Не лякайтеся і не спішіть перегортати сторінку. Я назву це “Плачем”. Плач Мадонни над колискою. Правда, в мене донечка. І плач мій почався задовго до її народження. У ту мить, коли мій батько (мабуть, з важкої голови, адже сім днів доньку приливали), узявши на руки горласту червону грудочку свого майбуття, замість “Выйдет серенький волчок” заспівав “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Спочатку це було анекдотом нашої сім’ї, а тепер, коли готується до виходу моя перша книга, майже легенда.

Та повернемося до геноциду. До підступного, тонко спланованого задуму, за яким я своїми руками маю убити у своїй дитині україночку.

Уперше під його страшні лопаті я потрапила вагітною. Молода жінка з ледь випуклим сонечком (там, де був ще недавно живіт), попросила у книгарні книжечку українських народних колискових. Здогадуєтеся, що мені відповіли? Я не зробила подвигу, обходячи всі книгарні міста: зайшла лише в найближчі. Не більше десяти, та по книжкових палатках на базарі, та десь у чотири бібліотеки... Уже і моє сонечко вийшло на Світ Божий...

Врятувала мене покійна бабуся, яку за життя називали “посмітюшкою” за дивне хоббі збирати старі газети, листівки, пляшечки, клаптики. Палячи увесь цей мотлох, я (о диво!) знайшла з десяток колискових: де ходить до колиски Бог у яблуневий сад, де Сонко має червоний кожушок та носить спання в рукавиці, де хатина тепленька і дитина здоровенька. Пробач, бабусю, за прізвисько. Дурні ми були, малі...

Співаючи ці колискові, створюючи свої, я проникалася якоюсь дивною мудрістю. На них, мов на ниточку, почали нанизуватися події й факти, і це намисто засвітилося новим баченням. Давайте порахуємо: Золота орда, Польща, Австрія, Росія, Радянський Союз - колонізація розтягується мало не на тисячу років. А скільки часу знадобилося варварам, щоб знищити Римську імперію?

Україна схожа на море, що, приймаючи брудний потік, залишається чистим. А першопричиною цього я б назвала колискову - як основу всенародного поетичного виховання.



Що ми пісенна нація нікого переконувати не треба. Та яке це може мати значення для збереження національної свідомості? Чуючи пісню від дня свого народження, дитина проникається мелодикою, ритмом, настроєм. І вислів “Чумацька пісня довга як дорога до Криму” містить у собі підмічений науковцями зміст: мелодика твору часто залежить від місцевості, де її створено.

Тож, прислухаючись до маминого голосу, дитина підсвідомо отримує перші відомості-відчуття про навколишній світ, де їй жити. Про роздолля степу чи безмежність океану, про таємничу тишу лісу чи застиглу стрімкість гір. Закохуючись у материнське тепло, у голос, дитя водночас закохується у свій край. Отже, любов до Батьківщини закладається з самого початку.

А далі слово, перші, по-дитячому прості образи, що виховують поетичне сприйняття світу. А далі ще простіше: підготовлений мозок через пісню, як земля водою, проникається народною філософією.

І ось малеча хапає ломаку і мчить знімати голови бусурманам. Вони, ця босонога і чумаза ватага, ще й слова такого не знають - українці, та вони вже ними є.

Унікальність нашої нації в тому, що така освіта була дійсно всенародною, бо, на щастя, пані, народивши дитину, так берегла фігуру, що тут же запрошувала годувальницю.

Як добре це розуміли засновники радянських цілодобових садочків. Цілі покоління діточок зумисне, за живих батьків, було поставлено в умови сиріт-вихованців. Чи зможе дівчинка, яка раз на тиждень бачиться з мамою, любити й навчити любити свою дитину? Ось вам тріснута ланка в ланцюжку. Ось вам тисячі сирітських очей сьогодні...

Але тоді ще і Сонько-Дрімко, і Котик Сіренький однаково приходили і до царят, і до старчат. Вони залишаються так глибоко, що ти все життя можеш по краплинці вичавлювати із себе українця, можеш стати зрадником і братовбивцею, але тобі ніколи не витравити в собі того Сонка в червонім кожушку. Ти зненавидиш себе, але залишишся українцем. Тобі, на щастя, ніколи не стати перевертнем, типу “Я – украинец! Я люблю Украину и ее мову. Но мои дети разговаривать на ней не будут”...



Наснажена цими думками, після першого дня народження донечки, я знову пішла до книгарні. Вимоги мої були простими: книга, розрахована на вік від року до двох, із цупкого картону, яскравим малюнком і коротким віршиком. Перелопативши не один десяток книг і переплативши на четверть за право читати рідною мовою, я принесла додому дві україномовні книжечки.

...І вперше відчула, як тонко, вміло й невблаганно просочується в мою дитину вірус геноциду. Під красивим рідним словом (від одного звучання теплішає на серці) “забавлянки” намальований зайчик. І назва красива, і зайчик симпатичний. Але сидить він під Березою, у Червоній сорочці, та ще й з Балалайкою в лапках. Замінюючи калину, бандуру та білу вишиванку, у нашого слова виривають корінь. Уже не буду говорити, що це символи українського народу. Слово “забавлянки” несе одну культуру, а малюнок - іншу. Це перше протиріччя десь на тонкому, глибинному рівні спотворює підсвідоме відчуття навколишнього світу. І ось перший клинчик у душу українця забито.

Центром книжечки є іллюстрація до віршика про Павлика-Равлика: біла глиняна хатина під солом’яною стріхою. Хатка кривенька, облуплена, проте вдячні й цьому. Сонечко, зелена трава, стежка із пісочку - і понад цією ідилією на протидію садку вишневому коло хати четверть малюнка займає сухе дерево з паперовими квітами. Мабуть, краще не проілюструєш фразу “Ще не вмерла Україна, та недовго ждати”. А моя донечка має на це все дивитися. Бо її мама хоче, щоб вона любила рідну землю.

Друга книга виявилася про тварин. Порівняймо її з подібною російськомовною. В українській книзі намальовані: жаба, жук, мураха, краб, ведмідь, слимак, ящірка, павук із мухою, черепаха, сова; в російській - собачка, квочка з курчатами, корівка, вівця, котик, мишка, поросятко, зайчик. Усе це у квітах, бантах, метеликах, яскравих кольорах. Не маю нічого проти комах та плазунів, проте уточнюю: книга розрахована на вік до двох років. Думаю, що в нормальної мами вибір невеликий.

Після перших сказаних слів з’явились у донечки і перші улюблені віршики. Купую переклади Агнії Барто й жахаюся. Жахаюся не лише перекладами (самі слова “інвалід” та “каліка” у словниковому запасі дитини чого варті!), жахаюся тому жорстокому світові, що постає у віршах: Бичок зараз упаде, Ведмедику відірвали лапу, іншого стукнули по голові, Зайчика кинули під дощем, Таня плаче за м’ячиком...



