Вы давно были в своей районной поликлинике? Если да – не поленитесь, сходите, попрощайтесь. Ее скоро не будет. А что будет? Будет как обычно – «покращення»…

В це важко повірити, тому привожу оригінал.

Ця інституція, до якої свого часу належали Чарльз Діккенс та Джон Адамс, із 1754 року займається розвитком суспільства та наук. Нині Меттью Тейлор пропагує ідеї «Просвітництва ХХІ століття» і досліджує те, як подолати популізм у часи, коли політика перетворилася на змагання, а виборці прагнуть шведського соцзабезпечення, сплачуючи низькі американські податки, чому соціально відповідальний бізнес потенційно прибутковіший і що робить щасливими суспільства добробуту.

У. Т.: У чому полягають ідеї «Просвітництва ХХІ століття»? Чому саме зараз ми маємо поповертатися до цього терміна з підручників історії?

– Річ у тому, що між суспільством, у якому ми хочемо жити, і тим, яке будуємо, величезна прірва. Нас утвердили в думці, що всі проблеми вирішить або держава, або ринок – треба лише обрати правильний уряд і розбагатіти. На жаль, це неможливо. Розв’язання проблем залежить від нас самих і того, як наш спосіб життя допомагає досягти бажаного устрою. Загалом люди в усьому світі одностайні: усі хочуть, щоби суспільство було вільним, справедливим, а діти мали однакові перспективи незалежно від того, в якій країні й у яких соціальних умовах виросли. Для більшості має значення дов­кілля, а також наявність публічної сфери, активного громадського життя. Та мало хто замислюється над тим, як цього досягти. Один зі способів подолання прірви – повернутися до принципів, проголошених просвітниками XVII та XVIII століть, які ми неймовірно звузили.

Політика тепер схожа на якір, який тримає суспільство на дні

У. Т.: Популізм у політиці зростає всюди: у США, Європі, Україні. Як його можна побороти?   

– Сучасна політика ґрунтується на такому принципі: політики щось обіцяють, а потім щось віддають. Ми ж сидимо й чекаємо. Понад те, індивідуалістичні цінності привчили нас шукати винного, якщо справи кепські. Проблеми – це наслідок неправильної життєдіяльності всього суспільства. Так само й політики: замість того щоб казати правду, зізнатися, що вони неспроможні зробити щось без участі громадян, обіцяють усе більше й більше, виконуючи менше й менше. Чому політики недієздатні? Тому що їм не до снаги зробити геть усе. Це ілюзія. Використаю метафору: людина, постійно обурена на весь світ, приходить до психоаналітика. Лікар ніколи не порадить їй просто чекати, доки зміняться обставини. Він пояснить, що обурюватися – право пацієнта, але варто опанувати злість і щось робити. Політики скажуть: будь незадоволений іншими, але голосуй за мене, бо я той єдиний, на кого не треба злитися.

У. Т.: Думка, що політика – то брудна справа, зав’язана на грошах і корупції, а всі політики погані, стає популярнішою в усьому світі незалежно від країни. Це справді так?

– Багато років поспіль я це категорично заперечував. Тоді, коли сам працював у політиці: був радником Тоні Блера, очолював команду його стратегів. Та й тепер не скажу, що переважна частина йде в політику заради того, щоб стати корупціонерами. Нині більше переконую в тому, що сучасний політичний процес шкідливий для суспільства. Політика стала якорем, який тримає суспільство на дні, не дає йому піднятися і змінитися. Людям пропонують легкі відповіді на складні запитання, тоді як легких відповідей не існує взагалі. Виходить, що прості відповіді не спрацьовують, громадяни обурюються й втрачають будь-яку віру. Нині я вкрай критично ставлюся до британської політики, бачу ті самі процеси по всій Європі. Напевно, вони характерні й для України. Сучасна політика переживає кризу. Вона на сто відсотків перетворилася на змагання та спорт, коли всі думки лише про боротьбу та перемогу, а не про ідеї. Як уболівальник порівняю її із сучасним футболом. Глядачі хочуть красивої гри, ризику, несподіваних кроків, а гравці борсаються на полі, щоб отримати кубок і відповідну грошову винагороду.

У. Т.: Ви ставите діагноз. А який вихід, якщо очікувати змін від самих політиків – то марна справа?

– Краще наведу приклад лідерства, яке вважаю моделлю для майбутнього: коли політики зізнаються, що ми можемо щось змінити лише разом. Шість років тому лікар порадив мерові Оклахоми схуднути. Дієта не допомогла. За кілька місяців міський голова влаштував прес-конферен­цію у клітці слона в місцевому зоопарку, на якій пояснював: «Слони товсті, бо вони слони. Я ж не маю на це причин. Я товстий, бо ми живемо в товстому місті у товстій країні. Хочу щоб ми, мешканці Оклахоми, разом втратили один мільйон фунтів (приблизно півмільйона кілограм. – Ред.)». Оклахомівці захопилися ідеєю й розпочали змагання. Через де­в’ять місяців населення сукупно позбулося 750 тис. фунтів. (340 тис. кг). Головне – люди зрозуміли, що спроможні щось змінити разом. В Оклахомі не було ані достатньо парків, ані бігових чи велосипедних доріжок. Інфраструктура потребувала грошей. Ще через два роки мер провів референдум щодо підвищення податку. Зазвичай американці категорично проти збільшення податків, але в цьому випадку 90% мешканців міста підтримали рішення. Було зібрано $190 млн від тамтешніх бізнесменів. Оклахома перетворилася на зелене місто. Окрім того, що його мешканці здоровіші за інших, у них нижчий за середньоамериканський рівень безробіття, а місто приваб­лює інвесторів. Все тому, що це місце, де люди роблять щось разом. З країною все складніше. Звісно, політик має показувати приклад, і не разовий, а системний. Він зобо­в’язаний бути частиною змін і зменшувати відстань між собою та людьми. Смішно їздити на авто з водієм, поки решта бігає. Британці ж втратили відчуття, що мають щось робити, а здебільшого чекають.

