільки її допустили до годівниці.
- Новини з групи «як у нас все погано». Зазвичай вони закінчуються так – «а у сусіда краще», хоча сусіди знаходяться в такому ж багні, як і ми грішні. Однак, маріонеткам вигідніше нацьковувати українців одне на одного, і змушувати дивитись з надією на колишню метрополію.
- Серіали, попса, всілякі «гумористичні» шоу… Людина підсаджується на них як «на голку», мотивуючи це тим, що, вона, нібито, відпочиває. Найнебезпечніше в цих «шоу» те, що людину привчають не мати за душею нічого святого. Щодо ж серіалів, то постійно дивитись на історії з життя ментів, злочинців, повій, або – для різноманітності – багатіїв, привчає до думки, що звичайна чесна працьовита людина є неповноцінною.
- Низькопробні голлівудські, а нині і російські фільми «про їхніх хоробрих хлопців», котрі наводять лад в усіх куточках світу. Цим вас готують до того, що подібний «лад» можна навести і в вашій країні.
- Все те, що викликає у вас огиду, або душевний спротив.
Застереження: Інтернет є велетенським вмістилищем інформації. Зазвичай молодий  рідновір черпає звідти відомості з історії та богознавства. Критерії відбору тут мають бути такими: якщо ці відомості вчать вас зневажати вашу землю, мову і культуру, то якими би словами про дружбу всіх слов’ян не прикривалися творці даного сайту, майте на увазі – це ворог. Якраз в Інтернеті ворога можна розпізнати і класифікувати, бо рідновірські сайти сусідніх країн створені людьми з певною ідеологічною базою, які теж бажають діяти, а не просто утримувати перед телеекранами сотні тисяч зомбі. Втім зомбування присутнє і в Інтернеті – Залізна Доба бажає, щоб молодь у найактивнішому віці була прикута до «мишки», тому створює для неї масу ігор та інших розваг. Дозування їх є першим кроком до повноцінного рідновірського життя. Людина невільна, залежна від будь-чого: наркотиків, спиртного, комп’ютерних ігор, телепередач тощо, не може спілкуватися з Богами.  Рабів, як відомо, до раю не пускають.
Відбір корисної інформації має бути за принципом краси і шляхетности. Це знов таки не означає, що потрібно відгородити себе стіною від «реального життя». Просто треба мати на увазі, що так зване реальне життя є майже завжди віртуальним світом, створеним тими ж самими інформаційними потоками. Завданням рідновіра є весь час підживляти свій розум та емоції спогляданням прекрасного. Нехай це буде книга, картина, квітка, мальовничий куточок природи… Не бійтесь стати сентиментальними, або втратити «бойовий запал» - японці так роблять століттями і за правом вважаються одним з найвідважніших народів на землі. Одна «красива» книга замінить вам сотні томів «чорнухи», а один по-справжньому красивий фільм – десятки огидних. Тим більше, що Залізна Доба нашими ж руками викорінює в нас почуття краси та гармонії, які тільки і роблять людину людиною.
Цей процес можна проілюструвати на прикладі двох фільмів, знятих в Америці на одну й ту саму тему з розривом в 50 років. 
Це «Триста спартанців» 1962 р. та 2006 р. Тема фільму  - загибель невеличкого війська зі стародавньої Спарти в боротьбі проти переважаючих сил Перської Імперії.
