http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=258806

«Південь Запорізької області ще чекає того часу, коли історики доведуть, що тут, в основному бездарно, покладено НАШОГО народу, в тім числі «сіропіджачників» — непереодягнутих і ненавчених місцевих жителів з однією гвинтівкою на п’ятьох, більше, ніж німців під Сталінградом. В одне з таких страшних місць, на ділянку так званих Пришибських висот (німецької оборонної лінії «Вотан», а саме до села Чапаєвка, що на південний захід від міста Молочанська Токмацького району), я навідався. Тут — на дуже вузькій ділянці фронту — фактично загинули 4 стрілецькі, дві гвардійські дивізії, а потім підійшла ще одна гвардійська дивізія. Загинули, бо в полках залишилося по 40—60 душ. Також тут було аж 9 штрафних батальйонів. Як з’ясувалося — документи радянської пори про це мовчать, зокрема під Чапаєвкою (до 1945 року — поселення німців-менонітів Вайнау), діяли і жіночі штрафбати».

Зі слів моєї бабулі, царство їй небесне і земля пухом, тут, у Молочанську, вдень, від вибухів і пилу піднятому у повітря тими вибухами, було «темно, як уночі», і навпаки, від трасуючих куль, від ракет, від вибухів, вночі «було світло, як вдень». «Сіропіджачники» - це були в основному жителі сусідньої Донецької області. Їх комуністи, з катом Сталіном на чолі, спочатку «кинули» підло під німецький чобіт, а потім вже всі сили приклали аби винищити до одного, як небажаних свідків своєї підлої натури. З тої причини, і ще через дебільне відношення до «людського матеріалу» всіх комуністів на чолі зі Сталіном, чому людей стало не вистачати, до армії стали брати на три роки молодших, ніж на початку війни. І молодь тупо гнали у «штрафбат», як дезертирів, що «роками ухилялися від служби» по ворожим тилам. І поповнення до «штрафбатів» прибували щодня, і гнали їх «на гору», щодня. В результаті, між «Чапаєвкою і Виноградним» виросли «гори» трупів з радянських людей і солдат. Місцевих жителів ганяли збирати ті трупи. І між ними лежав один труп німецького солдата. Один на десятки тисяч радянських. Може саме з цієї причини, як «якийсь комуняка ляпнув, що загинуло у «Велику вітчизняну війну» двадцять мільйонів радянських людей», так воно і залишилося. Де люди, а не комуністи, керували державами, там знали, скільки людей загинуло до одної людини. Лише комуністи, людожери, «рідних» людей, радянських, порахували з точністю до «десяти мільйонів». А всіх, хто вмів добре рахувати, вони винищили ще у далекому 1929 році, бо царю-батюшці Сталіну не сподобалося, які були результати перепису населення.

Сподіваюсь, хоч цього разу, до Верховної Ради не потраплять комуністи. Ну нема в них ніякого стимула робити життя українцям легше, і ніколи не буде, бо й ніколи не було, в крайньому випадку, як покращення зроблять, то собі та рідним.

«Что меня всегда удивляло — это отношение русских к своим солдатам.  Когда я воевал за немцев в латышском легионе, на нас гнали дисбаты — это были толпы плохо вооруженных людей. Почти без просветов между людьми. Не попасть было невозможно, а не стрелять — нельзя, иначе эти люди убили бы тебя. Я стрелял, но мне было противно. Я понимал, что это не война, а просто какое-то истребление. Так не должно быть. Я не знаю точно, сколько я убил солдат Красной армии. Может быть, двести или триста. А потом стал ее солдатом сам (из воспоминаний Вилниса Гринбергса: http://expert.ru/russian_reporter/2011/17/po-obe-storonyi-vojnyi/).

Мой отец – Успенский Николай Михайлович никогда ничего о войне не рассказывал. Вот что он рассказал незадолго до смерти. Его, в 1943 году в Каховке, 19 – летним юношей призвали в армию и отправили в учебку в Звенигород. Все там были такие как он мальчишки. Голодали, воровали на огородах брюкву и ели, потому что их командиры все продовольствие пропивали. Когда узнали что на железнодорожной станции стоит вагон с сухарями, взломали двери и понабирали сухарей. Отец тоже взял…три сухаря. Но за то, что произошло, его как командира отделения отправили в штрафбат. В первом же бою он был контужен. Когда ночью похоронная команда собирала убитых, кто-то заметил, что он жив. В госпитале его пожалели и не сделали запись о штрафбате в военном билете. Это его спасло. Воевал он командиром орудия и закончил войну в Праге.

Прочтя воспоминания Вилниса Гринбергса, я подумал об отце: вот так и его – мальчишку гнали на верную смерть за три сухаря! Ведь это убивали их не немцы, а свои.

Это в Отечественную. А до этого было то же – уничтожали своих… (Гражданская, коллективизация, голодомор, ежовщина…)  Да и теперь – грабят свой народ, отбирая последнее. Наживают миллиарды, а умирают снова миллионы.

Народ вымирает. И уже видно – вымрет.