У. Т.: Ви наводили дані, що в країнах, які досягли добробуту, люди хоч і почали жити краще, але не стали щасливішими…

– Я маю уточнити, що після певної межі достатку багатство більше не робить людей щасливішими. Бідним і безробітним гроші дають щастя. Сьогодні мільйони не мають роботи чи отримують копійки. Водночас чимало товстосумів прагнуть лише збагачення, не забезпечуючи жодної користі суспільству. Суспільства сприймають це як норму, хоча в сучасному світі така поведінка дивна і не є ознакою цивілізованості. То глобальний феномен. У Лондоні окремі райони належать мільйонерам, мільярдерам з усього світу: ро­сія­нам, арабам. Вулиці й оселі там порожні. Власники просто інвестують. Я в жодному разі не кажу, що біднішим країнам не потрібне економічне зростання, однак після певного рівня варто зрозуміти, що справжнє задоволення приносить лише віддача завдяки тому, що ти робиш для спільноти.

У. Т.: Звучить як банальні істини, але ви наполягаєте, що вони доведені науково.

– Звісно, доведені. Багато досліджень стверджують, що єдина річ, яка робить людей щасливими, – це відносини: у родині, з друзями, в громаді. Волонтери щасливіші за тих, хто відсиджується вдома. У тому й трагедія, що наше суспільство потерпає від епідемії самотності.

У. Т.: Що більше ми дізнаємося, то більше людей лякаються й утверджуються в думці, що світ стає жорстокішим, а насильство зростає. Ви це заперечуєте, але також наполягаєте, що такі уявлення шкодять розвитку суспільства. Поясніть чому.

– Справжніх глобальних небезпек достатньо: зміни клімату, популізм, стан сучасної політики, глобальні епідемії, спричинені зловживанням антибіотиків, що зробило хвороби стійкими. А ось будь-яка інформація про нас робить нас кращими. Насправді світ ще ніколи не був менш жорстоким. Відсоток людей, які гинуть через насильство, нижчий, аніж будь-коли в історії. Цифри неспівмірні з даними 5 чи 10 тис. років тому. Так, є крайні праві, популісти, екстремісти. Водночас молодь з усіх куточків подорожує більше, ніж будь-коли, і дивиться на інших як на рівних, а на себе – як на громадян світу. Потенціал людини в ХХІ столітті величезний. От тільки ми маємо не просто мріяти, а впроваджувати засоби, як цього досягти. Звісно, історія не буває простою. ХХ століття для Європи виявилося жахливим, та й ХХІ почалося не краще. Та чи бажаєте ви жити в інший час? Песимізм шкодить. Хоча я вважаю свої погляди прогресивними, мене дивує, що соціал-демократи й ліві такі песимістичні. Не бачу в цьому сенсу. Доказів того, що людина може створити краще суспільство, чимало. За часів моєї молодості расизм і сексизм були нормою. Тут, у Лондоні, могли заарештувати й побити тільки за те, що тримаєш за руку особу тієї самої статі. Багато людей жили у страху. Подумайте, наскільки все змінилося лише за останні 30 років. Ми можемо змінювати разом. Що справді об’єднує людей – не мітинги, а спільні дії. Давайте спорудимо разом будинок, школу. Наостанок я б сказав: не надія нас змушує діяти, а дія змушує сподіватися.

tyzhden

Соседские отношения во все времена не всегда были дружественными, и не только между странами. Страны – населены людьми. А люди – это индивиды, большинство из которых очень часто зарятся на соседское.

Практически каждый может вспомнить историю о соседе, который либо оттяпал «случайно» кусочек соседского надела, либо построил свой шкаф на общей с соседом лестничной площадке (чем мешает другим проходить), либо около многоэтажки, решив, что он умнее всех, роет котлован и расширяет свою жилую площадь за счет придомовой территории. И большинство граждан точно знают: таких соседей нужно ставить на место. В бытность, чтобы умники не залезали на чужую территорию и не претендовали на соседское имущество, остальные соседи учили неразумных палками. Государства же, желая либо захватить чужое, либо отстоять свое, придумали защищаться оружием и экономическими санкциями.

Вот так мир и существует, когда, что человек, что государство, в первую очередь, защищают собственные интересы. И если соседи эти интересы и в ноль не ставят, то остальные начинают их защищать самостоятельно.

В большинстве случаев в 21 веке государства научились жить с соседями мирно, уважая их интересы и осознавая, что соседи в ответ будут делать то же самое. Такая дружба позволяет сосуществовать и вести торговлю так, чтобы всем было экономически выгодно. Но на этом фоне выпячивается Россия, что до сих пор хочет быть сверхдержавой и при этом (забывая, что сильный защищает слабого) желает поглощать все небольшие державы, считая, что тот, кто в Кремле, если и не правит миром, то руководит хотя бы его половиной. Причем в угоду интересов только России.

Торговая война с Россией доказала: никакого хорошего отношения Кремля к другим народам нет. Как в СССР, Россия была центровой, а все остальные народы – братья, так и в тех союзах, которые сегодня называют Таможенными и Евразийскими, Кремль желает быть главным, а те, кто в эти союзы входит, должен в ущерб своих интересов, делать хорошо тем, кто в Кремле.

Мы уже сегодня видим как Казахстан и Белоруссия недовольны российским руководством в ТС. Еще в октябре 2012 года СМИ Казахстана в открытую написали, что казахи недовольны попытками России колонизировать Казахстан через Таможенный Союз. Уже тогда звучали призывы пресечения экономического террора, из-за которого в стране искусственно завысили цены. И хотя официально Назарбаев Путина не критикует, казахские эксперты указывают, что россияне не поставляют продукты питания напрямую, а используют предприятия, зарегистрированные в соседних странах. Объясняется подобное просто: стремлением уклониться от уплаты налогов, используя сомнительные налоговые схемы. Да и обещания Путина, об улучшении жизни для Казахстана оказались враньем, поскольку после присоединения страны к ТС, в Казахстане подорожали основные потребительские товары, а обещанные Москвой совместные проекты в транспортной и энергетической отраслях реализовались только на бумаге.

Да и бацька в последнее время плачется, что брат Россия поступает не по-братски, а, называясь братом, ведет себя как колонизатор, используя сырье другой страны и политическое влияние, но при этом проводит политику несправедливых и неравноправных условий доступа к энергетическому и промышленному рынку Таможенного союза.

Интересно то, что Путин давно не скрывает мечту воссоздать СССР, только том виде, где Россия – главная, остальные страны – послушные рабы, поставляющие сырье и ребят в российскую армию. И не удивительно, что на одной из встреч с Януковичем Путин так и заметил, что вступать Украине в Таможенный союз или нет - это вопрос политический.

Так что взлетом экономики и улучшением жизни граждан такой союз не сулит. Зато обещает проблемы, когда рынки стран-партнеров заполонят российские товары, а отечественные в Россию будут то завозить, то – тормозить на таможне, что, естественно, будет приносить убытки.

