Міністерство внутрішніх справ виступає за обмеження анонімності користувачів мережі інтернет і, зокрема, соціальних мереж.
Про це журналістам заявив начальник управління по боротьбі з кіберзлочинністю МВС Максим Литвинов, повідомляють "Українські новини".
"Головною причиною такого стану поширення й розвитку кіберзлочинності є саме анонімність, тому що вона провокує безкарність. Тому її потрібно скорочувати", - сказав він.
У той же час, Литвинов відзначив, що в даному питанні слід знайти баланс між необхідністю запобігання вчиненню злочинів анонімами й захистом громадян від нелегального використання їх персональних даних.
Він відзначив, що зараз з цього питання проходить багато семінарів, у тому числі у зв'язку з прийняттям закону про захист персональних даних, а також ведеться обговорення двох проектів законів про моніторинг телекомунікацій.
На думку Литвинова, компромісним варіантом у цій сфері може стати прийняття закону про продаж Sim-Карт з ідентифікацією абонента.
"Це один із кроків для того, щоб ідентифікувати абонента, тобто кінцевого користувача устаткування. Це один зі шляхів щоб Facebook або інші соціальні мережі були не по паспортах, а щоб ідентифікувати кінцевого власника устаткування – це зменшить навантаження на соціальні мережі, тобто це один з компромісних кроків", - сказав він.
У той же час начальник управління додав, що є ще низка інших пропозицій, які тільки обговорюються.
Раніше ЗМІ повідомили, що один з депутатів Державної думи (нижня палата парламенту) Росії виступив з ініціативою ввести реєстрацію в соціальних мережах суворо за паспортом.
УП
Три українських міста — Дніпропетровськ, Донецьк та Запоріжжя — входять до п'ятірки лідерів зі скорочення населення у світі, повідомляє Дзеркало тижня
Такий висновок зроблено аналітиками BusinessInsider за результатами останнього звіту ООН про стан міст (2012-2013 роки). У ньому враховуються не тільки економічні фактори, але й нематеріальні аспекти життя міст.
Окрім того у звіті наводять результати аналізу динаміки приросту населення з 1990 по 2025 роки у 600 містах з населенням понад 750 тисяч жителів. На основі цих даних BusinessInsider склав власний рейтинг.
В «антирейтингу» 28 міст світу, що найшвидше вимирають, лідирує Дніпропетровськ, населення якого за 35 років скоротиться на 16,78% з 1162 тисяч жителів у 1990 році до 967 тисяч у 2025 (прогноз).
Як відомо, Дніпропетровськ офіційно перестав бути містом-мільйонником восени 2011 року. За оцінками обласного Головного управління статистики тоді в ньому проживало 999,3 тисячі осіб.
Крім того, у список увійшли й інші українські міста: Донецьк, Запоріжжя, Харків і Одеса. Населення Донецька, згідно з прогнозами ООН, у 2025 році складе 941 тисячу осіб, Запоріжжя — 758 тисяч людей, Харкова — 1,444 млн осіб.
Також у список, що складається з 28 позицій, увійшли три італійських, два південнокорейських, а також по одному місту в Угорщині, Грузії, Румунії, Чехії, Вірменії, Ліберії і на Кубі. Але найбільш чисельною групою в сумному рейтингу представлена Російська Федерація — в цій країні 11 міст мають негативну динаміку зростання населення. Найшвидше вимирає в цій країні Нижній Новгород, який до 2025 року втратить 11,8% свого населення в порівнянні з 1990 роком.
А в рейтингу найбільш швидкозростаючих міст, також складеному BusinessInsider, лідирує китайський Пунінг, населення якого з 1990 по 2025 роки зросте на 1551%: з 76 тисяч до 1,255 млн осіб.
Втім, для влади, яка страждає на кризу жанру, головною метою було вкотре відтворити ілюзію мовної проблеми і переконати південно-східних виборців у тому, що, мовляв, не треба в нас, регіоналах, розчаровуватися – ми, ось, обіцянки виконуємо…
А розчарування є. Вони –масові. «Ми йому повірили, а він нас зрадив», –говорив мені недавно про Януковича один донецький офіцер. Чи допоможуть спекуляції з російською мовою врятувати тріснутий айсберг синьо-білого електорату? Президентська команда може про це йне мріяти. Лівобережний громадянин таки розумніший, ніж про нього думають на Банковій. Серед кримчан і донбасівців стає дедалі менше тих, хто готовий з порожніми кишенями радіти «мовномупокращенню». Але в ПР, судячи з усього, вважають інакше.
