Молитва до Святого Архангела Михаїла

Преславний князю Небесних військ, святий Архангеле Михаїле. Оборони нас у нашій битві «проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах». Прийди на поміч людям, котрих Бог створив на свою подобу, і котрих Він відкупив за велику ціну від рабства диявола. Свята Церква вшановує Тебе, як її сторожа і захисника. Тобі Господь довірив душі відкуплених, щоб їх провадити до Неба. Тому молюся, щоб Бог Миру стер сатану під нашими ногами, щоб він більше не міг затримувати в полоні людей і наносити шкоду Церкві. Жертвуємо наші молитви Найвищому, щоб вони без затримки привели на нас Його Милосердя. Схопи дракона, «змія стародревнього, він же диявол і сатана», зв’яжи його і скинь в бездонну пропасть, «щоб не міг він більше зводити народи». Амінь!

Отець Назарій. Храм Архистратига Михаїла в селі Довгопілля, Івано-Франківської області. Ми досить довго їхали ледь примітною гірською дорогою. Ліворуч від дороги пролягала скута кригою річка, а праворуч простягнулися села. В тих селах живуть спокійні та мудрі люди, котрі печуть хліб, виховують дітей… і вірують в Бога.

Отець Назарій. Священик серед гір. Там, де навколо лише Бог і прекрасний світ, котрий Він для нас створив. Мені дуже легко повертатися туди подумки, адже там душа почуває себе так легко і затишно. Я закохався в Карпати, в Гуцульщину, Верховину… Там живе Бог… Його шепіт лунає горами…

Отець Назарій. Священик, котрий збудував в тих горах три храми. Адже до того його прихожанам доводилось долати ледве не десятки кілометрів гірських доріг, щоб відвідати храм. Сильна людина. Полум’яний дух. Палаючий погляд…І тепла, батьківська посмішка. Сивоволосий священик, котрий так по-дитячому щиро любить Господа. Великий храм та вівтар.

Він дав мені потримати амулет зі святими мощами. Ми розпочали «Сповідь» і він, по праву старшого та мудрішого, спокійно попросив самим лише поглядом повернути святиню. Ні за яких обставин не можна бентежити спокій та тишу душі священика. Він в своєму храмі душею відчуває кожну ікону, кожний закуток.

Зайти, вклонитися, перехреститися і щиро покаятися у своїх гріхах та турботах Господу, віддавши Йому душевний тягар і наповнитися натомість Його любов’ю.

Гірський священник, до якого ідуть прихожани з трьох сіл. Він обіцяв Господу любити цих людей. І говорити правду. Щиро. Вірно. Він просто зобов’язаний бути сильним. Це його покликання. Адже ті, хто стоять поруч із ним під час молитви потребують відчути його віру і почути від нього про Бога… В горах. Там, де природа не завжди милостива до людини.

Ми підіймаємо голову і прохаємо Його пощадити та змилостивитися… Він дивиться на нас і дає нам саме те, що нам необхідно, а не те чого ми бажаємо…

Господь – строгий Вчитель, і водночас добрий та люблячий батько. Отець небесний…Звертаючись до якого ми стаємо чистіші та милосердніші…

Ми їхали назад, до Верховини, а я подумки повертався до нашої «Сповіді» з отцем Назарієм, сумніваючись в тому, чи зумів я розпитати про найважливіше священика, котрий так ясно та чітко бачить душі людей, що приходять до нього…

Отець Назарій подарував нам ікони, котрі зайняли своє місце в моєму домашньому вівтарі. І щоранку та щовечора під час молитви я звертаюся до них і знову бачу гори, серед яких отець Назарій збудував храм Архистратига Михаїла…

Гори – це місце ВОЛІ. Такої вже забутої, навіть незвичної для нас. Дикої, чистої, незаплямованої… Це сила поколінь предків, котрі віками вимолювали для нас майбутнє. Це шепіт Бога, котрий можна відчути тільки в Молитві…

Я пронесу через усе життя пам’ять про священика Назарія. Будувати храми, допомагати душам людей… і беззастережно та щиро вірувати в Господа… Я щасливий тим, що Бог дарував мені зустріч із цією ЛЮДИНОЮ.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Назарій Лозинський

https://youtu.be/DU50kT9XKY8

Уродженець Бойківщини Юрій Соломченко відшукав себе на Гуцульщині – Олег Володарський

Зовсім инчий вимір. Інше світосприйняття. Інше відображення. Все те ж саме – гори, ліси, Бог, традиції, культура…

Вони хочуть оновити свою спадковість. Гармонійно поєднати історичну традиційність та сучасність. Вивчити минуле, щоб застосовувати ці уроки сьогодні, будуючи майбутнє.

