Вид:
короткий
повний

Просвіта

Про прем"єру "Тараса Бульби"

  • 02.04.09, 22:28
                                                        Тарас Бульба

Действие фильма разворачивается в тяжелый период истории казачества, когда запорожцы поднялись на борьбу с Речью Посполитой.
Тарас Бульба воплощает ратный дух Запорожской Сечи. Он с огромной любовью относится к своим товарищам-запорожцам, глубоко уважает обычаи Сечи и не отступает от них ни на шаг. Его сыновья Остап и Андрей - воплощение двух сторон души старого Тараса.

Остап - настоящий молодец, из которого вырастет добрый запорожец. Андрей - более мягок, но тоже обещает стать хорошим воином. Однако, мечтам Тараса Бульбы не суждено было воплотиться. Остап погибает как герой, в цветущем возрасте, а Андрей попадает в сети ловкой искусительницы-полячки, предает родину и переходит на сторону врага...

И теперь Тарас должен выбирать - между любовью к родине и любовью к сыну...



     Бортко: "ві хатіте, чтобі я перепісал Гоголя?" - це відповідь на питання, чому козацтво говорить суржиком окупантів, які знищили Січ.
     Ну цілком логічно: кіно російське, для росіян, то нах ти його в Україну припер 
Гроші зароблять) 





Гоголю

За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й бог не побачить.

Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.

Не заріже – викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.


30 декабря 1844,
С.-Петербург

П.С. Це магічне слово "звичай", а що вам відомо про "звичай"?

Юридична консультація: "за газ")))

  • 10.03.09, 23:02
06.03.2009 02:03___Тетяна Монтян

Пара юридичних слів ''за газ'';)
Почитала я уважно і Хорошковського, і Портнова.

Ондрюша, котику, у мене до тебе є пара питань рівня студіка-второкурсника юридичної бурси імені Сірьожі Кідалова:

А що, РУЕ винно "Газпрому" хоч якийсь газ???!!! Якщо ні – то яка ж, чорт забирай, може бути цесія???!!!

Тобто, у мене є вагон тюльки, і я винна комусь саме вагон тюльки.

Цей хтось передав право вимоги вагона тюльки Андрію Портнову. То що – виходить, що Андрій Портнов може цей вагон тюльки у мене просто тупо зкоммуніздити в будь-який момент???!!!

Ондрюшо, наш ти "геній права" – ти від природної своєї недалекості не розумієш, чи лише робиш вигляд, що не розумієш – різницю між зобов'язальним – та речовим правом???!!!

В будь-якому випадку – ти, твоя Багіня та вся ваша шобла – ви просто скажені собаки, небезпечні, як атомна війна.

І мені хочеться вірити, що врешті-решт ви таки захлинетеся власним бєспрєдєлом, да: (

Пояснення для не-юристів:

Цесія – це відступлення права вимоги на користь іншої фізичної чи юридичної особи.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Тобто, якщо хтось винен комусь 48 папуг, то той, кому цей хтось передасть своє право вимоги, має право вимагати у боржника саме 48 папуг, а не мавпочку разом з удавом.

І – має право ВИМАГАТИ, а не тупо КРАСТИ.



Ондрюшко, ти різницю ферштейн, нє? Чи ти зовсім вже поля не бачиш, жлоб ти рейдернутий?!

Ти колись щось в'якнув, що ти – "не колгоспник".

Так, ти дійсно не колгоспник. Далеко тобі до колгоспника, ога.

Ти – тупа бєспрєдєльна шістка, не більше.

Йди ретельно вчи цивільне право і не нявкай більше ніколи на чесних гречкосіїв, дешевка;)

Черчіль про Сталіна

  • 10.03.09, 22:52
"Сталін у Другій світовій війні зробив тільки дві помилки: показав Івану Європу, і Європі - Івана"
Уінстон Черчіль

Історична довідка

  • 09.03.09, 17:49
“Яка там Клара Цеткін!”
 
Про історію Міжнародного жіночого дня пересічний українець знає мало. Може, десь чув, що це свято запровадили на честь дня народження чи то Клари Цеткін, чи то Рози Люксембург, які були полум’яними революціонерками…
Дійсно, пропозиція святкувати день восьмого березня виходила від Клари. Вона його озвучила на Міжнародній конференції жінок-соціалісток у Копенгагені 1910 року. Але явно не на честь самої себе, бо народилася 5 липня. А от у її подруги Розалії день народження - 5 березня. Це вже ближче. Та між ними одного разу пробігла чорна кішка - Роза стала коханкою Клариного сина Костянтина, від якого була старша на 15 років.
Втім, деякі дослідники стверджують, ця дата у давнину була професійним святом єврейських повій. Нібито цифра “8 є сакральним знаком сороміцької символіки - ну як зараз “69. Інші кажуть, що до цього причетні німецькі повії, які 1909 року разом з феміністками під проводом тієї ж Клари провели маніфестацію за права жінок. Нарешті відомо, що 8 березня 1895 року путани американського Чикаго вийшли на демонстрацію з вимогою виплатити зарплату матросам, у котрих не було грошей, щоб розраховуватися з ними за послуги. Втім, за іншими даними, демонстрація цього дня була не в Чикаго, а у Нью-Йорку, до того ж через 13 років, і то були не повії, а звичайні трудівниці.
А ось історики відсилають усіх цікавих до Біблії. У “Книзі Естер (Есфірь)” розповідається про історію єврейського свята Пурим. Героїня книги - вихованка й племінниця єврея Мордехая - врятувала життя перському цареві Артаксерксу. Він за це зробив її своєю дружиною, не знаючи, що вона єврейка. Міністр Аман (Гаман) домігся дозволу царя знищити усіх євреїв у царстві, бо дуже їх ненавидів. Він кинув жереб (пур), щоб призначити день погрому. Випало на 13 число місяця адара. Естер прийшла до чоловіка і відкрилася йому. Артарксеркс був так вражений, що змінив своє рішення на протилежне: “…царь позволяет Иудеям, находящимся во всяком городе, …убить и погубить всех сильных в народе и области, которые во вражде с ними, детей и жен, и имение их разграбить” (Есф. 8, 8-11). Амана повісили разом з десятьма його дітьми. Всього було знищено 75 000 персів.
З того часу уже 2,5 тисячі років у період між 20 лютого і 25 березня (день святкування змінюється відповідно до місячного календаря - як і Пасхи) євреї святкують день свого чудесного порятунку - Пурим.
Ленінська “Правда” 1917 року називала 8 березня “Днем Жіночого Робітничого Інтернаціоналу”. Більшовики намагалися залучити жінок до поширення революційних ідей. Цікаво, що Клара Цеткін - єврейка, а на чолі усіх революційних переворотів початку ХХ століття були саме вихідці з єврейського народу.
Коли якось я одній колезі напередодні 8 березня нагадав про “дику Клару”, вона тільки махнула рукою:
- Яка там Клара Цеткін! Цей день уже став просто жіночим святом. Нам просто хочеться хоча б раз на рік ніжності, тепла, любові, уваги, подарунків, теплих слів, квітів…
Дійсно, останні десятиліття це свято уже втратило будь-який ідеологічний підтекст. Хоча відзначають його в Європі лише в чотирьох країнах - Росії, Україні, Білорусії і Молдові.

Отож, милі жінки, із святом! І - ВСЬОГО ВАМ, ЧОГО ХОЧЕТЬСЯ!

Як насправді відбулося хрещення Русі князем Володимиром?

  • 07.03.09, 22:21
© Анатолій Кондратьев
Як насправді відбулося хрещення Русі князем Володимиром

Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які на загал обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави.

Мадам Фіке, тобто російська імператриця Катерина ІІ, добре влаштувавшись на троні, почала цікавитися історією Московії. Зважте, на той час у 60-ті та 70-ті роки 18 століття цілісної історичної імперської науки не існувало.