«Скрізь, де я був,– розповідає регіонал Володимир Олійник про свою поїздку до Криму, –досить спокійно щодо мовного питання. Але люди пожвавилися тому, що підтримують регіональні мови. Однак потрібно й державній мові гарантувати захист. Повинні бути закони та про регіональні мови, й про державну мову».
Може, люди і пожвавилися, але яка суть цього пожвавлення? Природна чи нав'язана партією влади? Створити на порожньому місці штучний конфлікт, маніпуляційними технологіями вселити своїй електоральній армії, що це – священна війна за грандіозне щастя, а потім вийти на публіку і з неприкритим лукавством оголосити про нібито природне пожвавлення людей…
У Донецьку, до речі, знайшлися активісти, які спробували юридично боротися з мовними спекуляціями. Представники обласної організації «Всеукраїнський комітет захисту прав людини» подали позов до місцевого окружного суду про незаконність встановлення на території області регіонального статусу російської мови. Судова відповідь була передбачуваною –у задоволенні позову відмовлено.
А от губернатор Донеччини Андрій Шишацький всіх заспокоює. Говорячи про процес застосування закону про мови, він підкреслює, що в області зараз немає причин для паніки. «Все іде спокійно, навіть відзначено зростання навчання українською мовою порівняно з минулим роком: і в школах, і першокласників. Тобто 50,5% першокласників українською мовою навчатися почали і 50,1% школярів. Відзначено зростання навчання українською мовою в Донецькій області», – заявляє голова донецької ОДА, провокуючи у такому випадку цілком справедливе питання: а навіщо тоді треба було «регіоналізувати» російську мову?..
Однак місцева влада, влаштовуючи у шахтарській столиці мітинги на підтримку мовного закону, наполегливо хоче примусити мешканців регіону вважати, що проблема таки існує. Якщо раніше ПР вдавалося розпалювати у Донбасі мовні пристрасті легко і масово, то нині донецькі небожителі змушені чаклувати над стадним інстинктом за допомогою сумнівних заходів, на які вже не вдається зібрати хоча б тисячу осіб.
До слова, у чотирьох районах Луганської області (Білокуракинському, Марківському, Новопсковському, Сватівському) на російську мову не наклеюватимуть марку регіонального, повідомляє прес-служба Луганської облради. Причина, напевно, багатьох здивує: мову Ахматової і Чехова у цих районах вважають рідною лише 10% жителів.
VoxPopuli
Днями я відвідав донецький бульвар Пушкіна, щоб поспілкуватися з перехожими про їхнє ставлення до «регіоналізації» мови Олександра Сергійовича.
Підходжу до пенсіонера, який представився Валерієм В'ячеславовичем.
– Вам відомо, що російська мова отримала статус регіональної?
– Так, знаю.
– Чи були особисто у Вас якісь мовні проблеми до прийняття цього рішення?
– Не було…
– Що, на Ваш погляд, змінилося після прийняття мовного закону?
– Нічого, напевно. Ось, молоді люди… Нехай вчаться хоч російською, хоч українською… У нас взагалі у Донецькій області більше сотні національностей.
– Як Ви вважаєте, що стоїть за цим законом? Реальна проблема чи корисливі політичні інтереси влади?
– Швидше за все, друге.
Недалеко від Валерія В'ячеславовича бачу молоду пару. Йду до них. Це – Артем і Тетяна.
– Як ставитеся до того, що російська мова отримала статус регіональної в Донецькій області?
– Я й не знав,– говорить Артем.
– А я знаю,– з посмішкою зауважила Тетяна.
– Що тепер зміниться, як ви думаєте?
– Нічого,– не замислюючись, відповідає Артем.
– Як Вам здається, а який тоді сенс був у цьому рішенні?
