Я тобі напишу

Лист,

Я зі слів перекину

Кладку,

Там знайомий буде

Зміст

Про довіру, про щем,

Про згадку,

Про природу буде,

Про ніч

І про зорі у синім

Небі,

Про мовчання і крик

Сторіч,

Про луну і, звичайно,

Тебе.

Про бездушність чужих

Міст,

Про богів та про їх

Зраду

Я тобі напишу

Лист

І до інших жбурну

В шухляду.

Я чую як ростуть години,

Як воду сьорбає трава,

Як жаром дихає хлібина

І родить думку голова,

Як світло шлях собі торує

По небу в хмарному диму,

І навіть людські душі чую,

А ви не чуєте… Чому?

Допоки хвилини

Не тліють останні,

Міняю реальність

На віру в кохання.

На віру у людяне,

Віру у світле,

Не хочу я бачити

Чорне та підле.

Я вірити хочу

У корисність серця,

У те, що за справи

Усі воздається,

Що крапка насправді –

Неякісна кома.

Міняю реальність!

Не треба нікому?

Колисання дороги. Поле.

В небі – хмарних перлин намисто.

На сторожі стоять тополі

Та шепочуть пісні без змісту.

Вгамувалась птахів толока,

Сонця котиться вниз хлібина.

Тихо. Вітер цілує в щоку

Так цнотливо, немов дитина.

Я вчора полював на сон

І бачив те, чого немає:

У хмарнім морі плив Ясон,

Що й дотепер руно шукає.

Прокльони сіялися вслід –

Кричала місячна Медея,

Небес вугільний моноліт

Нові народжував ідеї.

Сідали зорі на балкон,

Яскраві, жваві, молодії,

А на дворі дрімав дракон

І сторожив мої надії.

О ні, це зовсім не кінець,

То є початок дня нового,

Життя загострить олівець,

Складе світанкові промову,

Накреслить шовк небесних нив,

Накреслить тіні і будинки,

Й не буде більш холодних снів,

І у очах ані сльозинки.

Мотузкою річки

Розрізане поле

І сонце в кульбабках

Цвіте золотих,

Похитує вітер

Полин сивочолий

І гнізда омели

На вербах старих.

Тут хочеться бути,

Тут хочеться жити,

Тут хочеться неба

І трішки хмарин,

І знати не хочеться

Більше на світі

Холодних людей

І брехливих личин.

Ночі тиха сцена,

Простір без овацій,

Шурхотить зелене –

Зміна декорацій.

Небо захололе,

Зморені години,

Ходять сни по колу

(глядачі єдині).

А у снах – тумани,

Ще якісь фантоми,

Люблять до нестями

І не знають втоми.

                                            Ветрено...
... воздух и душу рвет полночь на части,
Где-то целуешь чужие запястья,
Я принимаю, им хочется счастья,
Нить поцелуев... браслетов... напрасно...
                                               Напрасно... 
... я убедить стараюсь себя,
Что хороши ее ум и душа,
Мир этот полон пустых людей,
Праздных сердец и слов без идей.
                                                Без идей...
... разве есть смысл быть в жизни моей,
Коль я не стала смыслом твоей...
Быть настоящим воистину сложно,
Люди привыкли играть ложно.
                                               Ложно...
... думать, что с ней ты познал глубину,
Слов моих силу, под утро луну,
Что раздирали тебя во вселенной,
Делая душу твою бесценной.
                                               Бесценны...
... слезы от слов, от эмоций и чувств, 
Ночи без сна от признаний из уст,
Что изливались так безмятежно,
Нас обрекая на высшую нежность.
                                              Нежно...
... нанизывал нить поцелуев,
Взгляды, улыбки, слова - берегу я,
В тайной шкатулке сокрыты внутри 
Бусины-радость, сокральные сны.
                                              Сны...
... порваны нити, растеряны бусы...
Мной выбран шанс к себе вернуться, 
В море браслетов прячу запястья,
Разум рвет сердце и душу на части...
                                             Больно...
                     Довольно...
Вольно...

У дзвін відплати радо доля б’є.

Тьмяніє світ і хочеться кричати…

Лонгін… Альбін… і ти, дитя моє…

Чом вас багато? Чом вас так багато?

Хто вас зібрав у зграю хижаків

І як його підтримати змогли ви?

Нема… нема довкруж чоловіків,

Як на одного всі разом сміливі!

Я вірив вам! Ішов в чужі краї,

І бивсь за вас і ваші привілеї!..

Тепер втішайтесь, зрадники мої,

Посмертному дарункові Помпею.