Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

ЗМІЇсти України

Включаю сьогодні телевізор і одразу мусив виключити, бо попав на славетний марафон «Єдині новини», де дикторка шпарила на весь ефір російською, бо то якась цяця закордонна білорусоопозиційна запрошена до розмови і вона тільки російською володіє. Оскільки ця муть десь на 8-ми телеканалах одночасно і надовго, то клацати марна справа. До речі, хтось може мені пояснити, навіщо голосити про «режим тотальної економії електроенергії» і при тому витрачати її бездарно дублюванням однакового контенту на стількох телеканалах? Досить було б активності того, хто безпосередньо видає контент марафону. Але то занадто розумно, а наше прекрасне українське телебачення розраховано на іншу формацію споживачів.
Можливо, що це вже не доречно з мого боку, але чому в моїй любій Україні на нашому гуманному телебаченні знаходять кошти досить немалі на супровід сурдоперекладом усього, а ось на українських перекладачів грошей немає – чому так? Українці гірші за глухо-німих глядачів в Україні? Чому? Поясніть, ша-шановні ЗМІїсти. Хоча, подякувати Всевишньому, що хоч українське радіо майже все від російської відмовилось, якщо не «марафонить», а за інші мови я не ображаюсь. Воно, якщо чесно, і російська може бути, але виключно коли я того хочу! Саме так: коли мені того треба я тихцем стрім Дмитра Бикова можу проглянути на Ютюбі. Навіть щось поширюю російською, бо то є документи та реалії часу, але, панове, є важлива різниця: усе це суто приватно! То моя особиста сфера інтересів і я в ній обмежений тільки власною волею і недолею. Навпаки, українське телебачення є офіційний мовник, особливо оті єдино правильні і непорушні, бо незворушні, «Єдині новини»  – більшого офіційного державного критерію в Україні не існує! Є, хто може поправити чи спростувати, але їм все одно – вони телевізора не дивляться навіть коли самі виступають, а інше – тим більше.
Існує тільки два основні критерії: 1. Все, що державне, має бути державною мовою. 2. Все, що є приватне, як кому ся схочеться. Тому не може бути державного інформаційного простору з включеннями епізодів «як кому ся хочеться» – не маєте на то права, ЗМІїсти! Доречно тут ще розібратися для кого звучать російськомовні ефіри на українському телебаченні, бо тут є всього дві категорії глядачів: а) вони знають українську, б) вони не знають української. Для знавців українською не вистачає знань, аби вияснити потребу слухати інформацію з українського телебачення російською мовою. Таким чином українське телебачення турбується про свою найціннішу аудиторію, яка не знає і знати не хоче української мови. Як на мене, то в часи такої жахливої війни це як удар ножем у спину. Як каже латинське прислів’я «Боже, вбережи мене від підлих друзів, а з ворогами я і сам розберуся»  
Богдан Гордасевич
9 січня 2023 р.

Популярні вислови, символи і меми російсько-української війни

  • 09.01.23, 18:57
Добрий вечір, ми з України!
https://youtu.be/S6pNOnjnQSg
І добавляйте, друзі, все що тут могло бути пропущене, або те, що ще відбудеться чи буде створено українцями. Посміятися над москалями - то святе!
Ще від мене вам пропозиція. Введіть в пошук на ютубі Акордич і реготайте, як наш акордеоніст Коля своїм інструментом палить дупи тупим п'яним кацапам)))
Все буде Україна!!!