– Ніякого… Я взагалі позитивно ставлюся до української мови, можу говорити нею, якщо доведеться…
Після спілкування з представниками молодого покоління захотілося ще раз звернутися до людей, котрі побачили життя. Помічаю пенсіонера, який на самоті сидить на лавці і, схоже, думає якусь важку думку. Свого імені чоловік так і не назвав, але на мої питання відповідав прямо і конкретно.
– Закон був по-собачому прийнятий. Такий закон треба обговорювати з народом, а не так, як вони зробили – проштовхнули перед виборами, і готово. Це нікуди не годиться.
Донецький пенсіонер також не вважає, що мовний закон щось змінить:
– Як було, так і буде. Це передвиборчий хід. Це – напівзахід, а не виконання обіцянки. Потрібно радитися з народом. У Швейцарії, наприклад, з кожного приводу референдум проводиться.
Щодо української мови літній чоловік висловився досить шанобливо:
– Я вже на пенсії, мені вже пізно вчити українську. Я приїхав сюди працювати з Росії, навчався в російській школі. Мені багато разів по роботі доводилося бувати в Західній Україні на шахтах. Українська мова – дуже хороша, але я вже нею не оволодію…
А от студенти Микита і Євген визнають українську мову свою рідною, при цьому вони не чули про те, що російська мова стала регіональною в області.
– Ну, тепер від мене ви знаєте про це. Що думаєте?
– Якби ще повністю розуміти, що значить це рішення… Для звичайної людини ці зміни непомітні... Проблем з мовами в нас до цього не було, і я не думаю, що це рішення щось змінить. Хоча було б непогано, якби в кінотеатрах фільми показували російською,– говорить Микита.
– А як взагалі до української мови ставитеся?
– Позитивно! Це – рідна мова нарівні з російською. Особисто я патріотично ставлюся до української, якщо можна так висловитися.
Висновки
З людьми я розмовляв, звичайно ж, не в межах якогось методичного соцдослідження. Це – звичайні бесіди практично з першими зустрічними. Тим не менш, процитовані точки зору показові. За моїми спостереженнями, вони є типовими для деяких груп донецьких виборців. Висновки ж для Партії регіонів, безумовно, невтішні:
1. Регіонали провалили інформаційну розкрутку рішення про надання російській мові статусу регіональної у Донецькій області;
2. Навіть якби партія влади виявила більшу активність і креативність у піарі мовного закону в Донбасі, толку з цього було б не більше, ніж зі спроб нетверезої людини довести свою тверезість, роблячи серйозний вираз обличчя.
3. Культурологічними спекуляціями ПР продовжує знущатися над своїм «залізобетонним електоратом», який, щоправда, вже масово починає про це здогадуватися.
4. Мешканці Донбасу набагато ліпше ставляться до української мови та її носіїв, ніж деколи намагаються показувати провладні ЗМІ та агресивні націоналісти (мета, безсумнівно, у перших і других різна, але засоби – однакові).
Цю інформацію підтвердила у коментарі "Українській правді. Життя" директор мережі ТОВ "Книгарня Є" Катерина Федоренко.
"Пішли перевірки з боку податкової, органів захисту прав споживачів. Щоб уникнути цих штрафних санкцій ми справді знімаємо з продажу книжки, де є фотографії з цигарками", - сказала Федоренко.
Зокрема, знімається з продажу у мережі книжка Василя Шкляра "Залишенець", бо "там є фотографія Василя Шкляра, де він з цигаркою".
Як пояснила Катерина Федоренко, причинами перевірки книгарень є Закон про заборону реклами, спонсорства та стимулювання продажу тютюнових виробів. Як відомо, він набрав чинності 16 вересня цього року.
"Але якби були якісь чіткі роз’яснення до нього… Потрібно наповнювати бюджет і тепер пішли перевірки", - сказала Федоренко.
За її совами, "вже є деякі точки, які постраждали, на які накладено штрафи. Це не наша мережа книгарень".
"Крім Шкляра, таких книжок дуже-дуже багато. Це і класика. "Енеїда", наприклад, зображення на її головній сторінці. Всі ж козаки завжди були з люльками. Навіть Максим Кідрук, і то попадає в цей перелік ("Навіжені в Мексиці", у книжці один з намальованих героїв тримає цигарку- ред.)", - додала директор мережі ТОВ "Книгарня Є".