Похід по книгарнях та бібліотеках у пошуках віршів для дитини від двох до трьох років знову виявився марним. Занадто “складним” виявився у мене список вимог:

- вірш має бути коротким (4-6 рядків);

- має описувати події та явища, добре відомі дитині;

- повинен мати легкий звукопис;

- бути динамічним (дієслова мають переважати над іншими частинами мови);

- не містити складних для розуміння дитини епітетів та порівнянь (на це хибує більшість україномовних віршів)

Скажу чесно, таких віршів серед переглянутої літератури я не знайшла. Іншими словами, в період від двох до трьох років дитини я маю або калічити закладене в ній, як і в кожній дитині, поетичне почуття (його глибоко досліджував К.Чуковський) за важкими для її сприйняття віршами, або ж узагалі, викреслити їх на цей час із виховного процесу.

На щастя, я мала змогу піти третім шляхом і спробувала писати вірші сама. Та росте донечка, ростуть і проблеми. Книги з українськими казки були майже всюди, і я скупила, мабуть, усі щось аж за 20 книг. Не брала лише ті, де були занадто страшні ілюстрації. Але вдома мене знову чекало розчарування: всі казочки виявилися жахливо скороченими; з деяких казок (“Колобок”, “Коза-дереза” і “Івасик-Телесик”) вилучено всі пісеньки. Стислий переказ тексту а-ля Америка, яка скоротила “Війну і мир” Толстого до 200 сторінок.

Моїй донечці лише три роки, а скільки вже зроблено для того, щоб вона вважала українське чимось низькосортним, гіршим, не вартим уваги. А далі садок, школа, і я вже буду не в змозі розкрилитися на весь світ, щоб захистити в ній україночку.

Ось і плаче Мадонна над колискою. Чи зречеться мене моя дитина, чи і її так само виставлять із пологового будинку (як хочеться викричати на весь світ ім’я цієї лікарки) “бо не понимают шо она там белькоче”?

Може й не все так погано. Либонь, видаються десь гарні книги і пишуть для діточок талановиті автори, десь батьки прагнуть прищепити дитині відчуття приналежності до великого, талановитого народу. І, мабуть, зараз я маю написати оптимістичну кінцівку, або хоча б логічний висновок. Але не знаходжу слів. Ця непомітна боротьба виснажлива й безперспективна.

Тому лише запитаю: Людоньки, кому заважає, що я розмовляю рідною мовою? Кому заважатиме те, що рідною мовою буде розмовляти моя дитина?



Дитячі вірші Яни Яковенко

Є у мами хвостик –
Хвостик-Малоростик.
Пустотливий, наче в киці,
Вигляда із-за спідниці.
Хоче мама прибирати –
Хвостик – слідом по кімнаті.
Сяде мама на хвилину –
Моститься він на коліна.
Як обід готують в кухні –
Лізе носиком у кухлик;
А коли лягають спати –
Любить хвостик поспівати.
Мама хвостик дуже любить,
Його хвалить і голубить.
І ніхто у цілім світі
Їх не зможе розлучити.

***

Розплакалася дитина,
Уже мокрі дві хустини.
Давай слізоньки збирати,
Город будеш поливати.
Наплакали повну ложку –
Поливали ми картошку.
Наплакали повну миску –
Поливали ми редиску.
Наплакали ще каструльку –
Поливали ми цибульку.
Наплакали вагани –
Поливали кавуни.
Де нам слізоньок узяти,
Щоб ставочок наплакати.
Будемо ходити з дідом,
Ловить рибку до обіду.

***

Їжачок-їжачок,
Сто колючих голочок,
Дуже гарна спинка,
Спинка, як корзинка.
Тупу-тупу-тупоточки,
Їжачок несе грибочки,
Наколов на голки
Грушу для Миколки,
І несе на спині
Яблучко для Зіни.
Ти його не лови
І у ліс відпусти.
Жде у лісі тихо
Мама їжачиха.
Там у листячку сплять
П’ять маленьких їжачат.

***

Вередулі – коверзулі
Прийшли в гості до Зінулі.
Водовари, нехочухи,
Нервомотики, плаксухи,
Верещали, тупотіли,
Слухатися не хотіли.
Стало в нашій хаті тісно,
Навіть киці ніде сісти.
Нащо гості ці дитині,
Бери, в руки швидше віник,
Двері – вікна відчиняй
Вередулі виганяй.
Хай ідуть через море,
Через ліс, через гори.
У болотах заблукають
І до тебе не вертають.

***

Сніжинко-сніжинонько,
Лети на Вкраїноньку,
Стелись полем рясно,
Щоб родило красно!
Стелися стежинами
Помежи хатинами,
Ходять гості дорогі,
Носять з щастям пироги.
Стелися порошею,
Думами хорошими.
Замітай - звеселюй
Душу і оселю!

***

Сидить мишка на печі,
Хрума тихо калачі,
Хрум-хрум-хрумчик
Доки спить Мурчик.
Мурчик прокидається –
Мишка ховається!

***

Ішов ведмідь по стежині,
Ніс малину у корзині,
Буде він частувати,
Ведмежаток товстоп’ятих.

***

Замазура – бегемотик
Поліз гратися в болото.
Буде мамі робота
Умивати бегемота

***

Дикобраз – дикобраз ,
Давай гратись без образ.
Голочки ховай,
Мене не лякай.

***

Павичі павичат
Учать пір’я розпускать.
- Подивіться, діти:
Пір’ячко мов квіти.
Сяє хвіст, мов сонечко,
У синочка й донечки.
Райдугою грає,
Настрій підіймає.

***

Папуго-папужко,
Кольорова смужко!
Де ти фарби брав,
Коли пір’я фарбував?
- Я у небо підіймався
У веселці купався.

***

Кошеня маленьке
Має пазури гостренькі,
Не боїться ні кого,
Лиш собаку старого.

***

Я собачку не ображу,
Я їй голову погладжу,
Почешу за вушками,
Пригощу ватрушками.




Яковенко Яна Володимирівна, народилася в місті Гуляйполі. Освіта вища, філологічна. Зараз проживає в місті Запоріжжі, працює в Центрі дитячого розвитку „Надія” народознавцем. Має донечку шести років. Є автором поетичної збірки „Босоніж”, дитячі вірші публікувалися в запорізькій періодиці та в дитячому журналі „Джміль”.

Член Національної спілки письменників України з 2006 р.

Витримка з “Книги марних фактів”, що побачила світ кілька років назад у Німеччині. Можливо не такі вони вже й марні. Утім, переконаєтеся самі…

- Неможливо дістати язиком власний лікоть.

- Людина не в змозі зламати собі ребро, притискаючи коліна до грудей.

- Свиня не в змозі дивитися в небо.

- 25% відсотків населення ніколи не телефонували.

- 11% усіх копіювальних машин, що зламалися, виходять із ладу тому, що люди сідають на них для копіювання частин тіла.

- Відбитки язика також індивідуальні, як і відбитки пальців.

- 75% відсотків тих, хто прочитав ці факти, намагаються дістати язиком власний лікоть.

- Якщо ваш лемент триватиме 8 років 7 місяців і 6 днів, ви виробите досить акустичної енергії, щоб скип'ятити склянку води.

- Оргазм у свині триває 30 хвилин.

- При перекачуванні крові в організмі, людське серце створює тиск, достатній для викиду крові на 10 метрів уперед.

- Коли ви б'єтеся головою об стінку, ви витрачаєте 150 калорій на годину.

- Найдужчий мускул у людині - це язик.

- А крокодил не може його висунути.

