Українцям уже давно слід припинити сперечатися з нащадками кагебістів, штатних комсомольців та комуністів з приводу того, був Голодомор 1933 року геноцидом чи ні. Якщо ми не хочемо втратити нашу державність, нам треба боротися з наслідками цієї нашої національної трагедії, без подолання яких Україна і надалі буде залишатися за всіма соціально-економічними показниками серед країн Центральної Америки та екваторіальної Африки та посміховиськом для усієї Європи, включно навіть з євразійською Росією.

Дивує пасивність у цій царині представників вітчизняної соціології та історіографії, які, схоже, взагалі, не розуміють, про що йдеться. Інакше, як черговим проявом постгеноцидного синдрому, це не пояснити. Тому не дивно, що за нас це робили і роблять іноземці: консул Італії в СРСР Серджіо Ґраденіґо, американський історик Джеймс Мейс і його всесвітньо відомий співвітчизник Френсіс Фукуяма. Але навіть порада останнього українській інтелектуальній еліті в його Київській лекції 2006 року будувати громадянське суспільство в Україні через засвоєння її громадянами «спільного травматичного досвіду» (тобто належного ставлення до Голодомору. – І.М.) не була тією елітою впритул почутою, і це також ніщо інше, як прояв того самого синдрому.

Мета кремлівських катів у 1933-му році була в цілому досягнута

Це сьогодні більшість українців мають великі проблеми з європейською ментальністю та тотожністю. А до Голодомору українські селяни за своїм світоглядом практично нічим не відрізнялися від сучасних польських селян чи французьких фермерів. З такими рисами вони ніколи б не стали зразковими колгоспниками, без чого остаточна перемога соціалізму в СРСР була б неможливою. Для підтвердження цієї думки вимушена вже вкотре (!) навести цитату шістдесятника Василя Овсієнка: «Українці як етнос з їх глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму – і на це вказували радянські високопосадовці. Україна повинна бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для «нової історичної спільноти» – радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».

Яскравим доказом здійснення цього злочину комуністів може бути те, що такі відомі в усьому світі російськомовні українці, як Віталій Кличко та Андрій Шевченко, вивчили в Україні свою рідну мову лише через неабияку політичну потребу в доволі таки зрілому віці лише після того, як оволоділи англійською, німецькою та італійською мовами!

Але, може, для когось із читачів Василь Овсієнко не є авторитетом, тоді, будь ласка, думка з цього приводу останнього Російського Інтелігента Андрія Сахарова: «Великая страна находилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населения враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в будущем».

Тобто можна стверджувати, що Україна, яка була окупована більшовицькою Росією територіально та адміністративно, залишалася нескореною духовно та ментально.

Для Кремля це була проблема з розряду «бути чи не бути», і він пішов на небачений до того в історії людства злочин. Для тих, хто не згоден з цим, наведу вислів з приводу Голодомору світоча європейської історіографії Нормана Дейвіса, запідозрити якого в заангажованості не може жоден із поважних істориків: «У 1932-1933 роках в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід уважати унікальним».

Чому комуністичний режим обрав саме штучний голод – також, гадаю, зрозуміло. Бо ця злочинна екзекуція не тільки руйнувала особистість голодуючих, вона дозволяла змінити їхню ненависну більшовицькому Кремлю європейську ментальність на таку любу йому євразійсько-радянську.

Руйнація особистостей українських селян у 1933 році часто-густо доходила до канібалізму, який не залишає людині нічого людського взагалі, окрім тваринного інстинкту самозбереження. Про національну самосвідомість, любов до свого клаптика землі вже не йдеться, бо вони зникають в абсолютно голодної людини, за спогадами Григорія Бевза (який особисто пережив Голодомор), за кілька днів до того, коли та людина вперше подивиться на свою чи сусідську дитину поглядом хижого звіра.

А коли додати до цього те, що сталінський режим у червні 1933 року почав потроху підгодовувати українських селян хлібом із того самого збіжжя, що той режим забрав у них же до останньої зернини взимку 1932-1933 років, то стає зрозумілим, що комуністи штучним голодом хотіли не винищити українське село фізично, вони прагнули винищити його духовно та ментально.

З цього можна зробити висновок про те, що ті кілька мільйонів заморених голодом українців були для червоного Кремля лише дрізками, а вирубаним лісом для нього були ті з них, що пережили Голодомор і свідомість яких зазнала таких бажаних для їхніх катів трансформацій.

Отже, цей злочин комуністичного режиму був не тільки геноцидом, а ще й етноцидом, скерованим ідеологами Голодомору перш за все на руйнацію системних зв’язків усередині українського народу, підштовхуючи його таким чином до переходу в іншу етнічну якість.