Декалог від Богдана 2023



Для мене дуже важко спілкуватися з людиною, яка всіх міряє по-собі, тобто оте знамените «Я краду, бо всі крадуть». Власне це і не людина, а якась падлюка в світі падлюк, що вона собі вибудувала, і де нормальним людям робити нічого. Таких людей доволі легко вирізнити і досить важко позбутися, бо воно частенько займають певні посади і вам доводиться з ними спілкуватись. Причому неможливо називати таких людей «аморальними» з тої простої причини, що вони самої моралі як поняття не розуміють, тому свою поведінку і дії рахують за правильні і цілком нормальні. Тобто: збрехати – та раз плюнути! Обдурити – легко! Вкрасти – просто, особливо якщо є шанси, що не спіймають. Чому? Так всі такі! Довести протилежне є марнування часу і зусиль. Їх девіз: «Наглість – друге щастя!» Хоча не помічають, що це є друге сурогатне щастя, оскільки у них не має отого першого справжнього щастя. Зачасту починають питати ображено: - А ну поясни, що воно таке «справжнє щастя»? Таке питання не має відповіді, тому що це суто особисте відчуття і не інакше. Мене смішать соціологічні опитування та тему щастя, бо то є потаємне. Як там у Вільяма Шекспіра: «Я не хвалю любов свою/ Її нікому я не продаю»
Моя відповідь на тему щастя така: «Життя чарівне, але хочеться кращого!»
Далі йде повторення для нового обговорення, тобто моє бачення світу лишається як раніше.

Кожного першого числа в місяці я продовжую ретранслювати свій початок з різними додатками.

Декалог від Богдана

 Коли берешся писати якісь узагальнюючі праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням особистого плану, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так і насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми - різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини - органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це поет Жорж Дикий: «Якби я мав совість - то не мав би дітей, але якби я не мав совісті - то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же - Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру - готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх домашніх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії - з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або - або. Для мене не існує економічних (класових), національних чи расових проблем як таких - все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» - я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів - закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб - на своєму Сході, турок - в Турції, а всі українці - в Україні.
Міграційна політика так званого «мультикультуралізму» - є одною з тих проблем, що мені дуже-дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть домінувати і, відповідно, панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне - душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом - всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись - я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи над соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» - це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові - у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший - музиці, ще інший - бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами - що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком - так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь - кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої - варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом! А для виборця за основне важить правильно визначити і обрати такого якісного фахівця! І свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, - як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав - всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я - за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава - це всі ми отже і я наче біля її керма, але одночасно я - повне ніхто, як і переважна більшість з ми. Реальна ж влада є втаєтамничено узурпована малою кількісттю людей і це не правильно.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший - той і багач, а інші - в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати - у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює - той їсть, а хто працює - має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому - існує для людей, а не навпаки. Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду - ось головне завдання економіки, а за тим - і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення - нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті - це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці - виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця - праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле - це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча - це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча - отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця - сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці - багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче - гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, - це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації - білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальнішими і жахливішими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто - і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, - схаменіться! Як себе не шкода - дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні - не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там - будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.
 