 Фільм 1962 року: події розгортаються на тлі чудової природи. Фільм ніби пронизаний світлом. Головний герой, спартанський цар Леонід – вродливий білявий арій. Таким же світлооким арійцем є цар персів Ксеркс та його оточення, що історичній правді не суперечить. Військо персів складається з «арійської еліти» та «дикунів-азіатів», але всі перські вояки є людьми пристойного вигляду. Сам Ксеркс є розбещеним та жорстоким самодержцем, але в чомусь і шляхетним та симпатичним. Крізь фільм проходить традиційна для Голівуду «історія кохання» юного спартанця та красуні-принцеси. Леонід та його дружина, люди середнього віку, уособлюють те кохання, що не згасає з роками. У фільмі немає жодної потворної, або навіть негарної особи – навіть зрадник Ефіальт є дурнуватим, але вродливим чоловіком. Мотив його зради теж є класичним – нещасливе кохання до спартанської дівчини. У бойових сценах є своєрідна краса – наприклад, атака персів на бойових колісницях, або сцена, коли спартанці «пропускають» над собою кінноту. З військом Леоніда у похід йде жрець-цілитель, котрий лікує воїнам рани і гине разом з усіма. По перегляді фільму, незважаючи на трагічне закінчення, залишається відчуття світлого спокою.
Фільм 2006 року. Події розгортаються на тлі апокаліптичних пейзажів, що  нагадують декорації до фантастичного фільму. Сонце протягом всього фільму з’являється лише один раз – наприкінці. Сцени навчання Леоніда бойовим мистецтвам в дитинстві та юності – тупо жорстокі. Сам цар Спарти з вигляду -  не смійтеся -  схожий на єврея, а спартанці нагадують перекачаних культуристів. В стосунках Леоніда з його жоною переважає, однак, феміністична тенденція – цариця Спарти тримає чоловіка у жмені. Жерці одного зі спартанських храмів в кращих традиціях соцреалізму беруть від персів гроші за неправдиві віщування. Всі вони – потвори, хворі чи-то на проказу, чи-то на екзему. Цар Ксеркс схожий чи-то на індійського Бога Шиву, чи-то на християнського Сатану. Його воїни наче зійшли з екрану ще одного голівудського фільму: навіть орки та тролі з відомого «Володаря перснів» поступаються в потворності персидським воякам. Сцена бою Леоніда з «перським» велетом є калькою двобою короля Арагорна з тролем з третього фільму того ж таки «Володаря перснів». Зрадник Ефіальт – син спартанського воїна, приятеля Леоніда, є горбатою потворою (загальновідомо, що у Спарті подібних дітей знищували при народженні). Однак, цей горбань якось примудрився залишитися в живих та ще й насмілився проситись до лав елітного війська. Відмова Леоніда нібито і стала причиною зради цієї істоти, яку і людиною-то назвати важко. Бойові сцени занадто «натуралістичні» і тому огидні - ріки крові, в різні боки летять руки, ноги, голови… В фільм введено сцену вбивства перських посланників, яка є історично достовірною, але у перший фільм не увійшла, напевне тому, що не гармоніювала зі створеним там шляхетним образом царя Спарти. Загибель Леоніда асоціюється з розп’яттям Христа, принаймні режисер зробив все, щоб таке враження закарбувалося у пам’яті. Загальне враження опісля фільму – огида та душевний тягар, незважаючи на те, що фінал є більш оптимістичним, аніж у фільмі 1962 року – показане готове до битви з «орками», тобто пробачте, персами, військо «об’єднаної» Греції.
Який можна зробити висновок з подібного порівняння? Якщо в 60-ті роки, незважаючи на цілком реальну небезпеку самознищення, котра висіла тоді над людством, провідники мистецтва намагалися підтримувати в людях здоровий оптимізм, то в наші часи відбувається тотальне залякування глядачів (а глядачами, хочемо ми того чи не хочемо, є більшість землян) апокаліптичними жахами. При тому у сучасних фільмах про ті часи, коли люди сповідували природню релігію, всіляко підкреслюється, що увесь цей жах є породженням «богів», або тогочасних «містиків» – себто жерців і взагалі людей відаючих.
Світ змінюється - і змінюється не в кращий бік. Однак в наших силах створити собі, принаймні, куточок для душевного спокою, котрий є необхідною складовою для людини, що бажає боротьби і діяльності. (с)

