«Христос каже: «Ось моя заповідь, щоб ви любили одне одного як я вас полюбив» (Івана 15: 12). Нам потрібна тиша, що прийняти ці слова та реалізувати їх. Коли ми схвильовані та неспокійні, у нас так багато причин не прощати та не любити надто легко. Та коли ми «заспокоїмо та умиротворимо наші душі», ці причини виявляються зовсім незначними. Можливо ми інколи уникаємо тиші, надаючи перевагу будь-якому шуму, словам чи безладу, бо внутрішній мир є ризикованою справою, адже робить нас пустими та бідними, розсіює гіркоту та провадить нас до дару з нас самих. Мовчазні та бідні, наші серця переповнені Святим Духом, та безмежною любов’ю. Тиша – це скромна, проте безпечна стежка до любові».

Світлана Масловська, заступник голови Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта імені Тараса Шевченка»

З відчуттям світлого суму перегортаю останні аркуші дивовижної казки, котру дарувала Буковина. Торкаюся спогадів із жадібністю дитини, котрій нарешті подарували омріяну іграшку, а зараз відправляють спати, не давши змоги награтися. В цій моїй казці залишилося не більше 20 аркушів, але на кожному з них величезна і віруюча душа.

Кожна «Сповідь» як щире зізнання в любові до Бога й України. Спочатку ніхто не може нічого зрозуміти й всі зі здивуванням дивляться на людину, котра проїхала 600 кілометрів, щоб поговорити про нас і нашу країну. І лише потім, побачивши та відчувши щирість та цікавість, починають говорити про те, що дає наснаги жити далі й про те, що країть душу нестерпним болем.

Цей діалог став для мене особливим. Перегортати цю сторінку мені вкрай важко. Такої світлої й чистої тиші я не чув вже давно. Вона довго придивлялася, не наважувалася почати діалог. Але все ж таки не змогла промовчати, коли ми торкнулися таких важливих для кожного українця тем. Спочатку вона відповідала обережно і нерішуче, та зовсім скоро повернула собі свою звичну впевненість. І все це з теплою посмішкою, відчуттям власної гідності й поваги до співрозмовника.

Але не слова, а справи якнайкраще характеризують цю неймовірну жінку. Майдан. «Просвіта». Депутатська діяльність. Заставнівська волонтерська сотня. З героїнею цієї «Сповіді» нас познайомив отче Віталій Мензак. Вона активно допомагає нашій українській церкві в боротьбі з кремлівською сектою, що вкрила своїми отруйними метастазами весь регіон. В ній болить українство від того, що відбувається в її любій країні і на рідній Буковині. І при цьому їй притаманна непідробна скромність. В неї чистий, відкритий погляд, в якому так легко побачити любов. Любов не до себе. До України. Ми звертаємо увагу на гучних і яскравих. А я прагну віднайти щасливих і люблячих.

Впевнений, вона буде не один раз перечитувати рядки цієї статті, щоб відчути душею все, що написано і те, що залишилося між рядків. А я з відкритим серцем говоритиму про те, як неймовірно пишаюся тими, хто присвятив своє життя Україні. Вона довго не зможе повірити собі. Сон полине від неї, сполоханий емоціями, думками та переживаннями. Вона подивиться в рідні, кохані очі, турботливі руки ніжно обіймуть її, оберігаючи одразу від усього світу і даруючи таку необхідну підтримку.

Я прагнув, щоб ця програма вийшла в ефір саме до Дня Незалежності. В день, коли ми святкуємо таку важливу для кожного з нас перемогу. Перемогу, котра дісталася нам авансом і за яку ми платимо зараз неабияку ціну. Перемогу, котру вже ніколи й нікому не віддамо. Це свято особливе для тих, хто так ревно і віддано вірує в майбутнє нашої країни.

Вона відкладе окуляри й, потираючи втомлені очі, знов і знов перечитуватиме ці рядки, не вірячи, що вони написані про неї. Їй знадобиться неабиякий час, щоб зрозуміти і прийняти все те, що я прагну сказати. Тиша. Сутінки. І лише погляд. Погляд людини, котра так само любить свою Неньку-Україну. Любить віддано і беззастережно.

Стрічки новин і соціальних мереж в цей день майорітимуть вишиванками і жовто-синіми кольорами. Буде багато гучних слів. Гучних і порожніх. І лише віддані діти своєї рідної країни із болем в серці згадають про наших воїнів, що боронять нашу незалежність там, під ворожими кулями. Згадають про матерів, котрі разом із загиблими дітьми ховають частину себе. Згадають про дітей, котрі бачитимуть батьків лише на фото і котрі так потребують нашої НАЦІОНАЛЬНОЇ підтримки.

Україна, вона в погляді… в посмішці… в теплі очей… В душах, в молитві, в любові… Україна там, де невтомні волонтери своєю турботою допомагають стати на ноги нашим відважним пораненим захисникам, там, де сотні людей готують тони домашніх смаколиків нашим воїнам на передову. Україна там, де в маленьких музеях люблячі працьовиті руки збирають та зберігають наші історію та традиції. Україна там, де підіймається жовто-синій стяг на честь перемоги наших спортсменів, котрі з рукою на серці слухають слова гімну, котрий лунає на їх честь. Україна, вона в самому подиху, в повітрі, в усвідомленні самих себе. Україна – наш дар Господній, Ненька, котра викохала націю нескорених романтиків та відважних героїв. Україна – Батьківщина ніжних, лагідних очей, сталевої волі й мужніх, люблячих сердець. УКРАЇНА.

Я умисно в тексті цієї статті жодного разу не назвав ім’я та прізвище героїні цієї «Сповіді». Лише заголовок містить згадку про них. Не назвав тому, що для неї, як для справжньої Українки Батьківщина набагато важливіша за неї саму. Це усвідомлене переконання. Повірить. Ще раз перечитає. Замислиться. Почує мою молитву і повірить. Обов’язково. Є переконання, котрі вищі за особистостей. Бог і Україна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми: – Світлана Масловська, заступник голови Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта ім. Т. Шевченка»

https://youtu.be/YmXODWMxBaA

Наша генетика незламна, а українство — це мистецтво жити, любити й вірувати у свою країну та її народ — Олег Володарський

Пластовий закон

Три головні обов’язки пластуна, зокрема, зобов’язують пластунів дотримуватись пластового закону. Пластовий закон — це не заборони, а позитивні вказівки, дороговказ пластуна. Закон вимагає від нас активності, щоб ми розвивались та вдосконалювали свій характер. Він торкається внутрішнього життя пластуна. Точки пластового закону повинні бути «провідними лініями» поведінки у життєвій грі. Юнак чи юначка, вступаючи до організації, вирішують зробити цю поведінку частиною свого щоденного життя. У пластовому законі з’ясовані прикмети пластуна, які є переданням давніх лицарських законів, а тепер уже тривалими основами культурного світу, узгоджені з християнською етикою та ідеалами:

Пластун словний.