Ми п’ємо із джерела віри. Та сама Гуцульщина живе, відроджується, відбудовується. В інших, нових барвах та тональностях.

Юрій Соломченко, Руслан Трач, Лена Рашковська, Оксана Сусяк та багато інших… Всі вони шанують минуле, і навчені цьому минулому, будують неймовірно «смачне» сьогодення і майбуття.

Інша Гуцульщина. Свіжа, гонорлива, горда, цілеспрямована. Веселі й усміхнені очі говорять тобі: «Хочеш бути щасливим? Живи по-гуцульськи!»

От і уродженець Бойківщини Юрій Соломченко відшукав себе на Гуцульщині. Вільна людина. Не скута. Мені здалося, що він ще не знайшов себе. Він шукає. Він ще в дорозі. Він намагається віднайти себе не тільки тут і зараз, а й в далекому минулому і в ще більш далекому майбутньому. Таке непероборне бажання мандрівника усвідомити цей світ і себе в ньому.

Під час «Сповіді» ми не зупинялися детально на цій темі. Проте, посміхаючись йому, я усвідомлював його суть (сутру). Долаючи прожиті роки адреналіном, збираючи гриби і мріючи почути цей такий загадковий, проте рідний до болю СВІТ, він шукає ШАМБАЛУ.

Мені було неймовірно легко спілкуватися з Юрієм. Ми прощалися по-братньому – щиро посміхнувшись і міцно потиснувши одне одному руки. Як тільки доля подарує таку можливість, вирвуся з ним в гори…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Соломченко

https://youtu.be/Jg2rs7_3AlE

Я підіймаю очі до неба… Поруч стоїть протоієрей Юрій Мануляк. Дивиться на мене і молиться, як і я, янголам – Олег Володарський

Молитва-подяка української душі

Всещедрий і ласкавий Боже! Зі сльозами на очах я припадаю перед Твоєю величчю і не силі виразити словами того стану моєї душі, коли серце наповнюється любов’ю до Тебе. Яке щасття, який дар з неба – народитися й жити на українській землі! О, Боже мій! Ти – неперможний у Своєму милосерді. Ти – неперевершений у Своїй премудрості: щедрість Твоя не має меж і в усьому видно діло рук Твоїх. Могутній Дніпро і зелені Карпати, блакитне небо і золотисті ниви – земля наче казка: мова чарівна і пісні солов’їні, а вишивки які! Люди добрі й щирі, працьовиті і розумні та, перш за все, – побожні.

Понад тисяу літ минуло, як світло Христової Євангелії засяяло на нашій землі, і ми стали дітьми святої Вселенської Церкви, яким Ти, Господи, доручив органічно з’єднувати, взаємодоповнювати і взаємозбагачувати християнські традиції Сходу і Заходу. За Твоїм, Господи, провидінням, Україна двигає важкий хрест на Голготу. Морем крові і горами невинних жертв засвідчили українці свою вірність до Тебе, правдивого Бога, бо тільки Ти, Господи, – правда, шлях і життя вічне! Куди нам без Тебе?

Упродовж віків темні сили зла намагалися стерти Україну з лиця землі й, зокрема, через те, що ми стали твердинею християнства. Рідко який народ у світі пережив стільки страждань, скільки випало на долю України. Але ми відважно боролися за святу віру і з любов’ю вмирали за правду; приносили Тобі, Господи, в жертву щонайдорожче – наше життя і клали його на вівтар свободи. Нас катували окупанти за любов до колосочків, а ми відплачували їм хлібом; нас винищували за доброту, а ми давали їм воду; нас вивозили з рідної родючої землі у дикі простори на край світу, а ми молилися за них. «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне!»

Дякуємо Тобі, Господи, за те, що наш український народ ніколи не був окупантом і нікого в ярмі не тримав, бо що людині з того, коли весь світ здобуде, а душу свою занапастить. Хоч і тернистий шлях випав на долю України, але в тім наше щасття, бо через вузькі ворота входять до Царства Небесного. Ми живі сьогодні, розумійте народи, і ще не вмерла Україна, бо з нами всемогутній Бог, Який запевнив нас: «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку!» Амінь!

Христос шукав в кожній людині хороше, а ми шукаємо зле. Христос шукав в людях добро, бажаючи їх виправдати, а ми шукаємо зле, щоб засудити їх. Христу було боляче говорити про чужі гріхи, а нам це приємно. Христос словом навертав грішників в праведників, а ми словами робимо з грішників ще більших грішників. Христос рятував людей, а ми їх губимо. У цьому різниця. Але ж і ми можемо бути подібні Христу.

(Святитель Микола Сербський)

Протоієрей Юрій Мануляк

Я підіймаю голову в небо, шукаючи очима Янгола. Янгола, котрий несе нам МИР. Та Янголи дарують нам мир вже сьогодні. Своїми життями. Своїми, вірними та відданими Україні, душами.