На уточнююче питання, за яким саме критерієм книгарня знімає з продажу книжки, вона пояснила: "Або автор з цигаркою, або якийсь персонаж з цигаркою. От ми і мусимо знімати".
"Я вважаю це повним абсурдом, тому що якщо Еней з люлькю – це ж не є на правах реклами", - додала Федоренко.
Водночас директор з розвитку книгарні "Читайка" Вікторія Руденюк розповіла, що стосовно них ніяких дій не було.
"На зараз не маю жодної інформації. В магазині наші адміністратори також чули про це (що знімають з продажу книжки зі зображеннями цигарок, - ред.), але ніяких вказівок чи претензій від адміністрації ринку ("Читайка" знаходиться на Петрівці – ред.) до них не було", - додала Руденюк.
В Україні знову скандал із викраденням іноземця. Минулої п’ятниці учасник російського «Лівого фронту» Леонід Развозжаєв намагався отримати політичний притулок в Україні. Але російський опозиціонер, оголошений у Росії у федеральний розшук, не встиг набути цього статусу: за даними українського об’єднання лівих «Боротьба», коли пан Развозжаєв вийшов iз будівлі Управління верховного комісара ООН у справах біженців у Києві по вулиці Лаврська, 16 (там він заповнив анкету і подав заяву з проханням про притулок), його одразу схопили невідомі в чорному та силоміць посадили до машини. Співробітники управління ООН лише почули крики заявника. Вже невдовзі викрадений опозиціонер опинився у Москві!
Схопили — і в Білокам’януЗа даними українських лівих, їхній російський колега перебував в Україні на легальних підставах iз 17 жовтня.
За словами радника з питань громадської інформації УВКБ ООН у Білорусі, Молдові та Україні Олександри Маковської, Развозжаєв дійсно звернувся по консультацію щодо надання йому притулку, однак процедура завершена не була, бо він зник. Чоловік не встиг заповнити всіх паперів через обідню перерву, вийшов з офісу на вулицю, лишивши в офісі свої речі, і зник!
«Леонід був викрадений у центрі Києва російськими спецслужбами. Вивезений на приватному літаку на територію Росії. Про це мені відомо з достовірних джерел у Росії», — цитує координатора руху «Боротьба» Сергія Киричука видання «Українська правда».
Зауважимо, що саме 17 жовтня слідчий комітет РФ порушив кримінальну справу стосовно координатора «Лівого фронту» Сергія Удальцова, його помічника Костянтина Лебедєва, а також помічника депутата Держдуми Іллі Пономарьова Леоніда Развозжаєва за фактом підготовки до організації масових заворушень. Приводом послужили результати перевірки відомостей, викладених у фільмі «Анатомія Протесту–2», показаному на НТВ 5 жовтня. Того ж дня Удальцова і Лебедєва допитали, а в їхніх квартирах провели обшуки. Развозжаєва слідчим знайти не вдалося. Як виявилося, він утік до України, але зміг пробути тут не більше трьох діб.
«Його напевно «пасли» саме поруч із тими офісами правозахисних чи лівих організацій, де він міг з’явитися, щоб попросити про допомогу, — зазначив у коментарі «УМ» один з експертів–правозахисників на анонімних умовах. — Співпраця нашої і російської спецслужб у таких питаннях уже давно не є таємницею. Тут часто не діють ані конвенції, ані процедури екстрадиції. Бо для силовиків це зайва втрата часу. Такі питання «співпраці» вирішуються на досить високому рівні».
І дійсно, вже в неділю Развозжаєв був доставлений до Басманного суду Москви, який обрав йому запобіжний захід — ув’язнення протягом двох місяців. Журналістам Life News Online вдалося зняти, як Развозжаєва виводили з Басманного суду, він лише встиг крикнути, що його «катували два дні в Україні». Його адвокат Віолета Волкова заявила, що захисників на суд не допустили.