Один раз даного слова дотримується, незважаючи на перепони.

Пластун сумлінний.

Кожне діло, за яке добровільно взявся, виконує по змозі якнайліпше.

Пластун точний.

Дотримується визначених меж початку чи кінця якогось заняття або виконання дорученого завдання.

Пластун ощадний.

Без потреби і користі не витрачає ні грошей, ні часу, ні енергії. Якщо щось залишається, зберігає на той час, коли буде потрібно.

Пластун справедливий.

Він без вагання признає і віддає кожному все, що тому належить. У кожному змаганні дотримується засад «чесної гри».

Пластун увічливий.

Допомагає у добрій справі, якщо є потреба, уступає, кому слід, першість і гарно поводиться з усіма. Його увічливість не повинна робити враження принизливості, бо це суперечить лицарським законам.

Пластун братерський і доброзичливий.

Почуває себе братом усіх пластунів, а також інших людей. Він не дошкуляє нікому, не кривдить живих істот. Працює у відповідності до своїх сил для добра, скріплення і розвитку власного народу, без сліпої ненависті до загалу членів іншої національної спільноти.

Пластун врівноважений.

Не діє ніколи під впливом хвилинних настроїв (гніву, розпачу тощо).

Пластун корисний.

Займається тим, що приносить чесну і справжню користь собі самому та іншим. Також цінити і шанує працю інших людей. Він визнає значення праці у такій послідовності: праця для розвитку всього людства; праця для власного народу, праця для себе самого.

Пластун слухняний пластовій старшині.

Слухається пластової старшини згідно з обов’язуючими правильниками. Після сумлінного виконання наказу, він може висловити критичну думку щодо доцільності цього наказу. Не виконує наказу, який є незгідний з пластовим законом.

Пластун пильний.

Ніколи не пропускає нагоди навчитися чи довідатися чогось корисного для розвитку свого духу, своєї працездатності. Спостерігає за довколишнім світом і помічає усі дрібні деталі та зміни, що відбуваються у ньому.

Пластун дбає про своє здоров’я.

Шанує і плекає здоров’я як цінність і передумову своєї працездатності. Не робить нічого, що могло б підірвати його сили або спинити розвиток організму. Він підприємливий, енергійний і вірить у свої власні сили.

Пластун любить красу і дбає про неї.

Намагається допомагати красі оточення своїм виглядом, одягом, вчинками, мовою, визнаючи правила доброї поведінки, гарної мови і поширює це знання власним добрим прикладом.

Пластун завжди доброї гадки.

Не розгублюється і не падає у розпач навіть у найважчих умовах. Завжди спокійний, схильний до веселощів, а у небезпеці — відважний.

Джерело: http://old.plast.org.ua/about/ideology/law/

Ігор Гангала, старший пластун скоб, зв‘язковий куреня УПЮ ч. 107 ім. Петра Войновського Скаутська організація «ПЛАСТ» (м. Чернівці)

Різним буває настрій. Не менш непостійна і погода за вікном. Світ також змінюється. Ми щоранку прокидаємося, щоб прожити цей день. Ми дихаємо, мріємо, сподіваємося. Та попри буремність сьогодення та незвіданість майбутнього, нам не можна забувати про велич минулого, про принципи та скрижалі, котрі залишили нам наші предки. Ті, котрі ми не маємо права забути. Ті, про які необхідно пам’ятати. Ті, котрі роблять нас українцями.

Не можна відмовлятися від генетичних переконань. Адже через те, що ми забули хто ми і ким були ті, хто жили до нас, наша Нація знов і знов платить страшну, криваву ціну. Завіти предків потрібно шанувати. І особливо ті, котрі залишили такий яскравий відбиток на шляху націоналістичного виховання. Наш прадавній ворог саме за це нас і ненавидить — за незламний дух, віру і непримиренність. «Вони» зображують бандерівців і націоналістів кривавими варварами, недалекими та недолугими.

«Їм», онукам і правнукам «шарікових», так простіше. «Вони» щоразу впевнені, що ми не оговтаємося після чергового підступного удару і остаточно втратимо себе як Націю, остаточно деградувавши до «братнього народу». Та щоразу впевненість ворога залишається марною, хоча це і не заважає знов і знов повторювати свої криваві спроби знищити українство. Повторювати, щоразу забуваючи про те, що українська генетика незламна, а українство — це мистецтво жити, любити й вірувати в Україну і у свій добрий, працьовитий народ.

Ми — нація добрих воїнів. Ми ніколи не прагнули чужого. Ми завжди прагнули лише одного — мирно жити на своїй землі. І сьогодні ми відновлюємо в собі генетичний код справжнього українства, видаляючи зі свідомості спотворені «совком» і російською пропагандою файли. Ми відроджуємося. Тому саме зараз нам важливо пам’ятати про ті твердині українства, котрі, попри всі негаразди, допомогли нам зберегти себе — «ПЛАСТ», ОУН, УПА.

Сьогодні ми увійшли на черговий виток спіралі історії. Виток, на якому Нація знов і знов втрачає найкращих у війні за незалежність. Щоб не залишитися в пам’яті загиблою цивілізацією. Сьогодні посеред нас вже подорослішали ті, хто знає лише вільну, незалежну Україну.

Ігор Гангала — українець. Він нащадок українців. Генетично вірний та відданий своїй культурі та історії. Наші діти зовсім інші. Нас з дитинства привчали бути як усі і прагнути до того, що дозволить партія. А вони знають, хто вони і звідки. Знають, чого варті і до чого прагнуть. Вони живуть в океані інформації і ретельно обирають течії, за якими будуть слідувати.

З Ігорем приємно вести діалог. Він чує, заглиблюється у суть питання, проте не підлаштовується під сприйняття співрозмовника, а залишається собою. При цьому йому не байдуже чи буде він почутий.

Саме тому він не стане говорити те, що від нього очікують почути, якщо це хоч трохи розходиться з його внутрішніми переконаннями. Він говорить про серйозні речі просто, зрозуміло і щиро, не намагаючись сховатися за мереживом слів.

Я б назвав нашу бесіду невимушеною. Але вона була досить принциповою для тих категорій і переконань, котрі збереглися між нами — Україна та українство. Це так класно, коли на важливі й глибокі теми розмова ведеться тихо, просто і зрозуміло. Мабуть, це найважливіше — коли простою і зрозумілою мовою ти говориш про те, чому ти УКРАЇНЕЦЬ і чим це для тебе є.