- Мураха може підняти вантаж, що перевищує його вагу в 50 разів, а коли мурах труять хімікатами, вони завжди падають на правий бік.

- Середньостатистична людина боїться павука більше, ніж смерті

- Полярний ведмідь - лівша.

- Самець богомола не здатний до злягання, коли має голову. Тому, статевий акт у богомолів починається з того, що самка відриває самцю голову.

- Тарган живе без голови 9 днів, після чого він умирає від голоду.

- Лев може створити в день аж 50 статевих актів.

- Метелики пробують їжу ногами.

- Слони - єдині тварини, що не можуть стрибати.

- Око страуса більше, ніж його мозок.

- У морської зірки немає мозку.

- Котяча сеча світиться в ультрафіолетовому освітленні.

- Люди й дельфіни - єдині тварини, що можуть займатися сексом заради задоволення.

- Якщо хто-небудь вас дратує і ви скривитеся, у цьому беруть участь 42 мускульних м`язи.

- Таргани існують на Землі 250 мільйонів років і з тих пір не піддалися ніяким еволюційним змінам.

- У білих ведмедів чорна шкіра.

- Арахіс використовується при виробництві динаміту.

- Перший в історії одеколон з'явився як засіб профілактики чуми.

- Щосекунди 1% населення Землі п'яний як чіп.

- У мурахи найбільший з усіх живих істот мозок. Відносно тіла.

- Щоб покінчити життя самогубством за допомогою кави, потрібно випити 100 чашок підряд.

- Ганс Христіан Андерсен не міг грамотно написати практично жодного слова.

- До чаю людина звикає швидше, ніж до героїну.

- Туалетний папір був винайдений у 1857 році.

- Викурювання пачки сигарет у день рівносильне щорічному випиванню кавової чашки нікотину.

- Мозок неандертальця був більший, ніж у нас із вами.

- Пінгвін може стрибнути на три метри у висоту.

- У Південній Кореї заборонені шлюби між однофамільцями.

- Майкл Джордан щорічно одержує від фірми "Найк" більше грошей, ніж усі працівники її фабрик у Малайзії, разом узяті.

- У світі розкривається тільки 1 крадіжка з 7.

- 3 найрозумні породи собак - бордер-коллі, пудель і німецька вівчарка, найдурніші - афганська хортиця, бульдог і чау-чау.

- Якщо людину пустити на мило, отримаємо 7 шматків.

- У жодній мові світу немає слова для позначення зворотної сторони коліна.

- Лише 55% американців знають, що Сонце - зірка.

- Більше всього "Роллс-Ройсів" на душу населення в Гонконзі.

- Леонардо да Вінчі винайшов ножиці.

- Площа альвеол людини дорівнює площі тенісного корта.

- У бджоли два шлунки - один для меду, інший для їжі.

- Щоб заснути, нормальній людині потрібно в середньому 7 хвилин.

Я можу зрозуміти єврейських сіоністів, які жахаються ідеї втручання науковців-істориків у вивчення Голокосту. Я маю на увазі, що ніхто з них не хоче фігурувати в цьому питанні як відвертий брехун. Або як дурень, якого втягнули у 62-річну брехню, не дивлячись на все сильніші докази неправдивості поширюваної ними інформації про долю євреїв під час другої світової війни. Виявилося, що більшість того, про що вони нам розповідали, було неправдою, а факти були перекручені до невпізнання.


--------------------------------------------------------------------------------


Вони самі вже відмовилися від своїх найбільш неймовірних тверджень за ці всі роки. Наприклад, про кількість загиблих. Спочатку стверджували, що в одному лише Освенцімі (Аушвіці) загинуло 9 мільйонів, згодом ця цифра була переглянута та з кінця війни постійно змінювалася. Згодом музей в Освенцімі зменшив кількість загиблих з 4-ох до 1,5 мільйонів, та за довідками Червоного Хреста навіть ця цифра є перебільшеною {1}. Не будемо навіть здогадуватись, як можна зменшити на два з половиною мільйони жертв Освенціму, проте й далі мати загальну суму в 6 мільйонів загиблих. Навіть першокласник зрозуміє, що математика тут не працює.

Під час одного з судових засідань проти пана Ернста Зюнделя, пан Зюндель та його адвокати примусили Червоний хрест представити дані організації щодо обліку загиблих. Червоний хрест представив документ про те, що кількість загиблих по всіх таборах склала 280 тисяч (див. фото). Звичайно, людська смерть від тифу, голоду та інших причин є поганою справою. Але коли війна підходила до кінця та німецькі транспортні комунікації були знищені бомбардуваннями союзних військ, то це унеможливило забезпечення продовольством. В результаті загинуло багато цивільного населення Німеччини, а що вже казати за увязнених у концтаборах.

По закінченні війни, коли світ став забувати її наслідки, свідчення про Голокост почали набувати все неймовірніших розмірів, особливо коли суспільна думка почала налаштовуватися проти Ізраїлю під час війни у 1967-му році. Пізніше деякі з неймовірних свідчень про Голокост були облишені. Наприклад, «свідчення» про виготовлення мила з євреїв або абажурів з їхньої шкіри для німців були відкликані та покладені на «запорошені полички».

Брехня Елі Візеля про те, що начебто євреїв кидали живцем у палаючі печі (звідки пішла назва «Голокост») згодом була відкинута. Та й інші голокостівські фанати були спіймані на різного роду наклепах та неправдивих показах разом з такими, як Симон Візенталь, Рудольф Вірба та інші.

Симон Візенталь дав багато свідчень, які конфліктують між собою. Що ж до його місцеперебування під час війни, то були навіть чутки, що він співпрацював з німцями, хоча в моїх джерелах підтвердження цьому не було.

Коли співпрацівник запитав у Рудольфа Вірби (який пізніше став професором у престижному університеті Канади), чи те, що він розповів у інтервю в документальному фільмі «Шоах» було правдою, Вірба відповів з цинічною посмішкою: «Я не знаю. Я був тільки актором і прочитав мій текст» {2}

Вірба був (як виглядало) одним з небагатьох полонених, якому вдалося втекти з Освенціма та згодом описати це. Його рапорт став одним з основоположних документів Голокосту. Але його свідчення під час судового процесу пана Зунделя були повні брехні, викручувань та ухилянням від відповідей.

Нам брехали в самій основі про концтабори. Вони не були, як виглядає, центрами по масовому знищенню євреїв. Фактично ще ніхто не довів до цього часу, що Гітлер віддав такий наказ. Концтабори були центрами для затриманих, де їх примушували працювати, та де ув'язнені (які були під підозрою та являлися загрозою для безпеки) затримувалися та працювали на компанії — такі як IG Farber та інші. Ув'язнені діставали платню за працю «концтабірними грошима» — лагергельд — які були зроблені спеціально для цієї мети. {3}

Навіть опублікований та широко читаний щоденник Анни Франк — молодої дівчини, яка нібито 2 роки переховувалася з її сім’єю на горищі, щоб уникнути нацистів, — може бути фальшивкою. Існують свідчення, що ці дописи були включені у щоденник кимось іншим, а не Анною Франк, що було власне опубліковано у «New York Post». {4}

Навіщо продовжувати цю брехню? Ці гидкі фабрикації та перебільшення є інструментом для євреїв вічно залишатися «потерпілими» і використовувати це задля держави Ізраїль. Важливо також те, що Голокост зробився грошовою «дійною коровою». Недавно мені попалася цитата зі статті, яку написали Адам Сейдж та Роджер Бойз:

«У березні 1952 року, зразу перед тим, як почалися переговори з Німеччиною, Йоганан Бадер сказав: «Скажімо, вони (німці) заплатять вам за 6 мільйонів євреїв. Але коли період репарацій буде закінчено... де ви ще дістанете 6 мільйонів, щоб одержати більше грошей?» ... Хаім Ландау сказав на мові ідиш до Шмуля Дайян (Мапай): “A glick hot unz getrofen (нам пощастило) — 6 мільйонів євреїв було замордовано і за це ми можемо дістати гроші» {5}.