Як зауважив професор Гарварду, українець Григорій Грабович, «головне завдання політики етноциду – знищення основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам’яті) і, нарешті, самосвідомості». Якщо додати до цього, що ця політика комуністичного етноциду в 1933 році була застосована відносно всіх українських селян та козаків СРСР, то й наслідки для нашого народу були катастрофічними. Саме після комуністичного етноциду майже вся південно-східна Україна (де Голодомор, за Вадимом Скуратівським, був особливо жорстоким) стала російськомовною. І з історичною пам’яттю тут зовсім кепсько, бо поминальних свічок на День скорботи наприкінці листопада в Одесі, Харкові, Донецьку, Запоріжжі, Херсоні, Луганську, Миколаєві та Дніпропетровську годі побачити у вікнах.

Ще більш жахливі наслідки етноциду на Кубані, де українська мова була заборонена сталінським указом у грудні 1932 року. Якщо до Голодомору там було 75% українців, то за останнім російським переписом їх залишилось на Кубані лише 6% ( відносне зменшення у 12,5 разів!). Куди ж вони поділися, якщо комуністи вислали на Сибір лише дві кубанські станиці (Полтавську та Уманську), які піднялися проти насильницької русифікації? Усе дуже просто і водночас страшно – тамтешні українці записалися росіянами, переробивши при цьому свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські.

Нещодавно довелося поспілкуватися з одним таким перевертнем років 70-ти, з якого можна писати портрет січовика-запорожця. Так от той ще міцний, кремезний чолов’яга запевнив мене, що в їхній станиці Червоноартільській (колишній Київській) «хахлов сроду не было». Як бачимо, на Кубані присутні всі наслідки етноциду, за Грабовичем.

Тому можна тільки позаздрити проникливості італійського консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо, який передбачив наслідки комуністичного етноциду ще в тому ж 1933-му році: «Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер, і, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною».

Не менше, якщо не більше, вражає і наш український фольклор, який свідчить про те, що Голодомор-етноцид переробив на рабів-совків усе ж таки не всіх до останнього селянина. Ось фрагмент вірша, записаного в Таращанському районі Київщини:

Сидить Сталін на престолі

Та на скрипку грає.

На Вкраїну хліборобну

Скоса поглядає.

Ой грав Сталін, ой грав Сталін –

Аж струни порвались.

На Вкраїні люди вмерли,

Деякі остались.

Не знаю, як для вас, шановний читачу, а для мене ось це «деякі» звучить у цьому контексті дещо зловісно.

Православна церква московського патріархату в Україні, як і належить департаменту міністерства закордонних справ Росії, залишається осторонь ушанування пам’яті жертв Голодомору. Священиків цієї церкви на роковинах цієї трагедії в Луганську я бачила тільки одного разу – у 2008 році. Але є і серед них порядні люди, для яких правда вища за вказівки з Москви. Ось що, наприклад, написав про етноцид українців протоієрей Микола Забуга: «Как ни горька правда, но нужно признать, что в период 1932-1933 годов была предпринята попытка уничтожения не просто отдельных непокорных, но попытка стереть с лица земли целую культуру, менталитет, особый образ жизни народа, который никак не соглашался расставаться со своими религиозными и частнособственническими «предрассудками».

Час, що минув з тих далеких часів нашої національної Голгофи, на превеликий жаль, не повернув українцям їхньої європейської ментальності. І це констатував усесвітньо відомий дослідник Голодомору Джеймс Мейс: «Саме тому вивчення політичних причин голодомору може і повинно відігравати важливу роль в усвідомлені істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут сьогодні і що може трапитися завтра».

Так чесно про наслідки цього етноциду в Україні висловилося лише двоє вітчизняних інтелектуалів. Іван Дзюба зауважив, що після 1933-го року історія України пішла вниз. А Вадим Скуратівський був іще більш щирим: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний кремлівськими сатанистами голодомор 1932-1933 років унеможлив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетничками-українофобами підступна акція».

Тільки вже з цих висловів велетів інтелекту стає зрозумілим, чому наша держава на 22-му році своєї незалежності й досі залишається лише умовно незалежною.

Метастази Голодомору в нашому сьогоденні

Для того, щоб виявити їх, треба пильніше придивитися до тих ментальних зламів, що відбулися в результаті етноциду української нації в 1933 році. Так, руйнація системних зв’язків усередині українського етносу означає ніщо інше, як утрату нашим народом «чуття єдиної родини», без якого уявити собі здорову повноцінну європейську націю неможливо. Таким чином, українці внаслідок Голодомору втратили національну самосвідомість і самоідентифікацію. А без цього вже ніякі закордонні гранти не допоможуть нам розбудувати громадянське суспільство, скільки б їх і як довго Україні не виділяли приватні та державні структури країн Заходу.

Усім їм хотілося б нагадати мудрий вислів одного з батьків французького націоналізму Шарля Морраса: «Нація являє собою найбільше з існуючих громадянське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його – і ви оголите індивіда. Він утратить усе – захист, підтримку, допомогу». Саме так, сам на сам зі своїми проблемами і животіє сьогодні абсолютна більшість українців у нашій країні, радіючи з приводу негараздів своїх сусідів та співробітників. Саме тому так легко і невимушено було розбудовано за лічені роки громадянські суспільства Польщі, Чехії та країн Балтії, що з титульними націями там було все гаразд.