Я переконаний, що саме на таких діалогах і має базуватися громадянське суспільство, котрого нам зараз так не вистачає. Ми не маємо права на роздільність, ми зобов’язані іти назустріч одне одному.

Минуло майже 8 місяців після нашої зустрічі, коли я взявся за написання цієї статті. Перед тим, як розпочати її, я читав інформацію та роздивлявся фотографії. Скільки ж тепла, любові і відданості в душі цієї людини! Дивлюся на таких зовсім вже дорослих дітей і розумію, що у нашої Нації є все для того, щоб бути щасливими.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ігор Гангала, старший пластун скоб, зв‘язковий куреня УПЮ ч. 107 ім. Петра Войновського Скаутська організація «ПЛАСТ» (м. Чернівці)

https://youtu.be/wSGGloL654M

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців 

Молитва до святої Параскевії П’ятниці при хворобі дитини

О свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, красо дівоче, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівоцтва і мучеництва прикрашена. Молимо Тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Розжени Своїми молитвами святими морок темний гріхів наших. Поспіши, о свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — випроси в Бога зцілення душі і тіла. Щоб за Твоєю допомогою ми з пітьми вийшли в світлі віри істинної та діянь божественних. Амінь.

Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

Тиша…

Тобі так мало залишилось

Творити, бачить і любить

Люби життя і все, що мило

Гріхи попробуй відмолить.

Не треба марно і наївно

Чекати чистих почуттів

Чого надіятись на диво

Коли не бачать всіх плюсів.

Чому не має в душі пісні

І думи радість не несуть

Чужі приносять такі вісті,

Що я не міг таке збагнуть.

Тоді попробуй наодинці

У тиші, райській самоті

Та порадій отій привичці,

Що знову ти на тім коні…

Немає кращого у світі

Ніж твердо знати і любить

Поглинувши у чуйні мислі

Бажання, радість приносить…

Михайло Гнатюк, 09.11.2013 року

Приїхавши до Чернівецької обласної дитячої лікарні, я довго не наважувався вийти з машини. Та, підвівши очі, побачив купол храму на фоні зимового неба. І від цієї картини ніби відчув посмішку Бога, що і допомогло мені впоратися з хвилюванням. Дивлячись в небо, я декілька разів повторив слова молитви й пішов на зустріч з Михайлом Гнатюком.

Високі сходи, котрі здаються нескінченними, відлуння кроків у майже безлюдних коридорах і різкий запах лікарні, котрий важко з чимось сплутати… і численні малюнки маленьких митців і дорослих майстрів, як нагадування про ту неймовірну силу віри та надії, котра живе в душах маленьких пацієнтів і їх турботливих лікарів.

Лікар, котрий лікує дітей, які опинилися на межі життя та смерті. Спустошені батьки, котрі не можуть змиритися з власним безсиллям перед недугом, що вбиває найдорожчу для них людину. Їхня віра незламна. Їхня надія непохитна. Їхня любов безмежна.

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців. Це не може бути просто роботою, інакше випалить тебе зсередини. Така праця може бути тільки покликанням, йти від серця. Саме тому говорити про численні звання, нагороди та регалії все одно, що шарудіти порожніми обгортками від цукерок.

Справжні їх досягнення в іншому. Найбільша їх гордість і винагорода — це перемога над недугом, це маленькі серця, котрі продовжують битися, це численні врятовані життя і чисті та світлі душі, котрі, натхненні прикладом таких лікарів, як Михайло Георгійович, обирають для себе професію лікаря. Я попросив кави. Мені потрібен був також ковток свіжого повітря. Подих перехоплювало і мені було важко думати й говорити. А Михайло дивився на мене мудрими очима і спокійно готувався до діалогу.

— У вашому житті є Бог?

— Обов’язково! Інакше я не зможу лікувати маленьких чарівників.

— Вони сильні?

— Надзвичайно. Вони уособлення сили, витримки та віри.

— Скажіть, як…

— Я не бачу себе людиною, котра займається чимось іншим. Я живу своїм покликанням лікувати.

Як же гріє душу те, що поміж нас, українців, є ті, хто присвятив своє життя порятунку дітей. Хто щодня воює за життя із самою смертю. Воює і перемагає. Ми говорили тихо та щиро. Михайло пише неймовірні вірші. Він справжній романтик. У нього величезне серце. Його рідна Україна, люба Буковина завжди були частинками душі цього чоловіка. Проте там завжди знаходиться місце не тільки для найдорожчих людей, але й для всіх його маленьких пацієнтів. Безмежна сила цієї людини — в неймовірній любові до того, чим він займається. Він уміє любити безумовно та самовіддано.

Сьогодні настали часи саме таких людей в нашій країні. Часи тих, хто так сильно любить свою землю, своїх дітей, свою Батьківщину і свою віру. І своїх українських дітей. В нашій країні не має бути чужих дітей. Вони усі наші, усі без виключення. Де б вони не жили й де б не знаходилися. А особливо — в лікарняній палаті. Він вимолює цих маленьких, втомлених хворобою українців. Душею просить Господа за них. На роботі всі свої знання та вміння спрямовує на їх одужання, а після роботи молить про їх одужання Господа.

Саме тому мова в цій статті іде про Божу людину і його душу. А звання, регалії, нагороди — це все другорядне. Адже для нього найважливіше — це діалог з Богом і тими дитячими душами, котрі йому довіряють. Ми завершили програму і зайшли в ординаторську, де колеги Михайла як раз пили чай. Ми забрали свої речі й вже попрощалися, коли нам у слід пролунало: «Ви не уявляєте, який він у нас молодець!». Вже уявляю. І безмежно пишаюся своєю країною, в якій живуть такі величезні й сильні душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

https://youtu.be/sBoLC05yQLA

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців 

Молитва до святої Параскевії П’ятниці при хворобі дитини

О свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, красо дівоче, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівоцтва і мучеництва прикрашена. Молимо Тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Розжени Своїми молитвами святими морок темний гріхів наших. Поспіши, о свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — випроси в Бога зцілення душі і тіла. Щоб за Твоєю допомогою ми з пітьми вийшли в світлі віри істинної та діянь божественних. Амінь.

Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

Тиша…

Тобі так мало залишилось

Творити, бачить і любить

Люби життя і все, що мило

Гріхи попробуй відмолить.

Не треба марно і наївно

Чекати чистих почуттів

Чого надіятись на диво

Коли не бачать всіх плюсів.

Чому не має в душі пісні

І думи радість не несуть

Чужі приносять такі вісті,

Що я не міг таке збагнуть.