Одного разу на новий рік…

  • 05.01.23, 14:17
Це була казково тепла ніч, несподівано тепла як для ночі на перше січня. Подекуди навіть залишки трави на узбіччі були зеленого кольору, перемішані з кинутими людьми обгортками від дешевих карамельок та порожніми пачками контрабандних сигарет. Трава стійко трималася за свій колір, підморожена, наче контужена, притоптана сотнями ніг, але неабияк здивована тим, що немає снігу. Місячне світло вихопило з темряви двох котів. Одного з них, худого та хуліганистого, хазяї назвали пафосним ім’ям Іполіт. Скоріше за всього під час перегляду “Іронії долі”, під’їдаючи залишки олів’є, які шкода було викинути. Іполіт вештався де хотів, мав поламаний зуб, завищену самооцінку, та був безнадійно закоханий в Машку, руду кицьку викладачки місцевого ПТУ. Машка сиділа поряд, граючись бичком від сигарети “Патріот”, яких тут поряд була безліч. Вона вдихала сирий аромат скуреного табаку та звично слухала залицяння Іполіта. – Слухай, ну чого тобі ще треба? – не розумів Іполіт. – Подивись на мене. Я ж тут найкрутіший! – Дурень ти, Іполіт. Ти як всі місцеві кошаки – тимчасові випендрьожники. – Чо-о? – він не зрозумів. – Сєпар ти макєєвський, ось чо. – Машка відкинула бичок та почала точити кігтики о пусту склянку горілки, кинуту людьми тут же. – Невже ти сподіваєшся, що я, кицька вченої та освіченої жінки, зверну увагу на такого як ти? Ти сьогодні є – а завтра тебе немає. Як і більшості місцевих “вояк”. Я ж не сліпа. – Якої ще вченої жінки? Твоя Петрівна вже давно російські атестати підписує. А “Новєйшую історію Донбаса” хіба я не бачив у тебе на підвіконні? Не викобенюйся вже, Машка. Ти така ж, як і всі ми. Іполіт зробив вигляд, що образився. Але на Машку нічого не діяло. Не вражав її він, хоч як не старався. Почухав за вухом, роблячи наступну спробу: – Виходь за мене, Машко. В Москву тебе візьму. Кицька заходилася реготом: – Куди?)))))) Як херсонського єнота, мабуть? Та і нащо мені твоя Москва? Знайшовся “центр світу”))). Нічого ти не розумієш, Іполіт. – Машка придивилася в склянку, в напівтемряві намагаючись розгледіти себе. – Я на інших котів чекаю. Я навіть “паляниця” вимовляю вже без проблем. Не ображайся, але тобі до них… – Як до кого? – Насупився той. Машка кивнула мордою в сторону палаючого ПТУ, метрів за п’ятдесят від того місця, де вони сиділи: – Ось як їм до укропів. Дивись, наче Новий рік, а вони, довбні, зібралися всі в одному місці, бухати почали… Ось і отримали подарунки. Я ж не дурепа. Я бачу різницю. Машка гордо задерла підборіддя та вальяжною ходою пішла геть. Ніч дійсно вражала теплом як для січня. Місяць десь сховався за хмарами, але світла все-рівно було багато – від досі палаючого ПТУ, де схвильовані та протверезілі люди вже кілька годин таскали чорні пакети. Вони (люди, не пакети) голосно матюкалися й кричали одне на одного. Матюкалися би й ті, хто в чорних пакетах, але їм, як розуміла Машка, було вже не до того…

С сайта: https://www.srblog.co.ua/page/olena-kudrenko-odnogo-razu-na-novij-rik

Донбас ніколи не був "новоросією", "малоросією" або "росією"

  • 02.01.23, 21:37
Прочитай далі і вбий в собі рештки москаля!
https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/12/27/162220/
В моєму паспорті записане місце народження - Ясинувата, Донецька область, Україна(це за 30 км від Донецька, хто не знає). Це моя українська земля і ми туди повернемося!
Слава Україні!

До Святого Миколая лист



Святий Миколаю, не хочу дарунків,
Я зовсім не хочу того, що колись -
Отих загадкових, красивих пакунків...
Я хочу, щоб мрії про інше збулись.

Закрий наше небо своїми руками,
Щоб вражі ракети не падали знов...
Щоб син повернувся скоріше до мами,
Щоб тут, в Україні, розквітла любов...

Лікуй наші рани... бо їх не злічити,
В окопи холодні неси теплоту...
І дай нам терпіння усе пережити,
Спини, якщо можеш, цю кляту війnу!

Прийди до малят, що лишились без мами,
Й до тих, чий татусь не вернувся з війnи...
Візьми їх в обійми святими руками,
Щоб дотик батьківський відчули вони...

Святий Миколаю, не хочу дарунків,
В нас інші бажання в ці темні часи -
Ти замість отих загадкових пакунків
Нам мир у торбині своїй принеси...
@mirikels4891

6 грудня - свято День ЗСУ

Вітаємо Збройні Сили України з їх святом, яке вони зустрічають як одна з найсильніших армій Світу, бо зупинили і розбили значно більшого ворога, чим довели, що сила Духу значно могутніша за кількість війська та озброєння. Слава ЗСУ! Слава Україні! Героям слава!

