Років 7 тому сестричка подарувала мамі білий гібіскус. Років п’ять він добросовісно цвів білими квітами, а потім поруч з ними стали з’являтись квіти червоного кольору, причому іноді на одній і тій же гілці. Не знаю, що послужило причиною таких змін, але нам це навіть сподобалось))) Сестра (біолог за освітою) сказала, що з подібним ще не стикалась. Ось вона, наша чудо-квіточка (зимує рослина в кімнтному горшку, а літні канікули проводить на маминій клумбі)

Ця історія почалася в моєму дитинстві... Зі знайомства з книгою, яку я сприйняла тоді, як захопливу й трохи сумну казку. Звісно, вона мені дуже подобалася. Тому я ще й залюбки слухала платівку. Навряд чи я повернулася б до цієї книги Екзюпері бувши дорослою... Якби не порада хоршого друга. Він сказав: "Це така зворушлива й така типово-нетипова історія кохання... Думаю, ти дещо впізнаєш, якщо перечитаєш її..." І я перечитала... І дотепер часом повертаюся подумки до історії Троянди і Принца. Чому? Пояснити важко. Тому - цитую. Хто має очі - той бачить... Але пам’ятаймо, що "треба шукати серцем". Отже...

"Отож маленький принц, хоч він і любив прекрасну квітку, пройнявся якоюсь недовірою. Порожні необов'язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим. 
– Не треба було слухати її, – довірливо мовив він мені якось. – Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки... вони б мали зворушити мене, а ярозгнівався...
А ще він признавався: 
– Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона напувала мене своїм ароматом, ясніла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати? Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був занадто молодий, щоб уміти любити...
А коли востаннє полив квітку і збирався накрити її ковпаком, йому навіть захотілося плакати. 
– Прощавайте,– мовив він квітці.
Красуня не відповіла.
– Прощавайте, – сказав він ще раз.
– Я була нерозумна,— озвалася нарешті квітка. – Даруй мені. I спробуй бути щасливим.
I ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, зі скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця тиха ніжність. 
– Авжеж, я люблю тебе, – почув він. – Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте. Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю... Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний… Та не барися, це мене дратує. Надумав іти, то йди. Бо не хотіла, аби маленький принц бачив, як вона плаче. То була дуже горда квітка..."

Чи втішило мене те, що маленький принц врешті зрозумів, що його квітка – єдина, принаймні для нього? Не знаю. Як не знаю, чи втішає – зараз. Адже кожному принцу спочатку треба побачити п’ять тисяч троянд... І знайти мудрого друга, який пояснить, чому потрібна – одна-єдина, заради якої варто навіть померти. Це і зараз – лише казка. Хоча й перечитана дорослою жінкою. 

Ця троянда – для Маленького Принца. Можливо, реальність виявиться трішки іншим варіантом казки? Хто знає...