И хоть оппозиция в киевсовет не прорвались, а вот люди на на ментах отыгрались от души. По всей видимости царящая ненависть к власти вылилась непосредственно на головы и другие части тела украинских центурионов. Фотокадры избиения "бедненьких" ментов, смотреть всем...

Куча мала

Я тебе эту каску на ж..у натяну...

С приближением саммита «Восточное партнерство», по итогам которого Украина должна подписать Соглашение об ассоциации с ЕС, накаляются страсти в отношениях между Москвой и Киевом. 

Украинские власти с уже традиционным для них безразличием всячески стараются не замечать крайне нездоровой реакции северного соседа, пытающегося всеми правдами и неправдами удержать то ли «несуществующее государство Малороссия», то ли «95% оставшихся на обочине русских людей» от непоправимой ошибки – подписания Соглашения об ассоциации с ЕС. Следует заметить, что за последние месяцы реакция у Москвы на внешнеполитический курс хоббитов из Малороссии чересчур обострилась. Человеку, не ведающему тайныроссийской души может быть невдомек: с чего это за столь короткий промежуток времени Царь московский так невзлюбил киевского (пророссийского) ставленника, который еще совсем недавно отвалил такой гостинец в виде пролонгации базирования ЧФ в Украине?

Дабы понять нежелание малоросской власти вплотную заниматься с Россией братской интеграцией и резкую реакцию Москвы на такой отказ, необходимо прояснить ряд позиций. 

1. Догадывался ли хозяин Кремля о планах коварного единоверца из Малороссии?

Хозяин Кремля обязан не только догадываться, но и знать о планах и намерениях своего стратегического соседа, касающихся внешней политики. Для этого у него есть Министерство иностранных дел, Служба внешней разведки, различные научные центры и «институты стран СНГ».

Но, может, украинские плебеи что-то обещали московскому вельможе о Таможенном союзе? Да нет! Еще в январе 2011 года Виктор Янукович заявлял, что стратегической целью для Украины является интеграция в ЕС. В мае того же года тогдашний глава МИД Константин Грищенко заявил, что Киев надеется подписать с Европейским Союзом Соглашение об ассоциации. Это же намерение подтвердил Президент Украины в декабре 2011 года. В сентябре 2012 года тогда еще первый вице-премьер Валерий Хорошковский подтвердил, что Украина не намерена вступать в Таможенный союз, так как это закроет для страны путь на сближение с Европой. Помимо всего этого, существует законодательная база Украины (принятая ни сегодня и ни в прошлом году), которая ясно говорит о европейском векторе развития внешней политики страны.

Из выше изложенного можно сделать вывод, что хозяин Кремля обязан был знать о грядущем сближении Украины с ЕС.  

Но, анализируя последние действия Москвы, приходим к выводу, что Россия слишком великая страна, чтобы строить какие-то долгосрочные планы в отношении «недогосударства» Украина. И в целом поведение РФ в отношении Украины напоминает сиюминутные прихоти капризной женщины. При этом, вспоминая о своей важности, Москва любит устраивать показательные маски-шоу в отношении Киева: то пафосное отключение газа, то сырно-молочные войны, то шоколадное лицедейство в исполнении придворного шута из «Роспотребпозора».   

2. Сотрудничество Украины в рамках Таможенного союза крайне выгодно для экономики этой страны 

10-12 млрд. американских фантиков дохода для Украины обещали товарищ Глазьев в случае отказа от ЕС и сближения с Россией и… сумасшедшие, невероятно сумасшедшие скидки на бесподобный, свежайший, холодненький российский газ! Правда, они запамятовали напомнить, что взамен скидок на газ Украине придется отдать всю газотранспортную систему, как это уже сделали Беларусь и Армения. Но это мелочи, которые указываются неразборчивым шрифтом в конце брачного договора, которые «пиплу» не обязательно сейчас знать. И вообще, о том, кто будет принимать судьбоносные решения в будущем Евразийском союзе и какие у «малороссов» будут обязанности-повинности, братья-россияне предпочитают не упоминать. 