Орли Путіна в Україні ніби в себе вдома?Водночас у слідчому комітеті Росії учора заявили, що пан Развозжаєв нібито... сам з’явився з повинною. «Він докладно повідомив про обставини підготовки ним, Сергієм Удальцовим, Костянтином Лебедєвим та іншими особами масових безпорядків на території РФ, а також про причетність зазначених осіб до масових безпорядків, які відбулися 6 травня 2012 року на Болотній площі в Москві, — повідомив офіційний представник СК РФ Володимир Маркін. — Як випливає з явки з повинною, зробленої Развозжаєвим, заяви фінансування цих безладів здійснювалося з боку Гіві Таргамадзе. Все викладене буде... ретельно перевірено слідчим шляхом». До речi, вчора через ЗМІ Удальцов заявив: такi «показання» його соратник мiг дати тiльки пiд тортурами, й iнформацiя про фiнансування протестного руху в Росiї з грузинських джерел не вiдповiдає дiйсностi.
А що ж українські спецслужби? Офіційної реакції СБУ немає досі. Лише через «інформовані джерела» у ЗМІ було запущено повідомлення, що українська спецслужба не одержувала з боку правоохоронних органів Росії, ні по лінії Інтерполу якихось прохань про допомогу в затриманні на території України Развозжаєва. А щодо ймовірного викрадення опозиціонера російськими спецслужбами на території України, то на Володимирській, 33 не можуть ані підтвердити, ані спростувати цей факт.
Виходить, що російські силовики почуваються в нашій державі, як у себе вдома? Бо жодної протидії їхній діяльності немає ні з боку української розвідки, ні з боку контррозвідки. Як не згадати викрадення ізраїльськими спецслужбами в Україні на початку минулого року палестинця Дірара Абу–Сісі. Тоді СБУ також робила вигляд, що подібного статися не могло. Хоча згодом Ізраїль визнав, що саме його спецслужби дійсно викрали в Україні палестинського інженера, який працював на електростанції в Секторі Газа. Дружина викраденого — Вероніка Абу–Сісі, громадянка України, навіть подала позов до Вищого адміністративного суду проти Президента Віктора Януковича, в якому звинувачувала владу України у комерційних домовленостях з Ізраїлем. Але віз і нині там.
http://umoloda.kiev.ua/number/1!%2016/0/77029/
Дмитро Фірташ належить до когорти олігархів, для яких зміна влади 2010-го пішла тільки на користь. За останні кілька років його бізнес-імперія обросла кількома десятками активів.
Тільки за останні місяці компанія «Газтек», що належить Дмитрові Фірташу, придбала блокуючі пакети акцій Миколаївгазу, Івано-Франківськгазу, Севастопольгазу, Дніпропетровськгазу, Волиньгазу, Запоріжжягазу, Луганськгазу та Вінницягазу. Якщо приплюсувати «...гази» до найбільших хімічних підприємств України, зокрема черкаський «Азот», горлівський «Стирол», Рівнеазот та «Азот» у Сєверодонецьку, які віднедавна належать Фірташу, отримуємо величезну газово-хімічну монополію.
За інформацією джерел Тижня, такі високі темпи експансії в цих галузях пов’язані насамперед із бажанням Фірташа якомога швидше освоїти відсуджені в держави у Стокгольмському арбітражі 12 млрд м3газу. Власне, два роки він цим активно і займається. Подейкують, що мультимільйонер не планує утримувати придбані підприємства і збирається їх розпродати з націнкою. Процеси, які вже сьогодні відбуваються на заводах Фірташа, свідчать на користь цієї гіпотези...
Одним із найвагоміших його призів став хімічний завод «Азот» у місті Сєверодонецьк. Тиждень отримав інформацію, що з приходом на підприємство Фірташа там запанував в’язничний режим роботи: до працівників ставляться як до гарматного м’яса. Про суворі умови праці на об’єктах олігарха раніше повідомляли й інші ЗМІ: на всіх скуплених підприємствах менеджмент Фірташа, особливо на Луганщині, проводить масове, але приховане від стороннього ока скорочення виробничих ліній та людей, а для тих, хто залишився, встановлюють жорсткі умови праці.
Тиждень побував у Сєверодонецьку і переконався, наскільки швидко прихід нового власника може змінити долю містоутворюючого підприємства.
