Чергове московське лайно білий світ побачив))) "Проффффесор" вирішив оголосить весь світ кацапським: http://blog.i.ua/community/1461/250151/

Етруски - це не руські, це трипільські племена, як і Пеласги і Лелеги, Венеди ...
Етруська читається http://blog.i.ua/community/629/172642/, тільки не з білоруського суржика, як стверджує проффесор, а з української мови, а до чого тут московський суржик до нас? )

Звідки прийшли етруски до Піренеїв, невже з Москви? А про Трипілля слабо почитати? Ах так Трипілля беззаперечно українське - згадувати неможна.

Палеоліт - це добре))) "Проффесор" бреше, гірше собаки: про Кам"яну могилу не чув, мабуть)))
А хто такі Скіфи в античності теж не знає... Чию країну Геродот описував?

Про руни жесть! Тільки про санскрит не чув!!! Зв"язок української з санскритом треба доводити?

Таким чином те, про що я і казав: під гаслами "слов"янства" і "рускості" москаль хоче ідеологічно обгрунтувати своє право на першість у світі, про що "проффесор" і мовив.

Першою достеменною згадкою про походження слов’ян вважають свідчення Йордана (6ст.): «Біля лівого боку Карпатських гір, що схиляється до Півночі, від витоків річки Вістули на величезних просторах живе численний народ венетів. І хоча їхні назви змінюються залежно від різних родів і місць проживання, переважно вони все ж звуться склавини й анти. Склавини живуть від міста Новієтуна й озера, що зветься Марсіанським, аж до Дністра і на півночі до Вісли; болота й ліси замінюють їм міста. Анти ж, наймогутніші з них, там, де Понтійське море робить вигин, поширюються від Дністра аж до Дніпра». Свідчення Йордана про словян доповнює Прокопій Кесарський (6ст.): «Вони менш за все підступні, і в простоті зберігають гунський норов. Та й імя в давнину у склавинів та антів було одним. Оскільки і тих, і інших з давніх часів називали спори, якраз через те, думаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширну землю, адже мешкають на більшій частині берега Істра».
Руський літописець питання про походження словян розв’язує згідно з біблійною традицією, вважаючи їх, як і решту народів Європи, нащадками одного з синів Яфета, онука Ноя: «Після зруйнування (Вавилонської) вежі і піля розділення взяли сини Сима східні країни, сини Хама південні країни, Яфетові ж узяли західні й північні країни. Від цих же…пішов народ словянський від племені Яфета – так звані норики, які є словяни…По довгих же часах сіли словяни по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Од тих словян розішлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, де сіли, на якому місці» серед відомих нам народів під нориакми, певно, слід розуміти нащадків давніх іллірійців, які в 1 ст. створили царство Норик на лівобережжі Дунаю (на теренах сучасних Австрії, Угорщини й Словенії), згодом завойоване Римом і перетворене на однойменну римську провінцію.
За новгородською традицією, представленою у Никоноровському літописі й у В. Татищева, словяни вперше прийшли на північ «від берегів Понта й Меотіса» ще у 20 ст. до н.е. Прикметно, що тут брати Славен, Рус, Болгар, Коман та Істер названі правнуками Скіфа і Зардана (пор. шарадана, одни з «народів моря»). Потому «Славен і Рус відєдналися від братів своїх і блукали..14років…., і прийшли до озера Ілмер… і поставили місто на річці Волхов, назвавши за імям князя свого – Славенськ. Відтоді почали скіфи словянами йменуватися». Польський хроніст 16 ст. Матвій Чеховський зазначав, що словянські народи лишаються на своїх місцях ще від потопу, а не прибули звідкілясь. Міфічний Богумир у «Велесовій книзі» - прабатько п’яти літописних племен (древлян, кривичів, полян, сіверів і русів) – названих там соловіком Слави, або Славуни. Про якісь зв’язки словян і скіфів мали б свідчити й слова літописця, що словянські народи означалися в давнину Велика Скуф. Нагадаємо, що саме серед численних народів Геродотової Скіфії дослідники часто шукали предків майбутніх словян: окрім, влсане, скіфів (переважно скіфів землеробів), їх ототожнювали з неврами, алізонами, будинами, меланхленами.
Уперше назву словяни у формі склавини згадує Прокопій Кесарський, коли оповідає, як 517р. словяни перейшли Дунай з півночі. На цій підставі і появу словян у Подунавї відносять саме до цього часу, хоча вірменський історик Мовсес Хоренаці ще в 5 ст. н.е. повідомляв про сім словянських племен на південь від Дунаю. Стефан Візантійський (6ст.) у своєму словнику називає «словянським народом» етрусків. Баварська хроніка (9ст.) вважає предків словян скіфів і сарматів, а Густинський літопис (17ст.) повідомляє, що «од…Рифата народилися пагони, етики, генети, венеди, венедиці, анти, роксани, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, ляхи словяни, болгари, серби…всі суть народу і мови словянської». Перський анонімний твір 12 ст. «Маджал ат-Таварах» («Повне зібрання історій») наводить легенду про братів Словена, Руса, Кімарі й Хозара: «І Слов'янин прийшов до Руса, щоб там осісти. І Рус відповів йому, що місця замало. Таку ж відповідь дали Кімарі й Хозар. Між ними почалася сварка битва, і Слов'янин утік до місця, де нині земля словян. Потім він сказав: «Тут сяду й легко відімщу» Візантійський історик Феофілакт Сімоката (7ст.) називає словян гети й твердить, що обидві назви (гети і словяни) мають однакове значення, належить одному народові й що гети – первісна назва словян.
Чимало середньовічних авторів, досліджуючи ранню історію слов’янства і користуючись недосяжними нині джерелами, залишили доволі цікаві свідчення та висновки про походження слов’янства. Як наприклад, наведемо уривок з книги далматського історика Мавро Орбіні, виданої на межі 16-17ст.:
«…Словянський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бтвся з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Наливайко С.

   
 

Якщо говорити про русько-половецькі взаємини, то чи не перше, що впадає у вічі, це численно-половецькі шлюби, згадки про які донесли літописи. Зазвичай вважається, що зближення князів і половців почалося 1068 року, коли Святослав Ярославич Чернігівський та половецький князь Шарукан уклали мирну угоду, вперше скріплену шлюбом їхніх дітей. Проте цю подію, очевидно, слід розглядати лише як першу фіксовану згадку про русько-половецькі шлюби.
Династичні зв’язки чернігівських князів із половцями були надзвичайно тісні. З половчанками були одружені син Ярослава Мудрого Всеволод, його онук Олег Святославович, правнуки Ізяслав Давидович та Всеволод Ольгович. Володимир Мономах, сам маючи дружину-половчанка була донькою половецького хана Аепи, бабка також була з половців, тобто за материнською лінією Андрій був половцем. За половецьких князів виходили заміж і руські князівни й княгині, хоча літописи згадують про такі шлюби менше. Башкорд, хан великої половецької орди в басейні Південного Бугу, був вітчимом руського князя Святослава Володимировича (12 ст.) «бь бо мати его бежала в Половци и шла за нь». Майбутні князі часом навіть виховувалися у своїх степових родичів по материнській лінії. І хоча, зрозуміло, ми знаємо лише частину таких шлюбів, про їх розмах свідчить те, що вже на кінець 12 початок 13ст. в жилах усіх чернігівських князів і більшості князів Північно-Східної Русі текла половецька кров, а Новгород – Сіверський князь Ігор Святославович і його брат буй-тур Всеволод (які й вирішили «поискати града Тмутораканя») самі на три чверті (!) були половчани. В такому разі, очевидно, вже годі відмахуватися від русько-половецьких шлюбів як не вартих уваги. Вони - унікальне явище в українській історії, і вже тому цікаві для дослідника.
Вчені по-різному коментують ці шлюби. Одні пояснюють їх безвихіддю руських князів, що нібито мусили одружуватися з половчанками, аби зменшити половецьку загрозу. Інші кажуть про естетичні смаки слов’ян, яким нібито імпонував антропологічний тип половців і врода половецьких дівчат. Треьі взагалі обходять увагою існування цих шлюбів, оскільки не можуть переконливо їх пояснити. Справді, вкрай дивним виглядає те, що русько – половецькі шлюби – єдині шлюби Русі з так званим Степом, Диким Полем. Лише половці удостоїлися породичання з Рюриковичами, причому жодної перешкоди для такого міжетнічного родичання не виникало. Це можна пояснити лише одним: тривалою на той час традицією, що визначала політичні та династійні зв’язки між двома народами і витоки якої слід шукати у сивій давнині.

