Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Націнальний Альянс», як нова націоналістична сила в молодіжному русі України, постала 29 січня 2005 року. День з’їзду, який відбувся 29 січняв Києві, принйято важати днем заснування „Національного Альянсу”, який об’єднав у своїх лавах молодих українських націоналістів, зокрема, і активістів «Помаранчевої революці» в різних регіонах. Організацію очолив Ігор Гузь, на той час депутат Волинської обласної ради та відомий діяч молодіжного націоналістичного руху в Україні.

„Національний Альянс” є громадсько-політичною організацією, ідеологічні засади якої побудовані на засадах націоналізму та християнства. Мета організації – сприяння побудові української національної держави шляхом виховання нового прошарку української еліти, готової очолити історичний поступ українського народу.

Для досягнення цієї мети „Національний Альянс” використовує чітку систему патроітичного виховання, яка полягає у всебічному (ідеологічно-інтелектуальному, фізичному тощо) вишколі членства та активній роботі з навчальними закладами різних рівнів. Чи не основним базовим принципом виховання нової еліти є плекання в людей лідерських якостей та їх організаційних ініціатив.

Дана система вишколу є досить чіткою та ефективною. В її програму входять регулярні збори осередків, внутрішньо-організаційні заходи (збірки віддлів, націоналістичні університети, дискусійні клуби, катехізації, співочі збірки, професійні вишколи, а також – одноденні вишколи на природі, участь в громадських акціях, тематичних семінарах для членів громадських організацій тощо). Протягом року „Національний Альянс” проводить чотири великі всеукраїнські таборування та близько десяти малих, регіонального масштабу. Активно практикується проведення теренових ігор. На таборуваннях їх учасники проходять як фізичний так і інтелектуальний вишкіл.

„Національний Альянс” є однією з найчисельніших українських націоналістичних організацій. Кількість зареєстрованих членів та прихильників в загальноукраїнських масштабах становить близько тисячі молодих людей, серед яких є і школярі і дупутати рад різних рівнів. На сьогодні „Національний Альянс” діє в 15 областях України, серед яких найактивнішими є осередки на Волині, Житомирщині, Івано-Франківщині, Черкащині, Кіровограді, Львові, Кривому Розі та Києві. Активно проводиться подальша робота по створенню нових організаційних осередків по інших регіонах.

„Національний Альянс” активно працює з органами державної влади на місцях та місцевим самоврядуванням, регулярно подаючи та виграючи проекти для втілення своїх чисельних заходів. Налагоджена активна співпраця з іншими молодіжними органіаціями та різними установами. Проводиться аткивна співпраця з традиційними українськими церквами, представники яких часто беруть участь у заходах „Національного Альянсу”.

Серед найпомітніших здобутків „Національного Альянсу” за 2007 рік - масове проведення одномоментних акцій, зокрема - „Вибори на майдані” та „Похорони комунізму”, в яких взяло більшість регіональних предствництв організації. Успішно проведені і табори, в яких взяло участь понад півтисячі української молоді. Міжнародна акція „Пам’ять без кордонів”, яка є однією з візитних карток „Національного Альянсу”, що полягає у відновленні занедбаних українських кладовищ на етнічних українських землях в Польщі, викликала неабиякий резонанс в суспільстві. Відкриття в місті Луцьку Центру модерної українсткої культури „Форпост” та проведення в його рамках Всеукраїнського фестивалю альтернативної музики „Бандерштат-2007”, стало досягненням не лише „Національного Альянсу”, але й всього націоналістичного руху.

Активно діє всеукраїнський Провід організації, а для ефективної координації роботи регулярно проводяться всеукраїнські ради організації.

"Національний Альянс" має свій сайт.

Націоналізм – це "надбудова" над певною етнічною культурою і традицією, де етнічне є тільки висхідним матеріалом, а "вхід" до складу нації якщо і визначається кров'ю, то тільки тією, яку людина готова віддати за країну, яку вона свідомо назвала Батьківщиною, а не тією кров'ю, яку беруть на аналіз для визначення її "чистоти".
Сергій Грабовський "Звичайне фальшування"

Вже традиційним стало спекулювання тематикою УПА напередодні 14 жовтня — свята Покрови та дня створення повстанчої армії. І що цікаво кожен трактує діяльність УПА через призму власного бачення історії. Так, саме в історії і криється розв’язок проблеми примирення ветеранів Української Повстанчої та Червоної армій.