Да вот для Украинской власти убытки - понятие относительное. От торговой войны с Россией пострадал не только Порошенко, но и Коломойский, и Фирташ с Бойко, и еще некоторые олигархи. Но в Украине, стране засланных из России казачков, торговой войны – не видят. Как не видят и открытой вражды, которую периодически демонстрирует Россия: то захватывая культурный центр в Севастополе, то не пуская на украинский маяк украинских народных депутатов.

Политика России по отношению к Украине банально проста – шантаж и запугивание. Путин уже давно сказал, что независимость нашей страны – случайна. И его мнение украинцев – не интересует, потому что барин привык делать то, что хочет и у рабов разрешения не спрашивает.

В этом они с Януковичем – схожи. И «Конфликты и законы» уже не единожды писали, что у Януковича, в отличие от Путина – нет золотого запаса, потому он не может всех шантажировать и диктовать другим свои условия. Но он может встать на защиту тех же олигархов и украинских производителей. Может… но не встает. Ему удобно, как страусу (в страусинных туфлях), засунуть голову в песок и – выжидать, когда проблема рассосется самостоятельно. А засланные казачки из России, что прописались в Украинском парламенте, защищают интересы России. И, прикрывая срамные места фиговым листочком, замалчивают проблему.

Вот и Рыбак, который типа во главе парламента Украины, заявил: договор об ассоциации мы подпишем, но нам надо сделать все, чтобы с соседом, с братским народом, жить дружно, чтобы наш рынок сохранить. Из слов Рыбака получается, что когда сосед тебя грабит, ты, вместо того чтобы защищать свое имущество, подносишь ему все самое ценное и еще помогаешь перенести награбленное.

Неукраинская власть, что не защищает интересы страны и народа, уже давно бы отдалась России, но сегодня боится, что российский олигархат захочет не только территорию и независимость страны, но и посягнет на их имущество, которое они, обворовывая украинское государство, наживали двадцать лет. Именно это их страшит. А интересы страны – это побоку, поскольку они в этой стране доживать свою жизнь не собираются. Они и детей своих давно в Европу и США отправили, а Украину используют только как сырьевой придаток, который нужно обворовывать.

Но пока что они уезжать не собираются. Они еще не все украли. Да и власти у них в Европе – нет. А тут – баре, гуляют, обдирая народ, как липку. При этом сами забывают налоги платить и имущество указывать. Да и доходы своих семей также скромно попрятали: не платить же родным по тем налогам, которые внедрили для люмпенов!

Но при этом нужно сделать выбор: или Таможенный союз, или Европа. Таможенный союз ближе к сердцу – там такая же диктатура и такое же ворье и бесправье граждан, которых можно использовать как рабов. Но там опасно. Путин не собирается иметь союзников. Потому нужно подписывать соглашение с Европейским союзом, потому что европейцы не хамы и на чужое не зарятся.

Но диктатура – ближе… Поэтому власть все еще стоит на шпагате, пытаясь и рыбку съесть и косточкой не подавиться, а российские шпионы, внедренные в украинскую власть (даже глава СБУ носит значок с гербом России) делают все, чтобы сдать Украину Путину, как рабов без прав и полномочий.

Лина ТЫХА,

«К и з»

Неожиданное интервью, которое дал Янукович представителям СМИ в лице Ларисы Губиной, Савика Шустера, Александра Ткаченко и Андрея Куликова,  должно остудить пыл горячих шапкозакидательских голов из оппозиции о скорой и неминуемой победе и свержении Режима на предстоящих выборах.

Неадекватное восприятие реальности, недооценка противника - наиболее частые причины поражений. Тот, кто после сегодняшнего эфира продолжает верить в лёгкую победу любого оппозиционного кандидата над Януковичем, просто горлопан и близорукий популист. Нет, это не убогое постановочное шоу «Діалог з країною» образца Весна-2013. Янукович сегодня доказал, что, несмотря на свои весьма бедные интеллектуальные исходные данные, он таки продолжает прогрессировать. И это не благодаря микронаушнику, как сказали бы веселящиеся фейсбук-революционеры.  Он битых два часа довольно бегло не закрывал рот.

Да, он слишком часто «съезжал с базара», уводя в сторону мысль от прямых вопросов. Да, он слишком злоупотреблял банальным потреблядским популизмом «взагалі», при этом не забывая умело критиковать парламентскую оппозицию за эти же прегрешения. Да, он продолжал «включать дурака» когда ему задавали вполне конкретные вопросы по Врадиевке, милиции, Мельнике, Тимошенко и умело «переводил стрелки». Но сегодня Овощ доказал, что он озабочен не только переписью Межигорья с подставных австрийских аферистов на верных братьев Клюевых и обогащением талантливого сынульки-стоматолога. Он показал нашей оппозиционной троице лидеров как нужно убивать одним выстрелом сразу четырёх зайцев.

Первой жертвой стали сами журналисты. Ткаченко вообще сидел как кролик, загипнотизированный удавом, и даже изредка подвякивал модератору встречи «Точно!», «Є таке!» и т.п. Антагонистом «удаву» смог по-настоящему выступить лишь Куликов, задававший самые неудобные вопросы. Иногда ему вторила Губина. Хотя необходимо признать, что Лариса привыкла делать интервью скорее в жанре «около политической и между светской» жизни, и не показала себя жёстким собеседником. Шустер традиционно млел и растекался перед им же самим нарисованной иконой Вождя и даже его «неожиданно дерзкие включения» о судьбе Тимошенко и взаимоотношениях Януковича с олигархами выглядели слишком дешёвыми трюками.

Вторым адресатом шоу стали бюрократы из ЕС . И если они не полные идиоты, то должны, наконец-то, задуматься над партнёрством с Режимом Януковича. Сегодня стало как никогда очевидно, что Витя просто решил банально «развести» еврокомиссаров как котят. Ассоциация Украина-ЕС и непонятный Януковичу «мировозренческий выбор», о котором так наивно вопрошала Губина, нужны  ему не более чем мощный козырь в рукаве, предмет торга, с помощью которого он дальше собирается вести торговлю с Россией. Если простодушный пэрэсичный украинец верит, что вероятностное подписание «ассоциации» осенью 2013 в Вильнюсе чуть ли не откроет экономике Украины второе дыхание и усмирит недодиктаторские замашки межигорского фюрера, то он сам вполне чётко дал понять, что по сути - «ассоциация» лишь рычаг давления на Путина. Никаких дальнейших шагов в сторону ЕС (читай - построения демократического, правового государства) не будет. Помешает этому референдум, «срок проведения которого нам не известен» ((с) Янукович). На этом фоне списанная им в утиль судьба политзаключённой Тимошенко вообще уже выглядит в его устах третьеразрядным вопросом. Но беда в том, что Европе уже некуда отступать! «Мы не должны потерять Украину» ((с) К. Эштон). ЕС вынужденно освятит и легализует  осенью Режим.