С. Наливайко «Етнічна історія України»

Проблема слов’янства давно мусолиться різними вченими: брак наукового матеріалу і особиста приналежність автора до того чи іншого слов’янського народу призводять до виникнення чи то міфічних, чи то фантастичних концепцій слов’янства.
Ось і на нашому форумі вигулькнуло співтовариство «Алатир» // Манифест сообщества Алатырь http://blog.i.ua/community/1461/233503/ // із благими побажаннями і метою створення колгоспу «Слов’янство». Як створюються подібні колгоспи нам добре відомо.
Виникає кілька важливих питань:
1) хто такі слов’яни? //Кто такие Славяне http://blog.i.ua/community/1461/221931/ //
2) і чи належать москселі до слов’янства взагалі?
// Являются ли русские славянами?
http://blog.i.ua/community/1461/224381/ //
Яким це чином не слов’янська мордва затусувалася до слов’ян? Схоже на нобелівську премію в галузі історії?
// Славянство http://blog.i.ua/community/1461/233490/ // ідея філософії слов’янства полягає у вивчені культур слов’янських народів! Ну ніби нічого страшного, але тут починається саме цікаве. Всі замітки співтовариства на 99,9% про Україну: про історію України, міфологію, світогляд, культуру, зброєзнавство і багато чого іншого. А як же інші слов’яни?
Чому це раптом автори нічого не пишуть про СЕБЕ - моковитів, чи їм любих слов’ян поляків, сербів, болгар, білорусів… Описують український матеріал і при цьому оголошують, що все українське є слов’янським. Воно то є, але до чого тут ви мокселі?
Московська окупація України довго заперечувала існування українців і України, коли заперечувати вже було не культурно, народилися байки про «брацтво», потім ліпили колгосп «советський народ», а зараз ліплять колгосп «слов’янський народ».
Кому це потрібно?
Виникають ще питання, на які не має відповідей: коли «іконно рускіе» згадали про своє надумане слов’янство, закинуло своє «ісконное православіе» і почали молитися українським богам і сповідувати український світогляд?
Сьогодні проти нас розпочалася нова інформаційна війна, а може це продовження тієї давньої, під гаслами «слов’янства »: мовляв у всьому винні жиди і християнство, а ми «рускіе», «браття» і наші боги «рускіе» допоможуть нам вижити у цьому ожидівському суспільстві, чи щось там таке… А навіщо ви тоді 350 років українську культуру знищували, якщо вона слов’янська, а ви палко закохані у слов’янство?
Таким чином, це просто банальне привласнення української історії і української культури. Російський етнос сформувався з 12-14 століття, глибшого коріння вони не мають, а якщо мають то не знають, бо доки чуже крали, своє згубили і цей весь писк про слов’янство, це спосіб натягти на себе ковдру (слов’янської) української старовини. Якщо колгосп і все «общее» значить і наше – тягти можна?
Коли москаль туця себе в груди і кричить «русссскій», чомусь він не націоналіст, а коли мова зайде про українця, то ким тільки він не є і українським шовіністом , бандерівцем, петлюрівцем, фашистом. Тільки справжні фашисти і шовіністи – мокселі – на злодію і шапка горить.
Будучи культурно нижчими за поневолені народи, москселі переймали все у всіх: татар, українців, поляків, німців, французів – тільки про своє не дбали; а основним засобом збереження імперії було приниження і духовне поневолення «підкорених народів», стримування їх розвитку, заборона національних мов, культур, насадження думок неповноцінності… і багато чого іншого.
Тепер пропонується все забути і «об’єднатися», тільки ніхто з цієї 5 колони не договорює, що Московію, вони сунуть на престол ними створеного слов’янства. Кому з слов’янських народів воно потрібно?
Перлів співтовариства вистачає, думка про те, що московські лапті, це слов’янський одяг // Одежда славян http://blog.i.ua/community/1461/242980/ //, або, що Расея, щось сіє // Расея – расы сеющая http://blog.i.ua/community/1461/235201/ //.,  - "зажигають"
.
Доведеться систематизувати свої замітки про українсько – московське «брацтво» і дати їм почитати, якщо духу вистачить.

Вас москалів не зрозуміти, то ви родства хочете:

«У Украины и России могут быть взаимные претензии и непонятки, но отрицать факт родства русских и украинцев - это чересчур.» ;

То ви заперечуєте своє існування і заодно наше;

«Пора уже уяснить себе, что во времена Древней Руси никаких украинцев не было в принципе, так же как и русских (в смысле россиян).»

Так, а я Вам про, що пишу: вас не було, а українці були з часів Трипілля, бо то наша хліборобська культура. Скіфія, Сарматія, Антський союз, Русь, Гетьманщина – українські державні утворення. А, що ви про себе знаєте?