Тоді попробуй наодинці

У тиші, райській самоті

Та порадій отій привичці,

Що знову ти на тім коні…

Немає кращого у світі

Ніж твердо знати і любить

Поглинувши у чуйні мислі

Бажання, радість приносить…

Михайло Гнатюк, 09.11.2013 року

Приїхавши до Чернівецької обласної дитячої лікарні, я довго не наважувався вийти з машини. Та, підвівши очі, побачив купол храму на фоні зимового неба. І від цієї картини ніби відчув посмішку Бога, що і допомогло мені впоратися з хвилюванням. Дивлячись в небо, я декілька разів повторив слова молитви й пішов на зустріч з Михайлом Гнатюком.

Високі сходи, котрі здаються нескінченними, відлуння кроків у майже безлюдних коридорах і різкий запах лікарні, котрий важко з чимось сплутати… і численні малюнки маленьких митців і дорослих майстрів, як нагадування про ту неймовірну силу віри та надії, котра живе в душах маленьких пацієнтів і їх турботливих лікарів.

Лікар, котрий лікує дітей, які опинилися на межі життя та смерті. Спустошені батьки, котрі не можуть змиритися з власним безсиллям перед недугом, що вбиває найдорожчу для них людину. Їхня віра незламна. Їхня надія непохитна. Їхня любов безмежна.

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців. Це не може бути просто роботою, інакше випалить тебе зсередини. Така праця може бути тільки покликанням, йти від серця. Саме тому говорити про численні звання, нагороди та регалії все одно, що шарудіти порожніми обгортками від цукерок.

Справжні їх досягнення в іншому. Найбільша їх гордість і винагорода — це перемога над недугом, це маленькі серця, котрі продовжують битися, це численні врятовані життя і чисті та світлі душі, котрі, натхненні прикладом таких лікарів, як Михайло Георгійович, обирають для себе професію лікаря. Я попросив кави. Мені потрібен був також ковток свіжого повітря. Подих перехоплювало і мені було важко думати й говорити. А Михайло дивився на мене мудрими очима і спокійно готувався до діалогу.

— У вашому житті є Бог?

— Обов’язково! Інакше я не зможу лікувати маленьких чарівників.

— Вони сильні?

— Надзвичайно. Вони уособлення сили, витримки та віри.

— Скажіть, як…

— Я не бачу себе людиною, котра займається чимось іншим. Я живу своїм покликанням лікувати.

Як же гріє душу те, що поміж нас, українців, є ті, хто присвятив своє життя порятунку дітей. Хто щодня воює за життя із самою смертю. Воює і перемагає. Ми говорили тихо та щиро. Михайло пише неймовірні вірші. Він справжній романтик. У нього величезне серце. Його рідна Україна, люба Буковина завжди були частинками душі цього чоловіка. Проте там завжди знаходиться місце не тільки для найдорожчих людей, але й для всіх його маленьких пацієнтів. Безмежна сила цієї людини — в неймовірній любові до того, чим він займається. Він уміє любити безумовно та самовіддано.

Сьогодні настали часи саме таких людей в нашій країні. Часи тих, хто так сильно любить свою землю, своїх дітей, свою Батьківщину і свою віру. І своїх українських дітей. В нашій країні не має бути чужих дітей. Вони усі наші, усі без виключення. Де б вони не жили й де б не знаходилися. А особливо — в лікарняній палаті. Він вимолює цих маленьких, втомлених хворобою українців. Душею просить Господа за них. На роботі всі свої знання та вміння спрямовує на їх одужання, а після роботи молить про їх одужання Господа.

Саме тому мова в цій статті іде про Божу людину і його душу. А звання, регалії, нагороди — це все другорядне. Адже для нього найважливіше — це діалог з Богом і тими дитячими душами, котрі йому довіряють. Ми завершили програму і зайшли в ординаторську, де колеги Михайла як раз пили чай. Ми забрали свої речі й вже попрощалися, коли нам у слід пролунало: «Ви не уявляєте, який він у нас молодець!». Вже уявляю. І безмежно пишаюся своєю країною, в якій живуть такі величезні й сильні душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

https://youtu.be/sBoLC05yQLA

Остап Васильович належить до тих людей, котрі не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю — Олег Володарський 

Остап Васильович Савчук (24 лютого 1947, м. Кіцмань Чернівецької області, Україна) — український митець, музично-громадський діяч, режисер, педагог-музикант, художній керівник Чернівецької обласної філармонії, Заслужений діяч мистецтв України.

Грав в ансамблі скрипалів разом з Володимиром Івасюком (керівник Ю. М. Візнюк), оркестрах народних інструментів (диригент В. Г. Мельницький) та духових інструментів (диригент М. Ю. Макаренко).

Автор численних сценаріїв концертів, творчих вечорів митців краю, режисер-постановник творчих звітів майстрів і художніх колективів Чернівецької області на сцені Національного Палацу мистецтв «Україна».

Представляв мистецтво Буковини в Україні, Молдові, Польщі, Румунії, Росії, Угорщині. Науковий консультант бібліографічного довідника «Видатні діячі культури і мистецтв Буковини» (Чернівці: Книги – ХХІ ст., 2010)[2], автор книги «Музична Буковина» — про історію Чернівецької обласної філармонії.

З 1990 р. член правління, а з 2009 р. — голова правління Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. З 2009 р. — заступник голови обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки. З 2001 р. — голова Чернівецького обласного благодійного фонду імені Назарія Яремчука.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%9E%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BF_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

В розпал літньої спеки з особливим задоволенням згадую той сніжний зимовий день, коли ми приїхали до Чернівців знімати програму з Остапом Васильовичем. І досі пам’ятаю, наскільки нервував, записуючи цю програму, адже цей герой настільки просто та щиро відкривав душу, що я боявся необережним словом чи тяжким запитанням не виправдати ту довіру, з якою він говорив в нашій «Сповіді».

Я надовго запам’ятаю те безмежне тепло, з яким Остап Васильович розповідав про вишиванку, котру йому вишила мама. Скільки ж тепла було в його очах в той момент! Але основною темою нашого діалогу була «Просвіта» — велична, потужна та глибинна організація, котра вже 150 років оберігає справжню українську культуру та історію.

Остап Васильович, пише, викладає, опікується величезною кількістю творчих, громадських та соціальних проєктів. Потужної енергії цієї людини вистачає на силу-силенну справ. Саме він познайомив нас з Миколою Миколайовичем Шкрібляком і Світланою Масловською, а вони, своєю чергою, відкрили для нас цвіт Буковини — тих людей, котрі так щиро і самовіддано люблять свою країну.

Поважний вік та набутий досвід відділяють Остапа Васильовича від загальних, беззмістовних фраз та реплік. Він ділиться не словами, а відчуттями; не почутим, побаченим чи прочитаним, а пережитим і усвідомленим. Він запросив нас до старовинної будівлі з височенними стелями, в якій розташований офіс «Просвіти», пригощав чаєм і частував розповідями про історію рідного краю.