Херсон - маленька Перемога

  • 12.11.22, 18:53
Херсон - маленька Перемога,
Радіють люди - ЗСУ!!!
Чекали вас ми всі, як Бога!
Ці довгі місяці без сну.
Дай, Господи, вам сил і міці
Щоб з української землі
Назавжди зникли орди ниці,
Пощезли кляті москалі!
Ми відбудуємо країну,
Ще кращі виростуть міста,
Засипле кавуном Вкраїну
Земля херсонська золота.
Верніться, воїни, живими!
Захисникам земний уклін...
Хто ж не дожив до цеї днини,
Їм вічна слава і помин...
Чекає ще тяжка дорога
Та з честю пройдемо й вона,
Наша Велика Перемога,
Із круч дніпровських пролуна!
(с)

Яка радість на 7-8-ме листопада!

Це просто свято якесь!
Міжнародною робочою групою з питань санкцій проти Росії напрацьовано Дорожню карту індивідуальних санкцій.
Президент України Володимир Зеленський підтримав петицію щодо заборони творчої діяльності громадян країни-агресора Росії в Україні. Про це йдеться на сайті ОП.
"Відповідно до статті 40 Конституції України та статті 23-1 Закону України Про звернення громадян мною розглянуто розміщене на веб-сайті Офіційне інтернет-представництво Президента України - електронну петицію. А. С. Клименко Заборонити громадянам Росії здійснювати творчу професійну діяльність в Україні, яку підтримали понад 25 тисяч осіб", - заявив президент.
Він подякував усім, хто приєднався до цієї петиції, за активну громадянську позицію.
"Російська культура активно використовується пропагандистською машиною держави-агресора, яка здійснює відкриту широкомасштабну військову агресію проти України, злочини проти людяності. І нашими завданнями є розвиток цілісного національного культурного простору, його деколонізація, боротьба з проросійською пропагандою, очищення від російської та радянської спадщини, яка закріплює в Україні російські пропагандистські наративи", - сказано в тексті петиції.
Також президент зазначив, що з метою захисту інтересів та національного культурного простору ним направлено петицію прем'єр-міністру України Денису Шмигалю.
"... з проханням доручити відповідно до компетенції опрацювати підняті в ній питання, вжити належних заходів реагування та про результати проінформувати автора петиції", - йдеться у відповіді Зеленського.
У списку понад 3600 фізичних та юридичних осіб, яким, серед іншого, заблокували активи.
Президент України Володимир Зеленський своїм указом ввів у дію рішення Ради нацбезпеки та оборони щодо санкцій щодо українських артистів, які живуть у Росії. Про це повідомляється на сайті глави держави.
Указ набув чинності 19 жовтня. У ньому вказані прізвища виконавиць та ведучої. Серед зірок - Регіна Тодоренко, Ані Лорак, Таїсія Повалій та Ганна Сєдокова. Крім того, у списку є колишня українська ведуча Сніжана Єгорова, яка відверто підтримувала Путіна.
Усі ці артисти не засудили російську війну проти України.
Санкції РНБО також торкнулися російської ведучої Тіни Канделакі, співаків та артистів Олега Газманова, Тіматі, Миколи Баскова, Стаса Михайлова, Надії Бабкіної, Стаса Костюшкіна, Юлії Чичеріної, акторів Івана Охлобистіна, Михайла Боярського та Сергія Безрукова, Михайла Безрукова, Михайла Пореченкова та інших.
Загалом у списку понад 3600 фізичних та юридичних осіб, яким заблокували активи, обмежили торгові операції, заборонили виведення капіталу та позбавили державних нагород

