Лютий - найдепресивніший період року. Чому?! Тому що це найменш активний період в плані подорожей і вилазок. Тому що до цього часу зима набридає і хочеться нового антуражу. Тому що після місяця-півтора в новому році зрозуміло, що в житті навряд чи щось зміниться (у позитивному аспекті). Та й День народження наближається. А це чергове нагадування про вік і швидкоплинність часу. Хоча, я б може і не згадував про депресивний сезон, якби не з'явились нові приводи для засмучення.

Перше - це спонукання до відмови від давнього хоббі - фотографування автобусного транспорту. Неодмінним атрибутом такого захоплення є фотографування рухомого складу, тобто, автобусів і маршруток, і викладання їх на тематичні галереї. Але все частіше стикався з подвійними стандартами і зі збільшенням вимог. Останнім часом стали переоцінювати опубліковані матеріали. Просто дратує, коли завантажиш, наприклад, 10 нових знімків - а 4 старих видалять. Ну що ж, якщо сайту не потрібні фотки, то чому мені напружуватись?

Друга причина - дійшли чутки про заплановану зміну роботи співробітниці, яка курує мою працю з офісу. Так що фріланс накривається. Скоро буде майже рік, як працюю на віддаленці. Можливо, моя праця залишатиметься потрібною, але треба буде знову заводити контакти. А ще як отримувати зарплату? Не факт, що новий співробітник/співробітниця буде з мого міста. Хоча, якщо подумати, для отримання зарплати можна і їздити в офіс. Це додатковий клопіт, але зайвий привід навідатися до Києва.
А якщо в моїх послугах новий представник фірми не буде зацікавлений, доведеться шукати новий підробіток. Про роботу мови не йде( Та й паралельно працювати і шукати роботу незручно: ні на те, ні на інше не вистачить уваги.

От такі справи. Можливо, занадто відверто? Та, як кажуть, вибалакатися ні перед ким.

Ну а щоб не скиглити, ввечері буле другий півфінал вибору учасника на "Євробаченні".

Минає 2017й. Час підбивати підсумки.
Розказати, чи краще не треба?  Мабуть не треба.
Хоча...

2017й рік багато чим нагадував 2015й. Так само було мало фотопрогулянок і поїздок. Так само був свідком пожежі. Так само рік був нервовим. Так само сімейні сварки майже щотижня і погане здоров'я у мами. Ну і в мене було чимало неприємнощів. Стільки, як у цьому році, до мене ніхто не до%обувався. В попередні роки бидлота приставала рідше. Ще й хтось поцілив в голову (чи каштаном, чи камінцем).

І то б нічого, якби в реалі рік видався проблемним — віртуальне життя також було проблемним. Порадував фотохостинг на Яндексі, загубив фотку. А потім в країні заборонили найпопулярніші російські соцмережі. Разом із російським фотохостингом. І надодачу блог-платформа LiveJournal перейшла під російську юрисдикцію. Все це не сприяло віртуальному життю. Довелося заводити новий фотохостинг і новий блог. Ну а деякі блогери взагалі закинули ЖЖ. Думав і я піти з ЖЖ — але стільки в нього вклав, що шкода залишати. Тим паче, що і Dreamwidth не ідеальний. Обидві платформи рівноцінні, у кожної є свої переваги і недоліки.

Коментують тепер менше. Однак рейтинг в ЖЖ найвищий за час ведення блогу — 5100.

Під кінець року ще й комп почав гальмувати.

З працевлаштуванням також не пощастило. Хоча було чимало спроб. Але або мене не влаштовувала робота, або роботодавцям не сподобався. Так що поки залишаюсь безробітним.

Друзі теж порозбігались. Причому навіть найкращі, яким довіряв. Один робив капості. Другий просто не виходив на зв'язок. Подружка чогось «морозиться». Втішає лише те, що не один я такий, без друзів. Спробував знайти нових, однак їх теж не дуже зацікавив. Вже й не знаю, чи треба взагалі заводити нові знайомства?
Зате зрозумів, що навіть на друзів не можна покладатися.

2017го дісталося і речам: забрудним толстовку (добре, потім відіпралася), зламав антену на радіоприймачі, з яким були пов'язані спогади про коте Рижика. А так, часто відчував ностальгію, сум за минулим.

Ще й зрадив своїй зачісці. Два рази коротко підстригався. Перший раз тому що псіханув, а вдруге попросили на роботі.

Серед позитиву 2017 року — відсутність звичної осінньої депресії. І багато вилазок на заброшки. А також поїздка в іншу область. Сходив на екскурсію по макету шахти на «Експоцентрі». Полазив по колишнім державним резиденціям в Києві. Вперше побував на музичному концерті популярних виконавців і побачив столицю під час проведення «Євробачення-2017». І нарешті побував на Дні Незалежності України. Правда, парад толком і не побачив.

