В Тернопольской области священники Украинской православной церкви Московского патриархата проводят сбор подписей за приватизацию Почаевской лавры, вводя в заблуждение верующих.

Об этом во время сегодняшнего пленарного заседания заявил депутат горсовета, председатель фракции «Нашей Украины» Петр Мандзий.

«Священники Московского патриархата во время проповеди говорят верующим, что якобы националисты хотят закрыть Почаевскую лавру, сделать из нее архитектурный памятник, после чего там прекратят богослужение. А затем предлагают людям подписываться против запрещения богослужений в Лавре. Тогда как сверху на документе, который подписывали люди, написано «Сбор подписей за приватизацию Почаевской Свято-Успенской лавры», – рассказал Мандзий.

По его данным, такие факты зафиксированы в Кременецком районе, в частности в селах Крыжи, Ледыхов, Бережцы.

Мандзий призвал присутствующего на сессии представителя прокуратуры провести проверку по данным фактам, а представителей СМИ – растолковать населению ситуацию, чтобы не допустить обмана жителей области.

Зранку наступного дня виникла невелика проблемка. Хотілося провести цей день якось цікаво та не звичайно, бо у Свети був День Народження. Тож, привітавши її зранку на словах, почали планувати мандрівку. Бо вчорашня моя ідея "умити руки" від відповідальності не спрацювала!   Річ у тім, що була ідея "здатися у дбайливі руки якоїсь місцевої турагенції", щоб нас покатали по околицях та порозповідали історію та легенди краю. Мали на приметі 2 агенції, але представниця (чи директор) однієї з них так і не явилася на назначену зустріч , а у других ніяких запланованих акцій на цей день не було... Єх, не те що в Яремчі...   (ці історії минулго і позаминулого років нажаль  ще не опубліковані). Тож маршрути і напрямки приходилось придумувати самим... (а чим ми не агенція    ) Було аж 4 варіанти. Перший- добре дослідити сам Кременець - ми відкинули одразу, бо день тільки починався, а місто не таке вже і велике, а навколо ще стільки цікавого.  Другий - поїхати у Почаїв - бо бути у20-ти кілометрах від меки слов"янської православної віри і "пройти повз" було якось не чемно, але Света не хотіла, щоб її там "наряжали у паранжу і робили бабушку" (річ у тому, хто не знає, що жінки на території лаври мають бути у хустках та довгих юпках, яких вона не любить і з собою, звісно, не возила). Третій варіант - містечко Вишневець, на південь від Кременця - родовий маєток князів Вишневецьких, але більше нічого видатного у тих краях не було. У Свети виник ще один варіант - Острог- вони колись з експедицією заїжджали сюди на пару годин, але толком нічого не роздивилися, я був не проти, хоча тоді б геометрія нашого маршруту була б дещо дивна і логічніше було б їхати туди з Рівного. Тож, взявши підказку 50/50, лишили Острог і Почаїв та пішли до автовокзалу. Прямого маршруту до Осторога не було, а їхати з пересадками на автобусах, що ходять кілька разів на день, а потім ще й встигнути повернутися до готелю було дещо незручно. На Почаїв маршрутки ходять майже кожні 10-20 хвилин. Це і вирішило нашу подальшу долю... Маршруткою до Почаєва добралися досить швидко. Вже здалеку було видно золоті куполи і кремезні стіни лаври, питати куди іти далі чи звірятися за картою зовсім не було ніякої потреби.