Нам інколи дуже кортить зрозуміти людей. Ми вдивляємося в їхні обличчя, спостерігаємо за їх мімікою, жестикуляцією, словами та поведінкою. А я, приймаючись за написання статті, завжди намагаюся зрозуміти, як мислить людина. Чи є в ній родзинка вічності. Філософія часу. Краса мудрого серця. Милосердя розуміння.

Остап Васильович належить до тих людей, котрі по-батьківськи мудро та усвідомлено не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю, охоплений щоденною метушнею.

Мудрість української нації в її неймовірній розміреності. Так українська берегиня спокійно та натхненно вкладає на полотно сорочки вишиваний оберіг, заповнюючи тканину не просто вишивкою, а материнською любов’ю.

Він пишається цим. Пишається тим, що українець. Щоразу, торкаючись вишитого матір’ю оберегу, його сповнює тепло. Рідна мати і Ненька-Україна ніби огортають його крилами своєї любові в такі моменти. Я дивився на цього сильного та сивого чоловіка і розумів… він неймовірно щасливий тим, що українець.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

https://youtu.be/bBL2WKoielE

Ми навіть не здогадуємося, який глибокий та різнобарвний внутрішній світ у таких як Зоряна

«Монотипія – розвиток художньої уяви та фантазії»

«Слово «монотипія» (від грецького – один єдиний, слід, відбиток). Отже, монотипія – така техніка, коли за допомогою відбивання (друкування) отримують лише один екземпляр. Монотипія відома з ХVІІ ст. художники не часто звертаються до цієї техніки, бо вона вимагає великої уваги. Крім того, не можна, як у графіці, отримувати багато екземплярів. Але ця своєрідна техніка має свої художні цінності. Монотипію можна виконувати як акварельними, так і олійними фарбами. Друкується зображення на папері. Папір може бути різноманітним – товстим і тонким.

Для виконання монотипії слід мати пластину з металу, скла, кераміки, пластмаси або поліетиленову чи целофанову плівку, папір для чорновика і чистого відбитка, олівець, фарбу, фотовалик, мило, кілька газет, скіпідар, ножиці й тканину. Але не для всіх видів монотипії потрібні ці речі. Наприклад, для монотипії виконаної аквареллю не потрібно скіпідару, валика, тканини, а потрібно мило. Але завжди для монотипії треба мати пластинку, на якій малюється і з якої відбивається зображення. Найзручнішою є пластина зі скла або прозорої пластмаси, бо через неї добре видно малюнок олівцем. Папір для монотипії (чистового відбитка) треба зволожувати водою. Папір треба для початку змити ватним тампоном з двох сторін, а потім занурити у ванну з водою на декілька годин. Для друкування папір має бути вологий, але не мокрий, зайву воду вбирають газетами або аркушами чистого паперу».

Кифуляк Зоряна, художниця, викладачка живопису

Дюрер склав перший в Європі так званий магічний квадрат, який зобразив на своїй гравюрі «Меланхолія I» (1514 рік). Здобуток Дюрера полягає в тому, що він зумів так вписати в розкреслений квадрат числа від 1 до 16, що сума 34 отримується не тільки при складанні чисел по вертикалі, горизонталі та діагоналі, але й у всіх чотирьох чвертях, в центральному чотирикутнику і навіть при додаванні чотирьох кутових клітин. Також Дюрер зумів розмістити в таблиці рік створення гравюри «Меланхолія» (дві середні клітини нижньої горизонталі). «Магічний квадрат» Дюрера залишається складною загадкою. Якщо розглядати середні клітини першої вертикалі, впадає в око, що в них внесені зміни, а саме виправлені цифри: 6 виправлена на 5, а 9 отримана з 5. Припускають, що Дюрер не випадково збагатив свій «магічний квадрат» такими деталями, які не можна не помітити.

Інколи просто не вистачає слів, щоб описати ту глибину, яку відкриває «Сповідь». Особливо це відчувається, коли випадає щастя спілкуватися з людьми, котрі настільки по-іншому і настільки інакше бачать цей світ, що здається, ніби вони живуть водночас в нашому світі і в незнайомому нам, недоступному для нас паралельному містичному світі.

Зоряна Кифуляк бачить цей світ іншим, зберігаючи це своє бачення глибоко в собі. Є люди, котрих ми не чуємо. Адже ми навіть не здогадуємося, який глибокий та різнобарвний їх внутрішній світ. А вони мовчать. І коли я готував програму до ефіру, не втримався і зателефонував Зоряні.

– Чому ти мовчиш? Чому не розповідаєш про це?!

– Не гнівайся, – відповіла вона, – я просто боюся, що це буде нецікаво нікому.

– Ось так і з країною, – з сумом відповів я, – ви все знаєте і мовчите, думаючи, що ми самі все маємо зрозуміти. Але так не буде. Забагато тих, хто політичними лозунгами, рейтинговими новинами і гучними заголовками створюють той шум, в якому неможливо почути, відчути та усвідомити таку мовчазну глибину. Це так тонко. Це інший рівень сприйняття часу і простору.

Ми живемо в різних світах. Різних відчуттях. Та не говорити про це не можна. Адже ми маємо зрозуміти, що нам вже давно настав час виставляти інші стандарти. А поки ми мовчимо, чиєюсь диявольською рукою посеред такою глибинної і духовної нації возвеличують тих, хто не вартий нічого. Саме тому з екранів телевізорів, зі сторінок модних журналів, із владних кабінетів на нас дивляться порожніми очима слухняні маріонетки, що озвучують виключно замовні тексти. Саме тому мені страшно від того, що люди, котрі вміють думати, вміють співчувати, вміють чути цей світ, мовчать. Чи багато з тих, хто входить до так званої «політичної еліти» чи тих, кого можна віднести до відомих медійних персон, чули такі прізвища, як Дюрер, Якутович, Татаринов… а тим більше Кифуляк?

Із Зоряною ми познайомилися в школі мистецтв, в якій вона навчає діток малювати разом зі своїми неймовірними колегами – Володимиром і Лесею Теуту і їх донькою Ольгою Дамяновою. Вони навчають не просто малюванню. Вони навчають мистецтву. Навчають любити, відчувати, шанувати мистецтво і, звісно, створювати його. Зоряна, дуже спокійна та стримана, ніби випромінювала м’яке чарівливе світло. Такі люди занурені вглиб себе. З ними треба вкрай чемно і делікатно спілкуватися, щоб вони не закрилися і не відмовили в довірі до співрозмовника. Ось такі вони – ледь помітні, мовчазні, далекі від мирського шуму та метушні. Монахи краси і внутрішніх відчуттів. Відкрити для себе таку людину можна лише через призму її творчості, на персональній виставці чи творчому вечорі. Але, на жаль, ми сьогодні збайдужіли до творчості і творчої інтелігенції.