А ще почав робити зарядку (правда, з грудня перестав). І намагався зменшити споживання цукру.

Дивний видався деньок. Збирався на роботу і... пропали ключі від шкафчиків. Мама в паніці: «Тебе арештують, оштрафують» Після 10 хвилин паніки ключі випадково знайшлись на підлозі в ванні. Як вони там могли опинитися? Може випали з джинсів..? Але якщо це зараз такі складнощі, то що потім?!

Звільнився з роботи. В супермаркеті дуже здивувалися. Сказали, що уникаю відповідальності. Ну так а нащо на себе чіпляти ярмо?! Якщо по окремим аспектам, то можна було б працювати. Навіть дечому навчився: тягати рокли з коробками і користуватися різними сканерами. Але багато обов'язків, величезний асортимент товару, штрафи за будь-яку провинність і фактично роботодавець ні за що не відповідає. Служба безпеки — це окрема тему. Ну я не вірю, що не можна організувати все щоб було зручно і для працівників, і для охорони? Коротше, дуже налякали. «Слабак!» — сказав один із працівників. Ну а шо? Так і є.

Відвіз довідку в Центр зайнятості, що прийняли і звільнили з роботи. По інстерукції треба — значить треба. Навіть якщо пропрацював один день. Дуже здивувались такому розкладу)

По дорозі помітив в автосалоні новинку вітчизняного автопрому — ZAZ Vida Cargo. Я про нього вже писав у бложику. Це круто, що модель запустили в серійне виробництво. Думав, що новий фургончик залишиться прототипом.

Побачив маршрутку «Рута» без вікон, без фар, без бамперу(!), без номерів — яка їхала по дорозі. Від несподіванки не встиг зафоткати. Хоча на смартфон якісно не сфотографуєш. А ще прогавив Ікарус. А фотіка при собі не було.

Прогулявся по неходженим місцям Борщагівки. Цілком безпечний район.

Ось такий деньок.
Ну і встановив прогу для обходу блокування сайтів.

Поучаствовав в литературно-творческом проекте «Щоденник. Re:make» и оценив полученную книгу, спешу поделиться своими мыслями о прочитанном.

 

«“Щоденник. Re:make” схожий на таку сюрреалістичну гру, де всі 85 авторів пишуть одне за одним невеликі есеї, балансуючи на межі ізольованості від сюжету (за умови, що кожен наступний автор бачить лише частину написаного до нього)  і безпосередньої залежності від нього (за умови, що кожен наступний автор має продовжувати задану попередниками траєкторію розвитку сюжету)»

(с интервью с организаторами проекта)

Прочитав эту книгу два года назад, я бы сказала, что образное слово молодых писателей сильно, как никогда, и современная литература движется в светлое будущее, товарищи! Сейчас же я смотрю на писательство немного по-другому. Может, это влияние работы, связанной с созданием шаблонных текстов, где не всегда уместно фонтанировать творческим потенциалом, поэтому в художественной литературе мне каждый раз хочется удивляться чему-то новому, оригинальному. А может, я попросту очень привередливая читательница, которая в каждом писательском труде стремится найти недоработки.

По сути, не важно, но, так или иначе, «Щоденник. Re:make» получился как-то… Как-то без огня. Проект писался под эгидой творчества, и как будто только по этой причине писатели-соучастники (и я в том числе, конечно же!) как могли, так и фантазировали, не особо беспокоясь о том, чтобы «подыграть» предшественнику, продолжая его тему. Казалось бы, полет мысли на пределе возможности – творческому проекту на пользу, но группировка этих текстов вместе послужила тому, что страницы стали такими тяжелыми! Осилить хотя бы десяток из них за раз – это подвиг, ведь каждый участник пытался на кусочке листика А4 вместить всё(!), ВСЁ, что, как мне кажется, обычно положено рассказывать на приеме у психотерапевта…

Изредка книгой мелькают искры. Стилизация под смелые высказывания Дереша, размышления о жизни в духе Андруховича и много острой критики социальным реалиям, которой мог бы позавидовать сам мистер Фримен.

Но в то же время мнения настолько неоднозначны (что не удивительно, ведь в книге собраны мысли около сотни разных людей), что волей-неволей возникает вопрос: «А где же МЕСЕДЖ?» Все серьезные претензии и жизненные откровения ведут к следующему участнику и, чаще всего, всё резко меняется… Да потому что меседж у каждого свой!

В моем экземпляре «Щоденника. Re:make» около дюжины загнутых уголков страничек с интересными отрывками, авторы которых смогли меня удивить и порадовать. Я считаю, что любая книга, где есть хотя бы парочка таких особенных страниц, написана не зря.