Третьей жертвой Удава стали оппозиционные лидеры . Пусть многочисленные политтехнологи, аналитики и прочие писаки, которые уже затёрли до дыр интернеты, опережая друг друга в прогнозах о том, как «Ахметов поставит на Вилкула в президентских выборах» и мол, «готовится операция «Преемник» , быстренько заткнутся и используют свои политтехнологические дипломы вместо туалетной бумаги. Никакие вилкулы и прочие выпуклы там даже близко не стоят! Янукович жёстко держит руку на пульсе событий и на предстоящих выборах, в которых он будет единственным реальным кандидатов власти, пойдёт на всё, до конца, чтобы остаться у руля. Тот, кто ближе знаком со стилем его работы под словами «пойдёт на всё» должны воспринимать любые незаконные действия. Впрочем, он этого особо и не скрывал, ухмыляясь сказав: «Подход будет творческим». Никакого фактического раскола в ПР не будет. Это словоблудие пиарастов. Да, многие регионалы боятся и даже не любят Удава, но в нужный момент засунут языки в зад и сцепив зубы потянут кровавыми мозолями его баржу к требуемому результату. Оппозиционным лидерам пора понять, если они не форсируют работу с массами, не пойдут в народ, то команда Януковича благополучно дотянет до выборов. Расчёта на самоликвидацию Режима под руинами экономического краха может оказаться недостаточно.

  И, наконец-то, четвёртой, главной жертвой, как ни странно это могло звучать раньше, сегодня стал Путин. Янукович, так неожиданно получивший козыри в игре с Россией в виде вынужденной поддержки его Евросоюзом и провальной в своей тупости позиции самой же РФ с её «торговыми войнами» и жидкими словесными угрозами, фактически передал кремлёвскому царю привет: «Мы теперь имеем европейскую крышу, так шо просто так дань платить не согласны. Но спасти Мировую Революцию «Русского міръа» и Таможенного Союза смогут лишь добрый скидки на газ». Вот ключевой вопрос! Ахметов и Фирташ на самом деле решат «куда» пойдёт Украина - в ЕС или в Мутный Союз. У автора после сегодняшнего интервью не осталось сомнений, получи сегодня украинские промышленные потребители газовую цену примерно в 200 долларов и Янукович полетел бы в объятия Путина первым же рейсом, даже если бы его встречал аэропорт Смоленска. При этом, не забывая вбивать в тупые мозги украинскому лохторату вечную песню «о воровке Юльке», заключившей крайне невыгодный для страны газовый контракт-2009, в очередной раз банально обманывая народ. Ведь потребителем газа из РФ являются крупнейшие олигархи, даже сейчас умножающие свои состояния как на дрожжах в «условиях сверхвысоких цен», и их промышленные холдинги, а население, потребляющие копеечный газ собственной добычи, не имеет никакого отношения к этим, якобы «высоким» ценам. Тем более, что сам Янукович фактом подписания «харьковских соглашений» полностью легитимизовал договор Тимошенко. «Съехав с базара» по вопросу «торговой войны РФ с Украиной» Янукович фактически наплевал на всю остальную украинскую экономику, которая не завязана на газе. Учитывая это, у Путина остался шанс, хоть и не большой, но удержать Украину в своей орбите. Пойдёт ли Путин на уменьшение прибылей «Газпрома» в обмен на сохранение влияния - вопрос. Но то, что Янукович ясно просигнализировал ему о такой возможности торгов - факт несомненный.

 

Удав показал себя сегодня в превосходной форме. Если учесть, что перед возможными выборами вся Система напряжётся, помогая ему сохранить власть, не брезгуя никакими условностями в виде соблюдения законов и прочей конституционной мишуры, тем более, имея в руках бумажку от ЕС об «ассоциации», то судьба страны не кажется такой уж очевидной, как её сейчас подают неоправданные оптимисты, предрекая революцию, свержение фюрера и чуть ли не бунт, исходящий из недр ПР. Сам собою удав не сдохнет. Его придётся душить. Подписывая соглашение с ЕС мы должны заставить власть сделать это таким образом, чтобы не осталось щелей для возврата в Мутный Союз. Подписывая соглашение с ЕС мы должны заставить власть декларировать перед европейским сообществом неотвратимость проведения честных выборов (столичного мэра, президента, ВРУ).
Подписывая соглашение с ЕС мы должны заставить власть освободить Тимошенко. Судьба одного человека не может стать препятствием на пути самоопределения целой нации. Но всё слишком похоже на то, что уже в ближайшем будущем нация будет нуждаться если не в доброй могильщице Режима, то, как минимум, в хорошей дрессировщице для самодовольного удава.  Похоже, что только ОНА смогла бы достойно выступить в такой роли.

Ровно полвека назад, 28 августа 1963 года, баптистский священник Мартин Лютер Кинг произнес свою самую знаменитую речь «У меня есть мечта». Шедевр ораторского искусства не только потряс умы четверти миллионов участников Марша на Вашингтон, но и изменил сознание миллионов рядовых американцев. Массовые акции ненасильственного сопротивления достигли тогда, казалось бы, невозможного. 11% населения страны, (а именно столько темнокожих насчитывалось на тот момент в США), сумели отстоять свои права и изменить ход истории. Сегодня, когда в Украине уже всем очевидно, что нынешний режим просто так власть не отдаст, вероятными представляются два варианта развития событий. Революция по румынскому сценарию с пролитием крови и непредсказуемыми последствиями или путь, предложенный Мартином Лютером Кингом, который сейчас многим кажется, чуть ли не фантастическим.