Ми не підтримуємо їх, хоча вони – мембрана наших зболілих душ, через яку відсіюється все метушливе і залишається лише істинна, глибока КРАСА. Так, у таких людей часто не стає сил докричатися. Натомість вони беруться за викладання. Навчають наших з вами дітей, котрі, на відміну від нас, їх чують. Віддають маленьким українцям часточки своєї, подорожуючої в інших світах, душі. Діляться посмішкою і гарним настроєм. А потім не можуть стримати сліз, коли ці маленькі жовто-сині душі малюють для тих, хто на війні.

Переживає за них. Молиться. Як же важливо навчити цих діток відчувати та уявляти. Знання – це, безумовно, важливо. Але вміння бачити, уявляти, бачити глибину творів мистецтва, подій, людей – це те, чому навчитися набагато складніше. Та це не менш, а може навіть і більш важливі вміння. Для того, щоб бути справжнім, потрібно відчувати. Це вкрай важливо. Саме це допоможе нам моралізувати наше громадянське суспільство. Червона ідеологія привчила нас до того, що діти мають вирости розумними та успішними і через це ми часто забуваємо навчати дітей бути щасливими та усвідомленими, замість цього виховуючи «хороших» хлопчиків та дівчаток.

Я просив Зоряну відправити мені фотографії, але вона відповіла, що їх залило під час негоди на Буковині. Душу пронизало болем. Адже ця людина довірилася мені, відкрила душу. а я відкрив свою. І тепер всією душею співчуваю тим нещастям, котрі спіткали тих, хто постраждав від повені. Ми ж всі одне ціле. Егрегор. Нація.

В молитві за Україну молюся за усіх нас: киян і гуцулів, буковинців і одеситів… Всі ми такі різні, проте єдині в нашій різнобарвній Україні, котра усіх нас поєднала. Бог дає сили та можливість бачити свою рідну землю і відчувати свою Націю. Це випробування. І, водночас, можливість. Головне, як ти ним скористаєшся. Скажеш «МИ» чи знову, забувши про все, зануришся у свою буденну метушню.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Зоряна Кифуляк, художниця, викладачка живопису

https://youtu.be/2rxBCKxG4Sw

Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини – Олег Володарський

Заліщицька трагедія, вчинена сталінським режимом, має згадуватись у Всеукраїнському масштабі

Вересень 1939 року радянська армія ввійшла на територію західної України, тоді мешканці нашого регіону сприймали цих людей як визволителів, людей які об’єднали дві України – східну та західну. Та вже у 1941 році, коли ці ж «визволителі» поспіхом відступали, залишаючи після себе в прямому значенні лише кривавий слід, стала явною правда про їх діяльність. Тисячі людей на Західній Україні фізично знищували, розстрілювали та проводили інші звірства проти патріотів та інтелігенції.

Про скільки трагічних смертей та жорстокостей ми вже знаємо, а про дещо тільки дізнаємось. Про трагедію, яка сталась на залізничному мості у Заліщиках мало хто знає навіть у Тернопільській області. Адже цієї інформації немає у підручниках з історії, Інтернет-мережа теж не рясніє згадками про цю подію і тільки в книзі, виданій у Чернівцях є всього лиш сторінка, яка описує все жахіття тодішнього радянського режиму.

Заліщики пам’ятають ще одну криваву сторінку із нашої історії, коли НКВД, робивши зачистку тюрем, навмисне жорстоко стратили сотні мешканців Західної України. Коли проходили розвантаження тюрем та фізичне винищення в’язнів, НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Залізничний міст у Заліщиках через Дністер з тактичних міркувань 7 липня було зруйновано, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими). Так описує цю історію у своїй книзі Нестор Мизак.

Тих, які змогли врятуватися з подвійного пекла, –у воді і на березі добивали кулями. В цей же, чи на наступний день (малоймовірно) із західного берега було скинуто в Дністер один чи два вагони з в’язнями Коломийської тюрми. На берег Дністра приходили люди, щоб впізнати загиблих, але тіла були обгорілі і зробити це було важко.

На жаль, напевно вже ніколи не будуть відомі прізвища всіх тих, хто загинув у вагонах. Навіть ті, кого упізнані в Заліщиках, – офіційно вважаються розстріляними в Умані. Свідчення очевидців про цю трагедію написав Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно». Зокрема, Теофіль Баранецький, мешканець Кострижівки Заставнівського району Чернівецької області згадує: «Я мав 18 років і все бачив на власні очі… Коли відступала Червона армія, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку Івано-Франківщини. Вікна вагонів були задротовані».

Віра Панчак, мешканка Заліщиків розповідає, що тоді вона була мала, але це надовго їй запам’ятається: «Батько мій прийшов додому і сказав, що був на березі Дністра, поблизу залізничного моста і бачив, як люди з навколишніх сіл витягували трупи з річки. Люди знаходили, знайомих, рідних, щоб поховати на цвинтарі».

– Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми зі сторони Заліщиків у бік підірваного мосту. Вони упали в воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось виривалась, але тонула. Я був неподалік і все це бачив, – каже Теофіль Баранецький.

Очевидці трагедії згадують, що руки у людей були перевязані дротом, нещасні у вагонах просили води. За радянських часів стверджували, що міст підірвали німецькі диверсанти, але насправді німці окупували цю територію 14 липня, а трагедія, як пише Нестор Мизак сталася 7 липня.

Проте зараз історична пам’ять оживає, принаймні на районному рівні. Кілька років поспіль на місці трагедії влаштовують поминальні служби та мітинг-реквієм за невинно вбитими. Жаль, щоправда, що Заліщицька трагедія згадується не у Всеукраїнському масштабі, адже українці мають знати не тільки про тяжкий злочин проти українського народу, як Голодомор, а й про жахіття сталінських репресій. Причому знати ми це повинні на конкретному прикладі, щоб таких трагедій на нашій землі більше ніколи не було. А зараз це, як ніколи, актуально.

Марія Бойко, Тернопільська Липа

Джерело: http://lypa.com.ua/2014/07/08/zalischytska-trahediya-vahony-z-lyudmy-nkvd-oblyly-palnym-pidpalyly-ta-skynuly-z-mostu/

Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

За більш ніж 200 «Сповідей» навчився з першого погляду впізнавати в людині усвідомлену українську генетику. Такі люди зовсім інші. Вони інакше дивляться. Інакше думають. Говорять трохи сором’язливо і відсторонено. Інколи навіть складається враження, що їм не цікаво, не комфортно поруч зі своїм співрозмовником. Але це хибне враження.