Десь у 1692 році боярин Лизлов Андрій Іванович написав першу цілісну історію під назвою "Скифська історія". Та московська влада заборонила її навіть друкувати. Хоча вона ходила серед знаті у рукописному варіанті. Уже в кінці 40-х років 18-го століття Татіщев Василь Микитович написав книгу "Історія Російская з самих дрєвніх врємен". Та її теж заборонили, визнавши шкідливою. Згодом навіть рукописи Татіщева були знищені. Багато хто з істориків вважають, що ті рукописи прибрала до своїх рук сама Катерина. Нагадаю, що ще за Петра І вийшов Указ з повелінням звезти до Москви геть усі архіви та першодруки. Катерина ІІ перевидала той указ, але вже з погрозами за невиконання. Отож, всі архіви України-Русі були пограбовані вщент і вивезені до Москви. Щось подібне було вчинено і з архівами інших народів, що тоді входили до російської імперії.

У 1884 році було видано щоденник, що називався "Памятниє запіскі АВ Храповіцкого статс-сєкрєтаря Імпєратріци Катєріни ІІ" (В.О.Ключевскій). За цим щоденником Катерина ІІ 4 грудня 1783 року видала Указ, яким повеліла створити "Комісію для составлєнія запісок о дрєвнєй історії, прєімущєствєнно Росії" под начальством і наблюдєнієм графа АП Шувалова". Читаємо з цього Указу "... назначіть до 10 чєловєк, коториє совокупнимі трудамі составілі би полєзниє запіскі о дрєвнєй історії, прєімуществєнно же касающієся Росії, дєлая краткіє випіскі із дрєвніх рускіх лєтопісєй і інозємних пісатєлєй по ізвєстному (Катирині ІІ — А. К. ) своєобразному плану. Еті учьониє составляют "собраніє" , но їх ізбіраєт Шувалов... і прєдставляєт імпєратріце. Мєжду члєнамі етого собранія должно бить трі ілі четирє чєловєка, нє обрємєньонних другімі должностямі ілі достаточно досужіх, чтоби трудітся над етім поручєнним ім дєлом, получая за етот труд особоє вознаграждєніє. Собраніє будєт состоять под височайшим покровітєльством. Начальствуюшій над нім прєдставляєт Імпєратріце труди собранія, коториє с єйо дозволєнія пєчатаются в вольной тіпографії..."

Там є дуже багато цікавих записів. Один з них зроблено 24 вересня 1791 року. "Позван, і часть врємєні читалі мнє Россійскую Історію. Тут єсть прімєчаніє о Татарах і іх сілє прі нашествії іх на Русь. Жизнь святого Алєксандра Нєвского, без чудєс".

Страшне свідчення. Катерина ІІ та Храповицький знали про існування іншої версії життя Олександра Невського. Але нам повідали саме ті "чудєса". Не стану приводити десятки таких свідчень.

23 червня 1791 року. "Прінялісь за Російскую історію; говорілі со мной о Нєсторє. Я (Храповицький) nous l’avons vri en original"/ Тобто з французької – МИ ЙОГО БАЧИЛИ В ОРИГІНАЛІ. Сподіваюсь, ви пам"ятаєте, що Нестор написав "Повість врем’яних літ".

На сцену фальшування спливає одна особа – Герард Фрідріх Міллєр – російський професор історії, запрошений до Москви ще Пєтром І. Він був винятково догідливою особою всім царям, а особливо Катерині ІІ. Саме Міллєр за наказом Катерини ІІ з 1773 по 1784 рік об’їхав всі міста та монастирі, вишукуючи та звозячи до Москви та С. Петербургу давні руські архіви та золотоординські стародруки.

Про це фальшування писати можна безкінечно, але ми маємо розуміти, що саме Катерині ІІ треба бути «вдячним» за сотні літописів, які з’явилися за часи її правління. Саме М.М. Кармазін пише про те, що саме за Катерини ІІ з’явилися сотні літописів, такі як Пушкінський (Лаврентієвський), Троїцький, Іпатіївський, Хлєбніківський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львівський, Архівський тощо. І саме Катерині ІІ ми маємо бути вдячні за остаточну втрату "Повісті врем’яних літ" Великого Нестора.

Ну а повернувшись до "Історії Скіфі" відзначимо, що у бібліографії А. Лізлов не послався на жодний "Русскій лєтопісний свод", бо він тоді не знав про їх існування.

Між іншим, і Пьотр І також не знав про існування "Русскіх лєтопісних сводов" , бо звертався до українця Феофана Прокоповича, аби той написав хоч якусь "Історію Росії"

Нижче наводжу ще один приклад фальшування.

Що говорять хроніки, які дійшли до нас про хрещення Русі? "Повість временних літ", Лаврентієвський список 1377 р.? Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції:

"Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав прив"язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив дванадцять мужів колотити його палицями".

Ніби-то картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений у справжній редакції:

"...повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, а другія огневі придати. Перуна ж повеле прив’язати коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем"

У примітках додано:

"Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються".

Таким чином, курсив – це "добавлене чи виправлене". Замітимо також: древнє слово "теті" перекладено "колотити", хоча загалом "колотити" має у староруській приблизну відповідність зі словом "таті", та й слово "таті" означає убивати, різати, розбійничати. Значить, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев"яного ідола дерев’яними ж палицями? Повний нонсенс. А якщо детальніше розібратися, то древнє "теті" має досить точне значення – шанувати як батька та матір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (нажаль, цими перекладами займалися не українці). Таку шану насправді віддавали зображенням богів: русичі завжди сприймали богів, як своїх пращурів.

Далі, у сучасній редакції добавлено слово "взвоз", якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української перекладає його як "везти". Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричивім узвозі якраз і знаходився Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев’яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмети – дружинники – наслідували Синам Грома Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлений до Ручая.

Що зберегла Північна Традиція про це? Відомо наступне. Після витягування зображення богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Рода, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрещені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).

Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так "мудро" вибрав ті ж води Дніпра, які наступного дня слугували б знаряддям залученням до християнської віри, хрещення?

Можуть заперечити на це: "Хрещення дерев’яного ідола – неможливо!" Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі; більш того, такий обряд регулярно проводять і зараз. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а за деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01) витягують це дерев’яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хто небуть, а Індра, якому тисячоліття вклоняються у Індії. То що це, систематичне глумління?

Періодичне віддання дерев’яного зображення бога воді чи вогню – це дуже древній Відичний обряд. Цей обряд має залучати увагу віруючого до того, що Зображене вище і довговічніше череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в Природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від язичництва.

Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити місто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя аристократії) і починали будувати там, де його приб’є до берега. "Де бог вибере", казали люди.

Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали "Видибай", що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока - Господа Пана і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ’я і вміло користувалися ними.

Благочестивий відо-вістичний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі "Чаша". "Ікони, що вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють".

Ось вам і поругання ідолів, ніби-то очевидне у древньому тексті, але загримоване різними додатками та виправленнями.

Виникає питання, чому ж спеціалісти – історики завжди "добавляють та виправляють" так, що на загал складається гіпнотично стійке зображення протиставлення різних ступеней однієї релігії? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженність чи несумлінність. Причина, гадаю, у іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з ХІІ століття мають вставки у оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які на загал обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо зразу ж після наведеного раніше Лаврентієвського літопису. "Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у пошані у людей, а сьогодні у нарузі". За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це не що інше, як цитата з проповіді про Страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний ніби благочестивий фрагмент не викличе підозру в підробці у християн. Прямо нічого не сказано, а між тим дії Володимира у результаті присутності зразу за їх описом зазначеної фрази асоціюються саме з поруганням. Тому далі поступово вже само собою буде "добавлено чи виправлено" все, що "недостатнє" у цьому сенсі.

Прикладів подібних вставок, дії яких нагадують сучасне нейролінгвістичне програмування, можна навести ще багато. Інформаційна диверсія проводилася і продовжує проводитися за всіма правилами, наслідки "ходів" прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення Русі досягли, чого хотіли. Різні рівні одної релігії були протипоставлені, як ворожі. Це привело до духовної слабкості держави, що ми бачимо і до нині. А духовно слабка нація не може побудувати економічно розвинутого суспільства, суспільства для людей, не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любові та етики.
http://sd.org.ua/news.php?id=12413

Чи є чесні москалі на цій Землі?)