Однак могутня енергетична наснаженість України не вичерпується лише потужним випромінюванням геологічних розломів і гігантських викидів уранових та інших руд. Україна взагалі займає особливе місце в енергетичному балансі планети. Тут слід згадати гіпотезу трьох московських авторів – Н.Ф. Гончарові, В.С. Морозова, і В.А. Макарова, яку вони висунули ще на початку 70-х років і яка з того часу ще не зустріла жодного заперечення, але зате знаходиться все нові й нові підтвердження. Йдеться про цілком особливу (ікосаедро-додекаедричну) форму енергетичної структури нашої планети. Проекція цього силового каркасу на поверхню Земля має вигляд мережі циклопічних за розміром трикутників і п’ятикутників. Ця мережа створює систему потужних силових полів. Вони спричиняють появу і специфіку перебігу різних явищ природи, суспільних і духовних процесів. У певних вузлах цієї мережі створюється максимально оптимальні умови для розвитку усіх цих процесів. Воно й недивно. Адже ці зони є центрами світових максимумів і мінімумів атмосферного тиску, максимумів сонячної радіації. Лінії й вузли цієї системи породжують відповідну специфіку геологічних структур, розміщення корисних копалин. З ними, як виявилося, були пов’язані навіть особливості польотів птахів і таке інше. Центри цих енергетичних трикутників виявилися найсприятливішими для розвитку всього живого. Тут було буяння флори і фауни. Тут зароджувалися найзнаменитіші цивілізації, відбувалися інтенсивні етногенези, мовотворення. Так-от, у центрі європейського трикутника оптимального розвитку доля помістила саме Київ і Київщину!!!
Нічого надприродного в цьому немає. Земля й космічні пульсації (сонячні цикли хоча б) найістотніше впливають на психіку людей і тварин, на психічні й інші захворювання, на різні соціальні катаклізми (революції, війни), на зяву ідей, теорій, відкриттів, винаходів, поетичних осяянь. Мені довелося одержати у 1970р. працю самоука з міста Миколаєва Володимира Олександровича Кубинського від його сина Андрія Володимировича, учителя, про зв'язок творчості Тараса Шевченка з сонячними циклами. Це дослідження так і лежить у моєму архіві, а я не маю можливості ні повторити, ні надрукувати його. Допоможіть, панове ентузіасти – видавці і дослідники!
Тож і розташування Києва й України в центрі такого богатирського енергетичного вогнища не могло не дати такий могутній творчий спалах українського етносу. Тому розмови про якусь Україні-Окраїну є просто смішним. Це вже не кажучи про те, що й географічний центр Європи знаходиться саме в Україні, в Карпатах. То ж про яку «окраїну» можна говорити. Навпаки, треба усіма великодніми дзвонами вістити нашу європейську «центральність» як географічну, так і духовну! Шануймося, бо ми того варті, панове!
Коли ми ведемо мову про вплив геофізики і космічних еманацій на українську психіку, то повинні мати на вазі не тільки (і не тільки) прості, грубі енергії, скільки так звані тонкі, високі, чисті енергії. До простих енергій ми відносимо відомі фізичні силові поля нашої планети (геомагнітні випромінювання) і такі ж, давно відомі й вловлювані звичайними фізичними приладами космічні пульсації. Тонкі ж енергії вловлюються екстрасенсорними, езотеричним сприйняттям і почасти новим поколінням спеціальних приладів, які ще тільки-но розробляються.
…
Нові погляди на зв’язки «планетарних сил» з етногенезом говорять про те, що Північне Причорномор’я знаходиться у центрі «європейського трикутника» з найкращими географічними умовами для розвиту біологічного життя і людської цивілізації.
Індійські йоги давно виявили наявність особливо чистих полів високих енергій у районі Києва, і це підтверджують екстрасенси, які спеціалізуються на таких енергіях. Відомий Український психолог Олексій Братко-Кутинський продовжує: « Саме світять Києва, тобто особлива близькість київських земель до високих космічних енергій, а не «вигідне місце для торговельного шляху з варяги у греки», як дехто вважає, забезпечили йому центральну роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигода торгівлі привели Апостола Андрія і спонукала його поблагословити ці Землі. Саме святість Києва здолала імперські амбіції Москви і зробила його центром паломництва у дореволюційній Росії. До Києво-Печерської Лаври і до інших київських святинь ішли каятися аристократи і міщани, купці і військові, студенти і селяни».
Вселенське паломництво до Києо-печерської Лаври, до Почаївської Лаври, до Софійського, Михайлівського й Успенського Соборів та інших знаменитих Храмів зумовлено тим, що тут згадане випромінювання особливо потужне. Справа в тому, що такі багатовікові хоромини є надпотужними конденсаторами описаних тонких, високих, чистих, езотеричних енергій. А ще вони употужнено віковими нашаруваннями могутності, просвітленої, прагнучої до горніх сфер психічної енергії незліченних поколінь молільників.
…
Як бачимо, заснування Києва саме на цих семи горбах, як і місце заснування для інших світових духовних центрів – Єрусалима, Лхаси та ін., не обиралися випадково, їх створювали за вищим промислом саме в місцях накопичення найпотужнішої на Землі високої, просвітленої еманації. Тож недарма апостол Андрій прийшов у 55 році проповідувати Слово Боже в Степах України. Він недовго затримався в Таврійських степах, а одразу рушив до місця майбутнього Києва. Видно, саме це було його головною місією – означати майбутній Горній Град. Так, що Нестор Літописець дарма наївно повідомляє, що це той мандрував до Рима. Навіщо Андрію Первозданному було добиратися окружними і небезпечним пінічним шляхом, коли він міг спокійно туди дістатися через Чорне й Середземне море?
Апостол прийшов в Україну не випадково і не тому, що він, як українець, знав мову тутешнього населення і міг проповідувати йому рідним словом. Здатність вістувати своє вчення всіма мовами Спаситель надав усім учням. Християнство пов’язано з українством і за своїм походженням, і за своїм духом. Вчення Христа найбільше відповідає саме українській психології. Воно й недивно. Адже воно виникло в середовищі українських громад Палестини ще в часи завоювання семітами колонізованого українцями-гикскоками Ханаанка-Палестини. Зазнаючи подвійного гніту – і ізраїльського, й римського, праукраїнці й породили християнство, як свій жагучий порив до звільнення з рабства. Ісус Христос був праукраїнцем. Мати Марія була праукраїнкою – сарматкою, а справжній земний батько – Пандира був родом із Етрусків. Як відомо, щодо походження Ісуса є дві версії – ось така, земна, і та, що в Біблії. Можливий компромісний варіант. Наш Спаситель земного походження, але за високу свою самопожертву був визнаний богом Сином Єдинородним. І саме християнське вчення було породжене українською ментальністю. Жоден народ світу не жив і не живе так за Божими Заповітами, як саме наш. І частина текстів Біблії, знайдених у Кухарських печерах, написано арамейськогою мовою, однією з проукраїнських мов.
…
«Це місце, де розгадуються всі загадки… Тут зв'язок між цим світом і майбутнім» (Ф. Герберт).
«І всі назнаменовання пророчі захочуть окошитися у нас» (В. Стус.)
Якщо спробувати узагальнено відповісти, який головний природній чинник набільше вплинув на процес формування головним фактором був хліборобський характер цивілізації наших предків. Зародився він ще в часи Трипілля, був утриманий і розвинений в епоху Київської Русі. І в наступні сім століть саме селянство в найбільшій мірі конденсувало в своїй душі український національний дух і відтворювало його через своїх найбільш обдарованих синів і діточок як в усній народній творчості, так і в професійній літературі та мистецтві.
Сама специфіка праці схиляє до трепетного єднання душі з природою, до самозаглиблення і осягнення таємниць земного буття і космосу. А коли наші краяни тисячоліттями орали, сіяли, жнивували, купаючись у природі, мов немовля у літеплі, і відчуваючи душею і тілом найменші земні і космічні пульсації, осягаючи закономірності аграрної науки, мистецтва вирощування врожаю, їхнього зв’язку з небесними погодними явищами, то це розвивало комізм їх душі, глибину їх думки, поетичність їхньої натури. Звідси одвічні поривання української душі в зоряні світи, схильність до роздумів, до філософствування, до духовності, ліричність, поетичність цієї душі. Тому саме в Україні зародився найбагатший і найпоетичніший у світі фольклор, такі велети поезії, як Шевченко і Франко, найвидатніші в світі поетеси – від Марусі Чурай і Лесі Українки до Анни Ахматової, Марини Цветаєвої (українство, яких відоме), Ліни Костенко та Олени Теліги. Звідси ж і незліченні народні мислителі та філософи, починаючи з Анахарсиса, а потім Григорія Сковороди і закінчуючи В. Вернадським і к. Ціолковським, творців сучасного планетарного світомислення, за яким нині живе людство. Звідси ж – найбагатша в світі народна магія, мистецтво чарування та пророчення. І недарма з українців пішло стільки теоретиків астронавтики, творців космічної техніки та космонавтів.
Наприкінці слід сказати, що не лише місцевість, ландшафт формує національну специфіку етносу, але і той час, в якому він замешкує. Як відомо, час і простір є головним атрибутами матеріального буття. До того ж, нерозривно пов’язаними між собою. Цікаві міркування з приводу часового параметру етнопсихіки висловлює наш поет і мислитель Павло Мовчан у своїй дивовижній книзі «Витоки». «Стереотип поведінки, - пише він, - звісна річ, значною мірою формується самим ландшафтом, як і відповідна мова. Як відомо, час проживається не однаково в горах і в пустелі, в лісі і в степу. Або в місті і селі… І я глибоко переконаний, що час є категорією суто національною, як він є фізичною чи психологічною категоріями… А національним він є тому, що кожним етносом час переживається по-особливому, відмінно від інших етносів. Мною переживається ось ця швидкоплинна мить, і ця своєрідність зумовлена національною специфікою та поведінки, тому і минуле, яке є єдиною реальністю і доступним раціональному пізнанню, набирає національних ознак. Ось чому філософи розрізняли час Єрусалима і Час Афін…Проте і в життя того чи іншого етносу бувають періоди особливої інтенсивності, що Вернадським витлумачувалися як с палахи, імпульси негентропічні або поштовхи енергії живої речовини біосфери. Тобто в житті нації бувають періоди бурхливого життя, за Гумільовим – періоди пасіонарної активності, коли задається програма на великий відтинок часу, що може дорівнювати тисячоліттям… Таких історичних імпульсів од часів трипільської цивілізації і до початку двадцятого сторіччя було дуже багато, але в свідомості національній зафіксувалося дуже мало інформації, бо кожне нове історичне коло накладається на інше , як у річних кільцях стовбурів дерев».
Заторкує автор і психолінгвістичний націєтворчий чинник, але його ми аналізуватимемо в наступних розділах. Зауважимо лише, що винятково плідним є космічний аспект мовчазного аналізу проблеми. Він є ревним сим патиком цієї теми. Недарма одну зі своїх книг Павло Михайлович назвав так : «Мова – явище космічне». Людську мову він розглядає як потаємний космічний шифр, як кодову зоряну мову Всесвіту. «Адже навіть звичайна абетка, - пише він, - є не чим іншим, як перекладом зоряного неба в систему знаків, кожній літері абетки , власне давній, відповідає те чи інше накреслення місяця протягом календарного періоду – місяця; тому на стінах нашого Софійського собору накреслено двадцять сім літер кирилиці і грецькі абетки, що відповідає двадцяти семи календарним дням ».
«Людина, - продовжує повістував, - носій земної і небесної інформації, однаково була відкрита як для земних енергій, так і для небесних
Цю мову неба та землі розпізнають і по досі, але по одиночно…
Усе менше і менше залишається тих, хто володіє цією мовою ». Тож відроджуймо в собі космічне самовідчуття, розуміймо мову небес і земних трав. Не забуваймо, що ми діти Космосу і голубої планети Земля!

