Трусила осінь ліхтарями, І осідав на листях жар, Я щедру ніч хапав губами Та забував про календар. Чумак вимощував дорогу (кометна тішилась рідня), Хвилини терлися об ногу, Мов заблукале кошеня. Якась невидима покора Мого торкалася чола, Я був таким, яким і вчора, А осінь – древньою була. [Приєднана картинка]

Під самовдоволений регіт іронії, Під скрегіт загострених люттю мечей, Я наче пливу, бо я чую симфонії Розсипаних поспіхом днів і ночей. І сам розкидаю і зойки, і враження, Дратую примар ненароджених книг, І ходить землею моє відображення, Та прихистку просить у душах чужих.[Приєднана картинка]

Це древній сад. Його сухе гілля Сплелося з павутиною тонкою І ворони пожадливо кружля Під сірою небесною рікою. Час золотий для цього саду сплив Тут спокою не мешкає розрада, Не родить він гранатів та олив, Його плоди – невпевненість та зрада. Я тут давно. Я вивчив сад цей весь. Не хочеться питва чи крихти хліба, Бо назву цього саду чув я десь. Така знайома… Гетсиманський ніби…[Приєднана картинка]

Скажи, манкурте, де твій юрт? Де кінь, отара, де свобода? Куди думок подівся гурт, В очах де взялась прохолода? Де меч, дружина, діти де? Могили пращурів великих? Чом кров у жилах не гуде, Мов табуни тарпанів диких? Та схаменись, минає вік! Згадай про світ, про гідність, віру! Мовчить… і сонячний батігЛюдську подобу лупить звіра.[Приєднана картинка]

чи то є ти чи то є просто вітер і чим його привабило сюди до тебе серце тягнеться радіти крізь ночі неподолані льоди і… тишина в душі немає крику у ній щось непримітне залягло прийшла зима здається що навіки і шибкою вистуджує чоло[Приєднана картинка]

Над землею імла Ані руш білокрила, Чи зима не змогла, Чи весні завинила. Від початку і до Непробудної ночі Ходить дужий ніхто, І мені щось бурмоче.[Приєднана картинка]

та це неможливо і дико позорисько справжнє і стид атланти занадто великі кричав велемудрий нарід пощо нам ота їхня слава чим вгодить вона гаманцю нам справи миліші миршаві на велич де взяти терпцю женіть тих атлантів за грати у безвість женіть у пітьму а небо… а небо тримати уже і немає кому.[Приєднана картинка]

До чого та зимова мова? Морозу нащо ті сліди, як хвиля падає квіткова на розкуйовджені сади? І вже під небом ясно-синім, де сонце плаває руде, першомедове ворожіння у душу солодко гуде.[Приєднана картинка]

У сонця добрий посміх на лиці. Дзвенить від світла небо кришталеве. Городами пробіглись зеленці, І абрикоса світиться рожевим. Під оплітком кульбабка розцвіла. Весна пташині співи щедро сіє. На призьбі сонна гріється бджола І думає про мед солодку мрію. Пливе у невість хмарна борода. Калюжа множить промені колючі. І добрий сад у вікна загляда, Він за людьми за довгу зиму скучив.[Приєднана картинка]

були ночі нестерпно-синіми були ранки нестерпно-дикими я твого доторкався імені і листів лікувався ліками телефони дзвонили тишею стукотіли про час годинники не ставала реальність іншою не знімала свого ошийника я збирався в обійми вирію та не вірив в богів і янголів були ночі нестерпно-синіми і писали мій розум набіло[Приєднана картинка]