Місяць – жовтою короною,
Ходить ніч – чорнява дівонька,
Абоненти – по-за зоною
(от приємна несподіванка!)
Почуваюсь не людиною,
А чиїмось відображенням,
Попрощавсь давно із дниною,
Розвантажуються враження.
Перехожий! Хочеш споминів?
Поділюсь лише хорошими,
Про блакить небесних променів,
Танці білих хмар над площами.
Не тікай від мене мишею,
Дай натішити картинами,
А не схочеш – стану тишею,
Та сховаюся між тінями.
На що похожа згублена любов?
На мандри в нескінченному тумані,
На зойк забутих у століттях мов,
На захід сонця, мабуть що останній.
І на вінок терновий, і на хрест –
Такі незвичні подарунки божі,
Із ними мов зійшов на Еверест –
Спуститись тяжко, дихати – не можеш.
На поцілунок, танучий на склі,
На дотик літа у посохлім цвіті,
На враження, що ніби у землі
Сховалось все, що змушувало жити.
На янгольський небесний тихий зов,
На гімн душі пресвітлій урочистий,
Ось на що схожа згублена любов,
Проста, відверта, добра, дивна, чиста.
Украду,
Огорну,
Зачаклую.
Зацілую
До неба,
До сонця.
Утоплю
В диких пестощах вітру.
Оновлю
В палких ластощах цвіту.
Твою душу.
Украду,
Збережу,
Заголублю.
Заворожу від муки,
Від горя.
Схороню
У таємності думки.
Оновлю
У палкому цілунку
Свою мрію.
Гроза проходить над садами,
Б’є блискавиці жовтий нерв,
І небо вогкими губами
Цілує маківки дерев.
Спекотний день звалився в Лету,
Сплітає дощ прозору сіть,
Тікає гуска в очерети,
Вода за гускою кипить.
А за лісу чорною бровою,
Де трясуть повітря поїзди,
Ходить жовта осінь за тобою,
Їй чомусь не хочеться сюди.
Зіркою пресвітлою не блисне,
Не сипне росою крадькома,
Може, їй зі мною надто зимно,
Може й сенсу йти сюди нема.
Спи, маленький, будь ласка,
час настав добрих див:
Розповім тобі казку
про мишей та котів,
про веселі пригоди,
про удачу та сміх.
Чуєш, сон тихо ходить?
Він сьогодні про них.
не підказує нумерологія
гороскопи теж не утішення:
хоч в свободи проста технологія
хто в нас любить прості рішення?
нам бо ж треба орду дикую
щоб вродили хрести рясно
у багно неодмінно пикою
щоб до крові і щоб невчасно
щоб роботи було лірникам
щоб трусилося все думами
щоб клялися у них здирники
що до пекла женуть тлумами
щоб і крихти не було щирого
щоб робилось усе зопалу
де ж узятись отут ирію?
чом не взятись отут попелу?
Якась настала дивна ера:
щодня у хама торжество.
і не бере його холера,
і не міняється єство.
Його релігія – сваволя.
Його бажання – то святе.
А раптом що, то знову доля
у всьому винною буде.
мал. Василя Шульженко
Холодний дощ небесна сіє вата.
Виблискує квадратиками брук.
Така печаль – на слово полювати,
коли воно відбилося від рук.
Десь ходить, наїжачене і дике,
обламуючи пальчики суцвіть,
Або комусь чужому тихим криком
у душу розтривожену кричить.
Було ж отут – і ось уже в тумані
занурених у темряву віків,
Не допоможуть й тисячі капканів
розкиданих по світу словників.
Ну де ж ти, слово? Де твоя криївка?
Окрай яких ти грієшся багать?..
Воложить дощ. Виблискує бруківка.
І тільки ноги лунко тупотять.