Проте мир не в рабстві. І не за будь-яку ціну. За роки війни і за численні спроби поневолення нашої Нації, котрих за нашу більш ніж тисячолітню історію було чимало, на небесах опинилося величезне ВОЇНСТВО ЯНГОЛІВ, котрі служать небесну літургію за тих, хто зобов’язаний жити. Жити гідно та чесно. Жити сильно. З посмішкою та любов’ю.

Я підіймаю голову в небо і пошепки промовляю Молитву. Я наче бачу їхні очі. Бачу їх милосердя та любов. Я відчуваю їх сум за рідними та кровними. І ВОНИ моляться мені у відповідь. Моляться і вірують…

Інколи я не можу підняти очі до неба. Мені соромно і боляче бачити, як ми не пам’ятаємо тих, кому завдячуємо життям. Наче і знаємо про ці жахливі втрати, та у метушні сьогодення забуваємо про них. А треба пам’ятати щосекунди. І молитися за їх душі. Байдужість винищує людяність, а потім і саму душу. Це може перетворитися на катастрофу для Нації.

Олег Володарський

А інколи важко опустити очі долу. Я боюся. Боюся побачити оченята українського малюка, на очах у якого маю бути сильним. Сила – це віра. Віра щира та усвідомлена. Та, котра більша за саме життя. Віра мовчазна та тиха, проте неймовірно глибока. Щоб не страшно було посміхнутися українському малюкові, за майбутнє якого вмирають Янголи.

Моя Нація… Моя люба Україна… Розділена московитським дияволом на Янголів, щиро віруючих, бездушних та злих бісів… Моя Нація, котру розривають на шматки, аби тільки вона не згадала свою справжню генетику… Мій народ, котрий взявшись за руки і звернувшись до Бога, стане непереможним…

Я підіймаю очі до неба… Поруч стоїть отець Юрій Мануляк. Дивиться на мене і молиться. Так само як і я – янголам.

Подумки повертаюся до того зимового дня… Храмовий вівтар, ікони, ще не прикрашена ялинка. Дзвінка тиша, котра буває лише в храмі, коли звідти виходить останній прихожанин… І ми з українським священиком, котрий знає і усвідомлює Янголів набагато краще… В ньому більше України. Він від Бога – українець. Мати, батько, діди, прадіди… Я навчаюся у нього українству… переводжу погляд на ікони і відчуваю посмішку Бога…

В напівтемряві вечірнього храму в очах отця Юрія я бачив особливий відблиск віри… Він говорив, а його слова лягали життєдайним єлеєм на мою зболілу душу. І було в цьому відчуття неба… Мені не потрібно було дивитися на небо – небо було поруч. Адже душа українського священика ділилася зі мною часточкою щастя і благословення Бога…

Ми завершили «Сповідь», а розмова душ продовжувалася. Це неможливо повторити та пояснити. Це голос Бога. Об’єднуючи душі на сповіді, він навчає істиною та розумінням… Особливим розумінням, завдяки якому, вийшовши з храму, я побачив зовсім інше небо…

Де між небом та горами мерехкотіло світло. Світло, котре дарує МИР. Мир, на який ми всі так чекаємо… Котрий зробить нас переможцями на віки… І ми нарешті здобудемо ВОЛЮ…

Слово «воля» не перекладається на жодну мову. Лише істинні українці генетично усвідомлюють цей постулат. Воля – шепіт Бога, спів птаха і кочовий дух козацького степу, гіркота полину, золото дозрілої пшениці і аромат дому… Все те, без чого немає і не буде України… Янголи з нами… Вони з нами і заради нас… В ім’я ВОЛІ…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Мануляк

https://youtu.be/F0iqMyWBtZA

Юрій Кречуняк був натхненним та фанатичним – це те, чого багатьом з нас так не вистачає – Олег Володарський

Обдарованість та вміння відображати власні вірування й вподобання гуцулів чітко простежується в їхньому мистецтві. Не дивлячись на географічну відокремленість, вони змогли створити власний характерний колорит, потужний темперамент орнаментів та мелодійну колористику вишивок й оздоблення. Всюди простежується збереження традиційних технік виконання та поєднання певних елементів декорування, а вміння створювати справжні мистецькі вироби передавалось з покоління в покоління. Тому, на основі опрацювання наявного музейного доробку, літературних джерел та власних матеріалів можна стверджувати, що найбільш вагомими для загального розвитку мистецтва є ткацтво, вишивка, килимарство, художня обробка шкіри та металу, а також різблярство та розпис на склі. Яскравим прикладом є гуцульська різьба по дереву. Майстерності різблення навчалися довгий час, і пройшовши не один рік вдосконалень на Гуцульщині виокремились три школи різьблярства: Річківська, Брустурська та Косівська. На високому рівні була майстерність гуцулів у таких ремеслах як малювання на склі, кераміка, ткацтво та килимарство. Наведене вище свідчить, що гуцульський край цілком виправдано називають одним з самих насичених та багатих на різні види ремесл. Тут можна у народних виробах «прочитати» не лише сучасні віяння, а й вірування та вподобання гуцулів, їх ставлення до навколишнього середовища, до всього живого та їхнє вміння максимально використовувати дари природи