А історія — штука дивна, ніколи не знаєш де факти, а де домисли. Особливо це стосується історії УПА, бо офіційна радянська історія малює “лісових братів” зрадниками своєї країни. Упівці дійсно виступили збройною боротьбою проти Червоної армії в  роки Другої світової війни, але вони захищали власний народ від сталінізму та радянщини. Часто сучасне покоління не знає справжньої ролі УПА в українській історії, радянська пропагандивна машина прагнула очорнити образ українських повстанців у очах самих українців. Саме тому сьогодні і існує проблема примирення ветеранів. Упівці не вважали себе громадянами Радянського союзу, який був для них ворогом-окупантом, рівно як і Польща та гітлерівська Німеччина, тому цілком природнє засудження їх радянською системою, та, даруйте, неприроднє не визнання їх сучасною державою на ім’я Україна. І в цьому полягає історичний парадокс, УПА — це армія без держави, власне через свою боротьбу активісти ОУН і збиралися створити державу. Нація відчула потребу у збройній силі і створила її.

Українська Повстанська Армія зародилася саме в той момент, коли українська нація гіпотетично могла здобути власну державність. Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору у ХХ столітті є кінець січня 1929 року. Саме тоді на І конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів. Метою організації проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнічних землях. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів, головою якого обрано Євгена Коновальця. Вже у 1938 році совєтський агент Павло Судоплатов у Роттердамі вбиває Євгена Коновальця. Саме ця подія поклала початок так званого розколу ОУН. Головним каменем спотикання виявилося питання про співпрацю з німцями, яку по-різному бачили різні члени організації. Це поклало початок роздвоєння ОУН на ОУН-Мельниківці, головою проводу якого на другому конгресі в Римі (1939року) було обрано Андрія Мельника та ОУН-Бандерівці, головою проводу якого став Степан Бандера, після затвердження на ІІ надзвичайному конгресі у Кракові (квітень 1941 року). Цей конфлікт між гілками ОУН пережив Другу світову війну і триває до цього часу, з різними спробами порозумітися, які мали різні наслідки. Бандерівці виступали за радикальні, революційні дії, Мельниківці ж вели помірковану політику.

Плани щодо відновлення Української держави було втілено щойно німецька армія перетнула кордон 30 червня 1941 року ОУН(б) у Львові проголосила створення Української Самостійної Держави. Уряд було доручено сформувати Ярославові Стецькові. Реакція німецького командування остаточно розвіяла всі ілюзії щодо можливої співпраці між ОУН та німецькими підрозділами. Після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави, Степана Бандеру та Ярослава Стецька було заарештовано та відправлено до Берліну, а звідти до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до вересня 1644 року. ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 року перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім — у концтаборі Заксенгаузен.

Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, коли Сергієм Качинським було створено перший відділ УПА під егідою ОУН(б). Згодом військові формування розросталися. А навесні, з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил. До осені, незважаючи на тяжкий характер перемовин до УПА було приєднано мельниківські загони та залишки Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця. Ще раніше УПА поповнилося українською поліцією, що з німецької служби перейшла до лав повстанців та так званими “східними батальйонами”, які німецьке командування формувало за рахунок полонених Червоної Армії. Порятунок в УПА знаходили також євреї, які рятувалися від геноциду. Саме тому УПА почало набувати полінаціонального вигляду, за різними даними до 1944 року кожен п’ятий вояк УПА був неукраїнського походження.

Таким чином армія була змушена воювати на два фронти — проти німецької та Червоної армій, що їй вдавалося робити з перемінним успіхом. На додачу до цього відбувається кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь. Протягом усього часу цих протистоянь ворогуючими сторонами проводиться шалена дискримінаційна пропаганда протилежного змісту: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи їм співпрацю з Москвою, а радянська влада оголошує їх зрадниками та звинувачує у співпраці з німцями. Формально перемовини командирів УПА з німцями каралися смертю.

З остаточним відступом німецьких військ УПА продовжує боротьбу з радянськими військами. У 1946 році московське керівництво ставить завдання очистити Україну від повстанців силами регулярних частин Червоної Армії, прикордонних військ та МГБ. В цей час проводяться масштабні облави, засідки, депортація мирного населення за підозрами у зв’язках з УПА, а часто і просто розстріли без свідків судів та слідств. Чи не найулюбленішим прийомом було перевдягання в бандерівців — діяли фальшиві загони УПА, які жахали мирне населення своєю жорстокістю. Все це змусило керівництво УПА частково вивести свої сили з України, а решті наказано відійти в глибоке підпілля.

Відкритий збройний опір припиняється наприкінці 40-их років, а після загибелі у сутичці із загонами НКВД  головнокомандувача — генерала Шухевича у 1950 році, УПА припиняє своє існування як єдине військове формування. Не зважаючи на це окремі загони продовжують боротьбу до травня 1954 року, коли захоплено нового головнокомандувача полковника Василя Кука. На цьому вважається, що УПА припинала свою діяльність. Але варто згадати, що навіть після 1954 року окремі боївки продовжували функціонувати, а останній партизан — Ілько Оберишин вийшов з підпілля тільки в 1991 році. Як видно УПА не склало зброї, боротьба продовжується вже 65 років.