Річ у тому, що більшість з нас сприймають все почуте та побачене через призму власного Я, реагуючи відповідно до свого характеру, знань, життєвого досвіду та переконань. А ті, кому з дитинства привили любов до Бога і України, сприймають будь-які події, запитання чи твердження значно ширше, адже їх світосприйняття набагато глибше, ніж миттєві, часто неусвідомлені реакції обивателів.

Але насправді ці люди дуже прості. І скільки б років їм не було, як би не склалося їх життя, які б випробування не подарував їм Господь, вони не скаржаться та не втрачають святу віру у світле майбутнє, котре очікує на Націю, котра так вірно та віддано береже віру в Бога. Скільки б років їм не було, вони завжди турбуються про тих, хто цього потребує.

Допомагають воїнам, підтримують хворих та поранених, опікуються дітьми. Для них не буває чужих дітей. Та в першу чергу в них Україна. Вони наївно, по-дитячому сентиментальні. Їх легко розчулити зворушливими історіями та щирими емоціями. Але так само легко розізлити будь-якою згадкою про той біль, котрий віками завдає нашій Нації наш давній ворог. А ще з ними можна помолитися. Мовчки. Щиро та самовіддано.

Ми знову були в Заставній. Маленьке, лагідне, затишне містечко, мешканці якого віддано й щиро люблять Україну. Цього разу героєм програми став історик, краєзнавець, письменник, волонтер Юрій Кушнір. Юрій Аксентійович уважно спостерігав за мною, моїми словами та поведінкою.

Як запеклий українець, він прагнув переконатися в моїй істинній принциповості в питаннях українства. Як батько, дослухався до кожного слова, прагнучи почути те, що стоїть за цими словами. Можливо саме завдяки цьому, завдяки його переконаності й принциповості, мені було надзвичайно легко та спокійно вести діалог з цим усвідомленим українцем.

Кожна «Сповідь» – це дотик до людської душі. Але не можливо торкатися людської душі, не відкриваючи власну. Тому кожен такий діалог – це прагнення поділитися своєю душею з тими, хто так самовіддано любить нашу країну. І багато хто відповідає на цю щирість такою ж неймовірною взаємністю. Дивуються. Каються. Розповідають. Плачуть. Сміються. А я в цей час дивлюся на них і щораз сильніше закохуюся в нашу таку надзвичайну Націю.

Таким людям, як Юрій Аксентійович, неймовірно болить все те, що відбувається з нашою такою зболілою Україною і втомленими війною українцями. Проте замість того, щоб скаржитись, вони роблять все можливе, аби в міру своїх сил, власним прикладом змінювати країну на краще, не шкодуючи на це ані часу, ані сил, ані ресурсів.

Цей Вчитель не словами, а справами, власним прикладом навчає любити Україну. Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини. Ті, хто на це здатен – найважливіші. Їх теплі та рідні душі, котрі з такою беззастережною вірою відмолюють нашу країну.

Ми часто прагнемо віднайти цю країну в музеях та історичних працях. А вона живе там, де маленька дитинка з насолодою куштує шматок запашного хліба. Або там, де живе в окопах неголений, замурзаний воїн і майструє саморобний хрестик. Оживає під час вранішньої та вечірньої молитви капеланів на лінії фронту. Розквітає під іконами у тих, хто ніколи не втрачає віру в Бога й Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

https://youtu.be/_HPT2Vl7Vno

Молитва про добрих українських священиків

Господи, Господи! Поглянь з неба, подивись і посіти виноград, який насадила твоя правиця. Нехай всемогутня твоя рука буде заєдно над цим народом, що його Ти полюбив. Давай йому, предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа – пастирів і вчителів Твого закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого об’явлення та з любови навчати і судити цей великий нарід. Даруй українському духовенству ласки ніколи не боятися ніякого пожертвування, де тільки йде про Твою славу і добро цього народу. Розпали в серцях українських священиків духа ревности про спасення душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого об’явлення і дай їм високе почуття святости того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їх працю і їх наміри. Хорони їх від усякого лиха, а передусім від смертного гріха. І злучи їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно – так як Ти, Отче, зі Сином своїм, і Син з Тобою. Амінь.

Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

Старовинний храм мовчав віковою тишею. Мовчав і слухав кроки тих, хто вирішив його відвідати. Наче неймовірно добрий і гостинний господар, котрий наповнює душу світлом і лікує ті душевні рани, зцілити які може лише Господь. В храмі відчувається Бог. Відчувається Його по-батьківськи люблячий та суворий погляд. Він чекає на нас. Чекає і приймає нас. Чує нас. Заспокоює, наче дитя і постійно навчає. Навчає безперестанно. Невблаганно.

Коли ми тільки запланували зйомки програми з Миколаєм Лагодичем, я вирішив пошукати відомості про нього в інтернеті. Але світлини в мережі не дали усвідомлення того, що є в цій людині такого, що привертає до нього душу. І лише коли ми розпочали «Сповідь» і він почав говорити, я відчув те, що побачив раніше, але не міг зрозуміти – добро.

Поруч зі мною був добрий і скромний Вчитель. Він говорив просто і щиро про історію, культуру сучасності, цитував Святе Писання. Та як же все це було по-доброму! Я багато в чому можу помилятися, але коли бачу і чую таку доброту, завмираю, наче дитина. Адже я чудово розумію, що такі душі наповнюються такою Благодаттю Божою лише ціною щирої, невпинної молитви й каяття. З дитинства навчений вдячно цінувати таку доброту. Ця вдячність прийшла набагато раніше, ніж усвідомлення добра і зла. А тепер, коли усвідомив, яка це рідкість в сучасному бурхливому світі, моє щире захоплення від зустрічей з такими душами не має меж.

Згадую, як маленьким йшов зі школи з повним портфелем двійок з червоним від зауважень щоденником. Додому йти не хотілося. На вулицю гуляти не пустять. Мультфільми заборонені ще як покарання за попереднє бешкетництво. Здавалося життя завершене. Заходиш додому, сідаєш обідати, а очі навпроти тебе дивляться на тебе все з такою ж любов’ю. Навіть попри те, що тобі не часто вдається бути хорошим хлопчиком. Рідне серце. Рідні очі. Добро, котре всеосяжною, безумовною любов’ю робить тебе кращим.

Таким добром глибоко пронизана генетика нашої Нації. Ми перестали чути і пам’ятати все те, що генетично допомагало нам ЖИТИ. Замість того ми сповнені страхом смерті. Ми боїмося не встигнути, тому постійно метушимося, біжимо, намагаємося отримати більше. Більше знань, можливостей, задоволень… І в цьому схожі на собаку, котра ганяється за своїм хвостом і ніяк не може його вхопити.