  • 02.03.09, 22:56
ТЕЗА:

Так принято называть. Вот и называю. По моим источникам Киевскую Русь населяли не украинцы а славянские племена поляне, древляне, уличи и т.д. Украинцы формировались с 14 по 17 век, а появились в конце 18 начале 19 веков.Вот поэтому я и считаю, что украинская история - последние 2 столетия, а славянская - несколько тысячелетий. Это только моя точка зрения. Да не будет она камнем преткновения. Однако для честности я её высказал.
                                                                 Спартак (http://narod.i.ua/user/178683/profile/)

Какие там факты, они изучают историю по листвкам Тягныбока
                                                                ВОЛКОЛАК (http://narod.i.ua/user/1141442/profile/)

АНТИТЕЗА:

27 березня 1990р. «літературна Україна» явила світу студію з меланхолійно-безневиннею назвою – «Чиатючи «Велесову книгу». Та йт ой позірно спокійний шкіц таїв у собі динаміт, що потряс підмурки імперії.
Ми мало, що знаємо про авторку пані Емілію Ільїну. Вона повідомляє про себе, що не є професійним істориком, що вона математик, радше, фізик – електронік. Наперед вибачаюся за можливі неточності, і вони, й справді, є, однак слід правильно визначити жанр цього опису. Це не науковий твір (хоч авторка виявляє достатню ерудицію). І це навіть не гола публіцистика. Це вибачення за прогрішення свого племені. Словом, спроба зробити те, що мало б зробити її родима держава і увесь її рідний етнос, але які цього не зробили і не скоро зроблять.
У 19 столітті в російській ідеології й психології остаточно викриститалізувалися два річища, які умовно можна назвати «лінією» Герцена – Добролюбова – Чернишевського і «лінією» Белінського. Перша була, як колись казали, іетернаціоналістичною, а друга – шовіністична. І саме Україна стала лакмусовим папірцем для виявлення кожної з цих орієнтацій. Правда, була ще Польща. Але Польща все-таки Європа, а тому навіть «неістовий Вісаріон» трохи соромився по відношенню до неї показувати своє нутро. А з «Малоросією» нічого було церемонитися. Вона була ясиром, рабою-наложницею.
І от десь в Америці уламок справжнього дворянського благородства – Емілія Ільїна – рятує честь і совість російської нації і сказала ті слова, які мусив би сказати хтось із «володарів дум» Росії. А був же тоді ще лише рік 1987-й. Ти більш цінний моральний подвиг цієї мужньої жінки, яка написала в ці передгрозові, зловісні дні цей маніфест-покуту братнього народу. Не меншу громадську мужність виявила редакція «ЛУ», яка опублікувала його 27 вересні 1990-го, коли до Незалежної України залишалося більше року.
Емілія Ільїна першою в новітній час заявила, що так звана Київська Русь (трабе сказати «Давня Україна») належить лише нам, українцям, а Росія до неї ніякого відношення не має. Не було ніякої «спільної колиски» - галюцинації різних міфотворців. А було, як це водиться у всьому світі, лише одна наша славна українська дитина.
«Історія Росії, - пише авторка, - скрізь і в усіх починається з 14 сторіччя. А раніше? Коли йдеться про те, що було раніше, то всі , як один, описують, розглядають історію України, Київську Русь.
Але Київська Русь «приписана» на території України. Там жили й творили свою історію предки теперішніх українців. А де ж історія російського народу, наша історія до 14 сторіччя? Чим займалися наші предки, якими вони були? Хто нам скаже, якщо у нас немає власної історії минулого?»
А ще про такі «дражливі» терміни, як «Русь» і «руський»: «Історики забувають, що слова «Русь», «руський» у часи Київської Русі відносилися природно до території навкола Києва, а це історія України, а не Росії. І щойно кілька століть пізніше, коли на території Київської Русі вже забули те слово «Русь», воно ожило в Московському царстві. Історикам не можна не знати того, історики працюють на історичному матералі. Занють, але «забувають».
І ще: «Яка Росія в 12 столітті?... Чомусь щодо європейських держав дотримується історична точність їхніх історичних назв….І тільки щодо Росії та її колоній ця точність не обов»язкова?
Авторка іронізує над практикою великорросійських історіософів, котрі щодо наших земель свавільно стосували термін «русскіе»: «Написано «російська» і все зрозуміло – це історія Росії».
Якщо поставити другий знак, тобто написати «руська», як і писали в листах і документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме – історію України. Бо все, що творилося на теренах України (за винятком приїзду Катерини 2 до Одеси), все, що написано на теренах України, «Слово о полку Ігоревім», літописи – все це належить Україні і українському народові.
І аби потвердити високу вартість цього доробку українців, Емілія Ільїна покликається на авторитет німецького атора «Історія людства: « Ні один народ не створив такої поетичної творчості, як український».
«А що ж росіяни?» «Русскі» (росіяни - москалі) жили на території Вятської, Тверської, Орловської і інших російських губерній, українців – на своїй землі, і всі щось творили, українці свої думи, билини, росіяни – свої. Тільки чомусь росічьким історикам більше цікава історія українського народу, і вони «привносять» ці чужі сторінки в історію російського народу, ігноруючи при цьому рідну історію (маю на увазі історичні події до 14 сторіччя)».
Емілія Ільїна першою підкреслила всю згубність цієї культурної експансії для власне російської історії й культури. Спустошивши українські терени, московські окупанти, не звератили уваги на свої власні набутки, які гинули в руйнівному тліні часу та від рук більшовицьких вандалів. Та й сьогодні якійсь темній градоначальницькій голові щось може не сподобатися в цій історії. «Покищо не чути про пожежі в російських бібліотеках, - пише авторка, - «історики» в цивільному ще не дісталися до Суздальських, Тверських, Вятських та ін. літописів, ще не спалили їх, як Бібліотеку Україністики в Києві». Та й навіщо їм палити і без того злиденні свої літописні схрони? Тим паче, що ще залишається скільки недопалених українських?».
«Наші діти, - продовжує авторка, - зі своєї рідної історії мають вивчати в школах те, що відбувалося, століття за століттям, на нашій історичній території, те, що творили наші предки. Хай мало збереглось відомостей, це нічого, зате це буде наше власне».