Білей-Рубан Н. В., Сєдоухова Є. В., Петрусь Л. М, Полуда С. Н. Етнографічне дослідження народного строю Гуцульщини. Art and design. 2019. №1. С. 44-58.

Краєзнавець, співзасновник і старший науковий працівник музею Гуцульщини Юрій Петрович Кречуняк. Чудово пам’ятаю, як під час наших відвідин родинного музею Рошковських Юрій Петрович та Павла Рошковська окрилені повернулися з колядок. Дорослі люди раділи наче діти, розрум’янені від щастя, сміху та снігу… Зачаровані, змерзлі, сильні та співаючі.

Гуцули дивовижно непримиренні. Я щиро переконаний, що саме сюди приблукали в пошуках такої бажаної ВОЛІ горді та нескорені українці. В гори. В Карпати. До УКРАЇНСЬКОЇ ШАМБАЛИ. Тут їм вдалося зберегти свою генетику та примножити її в своїх нащадках, а також створити свій, особливий діалог з Богом.

Саме тут, на перетині культур, епох і цивілізацій знаходиться те джерело, з якого ми можемо черпати як усвідомлення видатного минулого Київської Русі, так і наснагу для відбудови величного майбутнього України.

Гуцули надзвичайно сильні, проте біль минулого зробив їх недовірливими та обережними. Проте сталь їх сили в прагненні жити, співати і вірувати в Господа. В пошуках матеріалу для цього допису намагався відшукати інформацію про Юрія Петровича в Інтернеті, проте мені це не вдалося. Зателефонував гуцулам, які вже стали рідними та важливими… Жвавий голос почав розповідати, що в горах ще лежить сніг, а коли я почув незрозумілий дзвін, мені пояснили, що то дзвіночки худоби… Жартома просив «не знущатися», адже і без того кортить повернутися на любу серцю Гуцульщину.

Так неймовірно вабить мене Гуцульщина… Добра і ніжна, наче мати. Велична часточка нашої неймовірної Батьківщини. Пишу ці рядки і, наче на яву, бачу як посміхаюся сходу сонця з вершини засніженої гори… Дивлюся на свою таку неймовірну країну, а мені навіює присмак молока, меду та свіжоспеченого хліба. Проте сильніше за аромат мрії металічний запах крові, котра не припиняє проливатися на Сході моєї країни, а на очі навертаються сльози любові та покути. Благаю тебе, Господи, дай нам мир!

Юрій Петрович Кречуняк під час «Сповіді» був натхненним та фанатичним. Нещодавно під час діалогу з патріотом України у мене запитали:

– Фанатизм – це зайве?

– Ні, – відповів я, – це те, чого багатьом з нас так не вистачає. Проте вистачило на два Майдани. Вистачає на роки війни. Та не вистачає у щоденному житті… не вистачає нової вибухової хвилі нас самих… Іншої, не схожої на попередні. Більш дорослої, зрілої, молитовної.

Ми повинні, взявшись за руки, винищити метастази червоного демона… Ті, хто зганьбив себе зрадою, мають назавжди відійти на узбіччя дороги, котрою ми йдемо до МИРУ. Останній поштовх… на останньому подиху… Це не складно, особливо в порівнянні з тими янголами, чиї душі полишили тіла у боротьбі з ворогом, боротьбі за Україну. Це повстання Духу. Треба відкрити очі, Величний Українцю, і посміхнутися світові.

В музеї Гуцульщини Юрій Петрович з колегами влаштували виставковий зал, присвячений подіям Революції Гідності. Ця зала вражає – десятки національних прапорів з різними написами, побажаннями майорять по всій кімнаті… Вони пишаються своєю країною. Вони неймовірно справжні. Маленький, незламний, добрий та надзвичайно ніжний – корінний етнос Гуцульщини. Непримиренні та непокірні гуцули. Моє серце залишилось там.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Кречуняк

https://youtu.be/a_64JNP7-3Y

Молитва перед іконою Успіння Пресвятої Богородиці

О, Діво Маріє, Мати наша, Отець Небесний зробив Тебе Храмом та інструментом Святого Духа, щоб, прийнявши від Тебе плоть, Предвічне Слово увійшло в світ і оселилося з нами. Ти, о Мати, завжди була для нас тією провідною зіркою, яка веде до дому Отця. Як колись в Кані Галілейській Ти говорила до наших праотців, так і нині Ти звертаєшся до нас зі словами: «Зробіть все, що Він вам скаже» (Ін.2,5).