Взято з рідновірського сайту.

PS Подивився обидва фільми про Спарту - згоден на всі сто) І гляньте-но на цих двох Леонідів - варто порівняти...

На честь проминулого Зимового Сонцестояння і Сонця Непереможного розміщую цю замітку.

Сонце Трисвітле

Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб
Бога Савітара, мудрого Асури,
Що захист дарує тим, хто шанує його
Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі

Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,
Він вбирає золотавий одяг, цей творець…
З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,
Савітар породив благодать, гідну хвали.

Він заполонив простори небесні та земні
Голос його звучить за його законом
Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі
Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову

Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,
Бог Савітар оберігає обітницю
Він простягнув руки до всіх істот у світі
Твердо дотримуючись обітниць, він править у величі свого шляху

Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову
Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого
Цей Бог Савітар хай дарує захист
Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха

Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші
Нехай дасть нам Савітар насолоду у вигляді чудових нащадків
Нехай вселяє в нас життя ночами і днями
Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків
 
Цей гімн з «Ріґведи» до Сонця, яке в арійські часи звалося Савітаром, говорить про прадавність сонячного культу. Сонце в ньому ще називається асурою, тобто належить до старшого покоління ведійських Божеств, є рушійною силою Світу, захисником і опікуном людського роду, а також дає людям життєву силу, необхідну для появи нащадків. Згодом, у індоаріїв культ Сонця занепав, можливо, через жаркий південний клімат, котрий завдавав багато неприємностей білошкірим північанам. Однак індійські сонце¬поклонники є і в наші часи, і поклоняються Сонцю, проголошуючи три тисячі його імен, серед яких найголовнішими є Савітар, Сур’я та Вівасват.
Запорозький історик та науковець Г. Калайда у своїй праці «Ріґведа для спраглих» так описує походження праарійського сонячного культу:
«Оскільки арії вважали себе нащадками Бога Сонця, то їхній життєвий цикл був узгоджений з річним сонячним циклом, чому слугувала система астрономічних спостережень за допомогою святилищ-обсерваторій… Ця система святилищ-обсерваторій розповсюдилася від Аратти до крайнього заходу Європейського континенту і до Індії на сході.
У систему сакральних споруд входили крім святилищ також степові піраміди – кургани, різноманітні мегалітичні споруди: кромлехи, менгіри, дольмени та ін. Сучасним дослідникам поступово стало очевидним, що всі види сакральних споруд створюють складну взаємопов’язану систему. Фактично маємо справу з єдиним археологічним пам’ятником, комплексом, що займав територію цілого Євразійського континенту.
Нещодавно святилища-обсерваторії були відкриті археологами і реконструйовані на о. Хортиця. А в тридцяті роки минулого століття в межах сучасного м. Запоріжжя кілька святилищ було відкрито археологами і незабаром зруйновано будівельниками Дніпрогесу.»
Отже, наші пращури жили «за Сонцем» споконвіку. Ми наведемо ще один ведійський гімн Сонцю, щоб повніше розкрити його прадавні повноваження як того, хто береже наш зелений і прекрасний світ і опікується як людьми, так і Богами:

Ось прийшов до нас Бог Савітар, гідний хвали
До якого цієї години мають звертатися мужі
Який роздає людям скарби, -
Щоб дав він нам тут найкращий скарб

Спершу  Богам, гідним пожертви,
Ти призначаєш безсмертя як вищу долю.
А потім, о Савітар, ти відкриваєш дар
Для людей – послідовні строки життя

Якщо ми, по нерозумінню,
звершили лихе проти Божественного роду
Через безсилля волі своєї,
коли людська сутність взяла гору,
О, Савітар, серед Богів та людей
Очисти нас від зла

Не зменшуйте важливости того
в божественній природі Савітара,
Що він мусить підтримувати всю світобудову
Що цей золоторукий Бог призначає для земного простору,
Для небесних висот – все є істиною

Якщо у наших індоарійських родичів означені вище опікунські функції перейшли до інших Божественних енергій, то в слов’янському світі Сонце під ім’ям Дажбога так і зосталося покровителем людей, котрий має дбати про цілісність світобудови в її космічних проявах.

«Се бо Дажбог створив нам яйце,
Що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій безодні Дажбог повісив землю нашу
Аби тая удержана була…»

На цій Землі люди мають жити згідно законів Прави – законів світу Богів у світі явному від Нави до Нави, від народження до смерти:

«Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа,
Тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява».

Ці слова Велес Книги перегукуються з ведійським гімном, де Сонце прославляється як творець законів буття для Богів і для людей. В ній також згадується і ведійське ім’я Сонця – Сур’я. Використовується ця давня назва для молитви-заклинання проти лихої сили.

«Явитися Богові сильному
І бити пітьму мечем-блискавкою
Нехай вона згине,
Хай Сурія світить на нас
І до нас, і видно всім.
Перша слава Сурію-Світлодіду,
Що тінь проганяє злу»