Ільїна проти поняття «єдіної», «загальнословянської мови»: «у тих твердженнях відчувається фальш». Яка мовляв, могла бути єдина мова на неозоримих малозаселених просторах, де кожне плем»я говорило своєю говіркою? Прада, додамо від себе, така єдина мова практикувалася на всіх земних обширах, але була мова праукраїнська.
Вирішивши бути великодушною вже до кінця, наша правдолюдка заявляє, що і так звана церковнословянська мова, якою послугувалися в церквах, була не стародавньоросійською і не староболгарською, а давньоукраїнською: «Читаючи словник церковнословянської мови, мимоволі звертаєш увагу, що ця мертва мова має багато слів, закінчень і дієслівних форм живої української мови. Сучасні російські слова також зустрічаються, але не так часто, а російські закінчення і дієслівні форми, наскільки пригадую, не зустірчаються. Чи не означає це, що церковнословянська мова – це й була стороукраїнська (книжна ) мова? А те, що в усіх монастирях колишньої росії писали цією стороукраїнської мовою, то в ньому немає нічого дивного, бо всі грамота у володіннях Рюроковичів у Середньовічні часи йшла з київських монастирів».
І вже узагальнено про це простодушне пірацтво російських істориків: «Наші російські автори пишуть про бідь-що стороруське – чи то буде історія, література чи історія Православної церкви – і переносять діяльність російського народу на ткриторію України, цілком забуваючи, що на землі є , існує в реальній дійсності, а не лише абстрактно розуміється 50-ти мільйонний український народ».
І як зразок такого вільного поводження з українською історією та культурою Е Ільїна згадує академіка Лихачова: «Д.С. Лихачов знає про існування України й українського народу. Хотілось би від нього почути, чому «Слово о полку Ігоревім» твір древньоруської літератури, а не давньоукраїнської. Але навіть такого поняття, як «давньоукраїнська література» не існує. Все «руссськое»!
Тут Емілія Ільїна повторює уже висловлену думку, що і в російського народу вистачає і власних скарбів, хай і пізнішого періоду: «Якщо у нас до 14ст. не було ні історії, ні літератури – то не так страшно, ми ж бо за 17, 18, 19 століття стільки всього набули, так розбагатіли на історію, літературу. Нащо ж присвоювати чуже?
Добровільно, відмовитися від цих скарбів пограбованих нашою розбійницькою російською силою – наш борг». Доктор Д.С. Лихачов у своїх «Поученіях» пише: «Приємно робити дарунки». А повертати господареві його власність, кимось раніше від нього відібрану, мусить бути ще приємніше».
«Дозвольте, - горечно каже пані Емілія, - а де ж памятники старовинної літератури українського народу? Він живе тут же таки, в Україні, «від часів створення світу», на берегах Дніпра він родився, хрестився і відзначався блискучою культурою, нікуди не пересилявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкілясь прийшли і окупували Київ, як турки Константинополь».
Авторак звертається до обох зацікавлених сторін: «Треба, панове-товариші, розібратися і розділити літературу і давню історію по-братськи, чуже повернути, своє залишити собі.
Війна олега і Святослава хіба наша історія? Таж є властивий господар воєн, але він сидить із кляпом у роті».
І ще: «Панування російської сили над Україною завдало українській культурі багато великих, але непоправимих втрат. Не зважаючи на ці всі втрати, український народ має свою літерату, музику, малярство, науку. Український народ дав світові культурі, науці, технічі, безліч геніїв».
І знову катується ураженим сумлінням чесна, благородна душа: «Ми росіяни, росічька імперська сила, приєднали Україну і ось уже четверте століття цупко тримається за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, топтали, перетворили її в пустелю. Та одночасно спустошили і свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до 14 сторіччя, то скільки б він і його послідовники могли б знайти і зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавимося Київською Руссю, а тепер, як-то кажеть, «спіймали облизня…» Так і буде вікувати біла пляма російської історії ».
Зболені інвекти линуть розпаленою душевною магмою: «Протягом століть ми грабували українську культуру. «Все російське!» російська наука називає Григорія Сковороду «русскім філософом». Українець, жив постійно в Україні, писав старою (книжною) українською мовою, і помер, і похований в Україні – син української землі. Та ж ні, «русссській філософ!» Справа ж бо в тім, що в нас росіян, до того часу не зявився жоден власний філософ. Отож, давай сюди Сковороду! А ще така фраза зустрічається в російських літературознавців: «Шевченко хотів бути російським письменником».
Спростовує Е. Ільїна і потуги на якісь пріорітети і в християнстві. Навіть Новгород прийняв християнство лише в 12 ст. А інші глухі краї?... однак тисячоліття християнства з помпою святкувалися саме в Москві, а не в Києві! Хоч у Росії тисячоліття християнства лише в …22 столітті!
З усією пристрастю авторка затаврувала наприкінці останню на планеті колоніальну імперію (СССР ще існував): «Чому ми, росіяни, забули, що Україна наша колонія? Цю ганьбу ми можемо з себе змити, лише добровільно заявивши, що ми не хочемо володіти ніякими колоніями».
Увесь світ відмовився від колоній. «А ми, росіяни, озираємося в гнів правозахисниця, - не можемо. І тільки тому, що імперське зло існує дося, а російські (вибачте, советські, але все ж московські) багнета, автомати й таки утримують «цілісність» Великої і Неподільної».
Мине рік і остання Бастілія планети впаде. Е. Ільїна виявилася пророчицею. Утім, не одна вона. Унікальною ж її постать залишиться в історії саме завдяки безоглядній чесності й шляхетності, з якими вона затаврувала невиліковну захланність російської імперської ідеології й психології.
То ж головний уорк цієї мужньої громадянки полягає у тому, що змушує визнати: у кожної нації, навіть тій, яка, здавалося б, остаточно спустошена й розбещена своїм імперсько-колонізаторським паразитизмом, завжди залишиться її духовна й громадська еліта, яка й

http://blog.i.ua/community/629/223497/


ПРИМІТКА: Від назви "Русь" ми не відмовлялися і вона не зникала. Просто, коли москаль-голодранець привласнив наше наймення, то на перший план вийшла стародавня назва нашого Краю - Україна, на противагу Московщині-Расеї. Навіть Шевченко не подарував москалю вкраденої назви і у своїй творчості викоричтовував терміни "Московщина", "москаль".

СИНТЕЗ:

Се бо мовив Ору Сварог наш:
"Як мої творіння створив вас от перст моїх...
І будьте як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш...
І Дажбо нас породив од корови Замунь,
і були ми кравенці і скуфе - анти, руси, боруси і сурожці, -
і таки стали діди русове."


     7517 рік. Ми найстародавніший етнос цієї планети. Народ-воїн і народ-хлібороб, то ж пам"ятаймо Славу ту, що Пращур наш лишив нам, та примножимо її і своїм нащадкам передамо.
     Москаль голою дупою биті шибки не затикне, а шакалюлюдини вимруть.

Хай живуть чесні москалі-росіяни!

Магічний рушник

Від нього залежать щастя молодої сім’ї, доля майбутніх дітей та добробут родини.

 

Чимало священних символів, відомих ще з давніх-давен нині підмінено формою. Популярні зараз написи, як-от: “на щастя, на долю”, наші пращури шифрували у знаках орнаментів. Так, вишита восьмикутна зірка означала Бога, Сонце, хвиляста лінія — нескінченність життя, стилізована калина — уособлення дівочої краси, молодості, кохання, виноград — символ благополуччя, квіткові пуп’янки вказували на дітей і продовження роду. Науковці кажуть, що вишитий рушник може бути і благословенням і прокляттям.

Загибель роду запрограмувала... мати

Мати вишила синові весільний рушник. Молодята відбули обряд і зажили мирно, але... нещасливо. Дружина довго не могла завагітніти, коли ж нарешті усе, здавалося, пішло на лад, дитина народилася мертвою. Неначе якийсь злий фатум завис над сім’єю: автомобільна аварія, втрата роботи, хвороби...

Чоловік, котрий досі був переконаним матеріалістом, дістав із шафи весільного рушника і жбурнув його матері зі словами: “Викинь геть! Через нього усі нещастя!”. Здивована ненька вирішила показати свій виріб знавцям. Ось що розповів працівник Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара” завідуючий сектором “Тканина” майстер народного мистецтва з вишивки Юрій МЕЛЬНИЧУК:

— В обрядовому рушникові було щонайменше дві неприпустимі помилки. Перша полягала у тому, що жінка зшила його з двох шматків полотна. Місце з’єднання вона так майстерно замаскувала мережкою, що його зовсім не видно. Але ж, окрім декоративної, весільний рушник має ще й магічну функцію. Вишите полотно, на яке стають молоді, означає життєву дорогу. У цьому випадку вона виявилася перерізаною. Фатальною була й композиція узору. На обох кінцях рушника мати зобразила традиційну квітку-вазон, котра з давніх-давен символізує дерево роду. Під нею орнамент. Але вишивка видалася майстрині надто бідною, бо вгорі залишилося багато незашитого полотна. Тому над квіткою вона помістила ще одну суцільну смужку орнаменту.

Вишивальниця не знала, що біле полотно в центрі рушника символізує потік Божого благословення, котре живить дерево роду. Зображена над квіткою лінія закрила доступ до неї благодатної енергії. У житті це могло б означати бездітність чи навіть загибель молодої пари. Отже виходило, що той весільний рушник хоч і був майстерно вишитий добрими материнськими руками, справді ніс у собі страшну програму знищення роду. Тому відроджуючи традиції, слід насамперед розуміти їхнє значення.

Перш ніж узятися за вишивання, дівчина постилася, молилася і мила руки
 
У весільному обряді на Київщині початку ХХ століття дослідники нарахували близько 20 рушників. На них клали коровай, ними перев’язували старостів, простеляли дорогу молодим. Але, як запевняє пан Юрій Мельничук, найголовнішим був той, на якому батьки благословляли молодих. Такий рушник — особлива святиня, яку не показували стороннім і берегли як зіницю ока, передаючи із покоління в покоління. Старий узор нащадки відтворювали на новому полотні як енергетичний код роду.