«Вам не нужны пули, если у вас есть избирательные бюллетени», - любил повторять темнокожий пастырь, чья жизнь оборвалась от выстрела наемного убийцы в 39 лет. Кинг понимал, что рано или поздно станет жертвой политического террора. Вместе с тем он и его соратники были убеждены в том, что ненасилие является единственным морально оправданным и реальным способом доступным в борьбе за справедливость. Нет, они не были наивными романтиками. В них кидали бомбы, душили слезоточивым газом, их детей травили собаками, жен унижали, стариков избивали. Боевики Ku-Klux-Klanа ежедневно угрожали активистам физическими расправами. Тем не менее, по призыву Кинга борцам с расизмом удалось воплотить в жизнь гандистский лозунг «Заполним тюрьмы!». В это трудно поверить, но с чувством собственного достоинства 5% афроамериканского населения США за свои убеждения побывали за решеткой. Именно философия ненасильственного сопротивления преодолела животный страх, который так долго сковывал сердца чернокожих южан. В своих мемуарах Кинг вспоминал: «Никто не боялся. Никто не старался избежать ареста. Многие негры добровольно пошли в контору шерифа, чтобы узнать, есть ли в списках их фамилии, и если их не было, уходили разочарованные. Когда-то запуганный народ сразу преобразился. Кто когда-то дрожал перед законом, теперь испытывали чувство гордости, если их должны были арестовать за участие в борьбе за свободу».

В начале 60-х волна сидящих забастовок прокатилась по всей Америке. «Несправедливый закон - это вообще не закон», - повторял слова св. Августина молодой баптистский священник. «Не подчиняться таким законам - моральная обязанность общества», - учил Кинг, поднимая на акции неповиновения властям десятки тысяч соотечественников. Классическая головоломка социальных изменений, как убедить большинство научиться уважать мнение меньшинства, нашла свое применение на практике. Чуть позже формулу «Око за око делает всех слепыми» дополнит Вацлав Гавел в своем знаменитом эссе «Сила бессильных». Для вершителей «бархатной революции» она станет настольной книгой, пробудившей самосознание чехов.

Здесь нужно сделать одну очень важную ремарку. Принцип ненасилия не имеет в виду, что речь идет о безволии, слабохарактерности, пассивном сопротивлении, по типу буддистских монахов или пацифистских групп. Христианское по духу понимание борьбы со злом вовсе не означает, что нужно всегда подставлять другую щеку. Иисус тоже, когда надо брал плеть и переворачивал столы менял, а святых воинов в истории церкви, возможно, даже не меньше, чем затворников и аскетов. Думаю, никто не рискнет упрекнуть в слабоволии и сентиментальности Евгения Грицяка – одного из лидеров и организаторов Норильского восстания. Тот бунт холодного лета 1953-го всколыхнул 20 тысяч политзаключенных и потянул за собой массовые протесты в лагерях Воркуты и Кенгира, после которых администрации ГУЛАГа пришлось пойти на беспрецедентные уступки. Вот как позже вспоминал те дни лидер украинского сопротивления: «Администрация провоцировала насилие. В лагерь завезли холодное оружие: лопаты, топоры, ломы. Некоторые горячие головы призывали что-то поджечь. Все это происходило не без помощи провокаторов. Восстание необходимо было сдерживать от самых минимальных силовых эксцессов, ибо они завершились расстрелами. Нам это удалось».

Во все времена диктаторы больше боялись людей, а не пуль. За последние четверть века украинцы не раз демонстрировали, что могут быть мобилизованы в национальное движение, которое отстаивает гуманистические цели, солидарность и ненасилие. В одном из интервью Грицак даже высказал для многих патриотов крамольную мысль. По его мнению, если бы та энергия, которая в 40-50 годы была вложена в вооруженное сопротивление, перетекла в ненасильственную борьбу, украинское общество ныне бы имело совсем иной вид.

Возможно, он и не прав, но история не знает сослагательного наклонения. Ее удел оперировать фактами. Однако, как подсчитали ученые, с 1900 по 2006 год ненасильственное сопротивление диктатуре или колонизаторам (военная оккупация - не учитывалась) приводило к успеху в два раза чаще, чем насильственное. Есть над чем задуматься. Причем без применения оружия, крушение авторитарных режимов происходило вне зависимости от расположения страны на глобусе, будь то Сербия (2000 год) или Мадагаскар (2002 г.), Ливан (2005 г.) или Непал (2006 г.). Уже после убийства Кинга массовые акции неповиновения свергали военные хунты, приводя им на смену демократически избранных президентов в Аргентине, Бразилии Чили. То, что при самоорганизации людей можно обойтись без кровавых революций, в свое время доказали Индия и Мальдивы, Таиланд и Пакистан, ЮАР и страны бывшего соцлагеря. Пиночет в Чили, Милошевич в Сербии, Сухарто в Индонезии и многие кровавые диктаторы уходили с корабля современности именно вследствие мирных восстаний. Мы не знаем что это - усмешка Создателя или парадоксы истории, но как бы там ни было, «сила бессильных» чаще оказывалась эффективнее штыков. В конечном счете, зелоты всегда проигрывали мученикам, готовым идти на бескровную жертву. Как тут не вспомнить, связанного с нашим городом философа Григория Померанца, который по этому поводу писал: «Дьявол начинается с пены на губах ангела, вступившего в бой за святое и правое дело, и так до Геенны огненной и до Колымы».

Очевидно, что не все так просто и однозначно. Да и мечты не всегда сбываются, как это описано в учебниках по ненасильственному свержению власти добрым дядюшкой Шарпом. В новейшей истории России был эпизод, который многим запомнился своим драматизмом. Во время митинга на Болотной Навальный со сцены прокричал: «Вы готовы сейчас пойти и взять Кремль и Белый дом?» Собравшиеся затихли. Большинство молчало и внимательно смотрело на сцену и экраны - наверное, он шутит; не подсунули ли нам попа Гапона; не манипулятор ли это, сошедший с ума от запаха власти? Навальный выдержал паузу и продолжил в том духе, что мы, мол, мирные граждане и за вилами пока не тянемся.

Опыт той же России наглядно показывает, что одного преодоления страха еще недостаточно. Мирные восстания достигают успеха только тогда, когда основные источники власти - бюрократия, экономическая элита и силовики - отказываются подчиняться режиму. Мы пока не достигли такого состояния, но процесс этот необратим, и все, похоже, идет именно к тому. Законы истории также неотвратимы, как осенний дождь. И в этом смысле размышления американского профессора политологии Александра Мотыля, что Украина заслуживает своего Мартина Лютера Кинга, имеют рациональное зерно. «Харизматичных лидеров, которые вдохновляют нации, нельзя предусмотреть. Они возникают каким-то чудесным образом. Кто мог предположить, что никому не известный молодой священник из Атланты изменит Америку? Кто мог вообразить, что адвокат из Южной Африки положит конец британскому правлению в Индии. Или автор абсурдистских пьес скинет коммунистический режим в Чехословакии? Поэтому, чем гнилее и нелепее будет становиться режим Януковича, тем вероятней появление украинского Мартина Лютера Кинга», - считает политолог.