(Решта фото тут)

Тут же на розкладках імпровізованого сувенірно-релігійного ринку Света купила собі шовкову хустинку, на вході за залог у 20 грн взяли юпку з чорної тканини і пішли гуляти територією. Тут одна з найбільших в Україні концентрація архітектурних, духовних та живописних пам"яток. Тож дивитися було що. Іноді Света відволікалася на дзвінки та смс з поздоровленнями... У 12-13 столітті грецький чернець засновує на місці Почаєва скит. У 1240-му році до його учнів приєднуються Київські ченці, що тікали від татаро-монгольскої навали. Після появи Божої Матері, вони влаштувалися на Почаївській горі (що назвали в честь річки Почайни, де Володимир христив русичів). За легендою Божа Матір з"явилася у вогняному стовпі і на скелі лишився слід її ступні, звідки почало бити джерело цілющої води.  Найперша літературна згадка про Почаїв датована 14 січня 1442 року, коли великий князь Литовський Казимир Ягайлович передає містечко Кременецькому повітові. На початку 16-го століття містом володіє шляхтич Василій Гостський (з містечка Гоща). Після смерті його сина містечко успадковує невістка Ганна. У 1559-му році у Почаїв приїздить грецький митрополит Неофіт, і в знак подяки за гостинність дарує Ганні старовинну ікону Божої Матері, з якої випромінювалося цілюще світло. Завдяки іконі прозрів сліпий брат Ганни. 14 листопада 1597 року вона підписала наказ про заснування на базі Успенської церкви, що була у цьому місті, чоловічого монастира, видала в його володіння близько 200га землі і шість сімей підданих та подарувала чудотворну ікону. У 1675-му році монастир витримав облогу турецько-татарського війська. Про цю подію ходить легенда, що Божа Матір з"явилася над монастирем і завернула назад ворожі стріли на них самих. У 1712 році, всупереч волі засновниці, монастир визнав унію з Римською церквою і ввійшов у чин святого Василія Великого. Цей період позначається інтенсивним будівництвом, у результаті чого з"явився новий велетенський монастирський комплекс. Після поділу Речі Посполитої у 1795 році Почаїв перейшов до Російської імперії. Ще певний час монастир залишався за василіанами, але у 1831-му році цар повернув монастир православній церкві, а через 2 роки надав статус лаври. В епоху СРСР на початку 60-х лавра опинилася перед загрозою закриття, у неї відібрали поля, пасіку, сад і значну частину будівель. Вже після розпаду СРСР монастиру повернули більшість відібраних споруд і частину землі. Що саме розповідати про лавру? Навіть не знаю. Походили, взяли святої води та проскурки, заглянули в Успенський собор та у печерний храм Іова Желізо (Почаївського).

Так і не бачили чудотворну ікону, слід стопи Божої Матері, навіть провтикали поставити свічки , хоча молитву за здравіє і за упокій таки замовили і в нагрузку ще вислухав повчання ченця про неправильність та нелігітимність церков Київського патріархату , пропонував сходити в церкву покаятися, у тому, що ходив до Володимирського собору (що є резиденцією Київського патріархату). Взагалі то я відношусь до церков (різних конфесій та напрямків), як до бізнесу, досить непогано розкрученому і в церкву ходжу тільки за нагальної потреби як то христини, вінчання, похорон, або з метою подивитися на витвори мистецтва та архітектуру . І тим не менш вважаю, що відвідування таких святих місць має позитивно сказатися на долі та здоров"ї, особливо, думаю, якщо людина знаходиться тут у день свого народження. Думаю в цей час людина найбільше відкрита для позитивної енергетики. Тож щастя тобі і здоровя, Светік . А що до недоліків нашого екскурсійного паломництва, то  у нас є гарний друг, він віруючий і родом з Почаєва, тож ми надіємося  приїхати до нього в гості та виправити всі недоліки. Тим паче, що він давно вже нас запрошує, а цей раз ми просто розминулися, він з родиною був на морі. До того ж, тут поряд є скит праведної Анни з цілющим озером та Божа гора, на якій відбився другий слід Божої Матері.

Вулиця Почаївська

Одна з перших вулиць містечка. Почаїв набув значення християнського духовного центру до середини ХYІ століття завдяки ролі настоятеля Почаївського монастиря Іова Заліза, тому одна з доріг від воєводського центру Луцьк Речі Посполитої пролягала на Почаїв через Радивилів (Радзивилов).