Помимо скидок на газ и беспошлинной торговли, малороссы, в случае братского союза с Москвой, смогут еще создавать с братьями старшими различные высокотехнологические устройства (скорее всего, по нанотехнологиям) в военной, аэрокосмической, машиностроительной отраслях. «А без союза  накроется вся промышленность Малороссии медным тазом», - говорит сам Царь московский, помощники царя, советники царя, научные институты царя и другие сердечные люди из Московии.

Но вот незадача. Другой друг Царя из Москвы – Батька - взял да испортил весь медок из бочонка под названием «Таможенный союз» ложкой свежей, добротной белорусской некоей субстанцией - арестовал  генерального директора «УралКалия» Владислава Баумгертнера. И что бы Вы думали? Чисто случайно, на следующий день политические клоуны из «Роспортебпозора» нашли несоответствия в качестве молочной продукции, поступающей из Белоруссии. Так как Батька российского вора не отпустил, на следующий день опять происходит случайность: российская «Транснефть» сообщила, что в сентябре сократит поставки нефти в Беларусь на 400 тыс. т (25% от запланированных 1,6 млн т) «из-за необходимости ремонта трубопровода в этом направлении». В Минске намека не поняли, посчитав, что «вор должен сидеть в тюрьме». В свою очередь Царь прикинул, что будет по-товарищески сотворить еще одну, третью (ведь Б-г Троицу любит!) случайность: ограничил ввоз белорусской свинины, пополнив список экономических мер в отношении соседа и партнера по Таможенному союзу.

Для тех, кто верит в случайности с Белоруссией, можно привести  более конкретные примеры.

Например, у Казахстана с 2011 года отрицательное сальдо торгового баланса со странами Таможенного союза увеличилось на 1.3 млрд. дол. США, а объем торговли с ними упал на 4%. Средние таможенные пошлины с 5% подскочили до 16%. Как результат, взлетели цены на товары, которые производятся с импортных комплектующих. С 2011 года цены на гречку возросли в 2.5 раза, говядину – на 40%, сахар и подсолнечное масло – в 2 раза. Теперь Казахстан меньше торгует с остальным миром и больше - с Россией, Белоруссией  и другими странами СНГ, что приводит к снижению импорта технологий.  Чаще всего казахи выражают недовольство ценами на бензин, который стал дороже на четверть в результате так называемого выравнивания цен в Таможенном Союзе. Кроме того, 25 апреля этого года президент Казахстана Нурсултан Назарбаев раскритиковал стремление Москвы использовать Таможенный союз как средство достижения своих внешнеполитических целей на постсоветском пространстве.

Что касается Украины и Таможенного союза, то здесь следует остановиться на страшилках российских обозревателей и политиков о том, что Россия будет не заинтересована в реализации совместных проектов, в т.ч и в сфере ОПК.

Ребятушечки! Россия давно уже ни в чем не заинтересована в Украине, кроме того, что она уже купила или еще может купить. В сфере оборонки есть конкретный указ руководства царства на обеспечение полной независимости от поставок заграничных производителей. Однако в силу тугости мысли российских специалистов и госчиновников этого за 22 года еще во многих отраслях промышленности сделать не смогли, но упорно пытаются. И если, например, николаевская  «ЗОРЯ»-«МАШПРОЕКТ» пока еще делает силовые установки для российских боевых кораблей, то в скором времени эту работу планируют передать российским предприятиям.

С «Мотор-Сич» вообще – песня! Предприятие разрабатывает двигатели для российских вертолетов, а Царь в отместку за сотрудничество «Малороссии» с НАТО начинает покупать НАТОВСКИЕ французские двигатели! Реализация проекта Ан-70 также всячески тормозится российской стороной. Газотранспортных коридоров Володька вокруг Украины построил, столько, что пока газа в таких объемах не добывают. Это ведь ничего, что в обход получается дороже, с наполняемостью проблемы, да и европейцы еще ввели Третий энергетический пакет. Зато в обход! Приводить остальные примеры нет смысла в силу их множества и схожести.  Существует истина - Москва не будет субсидировать Украину. И все разговоры о том, что в случае подписания Соглашения об ассоциации Москва перестанет что-то покупать в Украине, есть простым сотрясанием воздуха. Россия будет покупать то, что ей будет необходимо, а с учетом застоя научной мысли и особенностями географии покупать все равно что-то придется. 