Уявіть собі, що може статися, якщо цей всесвітньо відомий «голокостівський кіт» буде випущений з мішка?

По-перше, євреї будуть змушені зупинити гру в потерпілих і утриматися від тверджень, що вони постраждали більше, ніж хто-небудь у будь-який період історії.

По-друге, безумовна підтримка держави Ізраїль та 15 мільонів доларів, які щоденно відкашлюють американські платники податків, дуже ймовірно випарувалися б - як і підтримка та кооперація між двома країнами.

По-третє, німці будуть нарешті виправдані. Я впевнена, що буде якась озлобленість з їхньої сторони, але хто може докоряти їм за це?

Німці (а також поляки, оскільки Освенцім та більшість концтаборів знаходилися на території Польщі) отримали клеймо злих, ненависних, антисемітських монстрів, які були здатні на найстрашніші дії проти євреїв. В покарання за це вони мають справу з Голокостом, що насильно нав’язується обом останні 62 роки.

І це не все. Німецькі платники податків мусіли виплатити 60 мільярдів доларів — це приблизна сума, яка була отримана від них способом вимагання. У це не включено 1.25 мільярдів доларів, які швейцарські банки запропонували виплатити в разі, коли б усі подальші вимагання, пов’язані з Голокостом, були припинені проти них. {6}

Це є причиною, чому «секрет Голокосту» так пильно оберігається. Чому Гермар Рудольф, Давид Ірвінг та Ернст Зюндель поряд з іншими були звинувачені у злочині ненависті та дістали вирок.

Напевно, жодна подія в історії світу не оберігалася так пильно та сильно, як Голокост. Що вони ховають? Звичайно, якщо вони, що так міцно тримаються поширеної версії Голокосту, були б абсолютно правдивими та впевнені у свідченні своїх очевидців, то чому б їм не сприяти відкритому науковому дослідженню?

Відповідь зрозуміла — вони не можуть допустити цього. Якщо це станеться, то вони будуть виявлені як брехуни. Вони знають, що єврейська версія війни має настільки багато брехливих свідчень та перебільшень, що тепер мусять заборонити будь-які спроби чесних досліджень, щоб це їм не коштувало.

Я б також боялася помсти проти євреїв, яка може закінчитися ще більшою трагедією. Я не тримаю помсти у моєму серці. Я просто вірю, що нам винні правду. Німецькому народові винні правду. Найбільше Давиду Ервінгу, Гермару Рудольфу, Ернесту Зунделю та багатьом іншим “ревізіоністам” винні правду. Та виправдання.

З розвитком інтернету та свобідного обміну інформацією, який він забезпечує, я вірю, що правда вийде на світ. Це вже по трошки відбувається. Все більше веб-сторінок та блогів обговорюють це питання — і все більше відкриваються очі у людей на правду. Принаймні, люди намагаються ставити запитання і хочуть отримати відповідь. Ейб Фоксман (Abe Foxman) та його співзлочинники можуть спробувати заборонити та виключити сайти та блоги, але їх є дуже багато, тож навіть він не може зупинити цей потік. Правда буде знана, якою б вона не була. Я не маю жодного сумніву що до цього.

Я тільки надіюсь, що це буде за мого життя.

Джейн Гарденер
1 червня 2007 р.

За піввіку, що минуло після закінчення Другої світової війни, ні німецькі, ні, особливо, радянські втрати не можуть вважатися остаточно встановленими. Це зв'язано як з їхніми абсолютними розмірами -- мільйони і десятки мільйонів осіб, так і з труднощами і неповнотою обліку втрат. У тоталітарному Радянському Союзі проблема людських втрат у минулій війні аж до другої половини 80-х років залишалася темою, закритою для наукового вивчення...

Робіт, присвячених визначенню безповоротних утрат Червоної Армії науковими методами, майже немає. Офіційна цифра радянських військових утрат у 1941-1945 рр., розрахованих групою авторів книги "Гриф секретності знятий", -- 8 668 400 військовослужбовців (у тому числі -- прикордонних і внутрішніх військ), що загинули на полі бою, померли від ран, хвороб, нещасних випадків і в полоні, а також страчених за вироками трибуналів...

Наша оцінка загальної кількості загиблих у лавах Радянських Збройних Сил, що становить 26,4 мільйона осіб, знаходить підтвердження в електронному банку даних про загиблих і зниклих безвісти військовослужбовців під час Великої Вітчизняної війни при Музеї Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі в Москві. Там уже зібрані персональні дані на 17 млн. чоловік. Але ж організатори банку припускають, що вони охопили лише близько 90% безповоротних утрат, тобто реальна цифра загиблих складає близько 20 млн. військовослужбовців. На наш погляд, вони перебільшують повноту обліку втрат у рамках електронного банку даних. Півстоліття після закінчення війни немає реальних шансів поіменно врахувати значну частину безповоротних утрат збройних сил, особливо якщо подібний облік так і не був зроблений у воєнні і перші післявоєнні роки. Тому різниця у 9,4 млн. осіб у порівнянні з нашою оцінкою в 26,4 млн. чоловік, чи в36% від загального числа загиблих військовослужбовців, є цілком допустимою.

В архіві Військово-медичного музею в Санкт-Петербурзі збереглося більш 32 млн. карток обліку військовослужбовців, що надійшли в роки Великої Вітчизняної війни до військово-медичних установ. Йдеться тут про тих, хто був евакуйований у польові і тилові медустанови, тому що відсутні особисті облікові картки на тих, хто помер чи видужав у медсанбатах і полкових медичних пунктах. Відомо, що на цьому етапі надання медичної допомоги було повернуто до частин 10,5% усіх поранених, 10,9% обморожених і 49,3% хворих, а всього -- близько 23,8% всіх уражених у боях і хворих.

Загальне число уражених у боях можна оцінити в 28,7 млн. чоловік (серед який 27,8 млн. поранених і контужених). Число хворих можна оцінити в 15,2 млн. чоловік, прийнявши до уваги, що хворих було близько 34% від числа всіх, що пройшли через лікувальні установи. У сумі це дає 43,9 млн. санітарних утрат...

Загальні втрати Радянських Збройних Сил під час війни з Німеччиною убитих і померлих від ран, хвороб, нещасливих випадків й інших причин, а також полонених й інвалідів складає, згідно з нашим оцінюванням, близько 31,1 млн. осіб.