Леся Українка про минуле життя і людей у Києві

Спогади про Миколу Ковалевського
Леся Українка

Особисто трапилось мені пізнати його 1888 р. навесні, коли дочка його, що тоді недавно скінчила гімназію, почала збирати у себе молодь на журфікси. Були то не звичайні журфікси, а, краще сказати, зібрання для самоосвіти, і то самоосвіти спеціальної: там мали вестися розмови і читатися реферати з літератури, історії, географії України, взагалі з «украиноведения», як тоді говорилося в нашому товаристві, тим часом ще не дуже вправному в українській мові. Кажу «тим часом», бо тож, власне, одним з найголовніших завдань нашого товариства було привчання себе і других до поправної української мови: для цього мали служити реферати, зладжені молодими товаришами, а потім спільні розмови на теми, зачеплені в тих рефератах. До викладання систематичних лекцій були запрошені люди поважнішого віку, «старі». Скільки мені відомо, лекції ті, – з географії України, – викладались недовго, врешті, ї само товариство існувало недовго, хіба з рік, воно хутко зменшило число своїх членів, змінило свою форму і програму. Зміна та мусила конечне наступити, бо в товаристві були люди по більшій часті дуже молоді, так звана «зелена молодіж», з дуже не виробленим напрямком і далеко не виясненим світоглядом, отже, в міру того, як розвивалися наші думки, вирізнялись і незгоди в думках. Про цю еволюцію не буду тут докладно розповідати, бо не прийшлось мені стежити за нею до кінця, та й взагалі розказую тут лише те, що так чи інакше належить до моєї властивої теми.

При самому заснуванні товариства мені не трапилось бути, отже і не знаю, наскільки і як власне проявилась при тому участь чи ініціатива Миколи Васильовича. На першому ж зібранні, на якому мені прийшлось бути, Микола Васильович тримався здержано, сказати б, нейтрально, неначе боячись накидатись нам. Він вийшов, привітався з нами приязно, перемовився скількома незначними словами і пішов собі в свій кабінет. Він здався мені мовчазним і навіть трохи суворим, вразив мене також його блідий вид; та блідість ще збільшувала його подібність до мармурового бюсту. Обличчя його було класично гарне: біле, як срібло, довге волосся і борода хоч і робили його далеко старішим, ніж він був (тоді було йому літ 45), але надавали ще більшої краси та поважності його скульптурно правильному профілю і чудовим синім очам. Ті очі міняли свій вираз, як море свої барви, і часто в них можна було ясно прочитати думку раніше, ніж вона вимовлялася словами. Пізніш не раз трапилось мені бачити, як ті очі «грали» перед яким-небудь жартом, яким-небудь характерним анекдотом, заправленим незрівнянним, властивим тільки Миколі Васильовичу, юмором; як вони метали блискавиці гніву, грізьби, одваги; але в той перший раз вони були тихі й спокійні, тільки глибоко-глибоко лежав якийсь великий смуток. Пам’ятаю, що, йдучи з тії кімнати, де ми зібрались, до свого кабінету, він трохи заточився, утримався за одвірок, постояв трохи і потім вже подався далі. До кінця вечора сидів він у своєму кабінеті, відділеному від великої хати аркою, і нам видко було, як він собі щось писав за столом, вдаючись раз у раз до книжок. Здавалось, повільна й спокійна була та робота і ніщо не заважало їй, навіть наші голосні, завзяті розмови, що часто переходили в змагання або перебивались музикою та співом.

Коли ми вже зібрались розходитись, господар вийшов, повітав нас на прощання, лагідно всміхаючись і виражаючи надію бачити знов нас усіх через тиждень в своїй хаті.

Йдучи додому, в нашому гурті розмова йшла, звичайно, про враження цього вечора. На мої слова, що, здається, господар тільки з ґречності терпить товариство своєї дочки в своїй хаті, хтось із товаришів сказав:

– Знаєте, коли це навіть так, то можна дивуватись, як у нього стає сили хоч би на ґречність, інший на його місці й на світ не дивився б. Хіба ви не чули про смерть тієї Ковалевської, що отруїлась недавно на каторзі, адже це його жінка!

Тоді це ще було недавньою новиною, що Марія Ковалевська (жінка Миколи Васильовича) отруїлася на каторзі з іншими каторжанками, протестуючи проти нелюдського поводіння начальства з арештованими [про це розказано в Кеннана, в його книжці «Сибір»].

