Під самовдоволений регіт іронії,
Під скрегіт загострених люттю мечей,
Я наче пливу, бо я чую симфонії
Розсипаних поспіхом днів і ночей.
І сам розкидаю і зойки, і враження,
Дратую примар ненароджених книг,
І ходить землею моє відображення,
Та прихистку просить у душах чужих.
Це древній сад. Його сухе гілля
Сплелося з павутиною тонкою
І ворони пожадливо кружля
Під сірою небесною рікою.
Час золотий для цього саду сплив
Тут спокою не мешкає розрада,
Не родить він гранатів та олив,
Його плоди – невпевненість та зрада.
Я тут давно. Я вивчив сад цей весь.
Не хочеться питва чи крихти хліба,
Бо назву цього саду чув я десь.
Така знайома… Гетсиманський ніби…
Скажи, манкурте, де твій юрт?
Де кінь, отара, де свобода?
Куди думок подівся гурт,
В очах де взялась прохолода?
Де меч, дружина, діти де?
Могили пращурів великих?
Чом кров у жилах не гуде,
Мов табуни тарпанів диких?
Та схаменись, минає вік!
Згадай про світ, про гідність, віру!
Мовчить… і сонячний батіг
Людську подобу лупить звіра.
чи то є ти чи то є просто вітер
і чим його привабило сюди
до тебе серце тягнеться радіти
крізь ночі неподолані льоди
і… тишина в душі немає крику
у ній щось непримітне залягло
прийшла зима здається що навіки
і шибкою вистуджує чоло
Над землею імла
Ані руш білокрила,
Чи зима не змогла,
Чи весні завинила.
Від початку і до
Непробудної ночі
Ходить дужий ніхто,
І мені щось бурмоче.
та це неможливо і дико
позорисько справжнє і стид
атланти занадто великі
кричав велемудрий нарід
пощо нам ота їхня слава
чим вгодить вона гаманцю
нам справи миліші миршаві
на велич де взяти терпцю
женіть тих атлантів за грати
у безвість женіть у пітьму
а небо… а небо тримати
уже і немає кому.
До чого та зимова мова?
Морозу нащо ті сліди,
як хвиля падає квіткова
на розкуйовджені сади?
І вже під небом ясно-синім,
де сонце плаває руде,
першомедове ворожіння
у душу солодко гуде.
У сонця добрий посміх на лиці.
Дзвенить від світла небо кришталеве.
Городами пробіглись зеленці,
І абрикоса світиться рожевим.
Під оплітком кульбабка розцвіла.
Весна пташині співи щедро сіє.
На призьбі сонна гріється бджола
І думає про мед солодку мрію.
Пливе у невість хмарна борода.
Калюжа множить промені колючі.
І добрий сад у вікна загляда,
Він за людьми за довгу зиму скучив.
були ночі нестерпно-синіми
були ранки нестерпно-дикими
я твого доторкався імені
і листів лікувався ліками
телефони дзвонили тишею
стукотіли про час годинники
не ставала реальність іншою
не знімала свого ошийника
я збирався в обійми вирію
та не вірив в богів і янголів
були ночі нестерпно-синіми
і писали мій розум набіло
Я натягнув старого светра,
Дражнився березневий сніг,
В сусідів бубоніло ретро,
І час кудись поволі біг.
Дрімало у руці люстерко,
Являло фізію пісну,
Хотілось чаю та цукерку,
А більше – подушки і сну.
Простудою свербіло в носі,
До мозку лізла чортівня,
І незачесане волосся
Початого лякалось дня.