Ми забули про любов, тишу та спокій, котрі дарує нам люблячий Бог. Ми втратили відчуття рідної землі, а замість того, наче шпроти в банці, набиваємося в метро та автобуси. Ми перестали бути людьми, котрі живуть Десятьма Заповідями. Ми мріємо бути соціально інтегрованими і матеріально забезпеченими, а коли душа починає нестримно боліти під гнітом матеріалістичного мотлоху, відкупаємося від цього болю коштовними свічками і дорогими іконами.

Дзвінка тиша старовинного храму. Добрий вчитель. Той момент, коли поруч з тобою настільки хороша людина, що ти починаєш вкрай гостро відчувати власну недосконалість. Він так щиро і відкрито говорив правду, а я із захопленням слухав його. Сам я здатен на таку відкритість лише в Молитві, наодинці з Богом, а цей священик спокійно говорив про все те, що в нього на душі й про те, що відбувається навколо.

Доброта – це коли серце, душа і очі сповнені щирістю милосердя. Милосердям, котрому навчає Господь. Ця людина – священник за покликом серця. Вчитель, котрий залишаючись учнем Христовим, несе світло знань дітям, котрі мріють так само присвятити себе Богу.

Ми неймовірно сильна нація. Дуже добра. Милосердна. Ми діти Господні. Нам необхідно так мало і водночас багато – відмолити війну. Вимолити у Бога пробачення за гріхи. Це не покарання. Просто ми ще йдемо своєю пустелею, котра очищує нас. Саме про це так ясно та правильно говорив Миколай Лагодич.

Ворог неймовірно боїться наших націоналістичних прагнень, намагаючись знищити в нас відчуття власної державності, асимілювати нас, водночас підмінюючи Віру Господню вірою кремлівською. Та ми давно усвідомили найважливіше – якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

https://youtu.be/KbNdjVJfuq4

Протоієрей Микола Щербань не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти – Олег Володарський

Молитва до святого апостола і євангеліста Іоана Богослова

О великий апостоле, євангелісте громогласний, Богослове і тайновидче невимовних одкровень, дівственнику і улюблений наперснику Христів Іоане! Прийми нас грішних, що до міцного заступництва твого звертаємося. Випроси у Всещедрого Чоловіколюбця Христа Бога нашого, бо Він перед очима твоїми Кров Свою за нас пролив, недостойних рабів Своїх, щоб не пам’ятав беззаконь наших, а помилував нас і вчинив з нами по милості Своїй; нехай дарує нам здоров’я душевне і тілесне, благоденственне життя і достаток, наставляючи нас звертати все це на славу Його, Творця, Спасителя і Бога нашого, а після закінчення тимчасового життя нашого нехай позбавить нас немилосердних мучителів на повітряних митарствах, щоб досягли ми, тобою ведені, небесного Єрусалима, його ж славу ти в одкровенні бачив і нею в нескінченній радості насолоджуєшся. О великий Іоане! Збережи всі міста і країни християнські, храм цей і всіх, хто служить і молиться в ньому, від голоду, мору, землетрусу і потопу, вогню і меча, нашестя іноплемінників та міжусобної боротьби; визволи нас від усякої біди та напасті і молитвами твоїми відверни від нас праведний гнів Божий, а Його милосердя нам випроси, щоб разом з тобою сподобилися прославляти в невечірньому дні пресвяте ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа навіки-віків. Амінь.

Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів (ліворуч)

Твердиня української культури – Чернівецький національний університет ім. Федьковича. Богословське відділення. Храм Трьох святителів. Мені вже почало здаватися, що ця програма не відбудеться. Отець Микола Щербань був неймовірно заклопотаний, йшла підготовка до святкування Водохрещення.

Отець Микола довго слухав і мовчав. Потім поставив декілька запитань про формат та ідеологію програми, після чого неохоче погодився на «Сповідь». Цей харизматичний священик одразу захопив всю мою увагу. Його настільки хочеться слухати та чути, що я часто навіть забував про те, що маю ставити йому якісь запитання. Він говорив в незвичному для мене форматі Господньої логіки, неймовірно точно, змістовно та зрозуміло формулюючи кожну фразу.

Він не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти. Він говорив зрозумілою мовою, але з такою незвичною для мене діалектикою доведеності Бога. Як же потужно відчувається усвідомленість та харизматичність цієї людини! Мене вразило те, що говорячи, він уважно спостерігає за твоїми очима, аби зрозуміти як, якими словами достукатися до душі співрозмовника аби все те, що він розповідає про Бога, сприймалося глибше, ніж просто розумом – самою душею.

Він говорив, а я уявляв велику аудиторію переповнену семінаристами, котрі уважно слухають лекцію свого улюбленого, хоча й суворого викладача. Кожна його лекція-проповідь – це і мистецтво, і талант, і професіоналізм. Він говорив про Бога, про війну, про Націю, про людей, про суспільство. Цей священик ясно бачить і розуміє всі ті гострі та гіркі проблеми сьогодення, але це ніяк не применшує його любові до Бога, України та українства.

У мене є улюблене запитання, котре я часто ставлю під час «Сповіді». Чому улюблене? Тому що я і сам для себе намагаюсь віднайти на нього відповідь. Усвідомити, звідки в мені така всеосяжна любов до України. Я ставив це запитання різним людям і кожен раз навіть саме запитання звучить по-різному. Але ставлю його лише тоді, коли відчуваю внутрішню готовність співрозмовника на нього відповісти. Без болю. Без тиску. Просто, тихо і щиро. Майже пошепки.

– За що ви так любите Україну? І цього разу я почув відповідь, котру моя душа прагнула почути весь цей час. – А хіба люблять за щось? Просто люблять і все. – Дякую вам, отче! Ці ваші слова викарбувалися в мене на серці. Поставлене запитання та отриману відповідь розділяло сотні «Сповідей», десятки храмів, неймовірна кількість розмов зі священиками, капеланами, волонтерами, добровольцями, митцями…

Єдина відповідь на десятки запитань. «Люблю і все», – прозвучала проста фраза. Тому що люблю. Дуже люблю. Раз і назавжди. Від народження і до зустрічі з Вічністю. І над полями зі стиглою пшеницею, над величними вершинами Карпатських гір, над могилами із жовто-синіми та червоно-чорними стрічками… як тихий шепіт молитви… як крик нескореного сокола… як порив степового кочового вітру… Тому що ЛЮБЛЮ… Безмежно люблю тебе, Україно! Він щось залишив по собі в моєму серці, цей талановитий, харизматичний священик та вчитель. Щось надзвичайно просте, проте важливе та сильне. Те, що зробило мене набагато сильнішим.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів

https://youtu.be/7qmo0qTVis4