Да, и о научной мысли. Согласно данным Министерства промышленности, науки и технологий РФ, в настоящее время доля России на мировых рынках высокотехнологичной продукции составляет 0,3% (в 130 раз меньше, чем у США). Ассигнования на научные исследования и разработки составляют 1% от внутреннего национального продукта РФ. В рейтинге научной грамотности населения Россия заняла 32 место из 38. Румыния на 30-м. СССР давал треть мировых изобретений. Россия растеряла эти позиции и производит сегодня меньше 1% наукоемкой продукции. По числу научных публикаций Россия уступает уже Индии, в несколько раз - Китаю. С 2004 по 2008 год российские ученые опубликовали всего 2,6% от общемирового количества научных работ, это чуть больше Голландии (2,5%). По числу статей на 1000 человек населения Россия уступает не только лидирующим странам Запада, но и Греции, Португалии, Южной Корее, Чехии и Польше. Россию обгоняет Турция и Иран. Что же, украинцам есть куда стремиться.

3. Зачем Москве Украина?

…Во втором туре конкурса «Россия 10» первое место занял Кремль в Коломне постройки 1531 годах. Правда товарищ Рамзан посчитал, что это не так и лидером должна была стать мечеть «Сердце Чечни» 2008 года постройки...  В связи с этим возникает вопрос: друзья, почему в Русском мире на федеральные деньги русского правительства строится такой архитектурный ансамбль религиозного характера, которого, наверное, и Византия не могла себе позволить? Почему пол-России вымерло, а бабло идет на юга.  Какой вы Русский мир, если в конкурсе «Россия 10» лишь из-за «технического сбоя провайдера» «Сердце Чечни» не заняла первое место?  

При этом различные люди, друзья и помощники Царя, рассказывают украинцам о важности сбережения Русского мира на территории «Малороссии», в то время, как это мир в самом царстве на ладан дышит. Зачем Москве Малороссия? Да для того, чтобы 40 миллионов православных хоббитов обеспечили России то, чем она пока есть в рамках Русского мира. В скором времени без Украины соборы и церкви царства в лучшем случае может постичь судьба Софийского собора Константинополя.

Россия вымирает. И у правительства нет системного подхода к обеспечению децентрализованного размещения населения страны. Укрупнение Москвы происходит за счет вымирания остальной России.  Нежелание правительства развивать средние города обрекает мелкие районные центры и деревни на депрессию и постепенное вымирание. По данным Всероссийской переписи населения, в среднем по стране насчитывается 36% деревень, где живет не более десятка человек. В центральной части РФ их — 46%. Почти в 20 000 деревнях и селах, расположенных в Центральном Федеральном округе, нет ни одного жителя. Быстрее всего вымирает Псковская область (в 1989 году – 845 291 человек, в 2012 году — 666 522). За ней в скорбном списке идут Тверская и Тульская, следом – Ивановская, Смоленская и Рязанская. Средний показатель вымирания для регионов, где доля русских составляет более 90% населения, оказался в 2010 году минус 7,0 на 1000 населения.

В то же время Царь Володька никак не может понять, что присоединение «малороссов» не решит проблемы исламизации его царства. Великая Россия – это не идея, способная поднять и сплотить дух русского народа. Это всего лишь лозунг. У Москвы нет идеи, которая тянула бы к себе другие народы. У Москвы есть только деньги, за которыми с гор спускаются небритые обезьяны со всеми печальными последствиями. И управы на них нет – сколько ты вертикаль власти не укрепляй, а Вовки на всех обезьян не хватит. Он может лишь перед камерами миллионеров и губернаторов драть да и говорить о русских людях, проживающих в «Малороссии».

Вот вам и логика: это ничего, что пока украинец идет на Запад, он превращается в такого себе недочеловека, обслуживающего свои сиюминутные потребности типа поесть-поспать, и мысли которого не выходят за пределы родного села. Если его помыть, причесать, заставить вспомнить настоящую свою историю, свой русский язык, в тот же миг недочеловек превратится в своего, русского государственного мужа, который все об Отечестве будет думать и Россию Великую строить. 
Ибо москвичи обленились, горцы – слишком гордые, а представители Средней Азии языка не ведают. 
Так что давайте смело, товарищи украинцы!