Микола Васильович і Марія Павлівна розійшлись задовго до її заслання, років через три після одруження. Люди, що знали близько їх обох, кажуть, що головною причиною розстання була несхожість в поглядах. Микола Васильович хоч завжди належав до радикального напрямку, але терористом, або, як тоді казали, «бунтарем», ніколи не був; жінка ж його належала власне до «червоних», що признавали «пропаганду фактами». У Марії Павлівни часом збирались її товариші на пораду, Микола Васильович ніколи не сперечався проти таких зборів у його домівці, тільки сам ніколи не брав у них участі і навіть виходив з дому під час їх, щоб не заважати.

Марія Павлівна, набираючись дедалі все гострішого напрямку, вважала, що не має права підводити несолідарного з нею, а тільки високо толерантного чоловіка під риск бути арештованим за бунтарські збори у його хаті і за «укрывательство» її самої на случай чого, – і зважила за краще забезпечити його від себе і своїх товаришів. Може бути, що несхожість в поглядах внесла певний холод в відносини подружжя Ковалевських. Так чи інакше, вони розійшлись. Поки Марія Павлівна була на волі, вона від часу до часу одвідувала чоловіка і дитину, що зосталася у нього. Микола Васильович і після розстання відносився до жінки приязно і з пошаною, ніколи ні одним словом не винуватив її прилюдно за розірвання шлюбного зв’язку, потім підтримував її матеріально, коли вона сиділа у неволі, і навіть сам раз попав під суд за нелегальну поміч жінці, що вже була тоді на каторзі. Ніхто не важився при ньому повторяти ніяких здогадів і брехень про його жінку, про можливі причини їх розстання і про її життя на волі. Сам він дуже рідко говорив про свою жінку, при мені це трапилось тільки двічі; раз він розказував, як його судили за поміч їй, а вдруге, не хутко, через десять літ після її смерті, він говорив, що вона вмерла, як справжня героїня.

На другому зборі ми застали Миколу Васильовича в зовсім іншому настрої. Спочатку сидів він за столом поруч з двома-трьома старими, до яких прилучилось і кілька молодих і де велась мова про те, які книжки давати читати народові. Тим часом по інших гурточках велись окремі розмови, що переходили часом в гарячі сперечки. Микола Васильович не втерпів, вийшов з-за стола і, переходячи від одної групи до другої, то перебивав сперечку жартом, то ясною фразою пробував дати формулу заплутаній і затемненій для самих бесідників розмові, то спинявся надовше, і тоді розмова уступала місце довгому палкому монологові Миколи Васильовича. Треба сказати правду, – слухати довго і терпляче Микола Васильович не вмів, йому не ставало терпцю чекати, поки бесідник його манівцями добредеться до своєї мети, Микола Васильович переймав свого бесідника і, запанувавши над ним своєю блискучою діалектикою, вів його навпростець і часом заводив туди, куди молодий бесідник ніяк не сподівався дістатись. Щоб витримати такий словесний поєдинок з Миколою Васильовичем і зостатись не збитим зі свого становища, треба було мати чималу діалектичну практику, а надто пильно стерегтись, щоб не попасти в сперечку з самим собою, бо як тільки Микола Васильович завважив це, то вже перемога була його. Запевне серед нашої тодішньої громадки навряд чи були такі, що могли б удержати свою зброю перед таким «гартованим в боях ветераном», як Микола Васильович.

Тепер, за давністю часу, не можу пригадати, на яку тему говорив тоді Микола Васильович, пригадую тільки одну його промову, де він говорив нам, що ми повинні якомога швидше і завзятіше братись до роботи серед українського народу, підтримувати і розпалювати в ньому національне самопізнання, поки воно ще до решти не згасло, бо воно й так ледве блимає. Робота ця мала бути й легальна і нелегальна, при помочі друкованого чи усного слова, при помочі всяких заходів, окрім крутійських і терористичних. «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, запекло не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!» Ця фраза лишилась мені в пам’яті й досі, певне, через те, що тоді вона зробила велике враження на нашу громадку. Промовлена вона була з таким щирим переконанням, з таким болем, з таким електризуючим поглядом, з таким тремтячим поривистим жестом, що після неї ми хвилини дві-три сиділи, як загіпнотизовані. Далі знялись розмови, палкі та хаотичні, серед яких інший надто завзятий промовець вилазив на стілець або й на стіл, імпровізуючи тим собі трибуну, – в таких випадках Микола Васильович смикав палкого оратора за полу і просив дати води, аби вгасити «пожар красноречия», такі жарти нікого не ображали, а тільки вносили яснішу, спокійнішу ноту щирого юмору в наші доволі безладні дебати. Хто зна, коли скінчились би в ту ніч наші розмови, якби один з присутніх не положив їм кінця гучним акордом 12-ї сонати Бетховена. Останні згуки бетховенського presto зустріли весняне рожеве світання.

