Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, гортаючи  сторінки,

Ховаючись  плачу, зводячи  крапки  в  кінці.

Стискаю  серденько  від  болі  обома  руками

І  обмежуюся  майже  порожніми, але  дорогими  листами.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, ламаючи  мости,

Відкинула  незабуті  почуття. Якщо  зможеш, прости.

Думки  обертом, бо  знаю  як  тобі  зараз  боляче.

Власними  словами  обом  причиняю  болі, говорячи.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, втікаючи  від  себе,

Всією  душею, серцем  намагаюся  забути  тебе,

Але  нічого  не  виходить. Це  принесе  одні  страждання,

Самопожертвування, але  не  можу  інакше.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як я, розклеївшись  на  частки,

Впала  духом  і  пишу  надзвичайно  сумні  вірші.

Але, якщо  колись  випадково  прочитаєш  ці  рядки,

Прошу  тільки  про  одне, себе  ні  в  чому  не  вини.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, закриваючі  очі,

Не  впізнаю  себе  і  жадаю  безкінечності  ночі,

Щоб  більше  не  прокинутися, бо  світ  потемнів,

Наче  жахливий  проклятий  сон — навіки  згорів.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, дивлячись  сни,

Не  хочу  прокидатись, бо  бачу  тільки  очі  твої.

Почала  розуміти  настільки  тебе  не  вистачає

У  моєму  давно  забутому  і  порожньому  житті.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, закресливши  списані

Нами  сторінки, відмовилась  від  всього  в  житті.

Не  жалкуючи  себе, я  зроблю  щось  неможливе —

Загадково  прокинусь  й  загадково  ж  і  загину…

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, не  встаючи  з  ліжка,

У  маренні  благатиму, щоб  тебе  побачити, і  зрідка,

Дійсно, покажеться  хтось  схожий  на  тебе.

І  я  повірю, кидаючись  в  марево  нестерпно.

Я  не  хочу, щоб  бачив  ти  як  я, в  останні  хвилини

Рушаю  туди, куди  не  слід  рушати  в  свої  роки.

Прошу, благаю, тільки  за  мною  не  йди!..

Я  сама..Я  сама  за  себе  постою, поки  стою…

А дерева такі стрункі!

А яке в них яскраве листя!

Утікають в ніщо віки,

Тільки тут все давно на місці.

Ясна осене, нумо, тлій!

Днів привітних примножуй сяйво!

Може, я тут хоч трохи свій?

Може, я тут для часу зайвий?

Думок неупокоєна корида

втика у серце глузду ятаган,

Бо в цьому місті навіть панахида –

маленький різнобарвний балаган.

Тут всім не так. Тут всьому недогода.

Грабель тут не засвоєно урок,

бо мудрість пересічного народу

напевне, найбрехливіша з казок.

Тож, множаться гетьманчики та юди,

втрачають сенс всі клятвені слова,

І в кожній хаті з краю є приблуда

що паном себе вільно почува.

Сьогодні про небо мовчать дерева,

Сьогодні будинки кричать про розлуку,

Не сіють свіжість фонтанні леви,

Не губи а вітер цілує руки.

І десь відлетіло гаряче літо,

І грається вічністю сивий лютий,

І ходить сірість холодним світом

Та вимага кольори забути.

Сьогодні гами згубили ноти,

Сьогодні рай скасували точно,

В думках царюють одні марноти

І марити щастям уже порочно.

І час провалився в сумне анданте,

І погляд здається чомусь лукавим…

Чого я хочу, офіціянте?

Зігрітись просто. Будь ласка, кави.

Пісня.

 

Поринь  у  забуття

І  спомин  минулого   життя

Сном   стане  як  буття

Не  в  сон  ти  свій  зявися  знову

Ясної  думки  і  життя.

 

 

 

Дао

 

Душа озветься іменем своїм

А розум Мудрістью наповнить „я”

Осяє шлях мого життя.

 

 

Слава

 

Славо Богине

Ладо Люба

Ангел ти наш перемоги

Воїв витязів Хранитель

А більше все ж –коханню Ти розрада й поміч.

 

 

Буда

 

Буття і небуття

Уздрівши ледь

Душа у вирій полетить

А та „нірвана” –просто мить.

 

 

Відчиняю я серце - лети!
Та у нім залишаєшся вперто...
Ні прогнати тебе, а ні стерти -
Необачно заплутавсь в нім ти.
Серед безлічі зайвих дрібниць,
У тенетах мовчанок і бруду,
Серед сліз, і зітхань, і облуди
Ти завмер, нахилившися ниць.
Мов маленький метелик у сітці,
Втратив сили, принишк і завмер...
Часом здасться, що ти в нім умер,
Проклинаючи плетива всі ці.
Та лиш сонечко зблисло - ожив!
Тріпотів розфарбованим тільцем,
І сяйнув життєдайним промінцем,
Й знову серце моє полюбив.

Торохтить у вікна хуртовина,

Завиває відьмою, проте

Ніч іде на другу половину,

До фіналу світлого іде,

Де зима надіями рясніє,

Де не страх, а добре слово є,

І на небі сонце мов Месія,

Що тепло, як рибу, роздає.

За подихом небесної блакиті,
За ламаними спинами горбів,
Є дивний кінь, якого я не видів,
І навіть уявить собі не смів.
У нього з літа бабиного грива,
У нього хвіст з туманів і дощів,
На ньому тихо їде Бозя сивий
І висипає зорі з рукавів.

Сьогодні бачила Одарка,

Від поту витерши чоло,

Як в небі Бог полоще хмарку,

Над поворотом на село.

Носили бджоли липня злото,

Далекий сріблом блимав став,

А в полі нудилась робота,

Допоки Бог забаву мав.

ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
ЗОЛОТУ ГУАШ КЛАДЕ НА ЩІЧКИ,
"А ЧИ ГАРНА Я? ВРОДЛИВА? МИЛА?"-
У БЕРЕЗИ ВСЕ ПИТА, В СМЕРІЧКИ .
" А ЧИ ДО ВПОДОБИ .ВАМ ОБНОВИ?
ВЖЕ, ПОВІРТЕ, ФАРБИ НЕ ЖАЛІЛА,
ВСЕ ЗМІШАЛА, ЩО ДЛЯ СЕРЦЯ МИЛЕ.
ЗАКВІТЧАЛА Я ЛЮДСЬКІ ОСЕЛІ.
ФРУКТІВ, ОВОЧІВ НАСИПАЛА В КОМОРИ.
ЗВІРІВ ДО ЗИМИ ПІДГОТУВАЛА.
І ПТАХІВ ВІДПРАВИЛА ЗА МОРЕ..."
ЗАГЛЯДАЄ ОСІНЬ У ЛЮСТЕРКО,
НА ВУСТА КЛАДЕ ГУАШ БАГРЯНУ,
ОЧІ ПІДФАРБОВУЄ БЛАКИТТЮ,
ЩО ВЗЯЛА У НЕБА ВРАНЦІ - РАНО..
.