Павел Безпрозванный 
flot2017

У Києві завершився Перший міжнародний колоквіум з вивчення візантійських та давньоруських печаток "Сфрагістичний меридіан: Київ - Корсунь/ - ".

У конференції взяли участь найавторитетніші спеціалісти сьогодення з давньоруської та візантійської історії із шести країн світу - Жан-Клод Шене, Вів’єн Прижан (Франція), Вернер Зайбт (Австрія), Іван Йорданов, Ніколай Канєв та Тодор Тодоров (Болгарія), Валерій Степаненко, Олена Степанова, Віра Ченцова, Михайло Бутирський (Росія), Вера Булгурлу (Туреччина), Федір Андрощук (Швеція).

"Це перша за останні 15 років настільки представницька візантієзнавча конференція в Україні", – охарактеризував форум директор Кримського відділення Інституту сходознавства НАНУ Олександр Айбабін.

Учасники конференції на тлі монети з тризубом

Головним предметом обговорення на колоквіумі стали нові знахідки – раритетні печатки з колекції Музею Шереметьєвих. За словами професора Уральського федерального університету Валерія Степаненка, Олексій Шереметьєв зібрав одну з кращих сфрагістичних колекцій у світі.

Одна з печаток, що опинилася у центрі дискусій та була обрана у якості емблеми форуму, – із зображенням архистратига Михаїла (1080-ті рр.), власником якої був князь Олег Святославич, онук Ярослава Мудрого.

Печатка містить напис, який засвідчує, що князь повернувся із заслання з острова Родос на територію Тмутаракані у званні дуки – людини, яка приїхала керувати від імені Візантії.

Печатка митрополита Київського Максима - кілька десятиріч після знищення Києва Батиєм

"За кожною печаткою стояв документ, - наголосив кандидат історичних наук, науковий співробітник Музею Шереметьєвих Олександр Алфьоров. - На сьогодні найдавніший документ з історії нашої країни датується 1130-ми роками – це Мстиславова грамота, єдина, яка вціліла. Подальші документи – з ХІІІ століття".

За словами музейника, печатки доводять величезну писемну традицію, яка тут існувала.

Олександр Алфьоров

"Історична Правда" попросила Олександра АЛФЬОРОВА розповісти про деякі із презентованих на конференції печаток:

Печатка митрополита Київського Максима (1283-1305):

Печатка митрополита Максима

Митрополит Максим за походженням був греком і першим із Київських митрополитів, хто виїхав із Києва і переселився до Володимира-на-Клязьмі. Цей крок призвів до перенесення митрополичої столиці з Києва на північ, а пізніше - "розколу" Київської православної митрополії на дві частини - Київську і Московську. Канонізований у лику святителів православної церкви.

Печатка Архонта і Дуки Тмутаракані та Всієї Хазарії – князя Олега Святославича (Візантія – Київська Русь, 1080-і рр.):

Печатка Олега Святославовича

Олег Святославич – онук Ярослава Мудрого, засновник чернігівської гілки Рюриковичів - Ольговичів. Усе своє життя він провів, змагаючись за батьківський спадок. У боротьбі з іншими Рюриковичами першим з князів запросив половців собі на службу.

Здобуваючи свої володіння зброєю, Олег Святославич захопив Тмутаракань – осібну територію Київської Русі, що знаходилась частково на сьогоднішніх землях Криму і Таманського півострова. У Тмутаракані Олег карбував власну монету та використовував титул князя Тмутаракані, Зіхії та усієї Хазарії.

Тмутаракань (Крим і частина нинішньої Кубані) у складі Чернігівського князівства

Кілька років Олег провів у засланні на острові Родос, куди був відправлений за велінням Візантійського імператора. У "Слові о полку Ігоревім" Олега названо Гореславичем:

"Отоді за Олега Гориславовича Сіялись-росли усобиці… Той бо Олег мечем незгоду кував, Стріли розсівав по землі. Як ступав він в золоте стремено У Тмуторокані, — Дзвін той чув син Ярославів, Великий Всеволод, А Володимир князь у Чернігові Уші собі щоранку затикав..."