На останньому зібранні, яке мені трапилось бачити, вдача Миколи Васильовича виявилась ще в іншому, новому для мене світлі. Сталося це при таких обставинах. В той вечір були прочитані два реферати, зложені молодими членами нашого товариства. Обидва були написані з поводу статей в галицькій «Зорі». Один з приводу статті М. Комарова «Хто ж справді винен і де наша робота?», другий з приводу статті Драгоманова на ту ж саму тему, підписаної «Чудак, або й…». Та стаття Драгоманова була початком цілої серії статей, що потім були зібрані докупи під заголовком «Чудацькі думки». Ніхто з нашого товариства, навіть сам референт, не знав, хто, власне, схований під псевдонім «Чудака», і, може, через те взявся до роботи зовсім вільно, не криючи своїх симпатій чи антипатій до тих чи інших рад, поданих в статті, симпатії, однак, значно і виразно переважали. Статтю д. Комара спіткала інша доля, вона не сподобалась референтці і була розкритикована з чималим азартом. Обидві розправки читала одна особа, а власне, референтка статті д. Комара, бо автора рецензії на статтю Драгоманова не було на той час в Києві. Після читання лекторка збирала уваги слухачів, щоб передати їх потім своєму товаришеві, аби він знав, яке враження зробила його праця. Ледве почалась дискусія над рефератами, як устав один із «старих», власне, той, що був запрошений читати лекції з географії України, і заявив, що обидва реферати здаються йому тенденційними, з явними і нічим не оправданими симпатіями до «Чудака», і то, власне, тільки через те, що той «Чудак», як відомо, єсть Драгоманов. На запевнення референтки, що справжнє ймення «Чудака» не було звісне ні їй, ні товаришеві, «старий» опонент не звернув жодної уваги, а накинувся на Драгоманова з нескритою ненавистю, називав його і москвофілом, і утопістом, і терористом, основуючи тероризм Драгоманова на якихсь приватних розмовах, які нібито він, «старий», провадив з Драгомановим колись ще в Києві. «Добре Драгоманову бути «червоним», сидячи 15 літ в чарівній Женеві, звідки його й сам чорт ключкою не дістане, а спробував би в Росії! Запевне, безпечніше посилати молодіж на каторгу при помочі всяких «червоних» ідей, ніж самому проводити на практиці ті ідеї». – «Та де ж ви бачите у Драгоманова терор?» – домагалася референтка. «Де? Та от хоч би в такій фразі, що він колись мені сказав у приватній розмові: «Якби я міг, то взяв би літературного ножа і поодрізував би носи моїм ворогам».

Все товариство вголос засміялось на такий доказ, але Микола Васильович не сміявся. Він виступив проти «старого» і потребував, щоб той вказав виразно хоч один факт заслання когось на каторгу через Драгоманова, а крім того, щоб не ставив за доказ своїх спогадів про якісь приватні розмови, бо їм ніхто не обов’язаний вірити. Що він, Микола Васильович, знає Драгоманова краще, бо вважає його своїм другом і не радить нікому без доказів клепати на нього, що ж до 15-літнього пробування Драгоманова «в чарівній Женеві», то нехай би «старий» перше, ніж говорити про тії «чари», скуштував би сам емігрантського хліба. Ця одсіч була така різка та енергійна, якої, видно, добродій «старий» не сподівався, бо він якось одразу спустив тона і постарався звести розмову на жарти.

