Ми, діти кинуті богів,

Неначе всі з одного тіста,

І знаємо багато слів,

Та не наповнюємо змістом.

І знаємо таїни нот,

Але співати – то не наше,

Хоч пісня – ліки від скорбот,

Якими завжди душі мажуть.

Немає гірше ворогів,

Ніж вітер, що у серці свище,

Ми – діти кинуті богів,

І я здогадуюсь, навіщо.

18.04.2016

Втопився день

У морі тиші,

Прийшла журба –

Таланту мати,

Вона писати вміє

Вірші,

Так мало вміє хто

Писати.

Таких не мають

Привілеїв

Ні на землі,

Ні, навіть, вище,

Хіба що радість,

Та у неї

Клієнти, мабуть,

Щасливіші.

17.04.2016

Як прийдуть останні миті

Та змусять мене мовчати,

Хто буде тоді бриніти

Та світу пиляти грати?

Зламає хто всі паролі?

Хто зможе зірвати маски?

Хто буде тоді у долі

Тобі вимагати ласки?

Хто в зорянім оксамиті

Сховає печаль та рани?

Хто буде тобою жити

Тоді, як мене не стане?

17.04.2016

Встромив у хмару місяць свої вила,

Почало небо зоряний парад,

І пісню про журбу зацокотіло

Тендітне тріо заспаних цикад.

У серці ненароком малювалось

Живого супокою полотно,

І відчуття непевне прокидалось,

Що ось він, рай, що я шукав давно.

15.04.2016

Дороги на землі – лише пролог

До вічного небесного роману,

І схований в дорогах вічний бог,

Вселенського володар океану.

Не хочеш, та доводиться іти,

Не рахувати час, а просто жити,

Аби того володаря знайти

Та зрозуміти, нащо ми на світі.

14.04.2016

Чому в моїх долонях тільки зорі?

Чому у них твоїх немає рук?

Чому мої слова живуть в мінорі

І кожен твій спіймати хочуть звук?

Чому в очах шторми та буревії

І океан виплескується з них,

Блищить росою у крилатих віях

І хвилею зворотною – під дих?

Чому думок тиняються мільйони,

Та чути тільки коротеньке «Стій»,

І чорні, убиваючі прокльони

Не можуть полонити розум мій?

І кров чому пульсує в непокорі

Бездумним та безжалісним літам?

Хоча в моїх долонях тільки зорі,

А рук твоїх тепла немає там.

14.04.2016

Сидів поет середньої руки,

Папери слугували йому ложем,

У капелюх пірнали мідяки,

Що кидали мовчазні перехожі.

Він знав секрети потаємних слів,

Які у ньому в речення складались,

Він навіть дружбу з музами водив,

А може, це йому лише здавалось.

Поет, можливо, все ще не збагнув,

Що він живе, що він не просто мріє,

Але він до нестями щирим був,

Так мало хто на цій землі уміє.

І наближався час останніх снів,

Коли пора збиратись в потойбіччя,

І поруч з тим поетом я сидів,

І бачив себе у його обличчі.

12.04.2016

Басом грім загуркоче,

Сенс злякається слів,

Я піду світ за очі –

Світ мене не любив.

Він топтав потаємне,

Всі думки неземні,

Та старався даремно –

Це живе у мені.

Це було в кожній миті,

Відганяло біду,

Й щоб його захистити

Я зітхну та піду.

11.04.2016

Здавалось, життя нескінченне,

Та тому зрадів я зарання,

Воно було зовсім скажене

І штрикало нерви коханням.

Воно було нібито миле,

Та це, виявлялось, омана,

І душу, насправді, не гріло,

І зміст десь ховався в тумані.

11.04.2016