Губко О.

У цьому симпатичному есе нашого великого педагога, як дуб у жолуді, - вся українська психологія. Вона перетривала з трипільських часів до наших днів, хоч нині вона і перебуває у досить розшарованому , зденаціоналізованому вигляді. І рятівним завданням №1 новостворюваної держави є повернення до могутніх життєстійких трипільсько-древньоруських архетипів українців.
Отже, історично наш край завжди мав цілком окреслену географічну, кліматичну й ландшафтну сприятливу своєрідність, а це не могло не позначитися благотворно на кристалізації національної специфіки психіки. Це повторимося знову! – жаркий (хоч і не надмірно спекотний) клімат, щедра сонячна насиченість краю, буяння полів і садів, розкошування квіткових барв і пташиного гамору, щедра родючість найжирніших на Землі рахманних чорноземів, нуртування рік рибами, а лісів і степів звіриною, як це було ще за часів Козаччини, і над усім цим – високе, яскраво – блакитне небо, яке належало оцінююче лише тоді, коли вжахнешся низькому, бляклому, похмурому небу Півночі, що гнітить і давить, і так висотує душу, що на те небо хочеться вити собакою…
Ось відповідні свідчення очевидців. За словами француза Біплана, «у 18 столітті у ріках та озерах Запорозького краю…водилася така кількість риб, що вона від власної чисельності вмирала, псувала воду і заражала повітря…Самара була багата рибою, медом, воском, дичиною та будівельним лісом і за своє багацтво названа козаками святою рікою; околиці Самари запорозькі козаки називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі, а всю землю біля ріки – «землею дуже гарною, квітучою та багатою», саме місто Самару – «воїстинно новим і багатим Єрусалимом»
Або: «А звірів? А птахів? Вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, чокали, виднихи – так один за одним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх киями побивали, а з шкури чоботи та шкірянки робили. А їжаків тих, їжаків?... І говорити годі! Були й дикі свині, такі жирні та здорові…Були й дикі коні, вони ходили цілими табунами, - косяків по три, по чотири, так і ходять… А що вже птаства було, так Боже великий! Качок, лебедів, дрохів, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерок, куропаток! Та всі плодючі такі!»
Тож не можна відродити українську душу, не порятувавши спершу нашу рідну природу – хай і не такому щедрому вигляді, але бодай пристойному, фізично й психологічно не травмую чому. І так буде» Україна знову стане казковим краєм і явить зачудованому людству не тільки геніальність свого Душу, але й феноменальність нашої Природи.
Те, що окреслена К. Ушинським та іншим авторам геопсихологічна природа українця, мало змінюючись, перетворила тисячоліття і у затверділих трипільських формах дійшла аж до наших днів, засвідчують аналогічні образи в сучасних українських письменників. Ось миле оповідання Володимира Винниченка «Зіна». У ньому автор, син скіфських степів, сповідується перед читачем: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знову поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; годинами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там немає хапливості. Там кожний знає, що стільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба.
Отже, я виріс у тих степах, як співали журавлі біля криниць у раї, в удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».
І так упродовж століть і тисячоліть. То ж у цьому неквапливому, філософському ліричному плині буття не міг не постати планетянин саме з такою психікою й ментальністю, яку знають земляни за українцями – тип флегматика й меланхоліка, мислителя й поета. Однак такий набутий етнотип не є вродженим темпераментом, і, якщо змінюються історичні обставини, українець, змінює волів-флегматиків на космічний корабель, як це зробили Павло Попович і Леонід Каденюк, і за лічені миті облітає всю Земну кулю. То ж бо традиційній етнопсихології немає нічого фатального, рокованого.
Винятково вигідні географічні, геофізичні й ландшафтні умови життя українців чаїли в собі й низку смертельних небезпек. І передусім – схильність до індивідуального, поза громадського, хуторянського буття-життя, соціальна та громадянська млявість й державницька апатія, байдужість до політичної кар’єри і політичних партій, питома огида до централізованої влади. Ця вада виявилася найбільш трагічною в українській історії. В усі вирішальні моменти своєї історії, коли треба було об’єднатися і вирішити справу на свою користь, малороси виявляються роз’єднаними, розбратаними і опинялися у черговій кабалі. А сьогодні ця вбивча для нації паталогічна манія розбратк і чвар розквітла особливо махровим, смертельно небезпечним квітом. «Українці об’єднуються, лише вже сидячи в тюрмі…» - яка гірка правда!
Справедливою є репліка В. Липинського щодо того, що першою причиною частої втрати Україною своєї державності «є геополітичне положення на перехресті шляхів». Це справді, мабуть, головна трагічна трагедійна обставина нашого історичного буття. Мало того, що Україна сама по собі є незборимо ласим шматком для всіх хижаків планети, так ще Господь її всадовив у самому епіцентрі вирувань євро-азійських пристрастей. Саме через цю вузьку причорноморську горловину відбувалися всі великі рушення й агресії народів зі Сходу, Півночі, Заходу і Півдня. Саме в цю вузьку промоїну вливалися незліченні тьми азійських орд у своєму розсатанілому пориванні на Захід. Це – печеніги, половці, татаро-монголи і багато інших. З Півдня протягом століть колонізували Причорномор’я греки, а потім упродовж півтисячі років Україну шматували кримські татари. І робили це за надихання, всілякої підтримки, а й нерідко військової участі могутньої Османської імперії. Із Заходу теж не вгавала агресія німців (готів, тевтонців), литовців, поляків. Ну, а з Півночі ненастанно старався наш «старший брат». Ще за кілька століть до нашої ери Надчорноморя від Ізмаїлу до Колхіди майже безперервним ланцюгом опосіли грецькі колонії. Раз по раз вони вчиняли агресії вглиб материка, але місцеве населення знову й знову відкидало їх назад до побережжя. Два століття (2-4 ст. н.д.) південь України окупували готи (то ж бо трирічна гітлерівська окупація видається вже корткочастним, хоч і моторошним епізодом). Два століття (13-15) Україну тримали в своїх лабетах татаро-монголи. Ще два століття (14-15) – Литва. А ще 600 років польська каолонізація (14-20ст. – до операції «Вісла» і наступного десятикратн ого зменшення тих, хто ще визнає себе у Польщі українцями – трохи більше 30 тисяч за останнім переписом проти 300 тисяч, які були до цієї каральної операції), п’ять століть (13-18) безперервного терзання кримського татарською ордою і три з половиною століття гноблення українства Російською імперією – як царською, так і радянською.
Залишається великою історичною й психологічною загадкою, як за таких умов тритисячолітньої безперервної навали найлютіших і наймогутніших імперій світу Україна вижила, вистояла, зберегла свою національність, державу і свою душу. У цьому виявися не тільки її військовий, але й, насамперед, інтелектуальний духовно-моральний геній. Вона мужньо, з казковою хоробрістю билася до останнього, а коли вже боротися було несила, впадала в державницький колапс, і навіть в оманливу покору, покірне «співробітництво» з окупантами. У такий спосіб Україна зберігала кадри, свою економіку, мову, культуру, і як тільки випадала нагода, знову вибухала військовим й громадським спротивмо, і зрештою домоглася Незалежності.
У цьому, як і у всіх інших виявах нашого історичного життя, було продемонстровано домінування духовного чинника в історії українського народу. Це вперше відзначив ще Микола Костомаров. У своїй знаменитій праці «Дві руські народності» він висунув новаторську тезу, проте, що українці менше за інші народи піддаються дії геофізичного чинника і матеріальних факторів узагалі, що українська душа головним чином формується під дією ідеальних цінностей. Ця конструктивна думка, на жаль, не одержала розвитку ні у вітчизняній, ні в зарубіжній науці. Нині випадає нагода належно оцінити її і взяти на озброєння, педагогам, психологам, культурологам та іншим представникам людинознавчих, народознавчих дисциплін.
Проте на формування національної психології народу потужний вплив справляють не тільки історичні, соціально-економічні умови його життя, не тільки загальні природні, географічні обставини його фізичного буття, особливості клімату й ландшафту, серед яких проходить життя і трудова діяльність населення, але й геофізична характеристика даного регіону планети і, насамперед, його геофізична енергетична наснаженість, електромагнітні й інші енергетичні випромінювання земних надр і Космосу. Ця енергетична наснаженість спричиняє долю не лише особи, а й усього народу.
У геопсихології, цій новій продуктивній галузі психології та інших дотичних до цього предмету вчення деяких інших наук останнім часом енергійно підкреслюється значення енергетичного наснаження етносів. Ця енергетична потуга, на думку авторів таких концепцій, значною, а то й вирішальною мірою визначає історичну долю народу, його рангове місце серед націй планети. В залежності від цього Лев Гумільов ділить народи на соціально й державно активні, або народи-пасіонарії, і на державницько пасивні, або нації-непасіонарії.
Звісно, найпростіше шукати походження тієї чи іншої міри енергетичного балансу різних націй у звичайних соціально-економічних підвалинах історичного буття народу. Однак є спроби й екстраординарного пояснення цього феномену.
Однією з таких версій є припущення, що якісь небесні, космічні сили, не маючи потуги обдарувати своєю увагою однаковою мірою всі пламена й народності Землі, обирають лише деяких з них і надають їм роль народу-пасіонарії, народу-месії, чи народу-місіонера, який має поширювати серед землян ті набутки вищої цивілізації, що їм передають згори.
Однак багатьма видатними вченими висловлюється думка, що не лише розумні космічні цивілізації інформаційно наснажують людство, а що й психіка землян теж збагачує Космос.
За вченням українського академіка В.І. Вернадського, земна психіка, всі продукти діяльності землян не щезають безслідно, а переходять у спеціальну небесну сферу – так звану ноосферу. Постійна задивленість і залюбленість в небеса протоукраїнців, праукраїнців і справдешніх українців запевно створили могутній (швидше всього, наймогутніший на планеті) духовний міст Земля (Україна) – Космос (Ноосфера). У тому космічному Задзеркаллі питома вага української ноосферної психіки, духовності запевне дуже велика. Крім таких колективних (від окремих гуртів до нації в цілому) духовних телепато-каналів «Україна-Ноосфера», існує і безліч індивідуальних інформаційних каналів у найбільш енергетично потужних суб’єктів.
Опріч такого інтенсивного розумового, духовного життя, енергетичного підживлення з ноосферного акумулятора чи якихось інших космічних інформаційних центрів, зростання енергетичної потуги українців сприяють також інтенсивні викиди земної геомагнітної та іншої фізичної енергії. Вони народженні якимось особливо потужними геологічними, радіаційними процесами. Зокрема наявністю винятково багатих покладів земних руд, в тому числі й уранових. Могутні земні випромінювання відбуваються в зоні гірських, тектонічних розломів. Йдеться і про Карпати, і про Український кристалічний щит, що пересікає Україні, і про Київські гори. Зокрема, це потужне випромінювання навіть без спеціальних приладів відчувається біля Старокиївської гори, в районі Гончарів і Кожум’як. Тут, як і повсюди на Древньому Подолі, гостро відчуваєш загуслу в століттях психіку пракиян, якесь потужне енергетичне випромінювання земної кори. А геологічні шари Чорного моря свідчать про те, що в Україні колись були колосальні радіаційні викиди.
Одним із найзагадковіших явищ планети є феномен філіппінських філерів, які роблять операції без інструментів, легко розтинаючи тіло самими пальцями. Доведено, що всі хілери походять із гірських районів Філіппін, де з тектонічних розломів виходить потужне геовипромінювання. Очевидно, воно насичує організм такою могутньою енергією, що пальці рук одержують здатність розтинати тканини тіла, мов лазерним скальпелем. Споконвічна радіаційна насиченість України такою сприяла енергетичній потузі й мутаціям генофонду, різним екстра здібностям. Зокрема велика кількість усіляких ворожбитів, чаклунів і мольфарів на Закарпатті, очевидно, також спричинена потужною радіацією геологічних розломів Карпатських гір. Так само й на острові Хортиця є такий давній і глибочезний розлом, рівний якому на всій земній кулі є ще лише один. Мабуть, і тамтешня інтенсивна георадіація була в числі тих чинників, що породили такий масовий і винятковий феномен, як орден козаків-характерників. Можливо, й вибухове випромінювання семи Київських гір, а надто Старокиївської, було одним із факторів, дякуючи яким Київ і кияни стали консолідуючою, державотворчою силою серед інших сусідніх слов’янських племен.
Дія цього геовипромінювання може бути не тільки прямою, але й опосередкованою, через генетичний код. Тобто більше інтенсивне, ніж звичайно, опромінювання організму виникає додаткової мутації генів, у тому числі й такі, що роблять етнос обдарованим, енергонасиченим, пасіонарним.
До речі, і Чорнобильське лихо принесене не тільки вже відомі згубні мутації, але й благодатні, талантоформуючі. Так що з цього випробування український народ у цілому вийде не тільки не тотально виродженим, як це похмуро пророкують, а навпаки, ще більше талановитим.