Божий Притулок грішників, будь Господньою поміччю нам, недосконалим і немічним, Своїм Небесним Покровом бережи нас від зла, яке нам постійно загрожує. Скорботним втіха, як Мати, поможи нам, коли в нас вичерпується надія і сили для доброго християнського життя. Разом з нами випроси у Сина Свого хворим зцілення та благодать здоров’я душі і тіла для всіх слабких і страждаючих. Господньою ласкою і премудрістю дітей навчи любові до Бога і людей, до Святої Церкви і до нашої дорогої Батьківщини. Випроси їм у Христа Спасителя любов батьків і вихователів. Зміцни наші родини, щоб вони були сильні Богом.

Просимо, щоб молоді Господь дав належні сили і благословення бути вірною Богу, а також мудрість в пізнанні краси і гідності людської особистості, значення сімейного життя, велич материнства і відповідальність батьківства. Нехай за Твоїи святим заступництвом Отець Небесний пробудить й, передусім, серед нашої молоді численні покликання до священичого і душпастирського, чернечого та місіонерського, а також євангелізаційного і катехитичного, соціально-благодійного й іншого служіння та поблагословить її усіма необхідними для цього благодатями і дарами Святого Духа. А духівництву різних традицій та обрядів хай Він дарує мужність проголошувати Євангеліє Царства Божого і радість вірного служіння Твоєму Синові в Святій Його Церкві Христовій, котру нехай обдарує відновленням її єдності і цілісності, що була за першоапостольських часів.

У Вітчизні нашій просимо Тебе, аби Господь подав жити всім нам у ній в дусі єднання, правдивого миру й братньої любові і взаємодопомоги, дарував серце щире й відкрите назустріч потребам наших сусідів і співгромадян. Сьогодні ми ввіряємо себе Твому Небесному заступництву, тому що спокон віку ніхто не чув, щоб хтось із прибігаючих до Тебе, прохаючих у Тебе Божої допомоги, був Тобою, а відтак – Господом, покинутий (молитва св. Бернарда).

Віддаємо під Твій Божий Покров, о Маріє, нашу єпархію і всі громади на її території, щоб вони користувались належною свободою віросповідання. Нехай храми наповнюються правдивим служінням і прославленням Бога, а віруючі – з натхненням і радістю приступають до Слова Божого і Святих Таїнств. Молитвами нашими до Господа в скорботах не погорди, о, Володарко наша, Заступнице наша, Пресвята Богородице. Амінь!

Протоієрей Юрій Стефлюк. Храм Успіння Пресвятої Богородиці Коломийсько-Косівської єпархії. Величний храмовий комплекс в центрі Верховини. Чарівлива прикраса маленького гуцульського міста, в якому живуть неймовірно красиві люди, котрі так щиро та привітно говорять одне до одного, зустрічаючись:

– Слава Ісусу Христу!

І чують у відповідь:

– Навіки слава Богу святому!

Бог поміж нас. Від маленької дитини, до сивого старця, кожен підтверджує своєю привітністю та відкритістю. Можна із впевненістю говорити про це як про духовну гостинність. З тобою щедро діляться радістю та щастям, а ти, попри набуту недовірливість, відповідаєш з таким самим теплом, відчуваючи, як від цього тепла тануть крижинки на серці.

Тільки заради цього хочеться знову подолати крутий перевал, проїхати Криворівню, і, в’їхавши у Верховину, пройтися пішки її чарівнивими вуличками. Дійти до мосту, зайти в «Верховель» і, п’ючи там неймовірно смачну каву, спостерігати через панорамні вікна величні, містичні Карпати… Потім завітати в родинний музей Рошковських і обов’язково потрапити на смачнющий борщ до Оксани Сусяк…

До Ілюків підійматися дуже не просто… Та як приємно повертатися додому! Так, саме додому. До затишної та привітної гостинності Марії та Василя Коржуків. У них завжди були такі турботливі очі… Вони одночасно боялися здатися надокучливими гостям, проте в той же час щиро непокоїлися про наш затишок і з цікавістю слухали наші враження від перебування на їх любій Верховині…

Тепло їх привітності та гостинності ще довго зігріватиме мене. Це тепло ВЕРХОВИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ. Гірської, дзвінкої, співаючої вітрами та заспокоюючою Молитвою. Тихим та мирним сном та ласкавим туманним ранком… в молитві… з іконою Зарваницької Божої Матері на стіні…

Я виконав свою обіцянку – поставив свічку за Ваше здоров’я біля ікони Зарваницької Божої Матері. Я стояв навколішки перед цією величною, стародавньою святинею та дякував Господу за ту силу любові, котрою зі мною так щедро поділилися на Гуцульщині… Гузак, Шкіндюк, Тупилюк,Рибенчуки, Ребарук, Мануляк… Всі ті добрі люди, з Богом в душі, котрі так люблять свою країну, так обожнюють свою Націю. Це та казка, котра залишиться в серці назавжди. В моїй душі запалала свічка, котру вже ніхто і ніщо не згасить.