Перетворившись унаслідок етноциду з вільних хазяїв на колгоспних рабів, українці набули всіх огидних ментальних рис останніх, які, як відомо, наближають людину до тварини. Раб, як і пес, тим більше слухається свого хазяїна, чим жорсткіше той хазяїн ставиться до нього. Саме тому в постгеноцидній Україні так швидко здувся політичний рейтинг Ющенка та «Нашої України» і так поволі опускається він в Януковича та Партії регіонів. Особливо в тих регіонах, де останні мають свою представницьку владу, яка дозволяє їм застосовувати на кожних виборах адмінресурс у необмежених масштабах, що викликає в ментальних рабів не спротив, а лише послух та повагу до тих господарів життя.

Тут саме час згадати вислів з цього приводу класика світової політології Макіавеллі: «Людина, яка мріє лише про шматок хліба (у прямому розумінні цього слова), не може бути повноцінним громадянином і адекватно реагувати на те, що відбувається в державі».

Як тут не згадати, як наше суспільство відреагувало на ув’язнення Юлії Тимошенко, підписання харківських угод та Закон про мови Ківалова-Колесніченка. Хіба можлива була б така реакція на щось подібне в Польщі чи Литві, з якими ми кілька сторіч знаходились в одній державі й ментальністю від литовців та поляків нічим не відрізнялись. Нас з ними розвів по різні боки духовного кордону між Європою та Євразією саме Голодомор.

Невипадково ніхто і ніщо не може подолати й тотальну корупцію в Україні. І марні тут сподівання на те, що, як тільки з’явиться в нас свій Саакашвілі, то корупцію буде подолано. Не буде, бо корупція в Грузії та Україні має різну природу. Якщо колишня курортно-мандаринова республіка була просто трохи розбещена радянською владою починаючи зі сталінських часів, то з Україною все набагато складніше.

Голодомор-етноцид розтрощив ментально українську націю на окремі сім’ї. Внаслідок цього в нас відсутнє почуття національної солідарності. Саме тому українці з легкістю давали, дають і даватимуть хабарі за свої незаконні пільги, посади, місця та привілеї, зовсім не замислюючись над тим, скільки їхніх співгромадян унаслідок цього не отримають їх законно. Тому, коли державні вповноважені будуть їм про все це розповідати, ефект у порівнянні з грузинським виявиться нульовим. Бо грузини, на відміну від нас, є здоровою, солідарною нацією.

Саме внаслідок етноциду української нації вона стала частково російськомовною, що, за класиком філософії ХІХ сторіччя Джоном Стюартом Мілем, і стало причиною її суспільно-політичного розколу: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже, визначають прийняття політичних рішень, будуть різними в різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій». Уже тільки ця цитата знаного англійця свідчить про те, що той був дещо мудріший та розумніший за наших ківалових-колесніченок, які волають про те, що двомовність є великим благом для України.

Зовсім невипадковим є й непереборний потяг українців до будь-яких владних посад. Він викликаний нічим іншим, як інтуїтивною постгеноцидною потребою гарантувати свою присутність під час наступної державної екзекуції на боці її виконавців, а не жертв, як у 1933-му році. Так, становлячи лише 20% населення колишнього СРСР, українці на час його розпаду складали 66% прапорщиків, старшинського та сержантського складу Радянської Армії і 31% союзної міліції.

Та ж таки земельна реформа зайшла в Україні в глухий кут не лише внаслідок недолугого законодавства та владних інтриг. Сьогодні наші селяни мають можливість працювати на своїх земельних паях та жити з цього. Цього не відбувається зовсім не тому, що на українському селі переважають літні люди, хоча б тому, що майже в усіх них є працездатні діти в наших містах.

Куди більш вірогідною тут виглядає версія дослідниці Голодомору Ганни Горинь: «Жорстоко і назавжди було розірвано тяглість поколінного досвіду. Втратилися давні господарські культурні орієнтації, що призвело і до втрати культурного спадкоємництва. Совєтська система, убиваючи в українському селянинові свідомого вольового господаря своєї землі, планово виховала покоління людей безініціативних, бездумних, яких задовольняє рабське животіння. Криза і терор над селянином породили кризу людини, власника, господаря». Ось чим постгеноцидний український селянин докорінно відрізняється не тільки від селянина польського, але й від традиційно українського.

Отож, з постгеноцидного багна Україну навряд чи зможуть витягнути рецепти польських реформ чи традиційні закордонні гранти. Дуже вже в нас ексклюзивна історія, на відміну від країн Центральної Європи чи Балтії. Тому і наш шлях у правове демократичне майбутнє має бути дещо іншим. Але це вже тема окремої розмови.

В рамках кампанії “Не купуй російське” під час святкових заходів до Дня Незалежності в Києві, Одесі, Житомирі та Дніпропетровську активісти Громадянського руху “Відсіч” розпочали поширення листівок із закликом не купувати товари російського виробництва. Надалі поширення таких листівок буде проходити у всіх регіонах України.