Першовитоки ментальності людських посполитств і справді криються у неповторній магії їхнього матеріального буття – і передусім у природних карбах їх територій, у речових структурах їх історичних еволюцій та в антропологічних, фізіолого-анатомічних, конституційних параметрах їхньої власної тілесної організації. Одним із перших вказав на це наш видатний україно знавець Вадим Щербанівський у своїй розвідці «Формація української нації. Нарис Праісторії України», в якій він досліджував і нашу «расо-психологію».
«Історія народу – нації, пише автор, - це є історія тої території, яку цей нарід займає. Завданням науки і є вияснити, настільки кожен із цих народів, живших на нашій території, передав нас свою спадщину, свою кров, тобто фізичну й психічну структуру, настільки брав участь і в створенні тої чи іншої культури, яка задокументована археологічно на нашій території і яка, в свою чергу, мусила сприяти розвитку психіки та інтелігенції населення чи, навпаки, його задержувала. Нова нинішня наука «расопсихологія» ціла заснована на етнології, археології та антропології, і без них не може успішно розвиватися. Тому для розуміння расопсихології свого народу треба добре знати його археологію, тобто передісторію матеріальної культури, його антропологію сучасну й переісторичну і його етнологію. З того виходить, що для нас, для розуміння нашого сьогоднішнього «я» важлива не тільки наша недавня козацька історія і не тільки князівський період, але також і всі попередні періоди. Англійський вчений Хадон цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохонами на своїй землі не від 4 віку по Р.ХР. тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ.
Як бачимо, В. Щербанівський початок етногенезу праукраїнців (чи протоукраїнців) також відносить не до 4 ст. нашої доби, як це роблять деякі сучасні автори, зокрема Л.Л. Залізняк, а до 5-го тисячоліття нашої історії.
Пересічному громадянинові, вигодуваному на великодержавних міфах про з»яву цих пролаз хохлів лише в 14-16 ст., одразу стає смішно й мулко, коли йому кажуть про цих п’ять тисячоліть тяглості українства. Однак прошу неквапно і вдумливо ознайомитися з матеріалом моєї книги, аби переконатися, що це зовсім не смішно. Цей матеріал приведе вас до тих самих висновків. Так! Наш психоетногенез розпочинався щонайменше в 5-му тисячоліття до нашої доби. А отже, не 5, а 7 тисячоліть тому. До чього висновку нас невідворотно підводить увесь масив фактологічних даних, котрих тут викладено. То ж з Божою допомогою рушаймо у цю щасну путь!

***
Могутнім фактором кристалізації національної специфіки психології населення тієї чи іншої території є увесь комплекс геофізичних феноменів цього краю – його природа, клімат, переважаюча погода, характер ландшафту, його степів, лісів, рік, озер, морів, а також могутні випромінювання його геологічних тартар, геоелектромагнітних та інших енергетичних нуртувань. А ще – такі ж регіональні пульсації космосу, близьких і далеких небесних світил. Усвідомлення важливості цього фактору й породило вже в наші дні спеціальний дочірній напрям науки психології – геопсихологію. Однак ця наука ще лежить у сповитку.