«Культ Бога Сур’ї був розповсюджений на землях нинішньої України і до, і після міграції частини аріїв. Про це свідчить багато археологічних знахідок – кургани, які зображують Сонце з сімома променями; захоронені в курганах семиколесні колісниці тощо. Сім променів, як і сім коліс зображують, скоріш за все, сім відомих аріям на той час планет.  
Сур’я перетинає всі простори, створює світло, він обернений до Богів, до людей, до всіх, щоб бачили світло.  Арії вважали, що Сонце є денне і нічне. “Зірка дня” – це денне Сонце, шлях якого на небі видимий. Коли ж Сонце ховається за обрій, коли його не видно, то ніхто не знає, який його шлях вночі.
Сур’я уособлює Сонце, що світить для Богів і людей, проганяє зло і всякі погані сили, лікує людей. Боги, оком яких є Сур’я, ним оглядають Всесвіт, спостерігають за живими істотами, відзначають їх добрі і лихі вчинки. Що Сонце як Око Боже вшановували на українських землях, відомо з дискусії між священиками різних релігійних напрямків, викладеній у “Посланні оріїв хозарам”, віднайденім у бібліотеці Ватикану наприкінці минулого століття.» (Г. Калайда «Рігведа для спраглих»)
В арійській традиції Сонце-Сур’я є батьком першої людини нашого світу. «Велесова книга» доповнює: Сонце-Дажбог є праотцем слов’янського роду.

«У давні часи був муж, який був і благ і доблесний
І той мав жону і дві дочки
І не було чоловіків для їхніх дочок
Так молив Богів, щоб згасання роду пресікли
І Дажбог почув молитву ту
І по мольбі дав йому прошене
Як було провіщано теє…»

Оскільки Дажбог був родоначальником слов’ян, то до Сонця у наших Предків було особливе ставлення. Свята сонячного кола та їхня обрядовість дожили до наших днів, в той час, як обряди, присвячені іншим, не менш важливим Божествам, дослідники змушені відновлювати буквально з уламків.
Різдвяна ніч була для наших предків ніччю народження Сонця. Гуцули цієї ночі танцювали обрядовий танок «Кругляк» - подобу «Аркану». Обрядові пісні-колядки, окрім створених у 18 столітті, майже всі присвячені Сонцю.
Ю. Федькович, поет і дослідник народних звичаїв, писав у своїй книзі «Коляди старосвіцькі»:
«Божеством наших праотців було світле Сонечко… і святкували йому кожного року три великі празники. Перший празник святкували тогди, коли сонечко зачинало змагатися в силу і день рости, то єсть при кінці місяця Декемврія (грудня)… За кожним віршом… коляд повтаряєт ся слово «Ой, Дайбоже!», бо Сонечко звалося также Дайбог, Дажбог, Світ…і т.д.»
Ще на початку 20-го століття гуцули чудово знали, яку саме подію вони святкують в ніч на Зимове Сонцестояння. Один з гуцульських просвітянських діячів Шекерик-Доників в праці «Як відбуваються коляди у гуцулів» описав конфлікт між селянами та церковною владою котрий стався 1907 року. Суть його була в тому, що гуцули ходили колядувати за давнім звичаєм: з трембітою, музиками, маючи на чолі гурту знавця обрядовості, так званого «пережу» (можливо – чоловіка, оперезаного якимось ритуальним поясом, або шнуром), котрий заміняв людності жерця-обрядодія. «Кожен пережа, - згадує Шекерик, - муси учіти си усіх звичаїв давніх, старосвіцьких, тих, що люди до них звикли, і їх лиш одних хоте. Бо аби єкі то не були нові коляди файні (маються на увазі християнизовані колядки), то їх люде не любе, лиш любе таки свої давні старосвіцькі колєди».
Станіславський владика того року виступив проти гуцульського колядування, сказавши дослівно: «То поганський звичай колєди. А ще такі, як у вас на Гуцулах коляди, то вже цілком не християнські, а ті ваші звичаї безбожні, які ви виробляєте в колядниках». Владика наказав сільським священикам заборонити «гуцульські колєди», нехай, мовляв, колядують «як на долах». Заборона вилилася в правдивий бунт, при чому «зачєли всі люди говорити, що то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, що доки писанки пишут і доки колєдники ходе, то доти і наша віра руська буде на світі».
Як бачимо, тут «віра руська» конкретно відмежовується від віри християнської. А перемогли гуцули «попів» просто – перестали давати на церкву, і священики дали спокій бунтівливим горянам.