Приклавшись до Святині я дякував за подароване мені ДИВО і просив благословення і далі писати творити і малювати словами те диво, котре так щедро дарує мені Господь. А в центрі Верховини український православний ХРАМ, в якому так спокійно, привітно та чемно зустрів нас отче Юрій Стефлюк. Шлях Господній мудрий та добрий, коли ти йдеш ним в супроводі Молитви.

Такою і була наша «Сповідь» з отцем Юрієм. Розмова більше ніж словами – душами. Я сидів в стінах храму рідної української православної церкви і відчував себе ВДОМА… Пошепки повторюючи молитву, я дякував за те, що нам дається по вірі нашій…

Можливо отець Юрій дивувався такій моїй дитячій радості, а може, як священик, розділяв мій захват і виховано не демонстрував свої емоції. А в мене в душі була величезна, безмежна вдячність.

Верховина – це казка… Божа, Ісусова благодать! Диво… істинне та сокровенне. І, що найприємніше, я відчуваю себе на Верховині наче маленька щаслива дитина. Треба лише почути її… Шепіт Бога дарується лише в Молитві. Так буває, коли християнин приходить до священика і вони без слів говорять однією, рідною для їх душ мовою.

І так само мовчазно прощаються, якщо буде Божа ласка, то ненадовго. А знову зустрівшись, вірують та люблять. Це молитва у вірі. Безумовна. На віки. Назавжди.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Стефлюк

https://youtu.be/hGqA0W_uacg

Стефлюк Дмитро Петрович, голова Громадськоі організації «Всеукраїнське товариство «ГУЦУЛЬЩИНА». Високий поважний чоловік зайшов у приміщення і по-доброму посміхнувся. Ми розпочали «Сповідь» і я, наче дитина, захоплено слухав гуцула, котрий бачить і усвідомлює свій етнос, глибинно вивчаючи культуру, історію та традиції своєї любої та рідної Гуцульщини.

Навпроти мене сидів мудрий політик та дипломат. Він миттєво сприймав мої запитання і відповідав на них тепло та щиро. Він з цікавістю дослухався до наших спостережень, думок, роздумів. З ним дуже «смачно» думати.

Він показав нам величезну карту Гуцульщини, пояснив важливість об’єднання гуцулів, необхідність відновлення етнічної усвідомленості, популяризації культури та традицій цього неймовірного етносу. В ньому палає Гуцульщина.

Та чи не найважливішим для мене фрагментом цієї «Сповіді» стало запитання, котре я ставив з певним острахом: «Це Україна?». І полегшено зітхнув, коли мені з гордістю відповіли: «Безсумнівно. Це і є справжня, сильна та неймовірно добра Україна».

Його погляд, постава, манера говорити не залишали сумніву в тому, що за плечима цієї людини стоїть усвідомлення величі спадщини предків, котру він щосили намагається відновити та примножити. І над усім цим майоріє жовто-блакитний прапор…

Щоб усвідомити Гуцульщину, недостатньо прожити там місяць. Треба вдихнути її в різні пори року – потрапити під літній дощ, назбирати грибів, помилуватися засніженими вершинами, посидіти під стінами Храму…

Вони (гуцули) неймовірно об’єднані, наче велика родина. Є неосяжний внутрішній стрижень у цієї гірської та непокірної крові. Стрижень віри. Я не втомлююся це повторювати. Всоте. Втисячне. Віра та важка праця… і щира та чесна посмішка.

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава Богу Святому!

Моя УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ неймовірно мудра. Надзвичайно ніжна та добра. Там, де не змогли знищити її генетичне коріння. Куди не занесли інфекцію зради. Там, куди не пустили сатану.

Я часто чую: «Я пізніше помолюся». В душі живе або Бог, або нечистий. Не можна потім, потім надзвичайно складно…гріхи, розростаючись наче бур’ян, знищують зерна добра та любові. Гуцули, котрі пам’ятають завіти предків, прекрасно це розуміють.

