«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.