Наступним святом було славлення Сонця в Його весняній Сутьности. Християнський Великдень-Паска увібрав у себе цілий період давнього святкування  Весняного Ярила. Якщо дослідити Великодню символіку, то саме до зустрічі Ярила - Весняного Сонця, на Весняне Рівнодення, мали б фарбувати крашанки у червоний колір, які символізували зародження життя, а також пекти присвячені Сонцю хліби-баби, які під впливом християнства почали називати пасками. Етнограф В. Скуратівський в книзі «Дідух» наводить таку молитву при випіканні «баб», трохи змінену за часів двовір’я:
«Свята пасочко, будь велична і красна як Сонце, бо Сонцю тебе печемо. Хай усі рідні коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко і красно росли, як ти ростеш. Світи нам, паско, як світить Сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий і величний, як ти велична».
Перед сходом Сонця люди відчиняли віконниці, завіси, щоб «впустити Сонце в дім». При появі перших променів  дівчата читали молитву-славень:

«Добрий день тобі, Сонечко яснеє
Ти святе, ти ясне, прекраснеє
Ти чисте, величне, поважнеє
Ти освіщаєш гори й долини, і високі могили
Освіти мене (ім’я) перед усім миром
Добротою й красотою, любощами й милощами
Як ти ясне, величне й прекрасне,
Щоб і я така була ясна, велична, прекрасна…»

Через місяць після весняного рівнодення, коли на Землю вже остаточно приходила Весна, і Ярило - весняне Сонце вже пробудив Землю-Матінку, освятив і засіяв зерно, люди прославляли Його й Лелю-Весну танцями і піснями на природніх підвищеннях - місцях сили, які вже були прикрашені першоцвітом. Збереглася назва для цих обрядодійств - Красна (Красива) Гора.  В цей час вже належало писати писанки – розмальовані яйця з різноманітною символікою, в якій на відміну від крашанок, котрі уособлювали зародок життя,  відображалося саме життя в ріжних його проявах. Вшановували Ярила до Свята Великого Дня – середини весни.

Третім великим сонячним святом, згаданим у Федьковича, було Літнє Сонцестояння, або Купальська Ніч. Літнє Сонце - Семиярило, або  Купалбог, згадані у «Велес Книзі», славилося з особливою пишністю. Сама ж Купальська ніч вважалася чародійною – сила Сонця наповнювала цілющі трави, цілющою вважалася ранкова роса і набрана удосвіта купальська вода. Народне гуляння включало в себе обрядове очищення вогнем та водою, а в давнину – укладання шлюбів. Свято символізувало шлюб Сонця та Води і проводилося на берегах річок. Одним з прадавніх обрядів, присвячених божественому шлюбу, було скочування з крутого берега до ріки палаючого колеса. Ще одним містичним дійством було утворення вогняного кола за допомогою обертання подвійного смолоскипа. Цей обряд зберігся і в кельтському звичаї святкування Сонцестояння. Окрім того, в деяких місцях обрядово укладався шлюб зроблених з соломи та гілля образів «Купала та Марени», або «Купайла та Купайлиці», після чого «пошлюблену пару» доручали вогняній та водяній стихії.

У Велес Книзі згадується ще один сонячний прояв – Сивояр, сутність осіннього Сонця. Відомостей про його вшанування майже не збереглося. Можливо, воно входило в культ Світовида, якого, наприклад, на Гуцульщині, вшановували, як Сонце в його чотирьох проявах – зимове, весняне, літнє, осіннє. Звісно, Світовид був Божеством вищого порядку, аніж охоронці нашого світу. Однак, ще у Ведах сказано було: «хочеш зрозуміти сутність Бога – подивись на Сонце».
Дажбог є Божеством найближчим слов’янській людині і «по крові тіла», як-то говориться у Велес Книзі, і по духовним якостям. Вшанування Сонця доступне і необхідне всім рідновірам, незалежно від їхніх нахилів. Дажбог в різних своїх проявах одним дає юнацьку завзятість, другим – мудрість і здатність до самозаглиблення, третім – вояцьку силу, бо Велес Книга свідчить, що Дажбог в своєму прояві Гнівного Сонця нарівні з Перуном стояв на чолі слов’янських воїнів.
Саме з Дажбогом-Ярилом зв’язане й те, про що в нашому зіпсутому світі говорять або в дуже грубій, або в лицемірній формі – чоловіча привабливість та здатність до запліднення. Сам акт кохання в давнину прирівнювався до славлення Богів. Лад у стосунках з протилежною статтю є необхідний у житті рідновіра – адже всі наші дії у явному Світі так чи інакше відгукуються в інших Світах.
Славити Дажбога найкраще на світанку та опівдні, або коли Сонце з’являється з-за хмар опісля довгої відсутности. Захід Сонця є найкращим для медитативної задуми.

(З дозволу автора)
 

Яке твоє язичницьке ім'я?