І все ж людство напомацки підходило до усвідомлення таїни благодатних і руйнівних деформацій психіки на вівтарі рідної природи, яка була то бальзамно цілюща, мов не божіння колискової матері, то спопеляюче грізна, мов лик Медузи Горгони, від одного погляду на який навіки кам’яніла душа.
Не злічити свідчень про це поетів, живописців, музик, мандрівників, етнографів та ін. «Вихідний пункт життя кожного народу, - писав В.Г. Бєлінський, - ховається в географічних, етнографічних і кліматичних умовах. Коли людина виходить із свого природного стану, вона починає боротьбу з природою, підкорює її собі і навіть змінює могутністю своєї розумності; але до тих пір вона – її раб. Могутньо діють на неї її враження, і її темперамент має кревну спорідненість з материком, на якому вона народилася, з небом, під яким вона народилася, а її характер – є результатом її темпераменту. Закон родаківства крові і плоті є закон самого духу!»
Багато російських поетів та інших знавців психології цього народу визначили особливо глибокі карби, які накладала на душу Росії (територія Московського князівства – прим. моя для тупих) сувора природа цього краю. Той же Віссаріон Бєлінський писав про допетровську Росію (Московію): «І цей народ став холодним і спокійним, як сніги його вітчизни, коли мирно жив у своїй хижці; швидкий і грізний, як небесний грім його короткого палючого літа, коли рука царя показувала йому ворога, хвацький і розгульний, як заметілі й негоди його зим, коли бенкетував на своїй волі, незграбний і ледачий, як ведмідь його непрохідних нетрів, коли у нього було багато хліба і браги, тямущий, кмітливий, лукавий, як кішка, його домашній пенат, коли біда вчила його їсти калачі…розум його був занурений у тиху дрімоту і ніколи не виступав із своїх заповітних меж: бо він не схиляв коліна перед жінкою, і його горда і дика сила вимагала від неї рабської покори, а не солодкої взаємності, бо побут був його одноманітний, бо тільки буйні ігри та те звитяжне полювання вияскравлювали цей побут, бо лише одна війна збуджувала всю могуть його холодної, залізної душі, бо тільки на кривавому роздоллі битв вона бушувала і веселилася на всій своїй волі. Це було життя самобутнє і характерне, але однобічне й ізольоване. У той час, як діяльне, кипуче життя найстаріших представників людського роду рухалося вперед з пістрявістю неймовірною, вони жодним колесом не зачіплялися за пружини його поступу».
Звісно, і реформи Петра 1, і всі наступні трансформації істотно переколошматили російську душу, однак, як зазначає автор, «маса народу вперто залишалася тим, що й була» - і не в останню чергу тому, що не змінився за два з половиною століття клімат і вся російська природа та її вплив на народ.
Про згубний вплив суворої природи Росії на російську душу говорив Микола Гоголь. У маловідомому ескізі «Взгяд на составленіе Малоросії», що мав бути вступом до його «Історії Малоросії», наш великий земляк писав: «Південна Росія більше всього постраждала від татар. Випалені міста і степи, обгорілі ліси, стародавній зрушуваний Київ, безлюддя і пустиня – ось, що являла ця нещасна країна! Налякані жителі розбіглися або в Польщу, або в Литву; безліч бояр і князів виїхало до Північної … ті місця, де розмаїта природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи прекрасні, вільні, з незліченим тлумом трав майже гігантського зросту, часто несподівано серед них перекинута косогір, прибраний дикими вишнями, черешнями, або звалила байрак, весь у квітках, і по всіх витких стрічках рік розкидала чарівні краєвиди, простягнула на всю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величезними гористими берегами і незмірними луками – і все це зігріла поміркованим диханням півдня. … в північній частині Росії, де місцевість одноманітно гладенька і рівна, скрізь майже болотиста, потикана печальними ялинками і соснами, показувала не життя живе, наповнене рухом, але якесь животіння, що умертвляло душу мислячого. Нібито цим підтвердилося правило, що тільки сміливі й дивовижні місцеположення утворюють сміливий, пристрасний, характерний народ».
Тут і цікава і, поза сумнівом, науково продуктивна думка про обопільний вплив характеру й усього психічного складу етносу на вибір ним саме такого, а не інакшого місця за мешкання і, навпаки, відповідні різко виражені планетарні ландшафти і клімати формують саме такі, а не інакші національні характери й душі. Україна і Росія в цьому відношені, і справді, є класичними, абсолютно переконливими ілюстраціями.
…
Микола Бердяєв у розділі «Про владу просторів над російською душею» своєї відомої праці «Психологія російського народу» писав з цього приводу: «У долі Росії величезне значення мали фактори географічні, її положення на землі, її неоглядні простори. Географічне положення Росії (Московії) було таким, що російський народ примушений був до утворення величезної держави(?). На російських рівнинах повинен (?) був утворитися великий Сходо-Захід, об’єднане і організоване державне ціле. Величезні простори легко давалися російському народу, але нелегко давалася організація цих просторів у найбільшу в світі державу, підтримання і охорона порядку в ній. На це пішла більша частина сил російського народу. Розміри російської держави ставили російському народові майже непосильні задачі, тримали російський народ у надмірній напрузі. І у величезній справі створення і охорони держави російських народ виснажував свої сили. Вимоги держави надто мало лишали вільного надміру сил. Уся зовнішня діяльність російської людини йшла на службу державі. І це поклало безрадісний скарб на життя російської людини. Росіяни майже не вміють рідіти. Немає у російських людей творчої гри сил. Російська душа пригнічена неозорими російськими полями і неозорими російськими снігами, вона тоне і розчиняється у цій неозорості. Оформлення своєї душі і оформлення своєї творчості утруднено було для російської людини. Геній форми – не російський геній, він важко суміщається з владою просторів над душею. І росіяни зовсім майже не знають радості форми».
Це твердження М. Бердяєва – прекрасна ілюстрація відомого класичного положення про те, що не може бути вільним той народ, який уярмлює інші народи. Колонізатори підхопили надто великий шмат земної кулі і не можуть дати йому ради. І якби не кілька десятків мільйонів українців з їхньою волячою працьовитістю й любов’ю до порядку, які протягом століть заселяли Північ, Сибір і Далекий Схід (в порядку примусової депортації і каторжанського ув’язнення), то імперія зазнала б на цих циклопічних просторах цілковитого краху.
Микола Бердяєв з безжалісним реалізмом змальовує ті непоправні душевні й духовні втрати, яких зазначає народ, запряжений у імперську колісницю: «російська душа прибита розлогістю, вона не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а уярмлює… Влада розлогості над російською душею породжує цілий ряд російських якостей і російських недоліків. Російські лінощі, безтурботність, брак ініціативи, слабко розвинене почуття відповідальності з цим пов’язано… Західноєвропейська людина відчуває себе здавленою малими розмірами просторів землі і такими ж малими просторами душі. Вона звикла покладатися на свою інтенсивну енергію й активність. І в душі її тісно, а не просторо, все повинно бути розраховано і правильно розподілено».
Розміри території України у цьому відношенні займають серединне місце. Вони не настільки великі, щоб людина губилася в них, однак достатньо розлогі, аби українська душа розкошувала й розпросторювалася зусібіч. Однак справа не тільки в масштабах українського осоння, але у невимовній красі нашого ландшафту, і в оксамитовій ласкавості нашого клімату. Святочна сонячна насиченість краю, високе яскраво-блакитне небо, буяння зелені і злаків, оргаістичне бенкетування квіткових барв і пташиного щебету, казкова плодючість найпотужніших на планеті масних чорноземів, загущеність рік рибами, а лісів і степів – звіриною. І над усім цим – ландшафтна домінанта українських просторів, - степи і степи. Велика, на пів-Європи, рівнина, що мліла рахманним чорноземом під залитим жагучим сонцем лазурним небосхилом, ніби розчиняла в собі особистість, наповнювала всю її своїм палом і чаром. Органічне, заглиблено філософське, трепетно художницьке злиття людини з навколишньою розкішною і ніби теж одухотвореною, осмисленою природою і витворило той дивовижний аромат душевного світу українці, той рідкісний симбіоз в його душі лірика і мислителя, що уславив цей психологічний архетип у світах.
Роздумуючи над цим благодатним впливом української природи на душу своїх земляків, К.Д. Ушинський сповідувався: «Слов’янин (українець), у своїй первісній формі, яким ми його знаємо від часів Геродота до наших, за свідченням головних письменників, був корінним мешканцем малоросійської рівнини. Діставався він і за Карпати, і за Дунай, і до Адріатичного моря, і до берегів Балтики, і до Ільменю, і далеко на схід; однак там – скрізь – або життя його було хистким, порушувалося історією, або його заводила туди яка-небудь особлива мета, який-небудь особливий рух народів; або, нарешті, він втрачав там свій первісний характер, розвиваючись за інших умов, або змінюючись під впливом чужоземним. А тут, на цій рівнині, від часу прадавнього до останнього століття, він жив, не змінюючи дідівського звичаю; часто платив він податок іншим народам, але ніколи не залишав цієї країни. Чужі елементи інколи сходили на ці рівнини, однак завжди залишалися чужими і тимчасовими. Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, нічим нестьмареним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою рікою, і все це зігріто жарким, але ніколи не жагучим, промінням сонця, перейнято якимось світлими спокоєм – ось тим малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина (українця). Його пристрасть, нестримна схильність до землеробства, його спокійна і повільно діяльна натура, його світлий прямий характер, його домашній спосіб життя, нарешті його осіле життя, а проте надзвичайно виповнене найніжніших душевних порухів, - легко вимальовується у барвах природи, що оточує його. Він не любить змінювати місце, і зрозуміло – чому. На кожній точні його рівнини буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай. У замках та містах йому було б нестерпно душно, і тому плем’я слов’янське (українське), примножуючись, не поєднувалося у великі гурти, а все розселялося незліченною множиною уривків. Мирна, супокійна свобода, відсторонення від усіляких політичних бур і суспільних клопотів – необхідна умова життя на цій світлій рівнині, і тоді зрозуміло, - чому «private familiaras que vitae justissima exsepla suut Slavi, Publicae contratristissima». Життя окремими родинами і, щонайбільше, окремими родами, мирні, патріархальні чесноти, величезний спокій, добрий, однак влучний гумор над всіма хвилюваннями життя, душевна гостинність, надзвичайна людяність і трохи філософських лінощів – ось все, що могло вирости на цій рівнині і виросло у слов’янського племені. Проте ледь слов'янин виривався за зачароване коло свого світлого горизонту, як скидав із себе спокій та лінощі і мчався всюди, куди його манив його нескінченний степ. Прагнення до розширення, обумовлене, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов’ян розселитися у всі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки було можливо, перенести з собою і свою люб’язну вітчизну »