Щодо втрат радянського цивільного населення в 1941-1945 р., надійна статистика відсутня. Їх можна визначити лише оцінним шляхом, установивши спочатку загальні безповоротні втрати всього радянського населення, а потім віднявши з них установлені нами вище безповоротні втрати Радянських Збройних Сил у 26,4 млн. осіб. Для з'ясування загальних радянських людських утрат у роки війни необхідно порівняти чисельність населення СРСР напередодні і після війни. Чисельність населення СРСР на 22 червня 1941 р. ми оцінили в 209,3 млн. осіб. Чисельність населення країни на 1 січня 1946 р. становила 167 млн. чоловік... При цьому треба врахувати, що за період з 22 червня 1941 р. по 1 січня 1946 р. територія СРСР виросла завдяки приєднанню Закарпатської України, населення якої нараховувало близько 800 тис. осіб. З іншого боку, близько 620 тис. колишніх радянських військовополонених і вивезених на роботу до Німеччини цивільних осіб залишилися на Заході.

Сумарну величину військових утрат населення СРСР можна одержати, віднявши від 209,3 мільйонів 166 млн. осіб, що дорівнює 43,3 млн. загиблих. Віднявши з цього останнього числа безповоротні втрати армії -- 26,4 млн., одержимо безповоротні втрати мирного населення -- 16,9 мільйонів осіб...

У даний час неможливо розділити втрати цивільного населення на різні категорії: загиблі під час бойових дій, ті, що стали жертвами німецьких репресій, жертви голоду і хвороб, жертви радянських репресій... За деякими оцінками, жертвами німецького геноциду на території СРСР стали понад 2 млн. євреїв, частина з яких не була радянськими громадянами, а були депортовані з Польщі, Німеччини й інших європейських країн для знищення в таборах і гетто на окупованій радянській території.

Великі були і потенційні втрати населення СРСР -- за рахунок тих, хто міг би народитися в 1942-1945 рр. у випадку, якби не було війни, але не народився через зумовлене війною падіння народжуваності -- 13,8 млн. осіб.

Усього ж у війні загинуло, за нашими даними, близько 3950 тисяч військовослужбовців вермахту, серед яких австрійці, чехи, поляки, прибалти та інші громадяни СРСР, що служили в німецьких збройних силах. Ця оцінка практично збігається з оцінкою Б. Мюллера-Гиллебранда -- 4 млн. загиблих.

Безповоротні втрати цивільного населення Німеччини в роки війни оцінюються приблизно в 2 млн. осіб. Сюди належать загиблі внаслідок наземних бойових дій в останній період війни, а також приблизно 500 тис. жертв стратегічних бомбардувань союзної авіації і 300 тис. громадян Німеччини (антифашистів, євреїв і циганів), що загинули в концтаборах чи були страчені нацистами. Загальні безповоротні втрати Німеччини -- 5,95 млн. осіб -- виявилися в 7,3 раза меншими за радянські безповоротні втрати -- 43,4 млн. осіб.

Спробуємо тепер визначити співвідношення безповоротних утрат на радянсько-німецькому фронті. Враховуючи полонених, одержуємо загальні безповоротні втрати Червоної Армії: 1941 р. -- 5,5 млн., 1942 р. -- 7,153 млн., 1943 р. -- 6,965 млн., 1944 р. -- 6,547 млн., 1945 р. -- 2,534 млн. Для порівняння, візьмемо безповоротні втрати сухопутних сил вермахту по роках, ґрунтуючись на даних Б.Мюллера-Гиллебранда. Вийшла така картина для Східного фронту: 1941 р. (з червня) -- 301 тис., 1942 р. -- 519 тис., 1943 р. -- 668 тис., 1944 р. -- 1129 тис., 1945 р. (до 1 травня) -- 550 тис. Співвідношення у всіх випадках виходить на користь вермахту: 1941 р. -- 18,1:1, 1942 р. -- 13,7:1, 1943 р. -- 10,4:1, 1944 р. -- 5,8:1, 1945 р. -- 4,6:1.

Співвідношення безповоротних утрат сторін на радянсько-німецькому фронті вказує на велику кількісну перевагу Червоної Армії над вермахтом. Якщо взяти до уваги, що майже три чверті всіх безповоротних утрат Німеччина зазнала на Східному фронті, то кількість військовослужбовців (включаючи сюди й особовий склад центральних і тилових органів у Німеччині), що воювали проти Червоної Армії, можна оцінити в три чверті від чистого призову, що складав 15,9 млн. чоловік, що дорівнює 12 млн. осіб. До речі, ця величина повинна бути зменшена на значну частину з 1,63 млн. демобілізованих з вермахту за віком чи з інших причин. Внесок союзників Німеччини був менш значний, і вони брали участь в активних бойових діях далеко не протягом усієї радянсько-німецької війни. Враховуючи ці обставини, загальна кількість мобілізованих, фактично виставлена Німеччиною і її союзниками проти радянських 42,9 млн., можна визначити не більш ніж у 14 млн. осіб. За загальною кількістю мобілізованих СРСР мав понад триразову перевагу, що ще більше зростала у бойових частинах.

Опубліковано: The Journal of Slavic Military Studies, vol. 9. No 1 (March 1996).

За багато років став звичним грім оркестрів, святковий галас та салюти у дев’ятий день травня - День Перемоги. Але варто було би замислитися над минулим та сьогочасним. “Переможці” - жебракують. “Переможені” надають їм гуманітарну допомогу. Але такого в історії війн не бувало. Тож чи була перемога?


--------------------------------------------------------------------------------

Російська історія будувалася на багатьох міфах. Одним із таких міфів є, наприклад, міф про “перемогу на Куліковому полі в 1380 р., що начебто поклала край татаро-монгольскому ярму. У дійсності ж православний хан Мамай був усього лише бунтівником у Золотій Орді. Її провід був дуже задоволений взаємним знищенням воюючих сторін у Куліковській битві, адже внаслідок “перемоги” 90% московського війська загинуло. Москва через два роки татарами була вщент спалена. Данина їм платилася ще ціле сторіччя, після чого московська шляхта остаточно злилася із татарською, а столиця Золотої Орди перемістилася до Москви, що успадкувала всі золотоординські порядки та традиції до сьогодення. Дехто з російських істориків називає Куліковську битву битвою хрещених татар з нехрещеними.

Таким самим міфом є і міф про “перемогу” над Німеччиною у 1945 році.

Шаленіючі 9 травня під портретами “велікого вождя всєх врємєн і народов” ветерани чомусь забули, що шанований ними Й. Сталін день 9 травня ніколи не святкував, і був цей день при його житті звичайним робочим днем. Як Верховний Головнокомандувач Сталін Парад Перемоги не приймав, і не випадково - він не вважав результат чотирирічної найкривавішої в історії війни перемогою.

І ось чому.

Кінцевою метою комуністів, які насиллям захопили владу в Росії в 1917 році, була світова революція - розповсюдження своєї влади на всю планету. Першочерговою жертвою повинна була стати Европа, але мужність волелюбного польського народу, що зазнав на собі весь тягар російського імперського гніту, врятувала тоді мільйони европейців від червоного терору - концтаборів, катувань, розстрілів, колективізації, від усього, що у повній мірі зазнали народи (насамперед український), яким не пощастило вирватися з-під російської імперії, перейменованої у СССР.