Нагадаємо, що причиною цієї кампанії стало як блокування Росією ввезення українських товарів на свою територію, так і низка інших недружніх кроків Росії стосовно України. Незважаючи на запевнення Міністерства доходів та зборів про те, що російська митниця з 19-го серпня працює в звичайному режимі, є очевидним, що ця спроба економічного тиску на Україну з боку Росії є далеко не останньою.

Активісти закликають усіх небайдужих громадян долучитись до поширення листівок із закликом не купувати товари, виробником або дистрибютором яких є Росія. І пропонують натомість купувати товари неросійського (по можливості – українського) виробництва. Кожен громадянин України може долучитися до бойкоту і впливати на політику Росії щодо нашої держави гаманцем.

Варто також знати, що під час вибору товару слід звертати увагу на російські фірми і товари, що вироблені в Росії. Тут слід бути уважними, оскільки трапляється, що товари однакового виду виробляються і в Росії, і в Україні. Наприклад, десерт “Растішка” 45 г в одному супермаркеті – російського виробництва, а в іншому – українського. Або питний йогурт “Активиа” зі смаком яблука-чорниці-журавлини виробляється в Росії, в той час як аналогічна пляшка питного йогурту, тільки зі смаком злаків, виробляється в Україні. Через такі випадки потрібно не тільки дивитися на перші цифри штрих-коду країни-виробника, а й пильно слідкувати за етикетками товарів.

Якщо Ви бажаєте допомогти в організації бойкоту російських товарів – заповніть будь ласка цю форму.

Зробити пожертву на кампанію можна через:

Приватбанк (картка):  5211 5374 1408 3761 (Решетняк Борис Сергійович)

Последнее для человека, который хочет войти в историю – важно. Ведь когда с твоим мнением считаются, это значит, что тебя не только уважают, но и считают твою точку зрения умной и важной. И вот тогда тот, кто шел к власти – удовлетворен. Его признали.

У Януковича, что привык получать власть нахрапом и силой, считая, что любого можно купить или запугать, не получится войти в историю великой личностью. Будучи диктатором и уверенным в том, что власть – это деньги, отобранные у всех, он так и не понял, что деньги – это не уважение. Можно обокрасть мир, но мир все равно отправит такого индивида грузить дерьмо. И тут с миром не поспоришь, поскольку в историю входят личности, кои для своих государств (даже если это вредит другим странам) сделали что-то очень положительное.

Если взять, к примеру, Чингисхана, то он, будучи завоевателем, именно для своего народа делал только позитив. Да, он уничтожал других, он завоевывал народы, вел себя по отношению к другим народам мерзко, но свое войско он – берег. Вот и вошел в историю. Не одной строчкой, не диктатором, а – завоевателем.

Янукович же, решив, что, получив власть, обрел дармовую рабсилу для своей личной наживы, довел страну до полного экономического коллапса. Совсем не разбираясь в экономике (а, может, и не зная алфавита), он уверен, что если он набьет свои карманы и закрома своих детей деньгами, то все остальные должны пасть ниц. Да вот только Меркель, Обама, да и Путин, показали дважды несудимому, что владение деньгами не дает преимущества быть первым принятому ко двору. И для Януковича это – шок, поскольку выходит, что его с его награбленными миллионами и миллиардами все мировые лидеры видели в гробу в белых тапочках. Учитывая же, что Янукович и дальше ведет политику не развития страны, а обдиралова народа, то и дальше его будут воспринимать как детскую неожиданность, с которой приходиться мириться, но которая обязательно пройдет.

Янукович, запустив через своих малообразованных, но с полученными дипломами (кои мозгов не добавляют, но набавляют спеси) младореформаторов систему, что уничтожает экономику страны, все еще уверен, что отобрав у народа деньги – он чего-то достигнет. Да, можно быть царем в сортите. Но это не значит, что за его пределами тебя тоже будут считать царем. Янукович, что в последнее время поставил на выжимание денег из народа (а не на развитие экономики), все никак не поймет, что НЕЗАВИСИМОСТЬ – это внутреннее состояние, и оно не зависит от денег и от его, Януковича, желаний.

Как бы Януковичу ни хотелось, но не все продается и покупается. И он может надорваться в нужнике, но так и не станет великим президентом, поскольку личное обогащение – это не пример достижения успеха страны.

К сожалению, Янукович не смог побороть в себе алчность и зоновские стереотипы. А вокруг него такое же дерьмо, что только в деньгах и мнимой власти видит свое превосходство. Но ведь власть, она и взаправду мнима. Сегодня есть, а завтра – участь Чаушеску. Так, может, кто-то в среде гопников, воров, проходимцев, приспособленцев и транжир все же подумает о будущем???

Но народ Украины – мудр. Да, он не оправдывает надежды оппозиционеров (считающих, что народ мечтает, чтобы они сели на денежные потоки, а не изменили жизнь в стране) и не покоряется власти (хоть и не бунтует, в одночасье вытягивая на расстрел выдающихся гопников из ПР и путинских провокаторов), но он все понимает. И за последнее время в стране все больше тех, кто осознает, что такое НЕЗАВИСИМОСТЬ СТРАНЫ. И ни Янукович, ни кто другой уже не может повлиять на то, что народ желает жить лучше: без гопоты, уголовников, воров и прохиндеев. Мораль начинает брать верх. Пусть чуть-чуть, но – побеждает.