Те, кто полвека назад вместе со своим лидером «мечтал» на ступенях Мемориала Линкольна, вспоминают, что для миллионов американцев Марш на Вашингтон был откровением. Многие из них, сидя у своих телевизоров, впервые увидели такое количество марширующих с достоинством темнокожих. Еще более удивительным для них стало то, что в этих стройных рядах они увидели много белых участников. Да и сами организаторы акции были поражены ее размахом и успехом. Но подобные вещи спонтанно не возникают. Их тщательно готовят, причем не один месяц. С момента, когда чернокожая швея Роза Паркс была арестована за отказ уступить белому пассажиру место в автобусе, до многотысячной столичной манифестации, которую уже нельзя было игнорировать, прошло почти 8 лет. Не имея стратегии, не обладая опытом ведения борьбы, необразованные афроамериканцы не поддались на провокации, и пока жив был Кинг, добивались грандиозных успехов. Лишь взяв в руки оружие после убийства духовного лидера, они изменили своим принципам, за что сразу же поплатились. Бунт был жестоким и беспощадным. По Америке прокатилась волна насилия и убийств, но бороться с властью их же методами темнокожим оказалось не под силу. На подавление беспорядков были брошены 70 тысяч солдат регулярной армии, которые просто смяли восставших. В федеральной столице дома горели в шести кварталах от Белого дома, а на балконах Капитолия и лужайках вокруг Белого дома орудовали пулеметчики. По официальным данным в стране было убито 46 человек и еще 2,5 тысячи получили ранения. В глазах активистов убийство Кинга символизировало неисправимость системы и убедило тысячи людей в том, что ненасильственное сопротивление ведет в тупик. Крах иллюзий получить все сразу всегда играла злую шутку с революционерами-романтиками.

Однако, в конечном счете, сторонники Кинга все-таки победили. Афроамериканцы не только получили равные с белыми права, но и через 40 лет после смерти своего лидера президентом США был избран темнокожий демократ Барак Обама. Так что мечты иногда сбываются. Даже если на первый взгляд они кажутся совершенно фантастическими.

Саме так - сьогодні, 28 серпня 2013 року, виповнюється рівно 14 (чотирнадцять!!!) років, як один з моїх підзахисних знаходиться за ґратами БЕЗ ВИРОКУ.       

Ви запитаєте — як же ж так може бути в державі, яка несеться в Євросоюз так швидко, що аж тапки злітають?

А запросто!

Маріянчук Василь Петрович, якого журналісти називають Вася Чеченський або Вася Бухгалтер, обвинувачується в бандитизмі, умисних вбивств та інших злочинах. Разом з ним проходять по справі за аналогічні й інші злочини багато інших осіб.

До притягнення до кримінальної відповідальності по даній справі Маріянчук раніше звинувачувався за скоєння аналогічних злочинів, скоєних  групою осіб. У ході досудового слідства у цій справі він був оголошений в міжнародний розшук, затриманий в Угорській республіці 28 серпня 1999 року та етапований в Україну, де йому було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під вартою за ст. 69 КК України. Однак 28 лютого 2000 року, після екстрадиції і взяття під варту, кримінальну справу за вищевказаними статтями щодо нього було закрито слідчим прокуратури Одеської області на підставі п. 2 ст. 213 КПК України (недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злчину).

Але того ж дня, 28 лютого 2000 року, Маріянчука було затримано в якості підозрюваного, а 2 березня 2000 року - взято під варту за санкцією прокурора м. Одеси. Надалі йому було пред'явлено обвинувачення у вчиненні бандитизму, умисних вбивств, інших злочинів, і справу для розгляду по суті направлено до Апеляційного суду Одеської області. 23 травня 2005 року Апеляційним судом Одеської області кримінальну справу за обвинуваченням Маріянчука, з виділенням в окреме провадження, направлено на додаткове розслідування, а запобіжний захід з утримання під вартою змінено на підписку про невиїзд.

В ухвалі Апеляційного суду Одеської області від 23 травня 2005 року зазначалося, що Маріянчук В.П. був притягнутий до кримінальної відповідальності з порушенням норм міжнародного права, у зв'язку з чим весь термін його утримання під вартою з 28 лютого 2000 р., тобто з моменту припинення кримінальної справи, за якою він був виданий  Україні Угорської стороною, був незаконним: «... з матеріалів справи вбачається, що всі вказані злочини, у вчиненні яких в даний час звинувачується Маріянчук В.П., були вчинені до його затримання і видачі Угорської стороною в Україну. Таким чином, притягнення Маріянчука В.П. до кримінальної відповідальності, пред'явлення йому обвинувачення у повному обсязі, а також проведення досудового слідства у справі суперечить ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників (1957 року), яка передбачає, що видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке воно було видано. Винятком із зазначеного положення згідно з п. п. а), б) ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників (1957 року), є наступні умови:

а) якщо сторона, яка його видала, на це згодна;

б) якщо ця особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього протягом 45 діб після його остаточного звільнення, або, залишивши цю територію, знову туди повернулася.»

Як неважко здогадатись, в матеріалах справи відсутня згода Угорської сторони на притягнення Маріянчука до кримінальної відповідальності. Також не була дотримана органами слідства і друга умова, оскільки після затримання Маріянчука в Угорщині 28 серпня 1999 і його передачі  Україні - він з під варти практично не звільнявся, і йому не надавалася встановлена Конвенцією можливість залишити територію України.

Що ж відбувалося далі?

Замість того, аби звільнити Маріянчука, його 23 травня 2005 року було затримано слідчим Генеральної прокуратури України Гожеловим С.Г. як підозрюваного в порядку ст. 115 КПК України, а 25 травня 2005 року до Печерського районного суду міста Києва було внесено подання про обрання  Маріянчуку запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою у кримінальній справі № 051200400053, по якій він раніше до кримінальної відповідальності, звісно ж, не притягувався. Ще раз повторюю: йому було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину в 1999 році, ДО його видачі Угорської стороною в Україну, без згоди Угорської сторони на його затримання, арешт і пред'явлення звинувачення. Надалі, 26 травня 2005 року, суддя Печерського районного суду продовжила  термін затримання до десяти діб, з мотивуванням - «для вивчення даних про особу». У призначений час слідчий Гожелов С.Г. до суду не з'явився, провадження у справі про взяття його під варту судом припинено.