Але комуністи, які почали реалізацію на практиці марксистсько-ленінської теорії, не могли відмовитися від світової революції і насамперед від загарбання Европи по тій простій причині, що, незважаючи на “залізну завісу” на кордонах та ізоляцію від світових засобів масової інформації, за будь-якої нагоди люди бігли від них у цивілізовані багаті країни з високим рівнем безпечного життя, якого, зрозуміло, не могла забезпечити репресивна соціалістична система та її неефективна планова економіка без приватної власності. Комуністи повинні були захопити весь світ для того, щоб бігти від них не було куди. Тому вони стали готуватися до війни, хоча їм у двадцятих роках ніхто не загрожував. Народ почали дурити комуністичною пропагандою, що нагнічувала жах перед міфічною загрозою існуванню СССР з боку проклятих капіталістів. Ціною нечуваних народних поневірянь, нестатків і страждань, ціною мільйонів життів до сорокових років у великій мірі рабською працею в’язнів ГУЛАГу були створені величезний військово-промисловий комплекс (ВПК), а також сучасне військо та військово-морський флот. Але для вторгнення до Европи був потрібний такий привід, що не призвів би до мобілізації проти агресії СССР сил усього цивілізованого людства.

І такий привід СССР далекоглядно створював з 20-х років минулого століття після провалу ленінського плана ”світової революції”.

За Версальською мирною угодою Німеччина не мала права мати збройні сили у розмірах, що дозволили би їй загрожувати своїм сусідам. І російські комуністи допомогли Німеччині обминути Версальську угоду. У військових училищах та академіях СССР отримали освіту німецькі пілоти, танкісти, гармаші, підводники, загальновійськові командири, що склали кістяк майбутніх вермахту, люфтваффе і крігсмаріне. Існувала безліч “товариств дружби”, в т.ч. і між НКВД та ГЕСТАПО. Пізніше, у 1938 р. між ними була навіть підписана угода про спільну працю.

Незадоволення у німецькому суспільстві приниженням Німеччини після програної Першої світової війни, економічна криза та масове безробіття створили умови для піднесення реваншистських сил, очолених гітлерівською націонал-соціялістичною партією.

Німецька компартія була фактично частиною ВКП(б), що очолювала Комінтерн, і діяла в її інтересах так само, як сучасні комуністи в Україні фактично є частиною компартії Росії і діють в її інтересах.

Якби на виборах 1933 р. німецькі комуністи об’єдналися із соціял-демократами, у Гітлера не було би ніяких шансів на перемогу. Але Сталіну був необхідний прихід Гітлера до влади, і німецьким комуністам було наказано у коаліцію із соціял-демократами не вступати. Тому гітлерівська партія перемогла на виборах, і Німеччина почала відкрито порушувати Версальську угоду і готуватися до реваншу.

Величезні збройні сили і ВПК, що були створені в СССР, викликали страх у европейських народів, і їхні уряди почали дивитися крізь пальці на озброєння Німеччини в надії, що Гітлер піде на схід, і зіткнення двох хижаків послабить їх обох. Але у 1939 році Гітлер і Сталін уклали угоду про дружбу та ненапад і таємним протоколом поділили Европу, сподівачись одурити один одного. Гітлер, забезпечивши свій тил (як йому здавалося), став захоплювати европейські країни, за Австрією та Чехословаччиною - Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голандію, Францію, розпочав війну з Англією. Стратегічною сировиною - металами, нафтою, хлібом - похід Гітлера на Захід забезпечував СССР.

Захопив свою частку згідно змови з Гітлером і Сталін - частину Польщі та Прибалтику. Мужній спротив агресії СССР фінського народу (навіть фінські комуністи взялися за зброю) та тверда позиція західних держав не дозволили захопити Фінляндію.

Нарешті Сталін одержав довгоочікуваний привід виступити у ролі “визволителя” Европи.
Гітлер, якого у вузькому колі сталінського політбюро звали “криголамом революції”, повинен був попередньо розгромити або принаймні знесилити дві найсильніші армії Европи - французську і англійську, яких більш за все побоювався Сталін.

Про масштаби підготовки СССР до “визволення” Европи можна судити навіть по відкритих джерелах інформації. Про це розповіли у своїх книгах В. Суворов (“Криголам”, “День “М”, “Остання республіка”) та І. Буніч (“Операція “Гроза”)

Всупереч домовленості з Гітлером Сталін захопив Бесарабію і Північну Буковину, загрожуючи румунським нафтопромислам, які забезпечували Німеччину пальним. Гітлер не міг не розуміти, яка небезпека нависла над ним.

Зіткнення двох претендентів на світове панування було невідворотнім. Кожен із них готувався до нападу, і питання було лише в тому, хто використає перевагу нападу першим. СССР мав більші сили, володів набагато більшими ресурсами, і готовність його до великої війни була вищою, ніж у Німеччини. Танків у СССР було у сім разів більше, літаків - у три рази, дивізій - у півтора. Розвідка доповідала Сталіну, що у 1941 р. Німеччина до нападу на СССР абсолютно не готова. У Гітлера просто не було іншого виходу, як прийняти нелегке рішення напасти першим, зовсім непідготовленим до затяжної війни, навіть без запасів зимового одягу для війська і зимових мастил для техніки, розраховуючи тільки на блискавичну війну (бліцкріг) та послаблення командного складу Червоної Армії репресіями. Уже відоме місце зберігання досі засекреченого плана нападу на Німеччину 6.07.1941 р. (архів Генштаба, фонд 16, опісь 3951, дєло 237, план “Гром”). Його вже бачили.

Гітлер випередив Сталіна на два тижні.

Раптовістю неочікуваного нападу і пояснюються успіхи вермахту і втрати СССР у перші місяці війни, викликані знищенням і захопленням німцями величезної кількості військової техніки, боєприпасів і спорядження, зосереджених на західному кордоні для “визвольного” походу до Европи. Крім того в перші місяці війни півтора мільйони червоноармійців зі зброєю в руках перейшли на бік німців, готові воювати із сталінською імперією. Два мільйони кинули зброю і добровільно здалися в полон, півмільйона потрапили в полон за різних обставин. Один мільйон стали дезертирами і розсіялися хто куди.

Біля мільйона з усіх цих людей були українцями, для яких після агресії Росії проти Української держави на початку минулого століття, російської окупації України, придушення селянських повстань, колективізації, голодомору, шаленого російщення, нищення української інтелігенції дикою була навіть думка про захист свого колгоспного кріпацтва. Тільки політична дурість і самовпевненість Гітлера, який відмовив своїм генералам у створенні визвольної армії з перебіжчиків врятувала російську імперію - СССР - від повного краху в 1941 році.

Російська офіційна історія війни досі це замовчує.

Українські націоналісти, метою життя яких було створення Української Держави, співпрацювали з німцями, сподіваючись на їхнє сприяння у цьому. Після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Української держави без відома Гітлера українці зрозуміли, що Німеччині Україна потрібна тільки як територія для колонізації, так само, як і Росії. Частина проводу націоналістів німцями була розстріляна, частина на чолі з С. Бандерою кинута до концтаборів. Розпочалася збройна боротьба ОУН-УПА з німецькими окупантами.