А Янукович так и не поймет, что он для народа – пустое место. И первым вопросом, которым задаются люди при встречах, звучит: зачем дураку власть, ведь все равно в историю войдет дураком, зеком и диктатором? Ну и взаправду, зачем???

Лина ТЫХА,

«К и з-ы»

Самое страшное  – это не смерть. Самое страшное – это когда уже поздно…

Поздно любить человека, который когда-то любил тебя, а сегодня уже привык к другому и, «благодаря» именно тебе, совсем в этой жизни разучился любить, тебя тоже…

Поздно любить и понимать родную мать, потому что ее просто на этом свете уже нет…

Поздно захотеть посмотреть с  отцом  футбол или пойти с ним на рыбалку, ибо он, твой отец, так долго от тебя этого ждал, что теперь просто не в состоянии поверить в твою искренность, и он сам уже ничего от тебя не хочет…

Да, у каждого из нас есть свое ненавистное «поздно», которое клещами сжимает за горло в минуты нашего одиночества…

Иногда, как на исповеди, мы делимся этим своим «поздно» с незнакомыми нам людьми, случайными в этой жизни попутчиками, но ничего не помогает. Не правда, что время лечит все раны… И мы продолжаем жить дальше с тем, что могло бы с нами никогда не случиться, если бы заранее знали результаты своих ошибок… 

В поезде в Санкт-Петербург я познакомился с бывшим воином российской армии, бравшим когда-то Грозный. Молчаливый сосед по купе после нашего с ним мужского застолья вдруг стал откровенно выливать свою боль:

- Подвал мы забросали гранатами, но среди мертвых не было ни одного боевика, вообще ни одного чеченца – все русские… Женщины, старики,  дети… Чеченцы знали о штурме федералов и всех своих предварительно из города эвакуировали… А наши танкисты, наступая на город, в упор расстреливали его жилые дома, чтобы пехота несла меньше потерь. Мы же, пехотинцы, не входили в развалины, пока не забрасывали их подвалы гранатами… И я никогда не забуду мертвые лица тех, русских грозненцев, которых я убил, но, к сожалению, ничего уже  изменить нельзя…

Нет, не всегда за ошибками частного характера стоят только частные судьбы. Нередко и трагедии целого народа. Здесь я о наших украинских выборах во власть. И нет у меня никакой жалости к тем, кто вчера отдавал мою судьбу, судьбу моих близких и всей моей страны в руки, скажем, того же Тигипко, а сегодня громче всех его проклинает. Ибо ввести в обман можно только лишь согласных быть обманутыми. Что уж теперь каяться?

Как часто на волне мести или патриотизма, не следуя здравому смыслу, мы вливаемся на том или ином «майдане» в бурлящий эмоциями поток пресловутого большинства, а потом каемся в своей глупости, поздно понимая, что опять тебя пошила в дурни твоя лукавая власть… 

Главное правило любого оккупанта: «Разделяй и властвуй!» Пользуются им и все, рвущиеся к власти, негодяи. В 1917-м один из них, лысый и картавый, разделил нас на классы, а сегодня его выкормыши делят на языки… И пока завтра на Украине вновь не грянул гром барабанов очередной избирательной кампании, заглушающий вокруг себя все живое и разумное,  давайте попробуем  сказать подонкам, разрывающим  Украину пополам, о том, что мы, украинцы, есть единый и неделимый народ!  Что русскоязычный украинец любит свою Родину не меньше, чем его украиноязычный соотечественник, и в подтверждение тому, хочу рассказать  историю, случившуюся со мной в те времена, когда любить Украину можно было только по-советски…

Было это в армии. После учебки в Остре (Черниговская область) я попал в испытательный танковый батальон, в состав которого штаб армии, находящийся тогда в Днепропетровске, отобрал  самых лучших молодых танкистов из всех танковых полков, базирующихся на Украине.

В то время каждое воинское подразделение максимально формировалось на интернациональной основе. И никогда так не было, чтобы любое воинское подразделение Советской Армии состояло из представителей одной национальности. Как случилось, что весь наш батальон представляли, кроме двух грузин и одного азербайджанца, лишь украинцы? – сказать не могу, но это произошло.