Перш, ніж узятися за вишивання, дівчина постилася, молилася, мила руки, щоб позбутися не лише фізичного бруду, а й негативної інформації на пальцях. І лише тоді майстриня починала творити на полотні узор, як своєрідну медитацію.

Вже в наші часи екстрасенси досліджували саму голку, нитку, вишиття і з’ясували, що знаряддя праці рукодільниці проводить у сотні разів більше біологічної енергії, ніж такий самий за розміром і товщиною шматочок сталевого дроту. Найенергетичнішими нитками визнали вовняну і натуральну шовкову пряжу. Довге волокно білкової природи найкраще переносить інформацію. Гірша, але теж підходить для роботи, заполоч рослинного походження. Зовсім непридатним з погляду енергетики виявився акрил. Відрізаний шматок магазинної тканини не йде ні в яке порівняння із домотканим полотном. Якщо згадати прадавню технологію його виготовлення, відбілювання на траві, на росі, під сонцем, місяцем, зірками, під впливом усіх стихій, то стануть зрозумілішими дивовижні властивості старих рушників.

Починати рукоділля найкраще зранку у четвер. Це енергетична вершина тижня. Наші далекі пращури мабуть добре відчували те, бо саме цього дня приступали до весільних рушників.

Борони Боже під час вишивання думати про щось погане, сваритися, злитися на когось. Обрядовий рушник має зберігати в собі лише найкращі мрії, найсвітліші думки й почуття. Адже то закладається програма майбутнього подружнього життя.

Дрібні огріхи не випорювали, щоб не внести хаосу у долю. Життя тече не по шаблону, отже, не біда, якщо зірочка відхилиться убік чи хвилька вийде нерівномірною.

Що ж до вибору узору, то він мав бути двобічним. Це символізувало гармонію між зовнішнім і внутрішнім світом. Якщо ж лицьова сторона виробу гарна, а зі споду перетянуто нитки і стирчать вузли, то вважали, що й життя буде про людське око.

Усі слова зашифровані в символах узорів

Нині відомо близько 200 старовинних швів на основі двадцяти технік української вишивки. Відтворювати треба тільки той малюнок, котрий припав до душі. Фізики дослідили, що в цьому випадку він потрапляє у резонанс із вашим організмом. Комусь імпонують дрібні густі зубчики, а комусь більше подобається м’яка широка хвилька. Одним тішать око велетенські пишні квіти, інші ж відчувають потребу і зображувати, і споглядати маленькі орнаменти. Добре, якщо десь у скрині зберігся рушник прабабусі, яка прожила із прадідусем довге й щасливе життя. Його і треба взяти за зразок.

І ось нарешті весільний рушник вишито. Як же на нього ставати?

Юрій Мельничук був учасником експериментів із вимірювання енергетичного потенціалу цього чи не найдавнішого елементу весільного обряду. Один бік рушника завжди мав заряд “плюс”, другий — “мінус”, посередині рамка екстрасенса стояла на “нулі”. Отже, на який бік має стати наречена? Вкладаючи батарейку в годинник ми придивляємося, аби не порушити полярність. Отак і молодята можуть або отримати могутню енергетичну підтримку, або... “розрядитися”. Там де “плюс” — має стати чоловік, там, де “мінус” — жінка. Позитивний заряд має правий кінець рушника, або той, який вишивають першим. Другий кінець — лівий або жіночий, підсилює жінку. Чоловікові ж він може зашкодити і навпаки. Аби не сплутати, яким боком повернути рушник, у давнину рукодільниці на ньому робили мітки. До речі, узор на лівому і правому кінцях ніколи не був тотожний. На них, як у дитячій грі на уважність, завжди можна знайти десять розбіжностей. На те магічне полотно не ставали взуттям, а тільки колінами.

Тепер подекуди у селах вишивають два весільних рушника. Один для церкви, вінчання і масового споглядання, інший — потаємний, для батьківського благословення. І дуже важливо, щоб той другий — для себе, для своєї майбутньої сім’ї, дівчина творила власноруч.

Се ж бо анти ми є!

  • 28.02.09, 19:55
Виявляється мої цитати 

http://blog.i.ua/community/629/172650/
http://blog.i.ua/community/629/172646/
http://blog.i.ua/community/629/172642/

із надпотужних інформаційних джерел блукають сайтом і дуже не подобаються всяким  членам    
http://blog.i.ua/user/514888/172655/

Вимитемо комуністичне лайно із домівки святої Світлини 

Пі.Сі. Ще раз рекомендую книгу, унікальну, просто неймовірну, автор геній: проаналізовано 600 першоджерел, наведено фактичний, ілюстративний матеріал, переконливо і об"єктивно, в  україножерів контрарнгументів не знадеться:

Олексій Губко. Психологія українського народу. Кн. 1.: Психологічний склад праукраїнської народності. К.: ПВП "Задруга", 2003р. - 400с.

Чи існує українська національна ідея?

  • 15.02.09, 13:03
                                                                                                             Василь Триліс

1. Вступ (трохи розтягнутий, бо цікаво). Почув я недавно одну інтелігентну розмову. Мене захопив її разючий контраст із звичним виснажливим беканням, меканням, плямканням і силою-силенною катастрофічних пауз між зашкарублими думами нашої невмирущої номенклатури – владної, політичної, господарчої, наукової, мистецької, духовної і всякої іншої. Розумні хлопці швидко, гарно й весело говорили про ідеї!

А мені ж – хліба (бажано з салом) не давай, а дай про ідеї хоч послухати. Дуже вже небайдужий я до ідей. Я їх зовсім недавно зненавидів, і ця ненависть у мене ще свіжа, чиста й палка, як перше кохання. Я місцями аж помолодшав. А тут таке еротичне шоу!

Один журився, що безліч чудових ідей тиняються Україною й не можуть знайти достойного втілення в нашій молодій державі. Бо, мовляв, дуже нездарні, некультурні, некомпетентні втілювачі. Другий утішав його тим, що насправді жодної ідеї в Україні не існує: всі ті ідеї, які так хтиво й незграбно намагаються оволодіти нашими масами або хоч почухатися десь у владних чи академічних кабінетах, не є українськими, а є імпортованими, а отже для України неприродними, а до того ж не новими, тобто коли по правді, то це навіть і не ідеї. І, ясна річ, вони безперспективні, на них марнуються сили й час. Україна потребує нових, плідних і, головне, власних ідей.

А де ж тим власним ідеям узятися, коли немає повноцінної освіченої еліти, докидав дровець третій. Виявилося, що еліта тут ні до чого. Еліта – це, за визначенням, ніби як племінні носії генофонду, ситі, впевнені й рішучі; та навіть коли вони освічені – навіть коли вчені! – це нічого не дає, бо у них немає тієї таємничої тонкої субстанції, в якій зосереджується національний дух і від якої народжуються ідеї не просто нові, а саме відповідні найактуальнішим інтересам нації, найглибшому, найважливішому сенсу її існування. Ідеї, які забезпечують цій нації надійне місце в бутті, і то надовго. Ось такі ідеї має виношувати й запліднювати ними суспільство не еліта, не інтелігенція, а аристократія. Це таке вузьке, дуже вузьке товариство втаємничених, куди не кожного академіка пустять гардеробником. Такі аристократичні структури має кожна успішна нація, а ось у нас їх немає.

Про таємничу субстанцію я, звичайно, не зрозумів. Та то не лихо, бо її все одно немає. То яка різниця, чи її немає в еліти, чи в аристократії, чи й самої тої аристократії немає.