Пізніше розказували мені, що на одному досить людному зібранні цей самий «старий» назвав Драгоманова «російським шпигом», – тут Ковалевський стукнув кулаком по столу і заявив, що він готов проломити голову всякому, хто це скаже. За вірність свого переказу не відповідаю, але факт той, що від певного часу «старий» не любив сходитися з Ковалевським і хоч не став його запеклим ворогом, а стріватися з ним око в око уникав.

Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 223 – 228.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори, т. 12. [Київ – Харків], «Книгоспілка», [1930], стор. 27 – 33.

Автограф не знайдено.

Стаття була задумана як біографія М. В. Ковалевського для збірника, який мав намір видати на його честь М. Павлик. У архіві Лесі Українки (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 868) зберігаються чорнові замітки до цієї біографії:

«Молодий, 19-літній хлопець просив її дуже об тім. Потім він обманом дав їй підписати «дарственную» на грунти під дворища селянам, і тим способом хуторяни стали не зовсім безземельними.

Вчився спочатку десь в пансіоні жіночому, потім в Полтавській гімназії, потім в Київському університеті. В 1863 р. спочував повстанню і брав участь в урочистих проводах [одне слово нрзб.] в кадетському лісі. До бунтівників ніколи не належав, у «ділі» жодному заплутаний не був. До крайнього напрямку відносився толерантно, не боронив зібрань у своїй хаті, рятував, ховав і т. ін., але в принципі був проти.

Жінка розійшлась через незгоду вдачі і через те, що не хотіла підводити його під риск через справи, в принципі йому несимпатичні. Відносився до кінця з повагою, як до друга і як до людини «героїчної» («Дорогому другу»). Практична діяльність після заслання. Забраний для «очистки воздуха».

Через відсутність необхідних матеріалів поетеса відмовилась від написання біографії й обмежилася власними спогадами, які теж залишилися незакінченими. Спогади датуються кінцем 1898 p. на підставі листа Лесі Українки до М. Павлика від 14 листопада 1898 р., в якому поетеса повідомляла: «Спомини про Миколу Васильовича я тепер пишу. Могла би Вам послати початок, але, думаю, не варт, краще в січні привезу все скінчене…» Ще у кількох листах до М. Павлика з Берліна знаходимо згадки про те, що робота не рухається (див. листи від 3 лютого, 9 травня та 7 червня 1899 p.). Цілком очевидно, що з приїздом до Берліна Леся Українка за станом здоров’я не змогла взятися за продовження спогадів. Не поверталася вона до них і пізніше. В листі до М. Павлика від 15 лютого 1902 р. вона писала: «Сим я не хочу сказати, що я відкладаю сю роботу ad infinitum, a тільки прошу «потерпіти мало-немного», поки визволюся трохи з кормиги лікарської…»

Подається за першодруком.

Ковалевський Микола Васильович (1841 – 1898) – український громадський діяч, перебував у дружніх стосунках з І. Франком, М. Павликом, M. Драгомановим. Матеріально підтримував свою колишню дружину революціонерку-народницю М. П. Воронцову. За це в 1879 р. був заарештований і засланий до Сибіру. Після трирічного заслання знову жив у Києві, займався громадською діяльністю, збирав кошти для прогресивної української преси за кордоном.

Кеннан Джордж (1845 – 1924) – американський публіцист. У 1865 р. за завданням американської телеграфної компанії здійснив поїздку до Сибіру, наслідком якої були книги «Кочове життя в Сибіру» (1870) та «Сибір і заслання» (1889 – 1890). Остання книга, перекладена багатьма мовами, царською цензурою була заборонена.

Комаров Михайло Федорович (1844 – 1913) – український бібліограф, критик і фольклорист. Стаття «Хто ж справді винен і де наша робота?», про яку згадує Леся Українка, надрукована у журналі «Зоря» (1889, № 3, 4).

з приводу статті Драгоманова – Йдеться про статтю М. Драгоманова «Ще на тему: «Хто винен?», опубліковану під псевдонімом «Чудак» у журналі «Зоря» (1889, № 4).


8:48 12.10.2022