Поездом «Днепропетровск — Барнаул» нас, уже испытателей, отправили в Тоцкие лагеря Оренбургской области, где в 1954-м был произведен первый в Советском Союзе наземный атомный взрыв…

В Тоцке нас разместили на верхнем этаже танкового полка. Подчинялись мы только Москве и были под «двумя нолями» – то есть совершенно секретными. Танк, который нам предстояло испытывать – тоже был засекреченным и на вооружении еще не стоял. Поэтому любые контакты, даже с военнослужащими из других подразделений, нам были запрещены. Но в первый же вечер, с целью обобрать, избить и восстановить свою власть над прибывшей из Хохляндии молодежью,  к нам поднялись местные «деды». И мы, 120 «молодых» украинцев, так их отделали, что они не могли самостоятельно встать на ноги и убраться прочь… По дивизии мгновенно пронесся слух о «бандеровцах», избивших всех дедушек-танкистов, и дневальные дивизии стали на ночь запирать двери своих казарм на швабру, опасаясь нападения украинцев… 

После этого не только в нашем полку, но и во всем Тоцке «хохлы», стали до самого окончания своей службы не просто неприкасаемыми, а теми, кого боялась вся местная «дедовщина». Благодаря нам, здесь уже никто не смел обидеть любого молодого солдата-украинца. То есть мы  стали практически теми же запорожцами, только уже в степях Оренбуржья, к которым всегда за помощью и защитой могли обратиться их земляки, призванные служить в эту Богом забытую глубинку России.

В расположении нашего батальона был телевизор. Когда он показывал новости, имеющее отношение к Украине, все хлопцы пулей слетались к его голубому экрану, и радости не было границ! Не важно, что показывали! С жадностью смотрелось все! Даже то, к чему дома и за уши бы не притянули. Вот уж где хор имени Веревки с его «Реве та стогне Дніпр широкий» становился дороже любимых битлов…

На гражданке я был музыкантом и в своем батальоне тоже организовал солдатское ВИА (вокально-инструментальный ансамбль). Когда же встал вопрос о репертуаре -  мы, никогда ранее не говорившие по-украински на Родине, на российской земле стали вспоминать, прежде всего, украинские песни. Но оказалось, что от начала и до конца никто из нас, «східняків», не знал ни одной песни на рідною мовою…

Из сложившейся ситуации вышли следующим образом: кто-то вспомнил тот или иной куплет, кто-то знал припев. Писали домой письма с просьбой к друзьям и близким прислать нам тексты, кассеты с украинскими эстрадными песнями, и в программе нашего ансамбля зазвучали практически все популярные в те годы песни Украины.

В свободное от маршей и стрельб время, а главной задачей у испытателя было только одно: «техника на износ», наше ВИА концертировало по всему Поволжью.

Однажды, с приличным опозданием, нас привезли в какой-то населенный пункт, и устанавливать аппаратуру пришлось уже при зрителях, заполнивших до отказа концертный зал сельского клуба.

Через служебный ход первыми, как всегда, мы притащили на сцену барабаны. Устанавливаем их и слышим (твою мать!), а за кулисами зритель «гомонить українською»! Вначале подумали, что это нам почудилось. Подошли к закрывавшим сцену кулисам, прислушались.

- Українською!

 - Хлопці! Де ми? Вони ж говорять українською!

Как? Почему? В глубине России, в сердце оренбургских степей, в забытом Богом и людьми уголке, накрытом когда-то атомным взрывом, из которого предварительно эвакуировали местное население, состоявшее в основном из мордвы, чувашей и татар,  стоял самый настоящий украинский гомін!

И нас, украинских, но русскоязычных пацанов, тоскующих на чужбине по родному дому, солдат-музыкантов из Днепропетровска, Донецка, Харькова и Луганска – здесь, в России, охватил самый настоящий мандраж от того, что на этот раз мы должны будем петь не перед впадающей в экстаз от украинской «Ти ж мене підманула» кацапнёй, а перед своими же земляками!!!  Украинцами!!! Неизвестно по каким причинам, но оказавшимися в этой чертовой оренбургской степи, из которой, если бы только разрешили!, я бы ушел на Украину пешком! Только бы домой! Только бы домой!!!

Концерт проходил, казалось бы, как обычно: артисты, зрители, аплодисменты. И все же что-то было не так! С каждой украинской песней зал становился тяжелее, как небо перед грозой, затягивается свинцовыми облаками… Нет! Это была благодарная к нам публика, может быть, даже самая благодарная из всей, ранее нам аплодировавшей, но это был совсем не тот зритель, которого мы знали когда-то. Здесь все было не так! НЕ ТАК! Не было смеха, не было в наш адрес реплик с мест, никто не разговаривал друг с другом – ни во время нашего выступления, ни в паузах между песнями, что обычно всегда сопровождает любой концерт. Здесь было нечто, что отрезвляло нас до неизвестного нам ранее чувства… Отрезвляло настолько, что от этой трезвости становилось не по себе…

В конце каждого из наших выступлений мы везде и всегда пели песню неизвестного мне автора 70-х, в которой были такие слова:

Коли на чужині душа з суму мліє,

Я згадую край свій, де друзі, сім’я.

Моя Україно, ти матінко рідна,

Любов незгасима, веселка моя.

Від Чорного моря до сивих Карпат

Лунає повсюди ця пісня моя.

Моя Україно, ти матінко рідна,

Любов незгасима, веселка моя.

И на этот раз песня неизвестного нам автора про «Веселку-Україну» полилась из наших уст к нашему такому нежданному в этих местах зрителю.