За колючим дротом
З перших годин перебування в Сєверодонецьку стає зрозуміло, що місто закрилося в собі. Люди, які мають стосунок до «Азоту», побачивши диктофон, навідріз відмовляються розповідати щось про завод: «Навіщо нам проблеми. У нас сім’ї». Утім, і тих, у кого накипіло, вистачало.
«Азот» нині – це тюрма за колючим дротом, – пояснює Олексій, працівник одного з цехів. – Зарплати в нас мінімальні порівняно з багатьма набагато менш прибутковими підприємствами на Донбасі, наприклад, середня по заводу – 3000 грн. Люди змушені трудитися тут через безвихідь, бо реально в місті майже нічого більше не працює, за два роки не створено нових робочих місць. На об’єкті встановили дуже жорсткий режим: якщо людина приходить навіть зі слабким перегаром, то на контрольно-пропускному пункті охорона її бере попідручки й везе в поліклініку. Після чого працівника безжально одразу звільняють вчорашнім числом. Багато хто не хоче бути рабом. Тому тікають з «Азоту». Взагалі на заводі запанувала атмосфера страху та залякування. Усі почуваються маленькими гвинтиками, котрих у будь-який момент можуть викинути як непотріб, незважаючи ні на що».
З приходом на завод Фірташа всіх перших осіб у менеджменті, які мали стосунок до колишніх власників «Азоту» – групи «РОВТ» та Олексія Кунченка – та які очолювали великі напрями роботи, в лютому – березні 2011-го було звільнено, а на їхнє місце поставлено їхніх колишніх перших заступників, що дало змогу уникнути будь-якої нелояльності поміж керівництва до нових власників. «Менеджмент залишився на рівні партактиву 1970-х років, – каже Олексій Жванніков (ім’я на його прохання змінено), один із керівників середньої ланки заводу «Азот». – Коли спілкуєшся з цими людьми, виникає враження, що ти потрапив на партійний з’їзд: «ми зможемо», «ми зробимо», «ми пройдемо». І при цьому цілковита байдужість до простих людей».
На сьогодні на заводі працює 7,8 тис. робітників. Раніше, в часи СРСР, – 15 тис., у 2010-му штат підприємства налічував близько 11 тис.
«На «Азоті» тривають постійні скорочення, хоча адміністрація воліє це приховувати, – розповів Тижню на умовах анонімності співробітник місцевого центру зайнятості. – Вона вдає, ніби то не централізований процес, а випадкові звільнення працівників. Тобто за статтею «скорочення» нікого не звільняють. Натомість створюються такі умови, щоб людина або пішла сама, або потрапила під якусь іншу, вигідну адміністрації статтю. Наприклад, виходить із їдальні, з якої до цеху бігти 15 хв, і запізнюється на 5 хв. Одразу запитують: чому запізнився? Й одразу починають лякати, мовляв, ми тебе звільнимо за статтею або звільняйся сам за власним бажанням. А люди в нас дурні й залякані в плані знання законів, тому одразу пишуть заяву «за власним бажанням». На статтю «за згодою сторін» адміністрація в жодному разі не йде».
Якщо раніше, за попереднього менеджменту, намагалися розпрощатися насамперед із пенсіонерами, некваліфікованими працівниками, то тепер – із людьми працездатного віку та високої кваліфікації. Щодня, за інформацією джерел Тижня в службі зайнятості Сєверодонецька, позбуваються однієї-двох осіб.
Є ще одна дуже цікава схема, яка допомагає менеджментові «Азоту» проводити швидке, масштабне та ефективне скорочення штату: майже всі вакансії, які подає завод, для інвалідів. Працює це так. Оголошується вакансія з мінімальною зарплатою на посаду прибиральника в чотириповерховий цех для людини з фізичними вадами. Зрозуміло, що на таке місце ніколи ніхто не влаштується, що й потрібно адміністрації. «Річ у тім, що Фонд інвалідів зараз жорстко вимагає від підприємств дотримання квоти на вакансії для інвалідів, – пояснює Олексій Жванніков. – І стягує чималенький штраф за її невиконання. Звичайно, «Азот» нікого на роботу не бере, але потім навіть судиться з Фондом під приводом того, що, мовляв, підприємство вакансії подало, але центр зайнятості їх не задовольнив».