Зате я зрозумів, що без ідей Україна не всидить. Приспічило. Не буде своїх – навезуть чужих, як ото бананів навезли. А коли вже є банани, то нащо груші? Кожний, навіть не дуже освічений, представник еліти має змикитити, що груші пора вирубувати, бо їх дорожче доглядати, ніж банани завозити. (А які паркети з грушового дерева!) Та якби сягнути елітарним розумом у той час, коли бананів більше не везтимуть або везтимуть по 130 доларів за кілограм, а груші всі вже вирубані… Така сила передбачення навіть аристократам не під силу. Так що в оглядному майбутньому давитися нам заморськими бананами, доки вухами не полізуть.

З третього боку, коли не стане ні бананів, ні груш, а залишаться тільки кормові буряки, то нащо його тоді й на світі жити. Тому, хоч як це прикро й важко, Україні все ж таки конче необхідна надійна грушо-бананова ідея.

Тобто, коли чужі ідеї й банани вичерпаються або засмердяться, а своїх… Ге, які там свої. Катма! Тут уже давно все впень вирубано й викорчувано. Де наші опішнянські сливи? Де ніжинські огірки? Де решетилівські вівці? Де наша етнічна свідомість (або хоча б графа в паспорті)? Де наше етнічне відчуття єдності з цією землею? Де українське село – правічний організм, якнайкраще пристосований для взаємин людей із Природою? Підкидаючи ногами ці незамінні природні багатства, ми хочемо й тут обдурити Природу та вижити за допомогою ідей?

Гірко казати, але насправді ніякі ідеї Україні не допоможуть. Ні чужі, ні свої. Будь-яка ідея пустить бульки в нашому болоті раніше, ніж устигне оволодіти бодай поганенькими масами. Болото – це таке природне перехідне явище, ні водоймище, ні земля; в ньому довго-довго чорти водяться, а потім воно врешті робиться чимось визначеним – або землею (коли висохне), або водоймищем (якщо вичистять).

Поки що Україна виразно нагадує надзвичайно потужне, здорове болото з усіма належними біохімічними та біофізичними процесами – гниттям, сапропелізацією, бульканням, кваканням та ухиканням нічних сов. Розділене це болото на дві стихії: чиста вода, яка насправді тільки вважає себе чистою, бо в ній повно жабуриння, ряски й смердючого болотного газу, і, власне, болото, яке теж вважає себе дуже чистим, хоча насправді це концентрований бруд, насичений численними елементами цивілізації – битими й небитими пляшками, старими велосипедами та втопленими цуценятами.

Можна уявити три сценарії майбуття цього болота. Перший – природний і, значить, найменш імовірний: болото облишать, і воно буде собі булькати й дихати, даючи притулок міріадам життів, але його розвиток буде таким повільним, що людям і не помітити. Для сучасного гомо сапієнса це нестерпно, і він, скоріш за все, вибере один з неприродних, зате швидких сценаріїв: прийде власник. Власник або прокопає рівчаки, спустить воду в найближчу річку, а з річки намиє гору піску й побудує на осушеному болоті п’ятизірковий готель, або вишкребе й вивезе на поля всі сапропелі, і тоді замість болота буде створене чисте впорядковане водоймище господарського чи культурного призначення. Все залежатиме від власника. Але так чи інакше, дві стихії йому доведеться розділити й розвести в різні боки…

2. А як же ж українська національна ідея?

Перш за все, давайте визначимось: національна чи етнічна?

Бо ми ризикуємо захопитись некоректною проблемою. З одного боку, оскільки йдеться про щось корінне, фундаментальне, то треба виходити не з поняття нації, а з поняття етносу. Отже, етнічна ідея?

Але ж, з іншого боку, етнічна ідея – словосполучення явно абсурдне. Етнос і все етнічне не має нічого спільного ні з якими ідеями. Етнос – це природне явище, жива система, дуже подібна до біологічного виду: етнос має свою окремішність (територіальну, генетичну й культурну) і свої живі зв’язки з усесвітом, він народжується, живе і вмирає за природними законами, і розум – лише один, і то не головний, з його органів. Де починаються ідеї, де утверджується верховенство Розуму, там закінчується, пригнічується й нехтується Природа. Ну що вдієш, така от світова практика принаймні останнього тисячоліття. Людські ідеї незмінно поганять усе, що витворила Природа. І найсумніше те, що люди цього ніби не помічають, а коли й намагаються виправити свою дурість, то… новими ідеями.

Давайте все ж таки не забувати про етнос. Якщо він є, то є про що говорити. Якщо його вже немає або якщо він очевидячки приречений на смерть, тоді справді пора шукати національну ідею. Але вже не плутати її з проблемою буття народу (етносу), а чесно говорити про політичну систему, яка заганяє певну кількість населення на певній території до великого, єдиного, організованого, комфортного (або не дуже) стійла; ото воно називається державою. І тоді це населення вже може вважати себе нацією й тішитися тим, що настав найвищий етап на шляху його прогресу.

Найвищий він чи не зовсім – питання спірне, а от що постання нації означає кінець етносу – така сама безжалісна правда, як і те, що зрілість живої істоти означає кінець її дитинства. Для того, щоб на світ з’явилося курча, яйце мусить бути зруйноване. Безповоротно.

Нація в її сучасному, найпрогресивнішому розумінні – як політична категорія – виникає на уламках етнічного яйця, вичерпавши всю його поживну речовину, а далі нове пташеня або йде шукати зерна, або вчиться ловити мух, мишей, горобців, а там, дивись, і зайців та куріпок.

Кожен (чи майже) все життя тихо тужить за дитинством. Ця ностальгія йде від неприродного, нерозумного виховання дитини, внаслідок якого вона, стаючи дорослою, втрачає дорогоцінні природні властивості, скарби, якими безтурботно володіла в дитинстві, і від цього страждає; але задуматися, чи така ця втрата геть неминуча, немає часу і немає потреби, бо людина вже запалена міражами своєї уяви – ідеями – і потрібен час, щоб понабивати синяків і пошкодувати за втраченим раєм. Пізно, поїзд природного розвитку вже поїхав. Тепер скачи, людино, під дудку свого всесильного розуму. Дуже рідко стрінеш дорослого, у котрого якимсь чудом (ніхто, зауважу, не знає яким) збереглося трохи дитячих властивостей. Йому можна заздрити, але не заздрить ніхто, бо люди, які живуть розумом, не розуміють його щастя, а люди природного життя не вміють заздрити.

То це ж так само й з етносом. Кожна високоцивілізована нація тужить за своїм етнографічним дитинством і натоптує свої музеї етнічними пелюшками-іграшками, шкаралупками свого яйця; але дороги назад немає. І чи не простіше сказати: а кому воно потрібне, те минуле? Справді, більшості великих націй нічого шукати в минулому, хіба лінивої музейної розваги.

Чи так це для України?

Може й так, та не зовсім. Україна – це не тільки болото. Ще витає над болотом живий дух тієї України, яка не дожила свого минулого, не доспівала своїх дитячих пісень, не дослухала своїх казок, не домалювала своєї природної краси. Не дали. І тепер вона, як той рідкісний мудрець із дитячою душею, дивиться на світ широко розкритими довірливими очима й не може зрозуміти, чого він, світ, такий жорстокий. «Ой світе ясний, світе прекрасний, як на тобі тяжко жити; а іще тяжче, молодесенькій, не нажившись умирати». Які прості, майже прозаїчні слова, яка пекуча в них правда, яка висока символіка. Це не дівчина, це сама Україна, оточена зграєю глобальних вовків, стоїть над страшною прірвою й прощається з білим світом…

Триста років прощається, триста років умирає, а не може вмерти. Часом котрийсь із синів прикладе вухо до її грудей, послухає та й повідомить: «Ще не вмерла…» І підхоплюють тисячі й мільйони, і повторюють з надією «Ще не вмерла… Ще не вмерла…», але не знають, яким пальцем поворушити, щоб ожила. Всі чекають чуда. Найпрагматичніші чекають ідей.

Чому не вмирає Україна? За ці триста літ он скільки народів зникло, розчинилося, перевелося на московські муштровані орди та американські демократичні отари, нездатні навіть відчути, як роздувається велетенський вампір на їхніх плечах.