Гробовую тишину концертного зала, один за другим, стали разрывать нечеловеческие крики человеческих душ! В основном это были старухи, которые друг за дружкой начали терять над собой контроль и в своих рыданиях уже не стеснялись никого. Их мужья-старики, стиснув зубы и кулаки, плакали молча. Их дети и внуки, знавшие о своей Родине, об Украине,  только с рассказов своих родителей, сидели с бледными лицами в глубоком молчании…

И вдруг одна из старух поднялась со своего места и стала пробираться к сцене, крича нам только одно:

- Синочки мої! Я з Херсонщини!

В унисон ей, пытаясь докричаться не то к нам, не то к самой Украине, выплескивая из раненых своих сердец и душ страшную боль, каждая из женщин стала кричать нам о своей малой Родине:

- А я з Полтавщини!

- Я з Львівщини!

- Я з Сумщини!

- Я з Волині!

Все они, эти обезумевшие старухи, облепив сцену, тянулись своими высохшими от тяжелого труда руками к нашим солдатским сапогам, как к самому родному и желанному, потерянному когда-то в этой жизни, и благодаря нежданному случаю, вновь обретенному…

Столько лет прошло, целая жизнь, а я до сих пор не могу спокойно вспомнить концерт для тех, кого когда-то большевики вывезли с Украины и выбросили посреди Оренбуржья, оставив хохлов выживать под открытым небом…

Но поверьте! Судьбы героев моего рассказа были бы совершенно иными, если бы украинские политики той, послецарской Украины: и Грушевский, и Петлюра, и Махно, и Бог еще знает кто – были бы едины не ради своих личных амбиций, а ради будущего своей страны, своей Украины и ее народа. Но этого, как вы знаете, не случилось…

Сегодня мы живем в Украине, которую политики вновь между собой разделяют, дабы властвовать: если не над ее западом, так над ее востоком и югом. Эти люди забывают, что история любит повторяться и жестоко наказывать своих двоечников. Поэтому, пока не поздно, нужно издать соответствующий закон и в судебном порядке прекращать практику деления украинцев на восточных и западных! Чтобы новая «сибирь», новая «степь» России,  опять не стала для нас, новых неразумных сыновей Украины, местом встречи, которое изменить уже будет нельзя, ибо потерять независимость намного проще, чем опять ее обрести.

Геополитик и публицист
Валерий ЛЮБЧЕНКО
для Politica-Ua

Яке місце посідає день здобуття незалежності в календарі пересічного громадянина? Нещодавні дослідження Центру Разумкова, напевно, мають засмутити скульпторів вітчизняної державності. Лише трохи більше ніж 15% вважають цю дату великим святом. Близько 30% вдоволено сприймають його як зайвий вихідний. Майже 46% ставляться до нього так само, як і до інших офіційних торжеств. Тобто з відомою часткою байдужості й наростаючою часткою роздратування.

Математично вивірені виміри соціологів і власні суб'єктивні враження дозволяють говорити про День Незалежності як про "свято, яке завжди з собою". Меншість, для кого
24 серпня — справді віха в історії, воліють не виставляти напоказ патріотичну сентиментальність. Чи то соромляться жовчних циніків, чи то побоюються агресивних дурнів. У більшості цей синьо-жовтий день календаря викликає не більше емоцій, ніж День працівника вітчизняної харчової промисловості або Міжнародний день ліквідації рабства. Але кожен, сам того не відаючи, носить вкарбоване в душу невидиме тавро — татуювання "24.08". На згадку про день, з якого почався процес повільного навчання населення мистецтву бути незалежним від власної держави. Мрії про свободу країни, досить абстрактні, але цілком щирі, не пройшли випробування дійсністю. Реальність викликала до життя державу, вільну від турботи про громадян. І громадян, вільних від турботи про майбутнє держави. Кожен живе, як може, і виживає, як уміє. Держава намагається "розвести" всіх, і всякий сподівається "кинути" державу. 

Вододіл, завважуваний соціологами у відповідях респондентів на більшість стратегічних запитань, дозволяє говорити про відсутність єдиної повноцінної нації. Яка живе спільними інтересами і поділяє загальні цінності. Не те щоб байдужість, а, швидше, відсутність діяльного інтересу суспільства до того, що відбувається сьогодні й очікується завтра, свідчить про те саме. 

Відсутність повноцінної держави — наслідок відсутності нації. У новітній історії України гостро бракувало зухвалості й гордості, інгредієнтів, без яких немислиме створення народу і творення країни. Ні, не те щоб ми своєю країною не пишаємося, але ця гордість має ситуативний, декоративний, побутовий характер. Один іноземний політик, який часто буває в Україні, у приватній розмові назвав наш патріотизм "незобов'язуючим". Натхненне обгортання синьо-жовтими прапорами після тріумфу Кличка або виграшу футбольної збірної затишно сусідить із байдужістю, яка супроводжує черговий акт знущання над національним прапором. Суспільство великодушно прощає і російського блазня, який публічно називає державний прапор "трусами Ющенка", і американського сатира, який дозволяє собі привселюдно мочитися на символ країни. Не ту країну назвали Гондурасом. Там наруга на прапором стала приводом для початку війни із Сальвадором.