У період розвитку русі її територія значно розширилася за рахунок приєднання північнословянстких (Новгород-Псков) та угро-фінських земель (згодом Московщина). Однак при цьому етногенез української нації не вийшов за межі своєї споконвічної території і ніякої спільної «народності» (як намагалися довести імперські історики) не утворилось. Між київським Півднем і Новгородською Північчю (не кажучи вже про Північно-Східну Московщину) завжди лишались «суттєві відмінності» як у географічних умовах, так і в плані антропології.
За даними американського україно знавця О. Дражньовського українці і росіяни належать до зовсім різних антропологічних типів, Про це свідчить ціла низка ознак, зокрема генна характеристика крові. О. Дажньовський посилається також на результати досліджень англійського генетика А.Е. Муранта, який опублікував мапу з характеристиками кров’яних генів і антигенів у різних народів світу. За цією мапою українці і росіяни зовсім не є «братами по крові».
Не вдаєчися глибоко в антропологічні відмінності, повернемося до дослідження радянського академіка Б.О. Рибакова, який пише: «Зіставлення екологічних умов Новгородського-Псковського – Пошехонської Півночі і Києво-Волино-Чернігівського Півдня протягом 5-6 підводить до висновків: землеробство на півдні виникає на 3-4 тисячоліття раніше, ніж на півночі. Зокрема одне землеробство виникає на півдні не пізніше бронзового віку… Північ відстає від півдня приблизно на 2500 років».
Києво – Волино – Чернігівський Південь І є споконвічною територією формування українського етносу. Це очевидно кожному, хто знайомиться з реальною ситуацією безсторонньо, а не з позицій «єдіной і неделімой».
Відбірка таких безсторонніх архівних документів 16-17 ст. з оцінкою української території та її населення опублікована в 1923 році І. Борщаком, а в 1942 році В. Січинським. Дослідження з цієї теми публікували також М. Грушевський, Ф. Аделунг, Д. Дорошенко, П. Клепатський, С. Мінова, В. Осиповський, В. Корт. З огляду на те, що праця Січинського перевидана в 1992 році у Києві і є доступною для широкого кола читачів, у нашому дослідженні наведемо лише кілька документів з відбірки І. Борлака для загального ознайомлення з характером матеріалу.
На давній італійській географічній мапі 1508 року подано територію України під назвою Русь (Russa) – І. Борщак. Московія не визнається Руссю і пишеться – «Moscovia». 1540р. якийсь Полісьє інформував французького короля, що славнозвісна турецька султанша Роксолана є руського походження, а руські мешкають від Карпатських гір і верхів’я Дніпра до Чорного моря.
1548 р. у Венеції створено альбом національних убрань з рисунками Ті ціна. Тут чітко виділено Русь – Україну, яка межує з поляками, Лівонією, Литвою і московітами, і подано малюнок «руського жовніра». 1558 р. кардинал Бароніус видав працю про походження руських, де зазначає розселення народу Русі-України на всьому її споконвічному етнографічному просторі.
1619 р. у Західній Європі вийшов друком монументальний довідник загальноєвропейського значення «Держави, королівства і князівства світу», де сказано, що «Русю», або «Роксоланією», або «Рутенією» називають всі землі від Полтавщини до Карпат, на яких народ розмовляє однією мовою, сповідує одну віру й зветься «руським».
1651 р. в Парижі виходить «Картини Європи», де представлені королівства, республіки і князівства…», де сказано, що в покозаченій Україні, на Волині, Поділлі, Холмщині, Підляшші та Галичині живе один і той же народ.
У національній бібліотеці в Парижі зберігаються мапи 1647 і 1657 років, на яких територія України займає лівобережжя і правобережжя Дніпра з Волиною, Поліссям і Галичиною і зветься «Україна, або Земля козаків». Ця ж територія з назвою «Україна» («Ukraina») показана на глобусі Корнеуліса (1660 – 1670рр.).
1650 р. в Амстердамі видана «Спеціальна і точна мапа України з її воєводствами». Крім територій, згаданих вище, ця мапа включає також нинішні Січеславщину і Херсонщину.
У 17 столітті в європейських університетах написано чимало дисертацій про Україну і її козацтво. Так у дисертаціях Христофора Вайусіуса (Прусія, 1677), Готфріда (Оксфорд, 1698) та інших фіксується, що руська нація розміщується на Україні козацькій, на Підляшші, в Галичині, на Поділлі, Волині, Чернігівщині і «Сіверський Україні».
За Г. Л. де Бопланом Україна («Ukraina») займає всю територію «від меж Московії до границь Трасільванії». Ця територія заселена етнічно єдиним народом, цілком окремим від поляків і «московитів».
1820 р. у Парижі надруковано історичне дослідження Г. де Кастельно, в якому зазначено, що «численна українська нація простягається від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Пінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах».
У середині 19 століття у курсі лекцій для французької еліти в Колед де Франс українці визначалися як «… тринадцятиміллйонна нація, що починається від Кубані і кінчається в Карпатах, від Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармо рот, Уж і Берег, … межують вони з валахами й уграми і є справжніми європейцями – в протилежність московцям, які монгольського походження».
1868 р. у Франції було видано «Лінгвістичну й політичну мапу сучасної Східної Європи», на якій українці розміщені від Курська до Чорного моря і Угорщини. Царський уряд через своїх закордонних агентів скупив і винищив майже весь тираж цієї мапи.
В кінці 19 ст. знаменитий географ Елізе Реклю в своїй монументальній географії розміщує Україну від Дону й Кубанню, до Вісли, Сяну й Карпат. Цю територію по Реклю поселяє слов’янський народ – українці – відмінні від великоросів і поляків мовою, піснями і національними творами.