Із запису мандрівного дипломата Вердума відомо, що ще в ХYІІ столітті в Радивилові зберігалися залишки колишнього оборонного укріплення у вигляді земляних валів, колись увінчаних частоколом затесаних догори стовбурів дерев. З часом цей земляний вал, ймовірно, став частиною дороги на Почаїв, адже й тепер простежується підвищення вулиці Почаївської в тій частині, що виходить від майдану Незалежності в сторону залізниці. Таке підвищення було тим більше доречне, що її перетинало пониження, яке й нині буває доволі повноводним навесені і в зливи – «річка» тече від району ліцею №1 у напрямку скупчення приватних гаражів при вулиці Садовій і далі, перетинаючи Почаївську, Зелену і Тиху, до річки Слонівки. За переказами, колись саме тут була невелика її притока, яку живили джерела на сході міста.

Почаївська дорога з середньовічних часів використовувалася для перевезення солі з Криму, що підтверджується і таким записом:  21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин (землевласник) Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь, і хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. Сіль через Радивилів, Крупець, Теслугів везли далі на Волинь, у тому числі в Луцьк, центр Волинського воєводства.

З центру Радивилова Почаївська дорога виводила до розгалуження, одна з віток якого спрямовувала мандрівника на Лев’ятин і далі – на Бродівський шлях. На цьому розгалуженні в 1715 році була споруджена каплиця Марії Магдалини – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, у час великої епідемії холери. Тоді в Радивилові було всього 140 будинків. У 1962 році, за умов радянського войовничого атеїзму, каплицю зруйнували. У 1990-му її відновлено, точніше – збудовано наново. У той же час напроти одну з хат освятили під Українську автокефальну православну церкву, яка припинила існування з освяченням  у 1996 році новоспорудженої церкви Різдва Богородиці на вул. Садовій.

Можна передбачити, що після переїзду через кордон і митний пост, який діяв у Бродівському лісі там, де на залізничній лінії існує умовна межа між Рівненщиною і Львівщиною, французький письменник Оноре Бальзак у 1847 році на запрошення начальника тутешньої митниці Павла Гаккеля в’їхав у місто дорогою біля каплиці і прослідував вулицею Почаївською до будинку начальника. Запис письменника в дорожніх нотатках: «…Жодного метра бруку, всі вулиці з утоптаної землі…»

У серпні 1854 року внаслідок пожежі чимало будівель постраждало, адже майже всі вони були дерев’яні, криті гонтою. У гасінні вогню брала участь і прикордонна варта на чолі з полковником Петром Каверіним, колишнім приятелем Пушкіна, а також 6-а сотня 847-го Донського козацього полку (військовий старшина Назар'єв) і місцева етапна команда (прапорщик Тушинський).

Після відкриття залізничного сполучення між Здолбуновом і Радивиловом у 1873 році, а особливо у зв’язку з роботами щодо з’єднання державної залізниці Російської імперії з приватною мережею Австро-Угорщини ця дорога була перекрита, натомість відкрили переїзд у районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів. Згодом поновилий й переїзд на Почаївській, тим паче, що так було зручніше жителям розташованого по той бік залізниці хутора Цибухів (нині в складі міста). При самій вулиці довгий час діяла розворотна платформа для паровозів (там багато років залишалася напівзасипана яма, яка влітку заростала травою).

Вулиця Почаївська відома корпусами лікарні, перші її будівлі з’явилися тут ще в ХІХ столітті і були зведені на кошти мецената, комерційного радника Мойсея Гінсбурга. У 1930-і роки лікарні присвоїли його ім’я, про що свідчила велика вивіска над входом на територію закладу. У цій лікарні працював відомий у нашому краї хірург, просвітятнин Петро Шепченко.

За часів Польщі вулиця Почаївська носила інші назви – Костельна (частина вулиці біля котелу, який діяв із ХYІІ століття, спочатку дерев’яний, а в 30-і роки ХХ ст. був вивершений мурований) та імені Юзефа Пілсудського, за часів СРСР була названа ім’ям Леніна.

