тепла ванна гарячий чай
у міста заповзає спокій
теплі казочки по ночах
вітер дме тобі просто в око
братик кіт балакуча сорока
хто порушив мій сон одинокий
що я майже вже не помічав

Самотня жінка незаміжня

Палкі плекає відчуття

Такі, що  відчуваєш ніби

На  небесах своє  буття...

 

Твоє  чуття – то потяг  палкий

До  спілкування залюбки...

...та  не завжди  чекає  юнка

саме  тебе цієй  пори...

Ти  запросила мене  на  побачення

Подруги  кращої послухавши  раду,

Там  ти  сказала: "Ми  більш  не  побачимось

Ні  завтра, позавтра,  ні  навідь в  серЕду."

 

Я  ж  подивИвся  на  цей  подарунок

Долі,  що  раптом  пред  мною  з`явилась

Сам  я  не  зміг  би  сплести  візерунок

Прощання,  котре  давно  вже  случилось...

 

...скочивши  на ступІ`нь  старовинного  трамваю,

Подумки  прямуючи до  іншої  долі,

Помітив  враз  я  погляд,  що  вражає,

І  зрозумів,  що  кохаєш  до  болю....

коли ітимеш, залиш по собі сакральну жертву аби їй було що одягнути і кого зжерти, аби той демон всередині неї мав всього вдосталь аби він спав собі тихо півроку чи більше поспіль а як не стане вже навіть запаху твого сліду нехай ненависть їй розпікає обличчя й очі і як все це провокуватиме лиш огиду тоді ти знатимеш врешті ціну сльозам дівочим засни спокійно нехай хтось інший сьогодні плаче

і ким ти будеш там в кінці тунелю вчень та зауважень
яких ти наберешся вражень, яке іще лайно за ціль
тобі служитиме?

струнке, високе і смішне – маленький шрам на тлі обличчя
ми одне одному так личим, як кава й тісто запашне
і зранку ти береш кашне, але не надягаєш ліфчик

помада в сумочці й олівчик і безліч різних порожнеч
в очах твоїх хто перелічить?

я шкодуватиму решту життя про те що не спав з тобою
я помічатиму твої тіні поруч з собою
але навряд чи колись ти знатимеш це від мене
бо із дівчатками не балакають супермени

я роздивлятимусь твої очі крізь окуляри
і прилітатиму кожної ночі з важкої хмари
але навряд чи ти маєш знати все це від мене
бо винятково порядні хлопці ті супермени

бо ти здаєшся замолода для власної ролі
бо сил нема вже і волі нема, та є сила волі
якої стане ще на хвилину допоки підеш
і ще на дві щоб за тобою не бігти слідом

Воля згинула –
смертю наглою.
Навіть свічку ту –
де поставить?
Вікна – настіж. 
А душі – наглухо.
Жаль, на душах
немає ставень.

Причинили би.
Причаїлись.
Примудрилися – 
пережити

І прокинутись –
не чиїмись,
Не останнім
окрайцем житнім.

Дотерпіли би.
Домовчали.
Перетліли –
безглуздим глумом,
Утоливши усі печалі
Тих, кому
і без нас не сумно.

Відхрестилися б –
в нас же діти!
Відмолилися б –
по каплицях.
Тільки – людоньки!
Як же – жити?
Є порода. Немає криці.

Що кричати –
немов у вату.
На майбутнє –
немає креслень.
Ми ж не птахи –
зазимувати
І вернути у теплу весну


Розщебетаною юрбою
В ніби-звичність 
і ніби-спокій…
Люди, згляньтеся над собою!
Ви ж – живі!
Ну принаймні – поки.

Остання,
найрозмінніша з монет
По мандрах –
згаслим сонцем на землі…
Я майже полюбила
Інтернет –
Як люблять дощ.
Бо в нім не видно сліз.

А той, хто взяв
і витрусив з міхів
Із непотрібним
мотлохом чуттів,
Без жодних слів,
без намірів лихих
Давно пішов.
Мені здалося – втік.

Дощить.
І повертає на сумне.
В калюжах – зорі.
У калюжах – лід…
Я лиш боюсь,
не вистачить мене –
Якраз мене! –
на постіль або хліб.

З моїх безсонь,
розсипаних вночі,
Росте полин.
Гіркий і запашний.
В Інеті – тиша.
Скайп також мовчить
Укупі з тим,
хто винен без вини.

Тож – не пристало
плакати мені:
Напевно, в нього
є що віддавать
За постіль, хліб…
За лід і перший сніг,
В якому сліз
вже точно не сховать.

Сіро-коричневі кольори.

Сутінки о шістнадцятій.

Жовтий ліхтар майорить.

Нібито все зненацька.

 

Осінь, і десь в її глибині

разом ллємося. Втечею

звідси цього нам не припинить.

Ми течією приречені.

 

Кожна мить, як останній лист,

зірваний вітром з дерева.

Все було вже колись,

буде іще попереду.