Всі ці факти не могли не помічати радянські вчені. Однак говорити про них наважувалися лише ті, хто не був куплений чи заляканий імперською владою.

http://g.i.ua/?_url=http%3A%2F%2Fpravda.com.ua%2Fnews%2F2009%2F4%2F6%2F92747.htm

Протягом численних литовсько-московських воєн, які майже безперестану тривали в XV-XVI століттях українці здобули досвід воєнних відносин із Московією. Особливо негативно сприймався в Україні союз Москви з Кримом та підбурювання Москвою кримських ханів на здійснення руйнівних походів в Україну.

У результаті одного такого походу татари спалили Київ, а церковне начиння з розграбованих київських церков було відправлено в дар московському князеві, в результаті іншого нашестя – татари вбили київського митрополита.

Як наслідок, запорізькі козаки брали активну участь у польско-московських війнах.

У 1604 претендент на московський престол Лжедмитрій І зібрав армію із запорізьких козаків, поляків та загону донських козаків і вирушив на Москву. Основну частину його війська становили українці. Під Новгород-Сіверським 15-тисячне військо Лжедмитра І розбило 50-тисячне військо московитів, але згодом відступило до Путивля.

У 1608 ще один московит Лжедмитро ІІ стверджував, що замість Лжедмитра І, під час заколоту в Москві, була вбита інша людина. Він зібрав біля себе донських і запорозьких козаків та загони литовських та польських князів. Навесні 1608 у битві під Болоховом (нині Орловська область в Росії) це військо завдало жорстокої поразки московитам.

Армія Лжедмитра ІІ стала табором за кілька кілометрів під Москвою – у Тушині, після того як в біля села Тушина загін литовсько-українського шляхтича Олександра Лісовського розбив військо московитів під керівництвом князя Хованського.

Головну роль в таборі грав князь з Волині Роман Ружинський, який фактично керував самозванцем. Головною воєнною силою були українські козаки, число яких доходило до 10 тисяч, а також кількатисячний загін поляків.

У червні 1610 в битві під Клушиним майже 7-тисячне польсько-українське військо розгромило 35-тисячне військо московитів та загони шведів і європейських найманців, які діяли в союзі з Москвою.

Однією з причин стало те, що московські воєводи затримали виплату платні найманцям, після чого ті збунтувалися, а московське військо, побачивши це, розбіглося. Цар Шуйський звелів розкидати по табору хутра й коштовності, щоб затримати поляків. Сам він утікав першим, при чому, загрузнувши в болоті, кинув свого коня й прибув у Можайськ на селянському коні. Московський обоз, скарбниця, артилерія та прапори й клейноди, включаючи шаблю й булаву Шуйського, потрапив до поляків.

У 1611 поляки і запорожці відбили у московитів Смоленськ. Невеликий загін запорожців у цей час примушував до здачі воєвод на Рязанщині.

1612 нове московське ополчення обложило Москву, де засіли поляки, а на підмогу гарнізону вирушило військо литовського гетьмана Яна Ходкевича, в якому був і загін запорозьких козаків. Загін Ходкевича кілька разів проривав облогу та доставляв обложеним харчі, але остаточно зняти облогу не зміг і повернувся додому.

Протягом 1613-15 років в Московії на власний розсуд без наказу короля діяв загін Олексадра Лісовського (так звані "лісовчики"), який завдав кілька поразок московитам, зокрема, князеві Дмитрові Пожарському.

У 1618 українське козацтво взяло участь у черговій московсько-польській війні. Навесні польське військо на чолі з королевичем Владиславом підійшло до Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте грошей в уряду не було, а більшість жовнірів розбрелася.

Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного вирушило на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону, яка закликала Сагайдачного піти до Смоленська. 20-тисячне українське військо захопило московські фортеці Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець Шацьк, Михайлов.

Інший загін козаків діяв у тилу московитів. У районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом князя Дмитра Пожарського. Проте московити під час першої сутички з козаками розбіглися. Спроба іншого воєводи Волконського завадити гетьманові форсувати річку Оку провалилася, московитів було відкинуто від переправи.

Поблизу Донського монастиря козаки Сагайдачного атакували московитів й ущент їх розбили. Після цього Сагайдачний під Тушиним з’єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу, Касимів та кілька менших фортець.

У вересні 1618 року, українські і польські війська під проводом гетьманів Сагайдачного і Ходкевича обложили Москву. Козаки стояли перед Арбатськими ворітьми й готувалися до штурму, коли польська шляхта відмовилася продовжувати війну. Проте, завдяки цьому походові споконвічні українські землі Чернігівщини й Новгород-Сіверщини назавжди лишилися за Україною.

Запорізький гетьман Тарас Федорович та запорізьке військо брали участь у Смоленській польсько-московській війні (1632-34).

Під Смоленськом завдяки діям армії запорожців на чолі з гетьманом Тимофієм Орендаренком та їхньому несподіваному форсуванню Дніпра московти опинилися в пастці. Частина козаків вирушили в похід у московський тил на фортеці Великі Луки, Можайськ, Ржев, Калугу, але більшість лишилася облягати московське військо.

На початку 1634 запорожці та поляки змусили капітулювати під Смоленськом московську армію Михайла Шеїна. На знак ганьби московська армія пройшла під шибеницею. До рук козаків і поляків потрапило 118 гармат і 129 московських прапорів. Самого Шеїна за наказом царя було страчено в Москві.

Чи могли запорожці після всіх цих багатолітніх акцій, в яких брало участь практично все Військо Запорозьке, говорити тими словами, якими говорять герої Бортка? Звичайно, ні.

Ось як, наприклад, говорив про союз із Москвою, навіть після багаторічної війни з поляками, український полковник Іван Богун: "У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе "рабами царськими". Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь".

Насправді екс-киянин Бортко своїм фільмом і особливо своєю роллю в ньому пропагує "подвиг" бульбового Андрія, тільки на користь іншої країни.

Цікаво, що аналіз творчості самого Гоголя переконливо свідчить, що редакція "Тараса Бульби" 1842 була фальсифікацією його поглядів. Гоголь написав кілька цілком "сепаратистських" нарисів про українську історію, зокрема "Размышления Мазепы".

У грудні 1833 він пише із Санкт-Петербурга своєму другові Михайлу Максимовичу, що незабаром став першим ректором Київського університету: "... туда, туда! В Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, - не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей".

В іншому своєму листі від 2 лютого 1833 Гоголь пише: "Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько... Для чего и кому мы жертвуем всем. Едем".

У літературній творчості Гоголя чимало досить неполіткоректних, як з точки зору сучасності, згадок про "кацапов" і "москалів". Чого лише варта ця: "Надобно вам знать, милостивый государь, что я имею обыкновение затыкать на ночь уши с того проклятого случая, когда в одной русской корчме залез мне в левое ухо таракан. Проклятые кацапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами". "Вечера на хуторе близ Диканьки".

Водночас, і це слід визнати, Гоголь публічно не протестував проти видання 1842. Виною цьому, очевидно, і тяжка хвороба письменника, і 20 тисяч рублів, отриманих від царя.

Крім того, кожному письменникові хочеться творити вже зараз. Хто зна, можливо, якби не було варіанту з "царем і з отєчєством", то наші сучасники нині нічого б не знали ані про Гоголя, ані про його твори.

Краще раз побачити, ніж 100 разів почути. Подивився я фільмец "Тарас Бульба" і дивуюся, такого убогого фільму ще не було. Три роки знімати, з бюджетом 25 млн і тут стало зрозуміло: та москалі весь бюджет пропили, а знімати ж треба - зняли))) Це щось жахливе "руская земля"... Як на мене, все, що лишилося від Гоголя - це назва

Пам"ятаєте, як лях зняв "Вогнем і мечем"...бррр. Це було, щось жахливе. Світлого лицаря Богуна перетворили на хлопа, бидло, який за титул з ляхам поли підтирає і за хвойду лядську товариство, Батьківщину продасть.

У московського кіноматографа по обсиранню всього українського конкурентів немає.

Залишається сподіватися, що не вб"ють нашу славу ні в злиднях, а ні у нужді, будуть в нас достойні, що скажуть своє правдиве слово...