У центральній частині міста вулиця Почаївська багато десятків років була відома дрібними крамницями, здебільшого єврейськими (до Другої світової війни), ремісничими майстернями. У 1930-і роки тут спорудили молитовний дім іудеїв – синагогу (на тому місці тепер кінотеатр). На в’їзді в місто зі сторони Бродів діяв клуб, у якому виступали самодіяльні артисти, заїжджі театральні і циркові групи. Письменник Улас Самчук згадував, що в юності, коли навчався у Кременці, виступав тут із танцювальним колективом.

Вулиця пам’ятає велику трагедію місцевого єврейського населення у роки фашистської окупації України. Значну його частину гітлерівці зігнали в обгороджене колючим дротом гето, яке прилягало до вулиці Почаївської і займало квартал від міського ринку до лікарні (друге гето було на території теперішнього парку імені Тараса Шевченка, третє – на місці теперішнього комбінату хлібопродуктів). У 1942 році євреїв колонами повели вулицею Почаївською на розстріл через село Лев’ятин до хутора Пороховня. До речі, німецька управа працювала на цій же вулиці, в будинку, який після війни займало відділення радянського НКВС (тепер це приміщення напроти відділення Песійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам політичних репресій).

Після 1944 року тут на кілька днів на вулиці виставляли трупи вбитих підпільників-бандерівців «для упізнання», насправді – для виявлення їхніх родичів з метою репресувати.

У 1944 році, під час боїв за вигнання німецьких фашистів із Червоноармійська, вулиця зазнала руйнувань від гарматних обстрілів і авіабомбардувань. Наприкінці березня коло костелу стояла гарматна батарея 134-го артполку 20-річного лейтенанта Семена Чепчуріна, який тут загинув і був похований. Урочисте перезахоронення його останків на братське кладовище відбулося наприкінці квітня 1980 року.

У 1944 – 1947 роках у сквері майже напроти костелу були поховані Герої Радянського Союзу Павло Стрижак (загинув у бою з фашистами біля Опарипсів), Опанас Волковенко (вбитий біля Радивилова при проїзді автотрасою), Андрій Демьохін, Микола Маркелов (як бойові льотчики загинули за небойових обставин на аеродромі поблизу міста). У 80-і роки, із завершенням спорудження за містом меморіалу Слави, їх останки пересено туди.

Радянська влада приміщення колишнього костелу прилаштувала під будинок культури, тут відбувалися багатолюдні політичні і розважальні заходи. Один із резонансних – судовий процес 1958 року над групою колишніх членів ОУН-УПА, який транслювався через динаміки на вулицю.

Прилеглі будівлі католицької плебанії віддали райсільгоспуправлінню.

У 1960 – 70-і роки центральний квартал поступово розчищено під площу. На вулиці Леніна діяло відділення Держбанку, стояв пам’ятник Леніна (на тому місці тепер 5-поверховий будинок).

Нині вулиця Почаївська простягається від Цибухова до виїзду з міста на Броди. Колись тут, біля річки Слонівки, діяв приватний млин. У 80-і роки, з реконструкції напівзруйнованої будівлі, почалося спорудження заводу радіоелектронної апаратури.

Вулиця Почаївська сьогодні асоціюється і з Свято-Вознесенською церквою (колишній костел), відділенням поліції (на місці приміщення, яке займає райвідділ, за Польщі був поліцейський постерунок), відділенням Пенсійного фонду, санітарно-епідемічною службою. Тут діють ресторан, кілька кафе, аптек, магазинів. Вулицею курсує міський автобус до району електромереж. Неподалік залізничного переїзду є пам’ятний хрест на вшанування жертв Голодомору у Великій Україні. У 2024 році біля стику вулиць Почаївської, Кременецької і Паркової освячено новоспоруджену фігуру Божої Матері.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.