Хоча на світі

Є багато різного,

Красивого

Або хоча б цікавого,

Єдиний Бог у ньому –

То є музика,

А решта… Решта, мабуть,

Від лукавого.

Снігом сіється ніч.

Все. Нарешті перерва

Від подій. Від людей.

Від небажаних слів.

Я повісив хреста

На сталевого нерва,

Помолився на сон,

Що над вухом дзвенів.

Сьорбнув чорне питво

Несолодкого чаю,

Нагострив олівець

Та й лишив на столі.

Знов писати листа?

А для чого? Не знаю.

Хто його забере,

Щоб тримати в теплі?

Посміхнуться йому?

Відкладуть на майбутнє?

Чи назавжди зітруть

Зі своєї душі?

Снігом сіється ніч,

І хвилини нечутні

Оминають мій дім,

Мовчазні і чужі.

Ми рушили до краю, у якому

Як не крути, нас досі не було,

Побитість ніг патякала про втому,

І вітер піднімався на крило.

Гуляв пісок у зморшках одежини,

Ревіли в небо вперті віслюки,

Ховалися обличчя у хустини,

Та в доганялки гралися думки.

У м’язах причаїлися скрижалі,

Ніхто не знав, чи змилується час,

Та ми ішли, і днів не помічали,

Бо рабство не влаштовувало нас.

Роняло сонце з подиву корону,

Вночі кривилось місячне більмо,

І навздогін кричали фараони,

Що ми назад захочемо в ярмо.

О ні, це зовсім не кінець,

То є початок дня нового,

Життя загострить олівець,

Складе світанкові промову,

Накреслить шовк небесних нив,

Накреслить тіні і будинки,

Й не буде більш холодних снів,

І у очах ані сльозинки.

Травневий день забіг за половину,

Уже грози відгрюкав тулумбас,

У небі місяць білий якір кинув.

Зірок нема. Ще не настав їх час.

В канаві показилася ропуха,

Ідуть хвилини в затишні краї.

Іду і я. Тримаю капелюха,

І вітер рими пробує мої.

Зоряна насіялась дорога.

Тиша. Свіжість. Досить для душі.

Ходить серпик місяця-дворога

У вугільно-чорнім кунтуші.

Обрій тішить хмарними човнами

Що везуть із вирію красу,

Пахне небо вічністю і снами

І земля виплакує росу.

Мої вірші-діти мого серця,

В них печаль із радістю зійшлись.

В них любов і біль переплелися,

Вони душу піднімають ввись.

Мої вірші-то життя сходинки,

Райдуга емоцій-почуттів.

То похмурі,як в осінній день хмаринки,

То ясніють від яскравих кольорів.

Мої вірші-то душі відкриті двері,

То архів прожитих днів і літ.

Мов птахи,які летять у вирій,

Із душі летять вірші у світ.

Мої вірші-мого серця квіти,

Може,відгук в серці чийомусь знайдуть…

Із думок і почуттів,неначе діти,

Знову римами віночки заплетуть.

Тонуть вікна в білім подиху.

Ніч новий зриває куш.

Сни катаються на соняху,

А до хати – ані руш.

Небо бавиться люстерками,

Спомин бавиться в любов,

І міркує над цукеркою

Чай, голодний до розмов.

Мій милий гостю з Тау Андромеди,

Чи ще якої, може, далини,

Навіщо Ви свої топтали кеди,

Невже у вас немає тишини?

Що привело Вас з нетрів небокраю

У землі ці, де царствує руде?

Невже на небі осені немає

І ліс востаннє жовтим не цвіте?

Невже у вас, поспільства богорівних,

Не ходять світом потаємні сни?

Ну що ж, присядьте, нині буде дивно,

Як тільки може бути восени.

В чорну весну шаленіють люди.

В чорну весну перебор химер.

Сивий Бог нікого вже не судить,

Сивий Бог у людях тих помер.

Біла смерть потомлена, у милі,

У холоднім трансі німоти,

На полях, де щедро уродили

Трощене залізо і хрести.