Нам не хотілося завершувати цю «Сповідь». У розмові ми згадали і сучасні гуцульські фестивалі, котрі вже стали традиційними, і давні традиції, і вміння гуцулів ґаздувати, котре передається з покоління в покоління…

Гуцули неймовірно об’єднані. Вони зберігають свої традиції та культуру протягом віків, живучи з високо піднятою головою, при цьому низько вклоняються могилам предків. І стають на коліна під час молитви… не озираючись, не зважаючи на думку оточуючих. Вони ще до народження привчаються до Бога і не втрачають Його протягом всього життя.

Величні Карпати, надзвичайна природа і споконвічний шепіт Бога… Священна земля… Земля любові та щастя…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Дмитро Стефлюк

https://youtu.be/e2CivC7zkRw

«Просвіта» для Степана Волковецького – це спосіб життя, сповнений усвідомлення української культури та історії – Олег Володарський

Волковецький Степан Васильович, Народний депутат України І та ІІ скликань, голова Івано-Ффранківського обласного об’єднання ВУТ «ПРОСВІТА» ім. Т. Шевченка, кандидат технічних наук, доцент, кавалер Ордена «За заслуги» ІІІ, ІІ ступенів. Досконалість вимагає досвіду. Досвід набувається довгими роками невпинної праці та самовдосконалення. І коли це фундаментально пов’язано з внутрішнім голосом рідної української генетики, тоді і з’являється те, чого нам досі так не вистачає – ідентифікація Нації.

Знайти себе як величний народ з величною історією серед величезного. Знайти, відчути та РЕАЛІЗУВАТИ. Ми були, є та будемо. Проте, знаючи нашу кров, – сильну, стрімку, непокірну, нам не дають реалізувати свої генетичні можливості.

Нас так і не змогли втопити в нашій же крові, котра майже не переставала литися протягом усієї нашої історії. І навіть сьогодні, коли на одному кінці країни ми вмираємо, на іншому – ми народжуємося, любимо та віруємо. І найсвятішим і найважливішим залишається наша духовність.

Ми неймовірно добрі та працьовиті. Але й люті. Люті, коли нас змушують вмирати. Ми за більш ніж тисячу років навчилися велично та гідно вмирати. Це боляче. Та іншого виходу ми просто не маємо. Ми живемо, всім смертям та бісам наперекір. Відкриваємо красиві від ніжності очі, торкаємося лагідними губами чола малюків і п’ємо гарячу гірку каву, згадуючи кров та війну…

Ми обіймаємо щирою, світлою душею Україну-Мати і не залишаємо собі ані шансу на слабкість. Тільки любити. Назавжди. До останнього подиху. Подивися на обличчя хлопців, котрі загинули. Вони назавжди посміхаються. І коли сьогодні чорним птахом прилетіла до нас звістка про загибель Воїна…ми тихо та мужньо мовчимо, а в середині все розривається від болю. Коли закінчуються слова, починає прокидатися величезний вулкан всередині Нації.

Нас вбивають на фронті і зраджують в тилу. Нам забивають голову вірусною інформацією. Ми можемо випадково зайти у ВОРОЖУ церкву… Та ми живемо. Живемо пам’яттю тих, хто віддав своє життя за рідну землю.

Герой цієї «Сповіді» не потребує ані коментарів автора, ані роз’яснень щодо того, чим він живе та як мислить. Це Українець, котрий присвятив своє життя Україні. І останній форпост його служіння Нації – потужна та надважлива організація, котра стоїть на варті українства, по крихтах збираючи СПРАВЖНЮ історію, не даючи ворогу знищити Україну в кожному з нас.

«Просвіта» – це спосіб життя, сповнений усвідомлення української культури та історії. Кожен нерв цієї організації відображує епоху становлення нашої культури та державності. Патріотизм, повага до предків та історії, богомольність – це все те, що так вирізняє Західну Україну. Усвідомленість, креативність, свіжість мислення та душевне тепло – Східну. Мрійливість, поетичність, працьовитість та невтомність – Північну. І вміння обійняти всіх душею, посміхнутися, пишатися та пам’ятати – Центральну.

Саме заради цього Степан Волковецький присвятив своє життя нашій країні. За його спокійним поглядом видно, як він пишається духом своєї рідної Нації. Він захоплюється, він дихає цією країною. І він знає – вона обов’язково переможе. Це СВЯТА ВІРА, котра не завершиться ніколи.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Степан Волковецький

https://youtu.be/NXzUwtRpZcA

Отець Роман обійняв мене на прощання і всю дорогу мені було по-дитячому тепло та затишно – Олег Володарський

Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій

(Складена Митрополитом Атаназієм Шептицьким)

Місце Божого й Твойого вдоволення я прийшов посітити, Мати милосердія, щоби м узрів велич благодати. Тобі дано Богом, непостижиму Твою славу й невисказане милосердя, в котрому я недостойний желаю Тебе почитати.