Україна не вмирає саме тому, що в ній залишилися величезні запаси природних багатств, ім’я яким – етнічна культура. У Путіна є газ і нафта, яких йому, як він каже, «хватит надолго»; а у нас є звичай, совість, любов до землі, краси й праці, почуття сорому й відповідальності, генетичне здоров’я. І ще не відомо, чиїх природних багатств вистачить надовше. Але, зрозуміло, кожний народ ставить на кін те, що має. Отже, гра продовжується.

Україна може програти гру з глобальними вовками, якщо витягне не ті козирі. Якщо покладеться не на свої природні запаси, а на ідеї – технологічні, політичні, релігійні, економічні, дипломатичні та інші. Ідея – річ хороша лише тоді, коли вірно служить природним потребам, природному розвитку. Але, маючи, за природою своєю, патологічне тяжіння до влади, ідея (людський розум) неодмінно лізе нагору, намагаючись оволодіти масами, очолити й підпорядкувати собі все, що тільки вдасться. Така от природа людського розуму і його ідей. Оволодівати ідеями, підпорядковувати їх природним потребам сапієнс не вміє й не хоче.

Нехтуючи справжньою Природою (віруючі ще називають її Богом), людський розум забуває й про природні багатства, не береже, не шанує їх і навіть не дуже цікавиться, що то воно таке. Йому не спадає на думку, що й сам він, розум, до них належить – поки пишеться з маленької букви. Весь айсберг етнічної культури – це найбільше природне багатство, яке взагалі існує в світі. А вся сукупність етнічних культур на планеті Земля – це таке багатство, така життєва сила, що й уяві не піддається. Якщо розум (чи, тим більш, Розум) не схилиться перед цією силою, він буде виснажувати й нищити її, аж доки й звалиться в викопану ним самим яму.

Багатства української етнічної культури не мають собі рівних у світі. Їх накопичення почалося принаймні в Трипільську добу. Їх формування відбувалося в оптимальних природних умовах нашого краю: ця земля не давала розледащіти, вимагала тяжкої й мудрої праці, але не давала й здичавіти, бо ніколи не обманювала, а платила за ту працю сторицею. Цей космічно-економічний природний феномен породив велику трудову культуру – культуру стосунків людини з землею і, необхідно, культуру стосунків і взаємин людей між собою в процесі їхньої праці на землі.

Трудову культуру й трудову історію України неминуче доведеться вивчати й осмислювати всьому людству – якщо воно схаменеться та спробує відвернути світову кризу (виснаження енергетичних запасів, руйнацію біосфери, забруднення середовища). Бо ніде більше немає тих знань і тієї віри, які й досі зберігаються в наших традиціях і без яких неможлива побудова стабільного суспільства, здатного підтримувати рівень життєдайності свого природного середовища. А тим часом Українцям годиться першими повернутись обличчям до свого минулого та усвідомити, що воно не минуло, воно вимагає свого обявлення й здійснення. Дати життя, дати розвиток своєму звичаю, своїй землеробській культурі, своїй тисячолітній мудрості, а не вганяти за чужими возами з нагромадженими на них блискучими, але доброго слова не вартими плодами цивілізації. Повернутися до своєї землі, до свого села, до найздоровішого в світі способу життя, який не тільки забезпечує істинний добробут людям, але й гарантує безпеку їхньому дому – Природі.

Гідне завершення й пошанування своєї етнічної історії – це перший крок до історії національної.

В національну державу ми маємо прийти не з атрофованими м’язами, пір’ям на писку й торбою зелених папірців, а з нашим справжнім багатством – етнічною культурою. Ця культура – не та, що в міністерстві культури та його закладах, а та, яку тисячоліттями зберігав землеробський етнос, – обов’язково запрацює. Кожний юнак, кожна дівчина знайдуть собі місце й діло на землі. Бо всі без винятку наші блага й саме наше існування йдуть від землі, від праці на ній. Це дуже важка праця, але, як ніяка інша, достойна розумної істоти.

Занедбати нашу землю могли тільки божевільні авантюристи. Спалюючи недоторканні запаси Землі, вони розраховують дочекатися того дня, коли землеробів не стане й сама пам’ять про землеробське життя вивітриться з людських голів, а їжу й добробут забезпечуватимуть розумні машини й високі технології. Таким суспільством, точніше такими отарами гарматного й гаремного м’яса дуже легко управляти. Принаймні так здається тим, хто дуже любить управляти. Здається, а не доведеться. Їхні мрії суперечать законам – не людським і навіть не біологічним, а законам фізики.

Але про це я напишу наступного разу. Так, щоб кожний академік, навіть не допущений до аристократичного гардеробу, сам зрозумів, що таке українська національна ідея.

Київ,

грудень 2005 – червень 2006

Український звичай

  • 15.02.09, 12:53
                                                                                                     Едуард ДОБЖАНСЬКИЙ

Перш нiж почати виклад запропонованої теми, вкрай необхiдно чiтко визначитися з формулюванням основних термiнiв, за допомогою яких вона розкривається. Така потреба обумовлюється розмитiстю, а часом i хибнiстю, як на наш погляд, визначення сутностi певних важливих для розумiння цiєї теми понять («духовнiсть», «звичай», «традицiя» тощо).

Такий стан не є випадковим. Адже сучасна наука (принаймнi певнi її напрями та частина вчених), яка грунтується на еволюцiйному пiдходi виникнення i розвитку людини i, вiдповiдно, суспiльства, тiльки наблизилась до необхiдностi визнати iснування Бога. Тому вона в силу цiєї причини просто не в змозi, як далi побачимо, дати таке визначення. В той же час, як не дивно, кожна релiгiя також пропонує (якщо пропонує) тiльки своє бачення сутностi духовностi, вiдмiнне (часом докорiнно) вiд аналогічних мiркувань iнших релiгiйних течiй. Пояснюється це, в основному, свiтоглядними розбiжностями. Тобто нi сучасна наука (представники якої є або атеїстами, або ж належать до рiзних релiгiй), ні духовенство (представники якого рiзняться за своїм свiтоглядом) об’єктивно не можуть дати повне i правдиве визначення певних понять (наприклад, духовностi, звичаю, святу тощо).

Спробуємо детальнiше проаналiзувати ситуацiю i дати свою версiю сутностi цих визначальних для даної теми понять. Почнемо з розгляду понять «Духовнiсть» та «Духовна людина».

Духовнiсть – що стоїть за цим поняттям, яка її суть, як i чим вона вимiрюється? Чи є якийсь еталон, з яким треба порiвнювати i можна встановити, наприклад, рiвень духовностi тiєї чи iншої людини? Якщо заглянемо у будь-яку енциклопедiю, то там ми, з цiлком зрозумiлих причин, якi названi вище, не знайдемо визначення духовностi. Винятком є «Релiгiєзнавчий словник», який дає їй таке тлумачення: «В аксiологiчному вiдношеннi традицiйними складовими ДУХОВНОСТІ є iстина, добро, краса. Досягнення ДУХОВНОСТІ є головним завданням, поставленим перед людиною в життi. Звiдси i витлумачення духовностi як поступової актуалiзацiї людиною її суб’єктивних якостей. В контекстi релiгiйного свiтосприйняття ДУХОВНІСТЬ розумiється як розкриття в людинi i свiтi Св. Духу, яке, в свою чергу, можливе лише шляхом богоуподiбнення».

Як бачимо, це єдине визначення не мiстить конкретностi, подає досить загальнi, на рiвнi гасел, ознаки духовностi, якi практично не можна використати у повсякденному життi. Воно бiльше вiдповiдає визначенню шляху набуття духовностi, анiж її сутностi. Як допоможе це визначення, примiром, спiвставити рiвень духовностi окремих людей, як визначити, наприклад, наскiльки далеко людина пройшла «шляхом богоуподiбнення» тощо. Зустрiчаємося з парадоксом – говоримо про кризу духовностi, яка є основою усiх кризових явищ суспiльства (полiтичних, екологiчних, економiчних тощо), а самi не маємо визначення, а що ж це таке.