Багато хто сподівався, що з приходом німців настане позбавлення від комуністичного насильства над людьми. Після відступу комуністів відкрилися звірства, що чинилися ними над населенням, місця катувань і масових поховань, трупами були заповнені всі в’язниці. Але німці стали чинити такі самі звірства, що призвело до поширення опору їм на окупованих територіях.

Чотири роки розв’язаної Сталіним і Гітлером (кожним - у своїх інтересах) кровопролитної Другої світової війни на території СССР були тяжким випробуванням для населення. Людське життя нічого не коштувало в СССР і у мирний час - люди знищувалися мільйонами. Тим більше нічого воно не було варте у воєнний час. “Людєй нє жалєть” - було головним правилом сталінських маршалів. Тільки у Берлінській операції задля задоволення гонору Генералісімуса взяти Берлін без союзників і до 1 травня в останній місяць війни загинуло понад півмільйона червоноармійців. Німці ж, американці, англійці, французи берегли кожного солдата.

Втрати СССР ретельно приховувались. Сім мільйонів, десять, двадцять, в останній раз комуністи погодилися офіційно вважати, що двадцять сім (вісімнадцять - на фронті). Скільки ж у дійсності?.. Хто знає... За підрахунками деяких істориків - сорок чотири. Німеччина втратила 3.2 мільйони на всіх фронтах, у т.ч. на африканському. Втрати серед цивільного населення склали 3.5 млн.

Понад дві тисячі років тому цар Епіру Пірр переміг римлян. Але ціна цієї перемоги була такою, що впало епірське царство. Відтоді виникла крилата фраза “Піррова перемога”, тобто перемога, що фактично є поразкою. Такою “Пірровой перемогою” і була “перемога” 1945 року. Замість цілої Европи ціною величезних втрат внаслідок фактично ним же розв’язаної війни Сталін захопив лише менше половини Німеччини і декілька другорядних европейських країн. Фронтовики вперше побачили, як живуть европейці, і почали замислюватися над своїм життям, чому ж вони не можуть жити так само.

Перемога в історії війн завжди означала, що переможець захоплює багатства переможеного і багатіє, переможений же впадає у злидні. Справді, половина Німеччини була вивезена до СССР у прямому сенсі цих слів, але це не пішло на користь населенню СССР, тому що коммуністи відразу ж почали готуватися до Третьої світової війни, загрожуючи людству атомною катастрофою. На щастя, історія встигла винести комунізму свій смертний вирок, і економіка СССР впала під тягарем створеної комуністами військової машини, здатної стократно знищити все живе на Землі.

Німецький народ внаслідок Другої світової війни позбавився гітлерівської імперії, керівна і спрямовуюча сила якої, націонал-соціалістична партія, ставила за свою мету світове панування заради добробуту німецького народу шляхом колонізації та грабунку інших країн, знищення непокірних народів.

Народи ж СССР залишилися під п’ятою російської імперії, керівна і спрямовуюча сила якої, комуністична партія, так само продовжувала ставити за мету світове панування заради збереження власної влади тим же шляхом колонізації та грабунку інших країн, підкорення та пригноблення інших народів (знищення та депортації непокірних), експлуатації людських і природних ресурсів їх територій (насамперед - України).

Американці провели у своїй зоні Німеччини денаціфікацію (головною причиною наших негараздів є відсутність декомунізації) і встановили там закони цивілізованого суспільства. Тому німці у ФРН своєю працею на своїй землі досягли добробуту, про який ми можемо тільки мріяти.

У радянській же зоні окупації (ГДР), у Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Польщі були встановлені російськіі порядки, що як і у нас завершилися повним крахом. Загарбаній Сталіним частині Европи довелося дати свободу (чомусь усі країни, що їх коли-небудь окуповувала Америка, народи яких були здатні сприйняти американські порядки, багатіли, а ті, що їх окуповувала Росія - впадали у злидні).

Що сталося з нами, і як ми живемо, не в змозі позбутися проросійської влади з її російськими порядками, нікому пояснювати не треба.

Свято “День Перемоги” було запроваджено Брежнєвим з метою власного марнославного звеличування, як же - став “маршалом”, одержав “орден “Перемоги” (за що?!). Продовжився би старечий маразм ще хоч кілька років, підвищили би і до “генералісімуса”.

Двадцять років, з 1945 по 1965 рік, при Сталіні і Хрущові день 9 травня був звичайним робочим днем. І не випадково. Бо святкувати не було чого.

У Другій світовій війні всі плани СССР зазнали нищівної поразки, внаслідок чого він був приречений на загибель.

День 9 травня повинен стати жалобним днем пам’яті жертв найкривавшої в історії війни, розв’язаної двома найстрашнішими ворогами людства.

                                                                                       В.Стельмах

- 85% засуджених за зґвалтування в Швеції – це іммігранти або діти іммігрантів.

- 82% поставших перед судом молодиків у Данії в 2004 році мали іноземне походження.

- 65% визнаних винними у зґвалтуванні в Норвегії класифіковані, як незахідні іммігранти; у 80% випадків їхніми жертвами були норвежки.

-55% ув’язнених у Голландії у 2004 році були іммігрантами; принаймні 30% ув’язнених походять з територій з небілим населенням. Центральне Бюро Статистики (CBS) стверджує, що 9% заарештованих народились в Суринамі, біля 9% походять з голландських Антильських островів та Аруба, 7% - марокканці та 5% - турки.

-50% злочинців у більшості регіонів Італії – нелегальні іммігранти.

-47% ув’язнених в Данії за важкі злочини, такі як вбивство, спроба вбивства та зґвалтування – походять з іммігрантського середовища.

-40% всіх бельгійських ув’язнених у 2005 році були іммігранти з країн третього світу; найбільш численні з них марокканці, алжирці та турки.

-40% всіх злочинів в Росії в 2003 році офіційні власті приписують іммігрантам, переважно з країн, що розвиваються.

-30% всіх серйозних злочинів, здійснених на Кіпрі, були за участю іноземців. Біженці “надмірно представлені” в цій статистиці.

25% ув’язнених в Данії – це або іммігранти, або їх прямі нащадки.

-25% всіх злочинів у Швеції за період з 1997 по 2001 рік здійснені іммігрантами.
За підрахунками Національної Ради з Питань Запобігання Злочинності іммігранти в Швеції в чотири рази імовірніше будуть схоплені за вбивство або розбій, чим корінні шведи. Також в три рази імовірніше за нанесення тілесних ушкоджень та у п’ять разів імовірніше за сексуальні злочини.

 

Понад три століття Україна перебувала і далі перебуває в тенетах імперської Москви. Протягом останніх 10-ти років цей пострадянський мегаполіс остаточно перетворився на структуру, яка паразитує на тілі Російської Федерації. У Москві сконцентровано понад 85% фінансових і понад 95% інформаційних ресурсів, рівень життя москвичів принаймні уп’ятеро вищий у порівнянні з середнім показником по Росії. На сьогодні у 10,5-мільйонній Москві проживає 1,5 млн азербайджанців (з 1989 року їхня кількість зросла в 75 разів, в їхніх руках майже вся міська ринкова торгівля), 900 тис. татар, 600 тис. вірменів, 500 тис. євреїв, 350 тис. грузинів, 300 тис. циган, понад 250 тис. чеченців, 240 тис. в’єтнамців, 200 тис. китайців, 200 тис. таджиків і так далі. Етнічних русскіх у Москві на сьогодні приблизно 3,3 млн, тобто 31%, і з кожним роком їх стає дедалі менше. Частка міжетнічних шлюбів у місті вже становить 22%.