Печатка дружини Олега Святославича "архонтіси Русі" Феофано Музалон (1080-і роки):

Печатка Феофано - дружини князя Олега

Феофано Музалон походила з аристократичного візантійського роду. Її одруження з Олегом відбулось, очевидно, під час заслання Святославича з Київської Русі до Візантії. Ставши дружиною руського князя, Феофано так само стала титулуватись "княжною руською", що видно з її печатки.

Фото: Дмитро ЛАРІН

Попри певні кроки Румунії на шляху до переоцінки власної комуністичної спадщини, значна частина її громадян досі ностальгує за епохою Чаушеску

 

На Різдво 25 грудня 1989 року на території військової частини Тирговіште за рішенням наспіх зібраного трибуналу було розстріляно багаторічного керівника Комуністичної партії Румунії Ніколае Чаушеску та його дружину Єлену, другу за впливовістю людину в країні. Подружжю довелося на гелікоптері втікати з охопленого повстанням Бухареста, а потім автомобілем, аж поки їх не схопила армія. Румунія стала єдиною країноюЦентральної Європи, у якій комуністичний режим було скинуто в результаті повстання, а колишнього керманича страчено в жахливий спосіб.

Жорстка помста

У жодній іншій державі громадяни не відчували такої ненависті до комуністичного режиму. Румунія була однією з найбідніших країн у Європі, харчові продукти видавали за талонами, використання електроенергії та палива було лімітоване. Повновладним господарем у країні була спецслужба Секуритате, яка викрадала і вбивала незгодних. Культ особи «генія Карпат», як називали провладні медіа Чаушеску, не поступався за своєю силою культу Сталіна, однак набагато перевершував його за ідіотизмом. Чаушеску був у захваті від Кім Ір Сена та Мао Цзедуна й навіть намагався впровадити деякі східні рецепти «на шляху до кращого життя» в Румунії. Картинка заможного життя періоду розвиненого соціалізму з екранів телевізорів разюче контрастувала не тільки з реальністю, а й зі способом життя його родини, що потопала в розкоші. Інакше кажучи, Румунії кінця 1980-х років був властивий стандартний набір атрибутів комуністичного режиму, помножений на місцеву специфіку. Закони та здоровий глузд замінялися волею однієї людини та придвор­ної кліки.

Революція 1989-го стала переломним моментом в історії країни, яка провела вододіл між тоталітарним минулим і демократичним теперішнім. Утім, навіть після успішного скинення диктатора ставлення до комуністичного режиму та до особи Чаушеску лишилося неоднозначним. Частина населення вважає соціалістичне минуле нелегітимним і кримінальним, інші ж, особливо в часи економічної кризи та пошуку уявного відчуття соціальної захищеності, з ностальгією озираються на той період.

У всіх країнах Центральної Європи комуністичне минуле було переоцінено та засуджено, і Румунія тут не стала винятком, хоча й робила це не так системно й послідовно, як решта.

Невдовзі після повалення диктатури в країні було заборонено Компартію, хоча колишні партійні функціонери швидко пристосувалися до нових умов і зберегли контроль над багатьма сферами країни. Суспільство час від часу вступало у фазу гарячих дискусій, однак держава уникала активних кроків на шляху до переоцінки комуністичного минулого. Наступники румунських червоних, що були при владі у 1990–1996-му та 2000–2004-му, блокували всі подальші ініціативи у цьому напрямі.

Символічне засудження

Ситуація змінилася 2006 року, коли країна готувалася до вступу в ЄС. Із метою наближення до європейських стандартів політики пам’яті в Бухаресті постала Комісія з аналізу комуністичної диктатури в Румунії, заснування якої довгий час домагалися дисиденти, історики та громадські активісти. Створена при президентові, вона була покликана сприя­ти інтенсивнішому дослідженню епохи комунізму в країні. Хоча треба зазначити, що аналогічна інституція до цього часу вже тут існувала. Однак Інститут дослідження злочинів комунізму координував прем’єр-міністр Калін Попеску-Тарічану, який тоді перебував в опозиції до президента Траяна Бесеску.

Комісія складалася з 20 членів і 39 експертів: учених, інтелектуалів і дисидентів, призначених її головою професором університету Мериленду (США) Владіміром Тісменяну. Вона дістала привілейований доступ до всіх архівів Румунії, що для цієї країни було безпрецедентним кроком.