Свого часу Адам Міхнік назвав "польський гонор" однією з головних причин успіху "Солідарності" і водночас однією з основних рушійних сил польських реформ. Під "гонором" він розумів, насамперед, готовність довести, всупереч сумнівам, і бажання зробити, всупереч обставинам. 

Справжній масштаб особистості вимірюється силою її прагнення залишити слід в історії. Сила бажання де Голля повернути Франції велич дозволила де-факто країні-колаборанту стати де-юре країною-переможницею. Позірна нездійсненність завдання тільки додавала йому азарту. Невгамовна зухвалість безстрашної особистості розбуркувала заснулу гордість переляканих націй. "Натиск  краще, ніж обережність, бо фортуна — жінка, і хто хоче з нею ладнати, повинен бити її і кОпати — таким вона піддається швидше, ніж тим, хто холодно береться до роботи, — писав великий Макіавеллі в безсмертному "Державці". 

Згідно з академічними теоріями, масштаб завдань, які постали перед країною, сприяє народженню або пробудженню масштабних особистостей. Появі геніїв, які, за влучним висловом Фазіля Іскандера, "видають за корінну властивість народу такі риси, які йому найменш властиві, але найбільш необхідні". Упевненість особистості в успіху безнадійної справи заражає гордістю апатичних громадян. Народ, непомітно для себе, здатен приростати до того не притаманними йому чеснотами.

Роздуми — найкращі ліки від нудьги, дія — найкращі ліки від страху. Осмислена дія, помножена на бажання залишити слід в історії; зухвалість, помножена на розум, — найточніші рецепти успіху. Веймарська республіка, породжена як схема обережних начотників тихо розсипалася як картковий будиночок. Нацизм, створений зухвалим фанатиком, гучно впав подібно до диявольської Вавилонської вежі. Побудована на згарищі рейху держава — пам'ятник тим, хто поєднав розрахунок і відвагу. Ерхард мріяв довести, що на руїнах можна створити економічну досконалість. Аденауер мріяв стерти зі світової пам'яті уявлення про німців як про націю жорстоких войовників, замінивши його образом майстровитих творців. Дві, здавалося б, безнадійні мрії. Які з'єдналися. Поєднавши зухвалість і тверезість. Об'єднані бажанням повернути, здавалося, навіки втрачену велич Німеччини. 

Фігуру, що бачить як мету перетворення держави на сімейний бізнес, очікує доля Трухільо. Персонажа, який мріє зжерти все, що бачить, — "слава" Бокасси. 

Можна лишень припускати, чому так швидко скінчився запас зухвалості тих, хто стояв біля витоків української незалежності. Чому амбіційне завдання — написати нову історію нової держави виявилося непосильним для тих, хто здавався достойним. Але їхній страх не втратити того, що є, швидко й очевидно зламав бажання побудувати те, про що мріялося. 

Державне будівництво надто вже скоро перетворилося на квазінауку, механістичний процес, позбавлений душі, нерву, польоту, поезії. На зміну ідеям прийшли схеми, творців і трибунів замінили піарники й маркетологи. Масштабні задуми поступилися місцем офісному креативу. Панівною ідеологією став цинізм, "освічена хибна свідомість", за визначенням філософа Петера Слотердайка. 

Вирощені на такому комбікормі еліти здатні на інтриги, але не готові до перетворень. Вигодувані клонованими прийомами політики готові відвоювати владу або зберегти її, проте досягнення величі не значиться в їхніх записниках. А без цього невпинний процес будівництва-облаштування держави позбавлений бацили "очуднення", яка перетворює ремесло політиків на творчість народу. Переплавляє бунтівливу зухвалість одинаків у войовничу гордість мільйонів. 

Сумно, але факт — останнім масштабним державним діячем у цій країні залишається Леонід Кучма, який стартував із запитання, що йому будувати. Він, з його суперечливими задумами й сумнівними методами, був останнім, хто намагався щось довести. Собі, країні, світу. 

Всі інші, на жаль, пов'язували державний інтерес з особистою вигодою надто вже швидко й щільно. Кволі надії не витримували близького знайомства з колючим дротом бізнес-реалій.

Нині в протестному співтоваристві суперечка: що важливіше — створення чіткого плану дій чи формування ордену надійних однодумців? І те, й інше, напевно, важливо. Але і в тому, і в іншому, очевидно, немає нагальної потреби. Ніхто не переконає мене в тому, що в Україні дефіцит мудреців або патріотів. У дефіциті — віра й безстрашність, які перетворюють плани на спосіб дії, а переконання — на спосіб життя. Відсутність страху перед великими завданнями, дерзновенність задуму, щира впевненість в успіху, яка заражає всіх довкола і в природний спосіб створює те, що має називатися елітами. 

Здобуття цього — процес ірраціональний. І необоротний. 

Треба просто дерзновенно повірити в те, що ми можемо. 

Я вірю.

Сергій Рахманін