Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.

Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.

І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.

Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…

Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!

Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!

В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.

Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважених представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Прийшов час дещо уважніше приглянутись до команди Віктора Януковича, яка при всіх її негативах, набагато позитивніша за своїх «попєрєдніков». Варто навести в приклад роботу теперішнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова: спокійна, ділова атмосфера на всіх засіданнях Кабміну, жодних демонстрацій свого егоцентризму, хоча не можна сказати, що Микола Азаров зовсім позбавлений емоцій, але причиною його вибухів роздратування стають сторонні чинники типу скандальних нардепів чи фронди журналістів. Взагалі варто оцінити і підкреслити, що після лютої гризні поміж так званої «помаранчевої влади» злагодженість роботи команди Віктора Януковича приємно вражає. Інше питання, що кадрова політика тут явно авторитарного типу, тому при всій повазі до особистих якостей Миколи Азарова – він є просто чиновником, добросовісним виконавцем волі зверхника. Те ж саме можна сказати про всіх інших посадовців на найвищих щаблях державного апарату: голова ВРУ Рибак, а з ним: Єфремов і Чечетов, голова та судді Конституційного Суду і всіх інших, міністр МВС Захарченко і т. д.  Кого не візьми з теперішніх посадовців – все це не персоналії, а виключно прислуга, яка готова виконувати будь-яку забаганку свого патрона, не залежно чи є вона законна, чи – ні. Виникає дивний парадокс: для злагодженої діяльності владної команди це є позитивно, а для якісної роботи державного апарату – це дуже негативна річ. Держава, як структура, що дотримується певних норм і правил, – перестає існувати, коли законом стають суб'єктивні забаганки одної-єдиної людини і коли жодна державна інституція не може постати проти цього свавілля, – тоді можна забути про суспільний розвиток і прогрес, тому що коли держава перестає бути гарантом законності і правопорядку, то відбувається елементарна деградація всього державного апарату, він втрачає своє суспільне значення справедливого арбітра-управителя і стає узурпатором, що в свою чергу породжує відторгнення народом такої влади. Антагонізм влади і народу ніколи не був і не може бути доброю комбінацією для держави в усіх аспектах її діяльності, що ми і споглядаємо наразі при всіх реляціях про успіхи, які звучать згори.

Держава ніколи не буде функціональна і стабільна, ніколи не буде мати динамічно розвинуту економіку і загальну громадянську злагоду, доки люди не почнуть в своїй більшості довіряти владі, що можливо тільки через повагу до персоналій на чолі владних інституцій. Якщо головою виборчкому буде людина в стилі огидновідомого Серйожи-підрахуй, то хто повірить в легітимну чесність таких виборів, отже через недовіру і несприйняття влади загроза народного бунту буде постійною. Історія засвідчує, що доброго від цього немає нікому, як і сучасні події в Єгипті чи Сирії тому підтвердження: страждають усі разом як бідні, так і багаті, як хто при владі, так і хто проти неї. Ось чому я закликаю і людей, і саму владу обирати на високі державні посади не холуїв і не лакуз на подобі Лавриновича, а людей з гонором, особистості, які ніколи не стануть прислугою. Взяти хоч би випадок з Петром Порошенком, який власне через свій гонор і не прижився в команді Віктора Януковича – прекрасний приклад, гідний найвищої поваги. В розумінні поваги до Порошенка, як і зневаги до влади, де він «не прийшовся ко двору», тоді як нікчема Королевська прижилась легко...

Маємо визнати чітко і однозначно, що для державного добробуту на посади потрібно обирати людей таких, з яких кожен є особистість! Таких, яким люди можуть довіряти за їх порядність, фаховість і принциповість. Однозначно, що Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок відповідають цим вимогам, тому що абсолютно неможливо навіть уявити їх в якості прислуги у Віталія Кличка. Виключно як партнери! Так має бути! Не вороги і не прислуга, а ПАРТНЕРИ. Всі ми маємо добре усвідомити цей принцип: провідні державні посади повинні обіймати особистості, а свої взаємовідносини з іншими керівниками вони мають будувати не як протистояння чи взаємопоборювання – виключно як партнерство! Держава то одна спільна! Пливемо в одному човні! Досить бавитись у боротьбу ворожих кланів та угрупувань, де все будується за принципом «свій – чужий» і «війна до переможного кінця». Ми всі живемо разом, тому нам всім потрібна не безкінечна війна за життя, а навпаки: потрібні чесні правила мирного життя і праці для всіх!  Для всіх!

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.

Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.

Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.

Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього. 

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.

Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.

Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.

Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».

Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.

Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!

Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.

Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.

Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...

Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.

Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Продовження теми вічевого вибору влади в Україні є більш складним, аніж вище наведене обговорення кандидатури майбутнього Президента України і висновку щодо найкращого варіанту в особі Віталія Кличка. Структура подальших варіантів розподілу владних повноважень є надскладною і прописати один чи два сценарії подій може тільки який-небудь авантюрист на подобі астролога Павла Глоби. Нормальній думаючій людині ясно, що майбутнє далеко неясне, що воно є багатоваріантне і непередбачуване. Досить нагадати кожному, про ЩО всі ми думали під час величної події інавгурації Віктора Ющенка 2005 року на посаду Президента України і ЩО з того вийшло у підсумку на 2010 рік. Причому я категорично проти зводити всю проблему до однієї особи: чи то Віктора Ющенка, чи то Юлії Тимошенко, чи ще когось зловісного з-за кордоном тощо. Ми отримали результат комплексного розгардіяшу як в економіці та в політиці України, так і в головах всього її населення. Глобальна суспільна криза в країні є провина всіх! Звичайно, що є різні рівні відповідальності, але варто чітко розуміти вину спільну, тому що це на круїзному лайнері під час катастрофи з вини команди (згадаймо «Конкордіа» або «Булгарію») пасажири є просто невинними жертвами, але у власній державі просто пасажирів не існує – всі є повноправні громадяни, всі є члени команди – ВСІ! Були нерозумні й зазнали катастрофи – ну то й відповідаємо всі спільно, а не на когось одного звалюємо усю вину. «Ах, ми йому і їй повірили, вірили й довірили, а вони нас обманули...» Отже виключно: які ХТОСЬ погані. І жодної нотки самокритики щодо себе: а чому нас так легко обманути? Чому не бояться цього робити? Чи не тому, що ми надто недолугі та ледачі? Чи не в тому причина, що нас легше обдурити, аніж нами чесно керувати? Як на мене, то Ющенко власне не зумів чесно Україною керувати, тому що ми всі для того нічого не зробили, а чекали дива від одної-єдиної людини, але такого дива не буває, бо просто не може бути! І навпаки, всіх, очікуючих на диво «миттєвих реформ і процвітання», легко обманула та, хто «...а вона працює».

Всім відомий сакраментальний вираз «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Він справді відповідає правді життя: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко з Тимошенко, і Янукович – все це відповідні показники нашого соціального рівня громадянської свідомості. Для соліднішої аргументації наведу цитату з книги «Політична теорія держави» за авторством  С.Г. Рябова: «Наріжною складовою будь-якої держави, чинником, що значною мірою обумовлює її форми, є її громадяни» (ст. 7). Простіше кажучи: які ми – така і держава! Тому я особисто з великою іронією вислуховую чиїсь нарікання на державу Україну, бо переважно чую це від людей, які власне до того і доклались, що вона є «така погана». Ще цікавіше слухати від таких людей вихваляння інших країн та їх урядів, але при цьому не проявляючи жодного бажання туди емігрувати. Але ж не буде Україна ніколи ні Грузією, ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Польщею, ні Німеччиною, ні Китаєм, ні Індією, а тим більше Гонконгом або Сингапуром.  Ніколи не буде, бо Україна є УКРАЇНА! Ось що важливо усвідомити. Як і наша історична доля така, яка є – іншої не дано. І народ у нас такий досить і досить різний – теж іншого не дано. З цього об'єктивного стану українського суспільства і потрібно виходити в побудові соціальних планів на майбутній розвиток держави, а не творити міфічний бездоганний народ для майбутньої досконалої держави соціального щастя. Зумисно наголошую на цьому моменті, щоб стала в повному об'ємі зрозуміла наступна цитата з вище вказаної книги: «Центральним, ключовим елементом політичної системи суспільства є держава. Держава – це монопольний носій суспільної влади, інституція творення цієї влади. Вона доцентрово «закручує» суспільство, «зчіпляє» у єдине ціле розрізненні й антагоністичні його фрагменти. Держава виникла у плині суспільної життєдіяльності внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати народжувані осібні, групові інтереси більш загальному інтересу – спільному, зокрема збереженню єдності й цілісності розшарованого суспільства» (ст.12). Нарешті ще одна заключна цитата для даного дослідження: «Політика в житті людства є способом організації та здійснення влади» (ст. 17). Зумисно опускаю деталізацію цього твердження, бо хто забажає, тому рекомендую цю книгу опрацювати в повному об'ємі, а наразі головні тези з неї означено.

Таким чином є висновок, що найвищим сувереном влади є народ, а від якості індивідуальної громадянської свідомості й дії осіб, як складників народу, – постає держава та її влада, як адміністративний апарат. Фактично держава є дзеркалом, що відображає суспільство таким, яким воно є насправді. Через що не варто нарікати на відображення в дзеркалі, якщо в самого пика наче в дика. Хоча бачити у тому відображенні манірні розмальовані фізії гоміків чи лесбіянок так само не хочеться. Бо хочеться гарного нормального життя в гарній нормальній державі Україні.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!

Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:

а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливлення всіх і вся;

б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;

в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;

д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;

е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.

Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...

Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.

Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.

Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!

Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.

Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.

Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.

За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.

На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.

Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...

І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!

А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...

Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.

Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.

Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.

Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.

Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди поокремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».

Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.

Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.

Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.

Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...

Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.

Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.

Богдан Гордасевич

серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)