У результаті проведених досліджень було опубліковано 650-сторінковий звіт, який викривав злочини, скоєні комуністичною владою в Румунії. Бесеску зачитав його у стінах парламенту й уперше в новітній історії держави офіційно засудив тоталітарний режим і його злочини. Звіт Комісії викликав критику, зокрема через те, що на його підготовку пішло лише три місяці й були допущені фактичні помилки. Під час виступу румунського очільника частина депутатів з опозиційних політсил навіть влаш­тувала обструкцію. Це втім, зрозуміло з огляду на те, що понад третина депутатів тогочасного парламенту обіймала в комуністичний період важливі посади.

Політична складова оприлюдненого звіту полягала також у тому, що в ньому було згадано кількох відомих румунських політиків – опонентів Бесеску (ім’я одного з них прозвучало в доповіді 28 разів, а інший фігурував як придворний поет Чаушеску). У відповідь ті закинули йому вибіркове використання історії з метою кинути тінь на своїх супротивників, що за режиму Чаушеску були не останніми людьми в країні. Й навіть звинуватили самого президента в співпраці із Секуритате, адже той у 1980-х був капітаном корабля далекого плавання, а отже, мав звітувати перед румунськими спецслужбами. Бесеску відкинув усі звинувачення, заявивши, що ці контакти були суто формальними.

розстріл родини Чаушеску

Сама доповідь та взаємні закиди, що супроводжували роботу Комісії, викликали неабиякий резонанс у румунському суспільстві, й ця тема на певний час стала топовою в тамтешніх медіа.

Доповідь містила низку рекомендацій, більшість із яких, утім, не були виконані, зокрема в частині спорудження монумента жертвам тоталітаризму, відкриття Музею комуністичної диктатури і навіть офіційного відзначення Дня пам’яті жертв комунізму в Румунії. Не мали конкретних практичних наслідків заклики Комісії надати фінансову підтримку, безоплатний проїзд та лікування колишнім політичним в’язням.

Парламент навіть не ухвалив відповідної резолюції, що мала нагадувати, за задумом членів Комісії, резолюцію № 1481 Парламентської асамблеї Ради Європи «Про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» від 2006 року.

Також лишаються нереалізованими пропозиції щодо різних заходів проти осіб, що були відповідальними за організацію та здійснення репресій, починаючи від зменшення їхнього пенсійного утримання й закінчуючи скасуванням деяких актів, прийнятих на початку 1990-х, які обмежують кримінальне провадження проти них у зв’язку з терміном давності.

Декомунізація в дії

Таким чином, доповідь стала радше важливим символічним актом і не привела до кардинального зламу в політиці пам’яті у Румунії. Попри це, певні зміни все ж таки були. Найбільший прогрес, зокрема, спостерігався в архівній галузі та запровадженні люстраційних механізмів. Доступ до матеріалів спецслужб для жертв, родичів, колишніх інформаторів, дослідників значно спростився.

Ще 1999 року було створено за німецькою моделлю Інституту Гаука Національну раду з дослідження архівів Секуритате. Остання не лише покликана опікуватися файлами комуністичних спецслужб, а й здійснює перевірку фактів можливої співпраці з колишніми органами осіб, які претендують на державні посади. Перевірці підлягає доволі широке коло людей, починаючи від кандидатів у президенти й закінчуючи лідерами церковних і громадських організацій. Особи, які обіймають публічні посади, зобов’язані за законом підтвердити або спростувати факт співпраці із Секуритате. Щоправда, визнання факту таких зв’язків не тягне за собою жодних юридичних наслідків. Якщо ж чиновника спіймають на брехні, то він має бути покараний за це аж до звільнення.

музей у в’язниці Секуритате

До 2008-го Рада сама мала право публікувати відомості щодо колишніх інформаторів та агентів Секуритате, однак після рішення Конституційного суду за позовом одного з депутатів румунського парламенту вона лише встановлює факт співпраці та робить відповідне подання до суду, який приймає рішення про звільнення. Згідно із законом від 2004 року службовці, які працюють у юридичній системі, також мають підписати декларації про неколаборацію з румунськими комуністичними спецслужбами.