В той же час є досить похiдних вiд слова «духовнiсть»: духовенство (служителi культу у рiзних релiгiях), духiвник (сповiдник), духовна музика (музика релiгiйного змiсту) тощо. Тобто однозначно можна зробити висновок, що поняття «духовнiсть», в сьогоднiшньому розумiннi, так чи iнакше пов’язане з релiгiєю. Але при цьому з’ясовується, оскiльки релiгiй багато, то кожна релiгiя в такому випадку має свою духовнiсть. І не тiльки якась релiгiя в цiлому, але i всi її течiї, секти, групи тощо. Бiльше того, якщо iти за цiєю логiкою далi, то, оскiльки, як часом стверджують деякi фахiвцi, у кожного своє розумiння Бога, то i духовнiсть у кожного своя. Отакий несподiваний, але цiлком логiчний висновок: у кожного свої духовнiсть, мораль, совiсть тощо.

За цих умов звести таке розмаїття розумiння духовностi до одного знаменника не тiльки неможливо, але просто абсурдно. Тобто навiть говорити про кризу духовностi в такому контекстi некоректно, оскiльки вони, цi окремi духовностi, просто непорiвнюванi. Як порiвняти духовнiсть, примiром, злочинця i вбивцi з людьми, якi живуть своєю працею, притримуючись вiдповiдних законiв. Або ж духовнiсть вiйська, яке завойовує якусь країну, з духовнiстю поневолюваних людей, навiть якщо вони високодуховнi. Ще римляни говорили: «Горе переможеним». І, безумовно, не може слугувати за еталон духовностi будь-яка релiгiя: представники рiзних релiгiй намагаються в першу чергу винищувати чи, принаймнi, принижувати духовних провiдникiв iнших релiгiй. Яку вищу духовнiсть принесли в наш час американцi в Афганiстан, Іран тощо…? Іншу – так, але щодо вищої є великi проблеми…

Не є нiяким винятком i православне християнство. Видатнi дiячi української iсторiї i культури минулого (М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка та iн.) у своїх творах неодноразово звертали увагу на штучнiсть утворення християнської релiгiї, на iснування розвиненого релiгiйного свiтогляду у мешканцiв Землi задовго до бiблiйних часiв та про надуманiсть основних догм християнства. Духовнiсть християнства, як знаємо, зафiксована в Бiблiї. Але там чимало прикладiв людоненависницької iдеологiї. Бiблiю в тому виглядi, як вона є, без великих купюр, не зареєстрували б зараз, мабуть, нi в однiй країнi. Погляньмо неупереджено, як прийшло християнство на Землi України-Руси, скiльки кровi народу i, в першу чергу, його кращих духовних провiдникiв – волхвiв – було пролито, якi страждання i жертви воно принесло? Чи не те саме вiдбулося в 1917 роцi пiсля жовтневого перевороту. На цей раз уже летiли голови християнського духовенства i, безумовно, знову ж таки народу, в першу чергу його кращих представникiв.

Радянська iдеологiчна машина продовжувала використовувати антиукраїнську iдеологiю християнської церкви, яка характеризувала I характеризує нинi дохристиянське життя мешканцiв України, як життя дике i безрелiгiйне. Щодо дохристиянської культури i духовності на теренi України, то вони християнськими проповiдниками визначались як поганськi, дикi, нецивiлiзованi i т. iн. Ця ж сама ідеологія панує i в сучаснiй українськiй владi. Лише нещодавно почало, поки що на словах, змiнюватися ставлення вищих посадових осiб до цієї проблеми (згадаймо хоч би вислiв Президента України В. Ющенка щодо Кам’яної Могили).

Отже, можемо констатувати: специфiчним, але найбiльш переконливим мiрилом сучасного розумiння духовностi на шляхах земної цивiлiзацiї людства виступає сила. Причому специфiчна, найбiльш примiтивна, хоча забезпечена i поєднана з найновiшими науковими досягненнями – це рiзнi прояви грубої сили, вiйськової переваги, рiзноманiтної досконалої зброї iндивiдуального та масового знищення, фiнансової iнтервенцiї тощо. Як кажуть, приїхали! То хто ж бiльший дикун? Цивiлiзованi римляни називали раба «говiрливим знаряддям». Як назвати дiї «милосердного» християнства з насильницького навернення до іншої Вiри цiлих народiв? Згадаймо походи хрестоносцiв… Як їх назвати: дикунством, насильством, найгрубiшим порушенням прав людини чи прогресом людства? Якою мiркою оцiнити знищення i загнання пришельцями в резервацiї корiнного населення Америки – iндiйцiв, перетворення ними ж у рабiв африканцiв, як назвати нищення держави iнкiв iспанцями, корiнного населення Індiї – англiйцями, народностей пiвночi Африки – французами…, народностей пiвночi Азiйського материка i взагалi всiх сусiдiв – росiянами? Це не поодинокi факти. Цей перелiк нескiнченний. Тягнеться неперервно з прадавнiх часiв до сьогоднiшнього дня. І все це є етапи розвитку людської цивiлiзацiї. А щоб вiдiйти вiд правди життя, приховати її за гарними словами, вченi, якi у бiльшостi своїй з часiв рабовласництва є на службi у держави (свого роду «державнi священики» вiд «науки»), придумали гарнi науковi обгрунтування i назви цих етапiв – велика неолiтична революцiя, епоха «вiдродження», епоха «реформацiї», науково-технiчна революцiя… Що далi? Є вираз: «Велич будь-якої мети визначається досягнутим результатом, а не кiлькiстю жертв, покладених для її досягнення». Мабуть, якби рахували цi жертви, то давно б уже задумалися над дiйсною ціною «цивiлiзацiї», над її необхiднiстю у такому виглядi.

Чи можна погодитися з таким станом справ, чи маємо ми право апелювати до Духовностi як до Вищого Суду, коли не маємо визначення поняття ДУХОВНІСТЬ? Як бути? І тут знову, як i у випадку з визначенням мети життя, свого мiсця у Природi, сутностi нацiоналiзму тощо, в пригодi, на наш погляд, стає одвiчний український ЗВИЧАЙ. Вiн i в цьому випадку дозволяє доволi чiтко сформулювати таке поняття, як ДУХОВНІСТЬ.

Це поняття, на наш погляд, має включати тiльки тi складовi, якi є прийнятнi для всiх. А прийнятним для всiх може бути тiльки те, що визначено як Божi Закони, Закони Прави, як говорили нашi Предки, або ж Закони Природи, як говорять зараз бiльшiсть науковцiв, якi ще не вiрують в Бога. Все iнше, що поза цими Законами створено людьми, може сприйматися або ж нi бiльшою чи меншою частиною людей, бо це буде суб’єктивне вiдображення знань. Божi ж Закони обов’язковi для всiх без винятку. Вони iснують i дiють незалежно вiд того, подобаються вони комусь чи нi, знають про них люди чи нi, виконують їх чи нi. І в залежностi вiд того, як живуть за ними люди, вони мають i вiдповiднi результати. Цi Вiчнi Божi Закони в матерiалiзованому виглядi данi людям у виглядi ЗВИЧАЮ, який охоплює усi аспекти людського життя вiд народження i до смертi. Саме далеко дохристиянський прадавнiй Звичай i є тим головним виразником духовності українцiв, i якраз на його основi, з урахуванням i доповненням певними ритуалами i обрядами, якi можуть змiнюватися, i ґрунтується духовнiсть української нацiї.

Отже, ДУХОВНІСТЬ є не що iнше, на наш погляд, як Божi Закони, вiдображенi у Звичаї саме для Людини. Наскiльки живе Людина у ЗВИЧАЇ, тобто наскiльки вiдповiдає її свiтогляд Божим Законам: такий її рiвень ДУХОВНОСТІ. Недарма народна мудрiсть стверджує – «хто нехтуватиме ЗВИЧАЯМИ – той вигнаний буде з свого РОДУ. І не буде йому прощення, бо Боги i Люди вiдвернуться вiд нього». Це важко сприйняти нашому спотвореному свiтогляду, де головною умовою виживання є вмiння пристосовуватися до будь-яких обставин, але оце i є водночас прямим доказом тiєї кризи духовностi, яка дев’ятим валом накрила сьогоднi людство.