Але Маріянчука слідчим Генеральної прокуратури України з ізолятора тимчасового тримання м. Києва звільнено не було. Натомість,  02 червня 2005 року його було формально затримано в якості підозрюваного, а 10 червня 2005 року, за поданням слідчого Генеральної прокуратури України, за скоєння злочину, передбаченого ст. 69 старого КК України (бандитизм) , вчиненого у період перебування в слідчому ізоляторі - взято під варту за постановою Печерського районного суду м. Києва.  Більше ніяких процесуальних рухів щодо звільнення/незвільнення Маріянчука з-під варти не відбувалося. Наразі він перебуває в Миколаївському СІЗО.

Таким чином, по справі, яка наразі слухається Миколаївським обласним судом,  кримінальне переслідування Маріянчука, затримання, обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, пред'явлення всіх звинувачень, складання обвинувального висновку -  проведені з порушенням процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності, встановленої нормами Міжнародного права.

Про це навіть зазначено  в постанові слідчого Генеральної прокуратури України Силіна В.В. від 28 липня 2008 року, яка набрала законної сили і є обов'язковою для виконання на всій території України. Цією постановою припинено за реабілітуючими підставами кримінальну справу № 59990036 за обвинуваченням Маріянчука В.П. у вчиненні ним у період 1994-1999 років бандитизму, умисних вбивств на замовлення та інших особливо тяжких злочинів. Зокрема, в цій постанові зазначено про безперервне кримінальне переслідування Маріянчука в період з його затримання в республіці Угорщина в 1999 році, утримання його під вартою в порушення вимог п. б) ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників.

Під час розгляду касаційного подання прокурора на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 23 травня 2005 р. Верховним Судом України прокурор відділу Генеральної прокуратури України Слободенюк Б.В. частково підтримав касаційне подання, вважаючи за необхідне залишити в ухвалі Апеляційного суду вказівку про необхідність усунення органами досудового слідства порушень вимог ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції «Про видачу правопорушників» та ст. 5 КПК України.

Апеляційний суд Одеської області, а потім і Верховний Суд України  в ухвалі від 14 березня 2006 року, частково задовольняючи касаційне подання прокурора, прямо вказали на порушення обов'язкових для виконання органом слідства вимог Європейської конвенції про видачу правопорушників. У зв'язку з цим органу слідства необхідно було виконати вимоги положень п. b) ст. 14 зазначеної конвенції («якщо особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була передана, не зробила цього протягом 45 днів після свого остаточного звільнення або повернулася на цю територію після того, як покинула її».

Тобто, орган слідства зобов'язаний був скасувати  Маріянчуку запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, і жодним чином не обмежувати його особисту свободу протягом 45 днів після звільнення (у тому числі видати Маріянчуку громадянський та закордонний паспорти, оскільки їх відсутність розцінюється як пряме обмеженням особистої свободи). Відповідно до п. 2 ст. 14 цієї ж Конвенції орган слідства, скасувавши запобіжний захід Маріянчуку, може вжити будь-які заходи, необхідні для видворення його за межі своєї території, або будь-які заходи, необхідні згідно з її законодавством, включаючи кримінальне переслідування за відсутності обвинуваченого, для запобігання будь-яких юридичних наслідків закінчення терміну давності.

Як вказувалося вище, орган слідства неодноразово порушував вимоги ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників; це порушення триває і в даний час, оскільки Генеральній прокуратурі України, незважаючи на неодноразові відчайдушні спроби, так і не вдпалося отримати від Угорської сторони згоду на притягнення Маріянчука до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені до його видачі в Україну. «Немає доказів, до побачення».

Хоча навіть якщо б Україні і вдалося б якимось чином видушити з Угорщини ту згоду, це мало на що вплинуло б, оскільки не змогло б усунути порушення, раніше допущені органом слідства, а саме - незаконне утримання Маріянчука під вартою.

Слід також зазначити, що ретельно ознайомитсь з матеріалами поточної справи за обвинуваченням Маріянчука та інших (більше 200 томів) — багатьом захисникам так і не вдалося, бо суд категорично та неодноразово відмовляв у дозволі на застосування науково-технічних засобів при ознайомленні з матеріалами справи - особистого ксерокса і цифрового фотоапарата в порядку п. 5 ст. 48 КПК України та ст. 6 Закону України «Про адвокатуру». Зрозуміло, що це є з боку Генеральної прокуратури України, а також суду при розгляді справи — грубе порушення права на захист, яке не може бути усунуто в судовому засіданні, але кого хвилюють такі дрібнички в нашій «правовій» державі?

Статтею 5 кримінально-процесуального кодексу України (у редакції Закону України 1960 р.) встановлено «Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом».

Конституцією України, статтею 29, гарантовано, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 9 Конституції встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-1V "Про міжнародні договори України" визнано, що в разі, якщо міжнародним договором України, який набрав законної чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України , то застосовуються правила міжнародного договору.

Отже, констатуємо: утримання Маріянчука під вартою, прийняте в порушення ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників, є недобросовісним виконанням Україною міжнародних зобов'язань - статті 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої 17 липня 1997 Верховною Радою України:

Підемо далі.

По справі, яка наразі розглядається Апеляційним судом Миколаївської області,  Маріянчук був відданий до суду в серпні 2008 року, і в даному випадку в зв'язку з тривалістю розгляду справи більше чотирьох років має місце ще одне  порушення вимог Європейської конвенції з прав людини, ратифікованої Україною, яка є частиною національного законодавства України. В якості прикладу можна навести витяги з рішення Європейського Суду з прав людини, прийнятого за скаргою Тимошенко Ю.В., колишнього прем'єр-міністра України:

«Стаття 5 § 1

Щодо скарги Тимошенко на незаконність і свавілля застосування щодо неї запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою, Суд зазначив, що цей захід на етапі судового розгляду застосовувалася на невизначений термін, що саме по собі суперечить вимогам статті 5. Суд постановив у ряді інших справ проти України, що ця проблема виникає знову і знову через прогалини в законодавстві.