Ти достойніша всякої чести, Ти наповнена Божими ласками, Ти Царице неба й землі. Недужі через Твоє посередництво отримують здоровлє, пригноблені горем удаються до Тебе, дізнають полегші; всі, що Тебе в молитвах почитають і Твойого Покрова шукають, осягають у Тебе ласки. За приміром тих і я, недостойний та скаяний, удаюся до тебе, Пречиста, в надії Твойого милосердя й невисказаної Твоєї благодати. Подай мені, як і іншим грішникам, на цьому місці Твойого вдоволення поміч і заступи мене, недостойного, перед Твоїм єдинородним Сином, Господом моїм Ісусом Христом, справедливий гнів за мої прогрішення переміни на милосердя й відпущення. Не дай мені погибати в гріхах, но Ти, яко джерело ласки, подай богацтво цьої ж ласки мені прохаючому; дай окаянному, котрий Тя молить, в імені Сина Твойого Єдинородного, щоби м удостївшися Твоєї любові, міг з Тобою Його славити в вічні віки. Амінь!

Працюючи у Верховині, ми проживали в будинку із глиняною піччю, в котрій так затишно палає ватра… Це просто неймовірно! За вікном, на вулиці, всюди – гори, тиша і шепіт Бога.

Щоранку з вікна спостерігав за життям родини Коржуків – Марії Василівни та Василя Васильовича, їхніх дітей та онуків. Гостинність та привітність цієї родини безмежні. Слова зайві. Це Люди. З великої літери. У мене склалося враження, що я знайомий з ними усе життя.

Лестити не вмію. Зовсім. А ось вклонитися та пам’ятати добро все життя – це те, чому навчений з дитинства. Та спочатку мені було не зручно, не затишно в моїй кімнаті. Не міг зрозуміти, що відбувається. Поки під час вечірньої молитви не підняв голову та не побачив на стіні ікону Зарваницької Божої Матері. І раптом усвідомив – я не віддав шану, не прохав благословення, не звернувся до неї… А вона дивилась на мене материнськими очима і з легким докором нагадувала мені, що в моєму віці і при моїй вірі слід шанувати святині господарів.

Марія Василівна – католичка. Я поділився з нею своїми спостереженнями. Вона з цікавістю подивилася на мене, а її очі сяяли вірою та милосердям…

В один із днів я вийшов з дому, щоб попрямувати до дверей греко-католицької церкви для «Сповіді» з отцем Романом Болехівським, а мене проводжали теплі погляди Марії та Василя Коржуків.

– Іди туди, – говорили вони мені, – де ми черпаємо віру… Віру поколінь. Віру любові.

І найстрашніше в такі моменти – не виправдати цієї довіри.

Це був день чудес. Для мене, людини, яка живе без шкіри і відчуває самою душею як хороше, так і зле, це був день величезної любові, котру дарує нам Ісус.

Ми зайшли до храму, і я одразу побачив віруючих, котрі молились, стоячи навколішки. І слова молитви… Я почав порівнювати відчуття під час відвідин храму рідної церкви та від перебування в католицькому храмі… Ісус дивився на мене і мовчки посміхався. Яка різниця, де ти є? Головне, що ти віруєш. Господи, допоможи нам об’єднати нашу церкву! Ісусе, дай нам сил!

З одного боку стояли перед очима Дмитро Поворотний, Василь Вірозуб, Андрій Ляшик, Тарас Климович, Василь Лозинський, Іван Владика, Кирил Кальницький, а з іншого – Василь Мандзюк, Юрій Попович, Микола Мединський, Роман Болехівський… Моя Українська Церква. Мій кровний та рідних Храм. Господи, навчи нас! Дай сили виправити історичні помилки, через які ми йдемо різними дорогами до одних і тих же Ікон, керуючись тими самими заповідями.

Отець Роман розмовляв зі мною, наче з братом. Мене переповнювала вдячність. Одна й та ж Нація. Одна й та ж Віра. Немає різниці. Всі рідні. Помилуй нас, Боже!

Незабаром я буду на Тернопільщині і там обов’язково зніму «Сповідь» біля ікони Зарваницької Божої Матері. Я буду благати її і Господа про об’єднання наших церков в ЄДИНУ УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ.

Коли ми будемо молитися разом, це буде вкрай сильний, вкрай потужний крок. Ми вже йдемо до Бога, нам лише треба взятися за руки і не соромитися, не боятися читати вголос молитву на рідній українській мові.

Отець Роман обійняв мене на прощання і всю дорогу мені було по-дитячому тепло та затишно. Я дякую Богу, що я українець. Навколо мене сила силенна надзвичайних, неймовірних людей.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Роман Болехівський

https://youtu.be/8zDZMmI47ZU

Спілкуючись з Русланом Трачем, я впевнився, що нам, українцям, є кому довіряти – Олег Володарський