«Окрім скорочення працівників закриваються й лінії виробництва, які ще вчора вважалися основними для підприємства, – стверджує громадський діяч із Сєверодонецька Олексій Свєтіков. – Уже закриті три лінії: побутової хімії, з виробництва клею ПВА та адипінової кислоти. Нещодавно припинила роботу наукова лабораторія «Азоту». Наші технології дуже застарілі, тому в принципі бажання власника, який прийшов по прибуток, зменшити непотрібні витрати цілком логічне. Питання в тому, чи тільки заради прибутку все це робиться».
Ліквідація міста
«Сєверодонецьк спить під однією ковдрою, – розповідає Олексій Жванніков. – Усі всіх знають, і майже всі мають стосунок до «Азоту». У нас 122 тис. населення, доля щонайменше половини з них так чи інакше пов’язана з цим підприємством. Місто створене навколо «Азоту» його ж працівниками. Воно нині може заробляти для своїх власників тому, що люди, місцеві мешканці, створювали його. Тепер Сєверодонецьк щодня дихає хімічними випарами із заводу. Тому підприємство зобов’язане бути якщо вже не містоформуючим, то хоча б забезпечувати коштами медичну галузь, а не відкупатися 10 тролейбусами, чим і обмежується вся участь «Азоту» в житті міста за останні два роки».
Процес так званої ліквідації непрофільних активів, тобто, простіше кажучи, цілковитої відмови від усіх соціальних функцій «Азоту» в місті, яке сформувалося навколо нього і без нього просто не зможе існувати, розпочався ще 2005-го, після скандальної приватизації заводу групою «РОВТ». Але тоді його десоціалізація була досить поступовою. З моменту ж переходу підприємства під контроль структур Фірташа у 2010–2011 роках адміністрація заводу навіть перестала вдавати, що її цікавить щось, окрім миттєвого прибутку. Позиція нинішніх власників дуже проста: ми платимо податки, і більше нас нічого не цікавить. Та й з тих податків тепер не все залишається на місцевому рівні, адже головний офіс корпорації, до якої увійшов «Азот», у Києві, тож левова частка бюджетних відрахувань підприємства потрапляє до столиці.
«Раніше «Азот» був ключовою ланкою всіх процесів у місті, – розповідає Олексій. – Тобто саме комбінат повністю фінансував освіту, медицину, житлово-комунальні послуги, дитячі садки, будівництво нового житла тощо. Але з приходом на завод людей Фірташа він цілковито скинув із себе будь-які соціальні проекти, не пов’язані з чистими грошами (щоправда, ці процеси почалися ще за попереднього менеджменту – Олексія Кунченка). Єдине, що залишилося, – поліклініка, та й то нам нікого не лікують, а обслуговують тільки персонал. «Азот» просто не має права не брати жодної участі в житті міста».
Така позиція власників об’єкта може мати катастрофічні наслідки для класичного індустріального міста, яке без свого містоформуючого підприємства взагалі втрачає стрижень існування. Як доводить практика багатьох міст Донбасу, Дніпропетровщини та інших промислових районів України, швидка реорганізація, реструктуризація чи перепрофілювання подібних виробництв дуже швидко призводить до соціально-економічного колапсу. Люди втрачають будь-які можливості для виживання: працювати, окрім як на заводі, майже ніде, обсяги малого бізнесу надто малі, щоб забезпечити робочими місяцями значну частину населення. Починається його масовий відплив, який спричиняє знелюднення цілих районів, а часто й самого міста (докладніше про вимираючі міста – у наступних номерах Тижня).
І в місті, і на підприємстві, і навіть у Києві в профільному Міністерстві промисловості ходять вперті чутки, що Дмитро Фірташ поставив умову перед своїми адміністраціями на всіх підконтрольних заводах різко мінімізувати всіма можливими способами витрати, зосере-дивши всі зусилля на найвигідніших на сьогодні лініях виробництва. Це дуже нагадує тактику «знімання пінки», себто зрубати легких і швидких грошей, не вкладаючи у якісь стратегічні речі, а потім вигідно перепродати актив, допоки він не знецінився остаточно. Доля цілого міста і його мешканців, які стали заручниками бізнес-моделі олігарха, схоже, вже нікого не цікавить.