Крім того, як Суд уже зазначав у своїх рішеннях по інших справах проти України, українське законодавство не передбачало процедури оцінки законності триваючого утримання під вартою з завершення досудового слідства, яка б відповідала вимогам статті 5 § 4. Тому мало місце порушення статті 5 § 4. »

В рамках тривалого розгляду «справи Маріянчука» сталася ще одна дика та ганебна історія.

По цій справі проходить більше двадцяти осіб, і в тому числі - покійний адвокат Мельник Іван Миколайович, інвалід, 1951 року народження, за ст. ст. 257 і 121 ч. 2 КК України. В період з 2002 по 2005 року  Мельник І.М. цілком кваліфіковано здійснював захист Маріянчука  в Апеляційному суді Одеської області, і де уримінальну справу стосовно нього було остаточно припинено 28 липня 2008 слідчим Генеральної прокуратури України Силіним В.В. з підстав, передбачених ст. ст. 5, 130, ч. 2 ст. 213, 214 КПК України, п. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р., тобто за реабілітуючими підставами.

Але постановою слідчого Генеральної прокуратури України вiд 2 червня 2005 р. А. Мельник І.М. за надуманими  підставами був відсторонений від  захисту Маріянчука, а згодом - притягнутий до кримінальної відповідальності за вказаними вище статтями кримінального кодексу України. У зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності Мельник І.М. на досудовому слідстві утримувався під вартою протягом одного року і шести місяців, після чого запобіжний захід йому органами слідства було змінено на підписку про невиїзд.

У ході слухання справи апеляційним судом Миколаївської області Мельник І.М., перебуваючи на підписці про невиїзд, 26 квітня 2010 року було поміщений на стаціонарне лікування в лікарню у зв'язку важким захворюванням (інсульт), що безумовно перешкоджало його участі у розгляді справи. 13 травня 2010 Мельника І.М. було виписано з лікарні на амбулаторне лікування, із суворим постільним режимом.

Всі відповідні документи про захворювання Мельника І.М. були своєчасно надані до Миколаївського апеляційного суду. Крім того, 12 травня 2010 року головуючий в судовому засіданні суддя Гулий В.П. у телефонній розмові з Мельник Ольгою Миколаївною, сестрою Мельника І.М., був повідомлений про неможливість участі підсудного Мельника І.В. у розгляді справи із зазначених вище причин, а також про його перебування в лікарні, де його неодноразово відвідували співробітники міліції за дорученням суду. Як випливає з пояснень Мельник О.М., суддя Гулий В.П. незаконно наполягав на участі Мельника І.М. у розгляді справи наступного дня, 13 травня 2010 року, не маючи на це законних правових підстав.

14 травня 2010, за клопотанням прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, Мельнику І.М. судом в порядку ст. 288 КПК України 14 травня 2010 року було змінено запобіжний захід з підписки про невиїзд на утримання під варту, з оголошенням його в розшук. Підставою для цього, на думку суду, стало те, що «...Мельник І.М. без поважних причин не з'явився на розгляд справи до суду, перешкоджає розгляду справи та порушив умови обраного йому запобіжного заходу на період розгляду справи в суді - підписки про невиїзд».

Дізнавшись про це бєзпрєдєльне рішення суду від 14 травня 2010 року, яке завдавало йому психічні страждання і створювало нестерпні умови для подальшого життя (фактично могло призвести до смерті з урахуванням тяжкості захворювання), Мельник І.М., в цей же день покінчив життя самогубством — застрелився з мисливської рушниці. Адвокат Мельник І.М. обрав миттєву та практично безболісну смерть — в порівнянні з повільним та болісним вмиранням в СІЗО.

3вичайно ж, ніхто не покарає прокурорів та суддів-бєзпрєдєльщиків  за смерть адвоката Мельника —  ніхто,крім, хіба що, якихось Вищих Сил, якщо вони, звісно, існують.

Тому що органи прокуратури відповіли відмовою на численні заяви Маріянчука та інших щодо порушення кримінальної справи за фактом доведення до самогубства Мельника І.М.  Дослідчу перевірку було проведено поверхнево і не всебічно- навіть не  були проведені судово-медична і судово-психологічна експертизи.

Тобто, державні органи, в даному випадку суд і прокуратура ефективного розслідування не провели і не надали переконливих пояснень, які зняли б з них відповідальність за смерть людини, яка перебувала в повній їх владі.

Оскільки Маріянчук активно протестував проти бєзпрєдєла щодо Мельника та доведення його до самогубства, доблесний суд провернув операцію «позбудься Маріянчука». Так, 14 березня 2012 року Маріянчука не доставили з СІЗО за станом здоров’я, про що було надано суду відповідний акт, але суд... виніс ухвалу про видалення його з зали засідання на весь час розгляду справи. З того часу на судові засіданн Маріянчука не доставляють і справу слухають без нього.

Справа розглядається і досі; наступне засідання призначене на 09 вересня 2013 року. Оскільки Маріянчук більше не має змоги заважати суду займатись бєзпрєдєлом, суд вирішив спростити собі життя та не дивитись в судовому засіданні численні відеокасети, які долучені до матеріалів справи та є її невід’ємною частиною.

Як то кажуть — чого ридати по волоссю, якщо голову правосуддю і так вже зрублено під самий корінець? Прокуратурі та суддям по цій справі все одно вже нічого втрачати, а за рішення Європейського Суду проти України все одно у нас нікого не карають — то чи варто заморочуватись дотриманням якоїсь там законності хоча б по мінімуму?

Я розумію, що багато хто з тих, хто читатиме цю статтю, висловиться таким чином: «Так йому і треба, цьому Васі Чеченському!»

А я раджу подумати над тим, що чекає в наших правоохоронних органах та судах всіх тих простих смертних, про яких не пишуть в пресі, справи яких абсолютно не є хоч скільки-небудь «гучними»; яких не видавали з Угорщини, а просто спіймали на вулиці заради покращення статистики або з метою навішати на них злочини інших — тих, хто відкупився чи застосував для відмазування свої зв’язки?

За 22 роки незалежності Україна банально не навчилася слухати справи, по яких проходить по 15-20 і більше обвинувачених — для цього банально немає правової та технічної інфраструктури, а діюче законодавство є настільки недосконалим, що 14 років — це далеко не межа, а так - «проміжний фініш».

Так що вперед, Україно — до нових рекордів в утриманні громадян під вартою без вироку!

Наша наступна мета — 15 років без вироку!

infoporn