У 2010-му нижня палата парламенту ухвалила закон, за яким усі особи, що працювали в силових структурах комуністичного режиму, мали бути позбавлені права обіймати публічні посади. Однак після приходу до влади Соціал-демократичної партії Віктора Понти його скасував Конституційний суд.

Провідною інституцією пам’яті в країні на сьогодні є Інститут дослідження злочинів комунізму в Румунії, який за можливостями цілком можна порівняти з польським та чеським аналогами (див. Тиждень, № 9, № 22/2013). На сьогодні його очолює Владімір Тісменяну. Займається установа науковими дослідженнями і має право звертатися до суду в разі виявлення злочинів комуністичного режиму, таких як застосування тортур, насильне психічне лікування, викрадення та вбивство людей тощо. Інститут реалізував низку цікавих проектів. Зокрема, було створено кілька баз даних, зокрема фотографій соціалістичного періоду (налічує понад 10 тис. зображень), в’язнів Секуритате та місць поховань жертв комуністичного терору. Також інститут веде список злочинців тоталітарного режиму.

Далеко не повний перелік видавничих проектів Інституту також свідчить про його значні фінансові та організаційні ресурси. Наприклад, було видано перший у країні підручник «Історія комунізму в Румунії», «Історія Секуритате», «Словник комунізму», «Досвід ув’язнення в комуністичній Румунії» тощо. Установа курирує низку наукових проектів, зокрема тих, що стосуються методів роботи Секуритате з дисидентами, функціонування відділу кадрів при ЦК КП Румунії, життя філософського факультету Бухарестського університету за комуністичного режиму тощо. При Інституті діють два музеї, створені на базі колишніх в’язниць румунських комуністичних спецслужб.

закатовані румунські політв’язні

Більшість комуністичних символів і пам’ятників були демонтовані. Також вилучено зображення портретів Ніколае та Єлени Чаушеску. Довгий час мусувалась ідея знесення монумента героям комунізму в Бухаресті та побудови на його місці собору національного спасіння, однак згодом храм вирішили побудувати в іншому місці.

Також у країні функціонують Міжнародна комісія з вивчення Голокосту в Румунії при президентові (створена 2003-го, вивчає, зокрема, участь румунів у винищенні євреїв під час Другої світової), Національний інститут дослідження тоталітаризму (заснований 1993-го, досліджує нацистський і комуністичні тоталітарні режими), а також Інститут румунської революції (постав за ухвалою парламенту 2004-го для наукового аналізу причин, розгортання і наслідків революції 1989 року).

Усе ще в полоні власного минулого

Комуністична минувшина все ще лишається чутливою темою для румунів, що, втім, характерно для всіх країн Центральної Європи. Дискусії стосуються і революції 1989 року, зокрема обставин страти Чаушеску. За результатами опитування фундації «Відкрите суспільство», проведеного у 2009-му, 53% румунів усе ще вважають комунізм доброю системою, а 38% молоді переконані, що за його часів було краще, ніж тепер.

Можна зрозуміти ностальгію людей старшого віку за соціалістичними часами, однак як пояснити некритичне і навіть прихильне ставлення до тоталітарної епохи молодого покоління, яке ніколи не жило за режиму Чаушеску? Річ у тому, що румуни, особливо молодь, вже не розглядають комуністичний період як щось актуальне для дня теперішнього. Радше воно постає для них такою собі «іншою країною» – краєм, де вони ніколи не були.

Люди не готові дати оцінку минулому, адже це передбачає певну активність і зайняття певної громадянської позиції. Багатьом румунам важко зрозуміти, навіщо це потрібно, у чому полягає актуальність тих дій і що це означатиме для них самих. Зв’язок між минулим і теперішнім затирається, як і усвідомлення того, що в майбутнє треба йти без колишніх невилікуваних хвороб. Румунія слугує незаперечним підтвердженням цієї тези.

Звичайно, якщо суспільство динамічно розвивається, як, наприклад, у країнах Балтії або Чехії, і водночас активно проводить переоцінку минулого, то громадяни більше схильні вірити політикам, які закликають їх до таких кроків. Коли ж люди відчувають проблеми і державні діячі не акцентують уваги на тому, щоб дати раду важкому минулому, то складно вимагати від них високої громадянської свідомості.

 Віталій Огієнко