Московська риторика про захист інтересів русскіх — це не більше ніж демагогія на експорт. Насправді русскіє для Москви — це всього лише “гарматне м’ясо”. Показовий факт: війну проти Чечні веде Москва, проте москвичі не служать в Чечні ні як призовники, ні як контрактники. Тому й вимирання етнічних русскіх і слов’янського населення у “глибинці” Росії Москву не хвилює — на підході дешева і слухняна робоча сила з Азії, зокрема Китаю. “Империя повёрнута против нас, мы в этой империи завоёванный народ”, — кажуть русскіє. За останні три роки кількість дітей у Росії скоротилася на 4 млн, дитяча смертність у півтора рази вища, аніж в середньому у світі, кількість абортів досягнула 7 млн на рік, а маса безпритульних дітей зросла до 4 млн (значно більше, ніж після громадянської і другої світової війн). Вимирання зачепило передусім слов’ян, оскільки кількість неслов’янського населення продовжує зростати. Характерно, що серед найбагатших людей Росії майже немає русскіх.

Усе більша відірваність Москви від російських регіонів дозволяє нарешті відповісти на запитання, який народ в імперії СРСР насправді був метропольним (панівним). Річ у тім, що метрополія, як правило, користується вищим рівнем життя у порівнянні з периферією. Парадокс СРСР полягав у тому, що русскіє як група в ньому не мали такої переваги. Це давало підстави ідеологам “єдіной і нєдєлімой” говорити про “жертовність русскіх заради інших народів” і заперечувати імперський характер СРСР, оскільки рівень життя мешканців національних окраїн, передусім європейських, перевищував рівень життя русскіх.

Насправді ж ніякого парадоксу не було і немає: метропольне становище посідають не русскіє, а москвичі. Усвідомлення цього факту все ставить на свої місця. Рівень життя у Москві в порівнянні з іншими містами був незрівнянно вищим як у колишньому СРСР (“вся країна” їздила в Москву на закупки продуктів і промислових товарів), так і в нинішній Росії. Більше того, сформувалася особлива московська ментальність (зокрема, доволі поширена пихатість, а нерідко й агресивність стосовно не-москвичів, у тому числі й росіян), що увиразнюється особливим “масковским діалектом”, який служить москвичам для ідентифікації “свій—чужий”. Нині 50% росіян живуть нижче прожиткового мінімуму, їхній дохід становить лише 40% від рівня 1991 року... При цьому власниками маєтків вартістю до десяти мільйонів доларів є 20 тисяч осіб, з яких половина живе у Москві.

Сприйняття Москви як велетенського паразита на тілі Росії, котрий висмоктує всі соки із провінції, захопило більшість населення РФ, про що кажуть результати соціологічних досліджень. Отож Москва реально перетворилася на неслов’янський мегаполіс з доволі агресивною ментальністю, що протистоїть решті Росії. Тому політологи добре знають, що президентом Росії ніколи не стане корінний москвич.

Століття тому 10 мільйонна Англія успішно керувала понад 100 мільйонною Британською імперією. Завдяки сучасному розвитку транспорту і телекомунікацій 10-мільйонній Москві ще легше керувати Російською Федерацією і тримати під своїм впливом інші пострадянські території.

Для розширення своєї експансії Москва активно просуває в Україні російську мову під гаслом: “Территория России (читай: власть Москвы) — там, где говорят по-русски”, а українців російського походження намагається перетворити на “п’яту колонну”, інструмент дестабілізації України з наступним її розчленуванням на “запчастини” для контрольованої Москвою економіки. Активне циркулювання в Україні російської мови робить українців беззахисними проти московського інформаційно-психологічного зомбування і прозорими для інформаційного сканування Москвою, яка монополізувала в Росії майже весь інформаційно-аналітичний потенціал..

Стосунки між москалями та русскіми багато в чому визначаються фактом паразитування москалів на русскості. З одного боку воно, паразитування, не дозволяє москалям так відкрито кидатись на русскій націоналізм, як на інші націоналізми. Але, з іншого боку, це паразитування дозволяє москалям ізсередини руйнувати підвалини російської нації.


--------------------------------------------------------------------------------


«Ми, псковскіє, москалєй тоже нє любім» (з побутового діалогу)
Виношу на суд читаючої спільноти деякі, може, небеззастережні, термінологічні міркування навколо русскіх і москалів (Очевидно, що масквічі є підмножиною щодо москалів, оскільки перші проживають виключно в місті Масква, а другі розкидані по всьому світі, хоча найбільше сконцентровані в тій же самій Масквє). Через використання москалями русского язика і надзвичайно активне пропихання його ними всюди та базування їх (москалів) на російській території частенько виникає несправедливе ототожнювання русскіх із москалями. Це слугує постійною потужною підпорою москалям в їхній злочинній діяльності та джерелом свого поповнення новим кадровим потенціалом і свіжим гарматним м’ясом. Не намагаючись детально відстежувати історичні джерела виникнення русского народу та злочинної зграї москалів різнонаціонального походження, спробуємо дещо прояснити змістове наповнення цих термінів на теперішній момент.

Русскіє є нацією, аналогічно як і інші нації. Русскій усвідомлює свою належність до нації русскіх, і йому небайдужий даний факт. Москаль не належить до жодної з націй, якою б з них не був породжений. Усе національне йому ненависне. Кожен свідомий своєї національної належності — для нього націк.

Виникає запитання, невже й русскій, свідомий своєї національної належності, також є націком для москаля? Звичайно, що також. Оскільки москалі не є нацією, то кожен націоналізм, зокрема й російський, є очевидною загрозою для москалізму. Фактично нормальний націоналізм — це перш за все любов і повага. Любов до своєї нації і повага до аналогічного почуття представників інших націй. Москалізм же — це перш за все ненависть і зневага. Ненависть до всього національного взагалі і зневага до нації, яка даного москаля породила й вигодувала, зокрема.

За цією ознакою легко відрізнити русского від москаля. Наприклад, нормальному русскому незрівняно більш приємно мати справу із свідомим своєї гідності українцем, ніж з обрусілим «ніким», чия гідність розтоптана москалями. Деколи доводилось бачити, як розчавлена гідність українця разить русскому, свідомому своєї національної гідності, в той час як самому українцеві, «закальонному» тривалими намаганнями не помічати свого багняного статусу, хоч би тобі що. А те, що русскому разить, москалеві — бальзам на душу. Затоптана гідність українця — жива вода для зловтіхи москаля.

У чому ж полягає головна причина постійної озлобленості москалів проти усього нормального людського? Вона стає зрозумілою, коли проглядаєш інтернетівські групи новин, де москаль не намагається приховати свої почуття. Про неї так колись висловився мудрий Григорій Сковорода: «Найголовніша з усіх — заздрість, мати інших пристрастей та беззаконь. Вона є головним центром тієї прірви, де душа мучиться. Ніщо її не прикрашає і не робить корисною. Не милий їй світ, не люба доброчинність, а шкода така солодка, що сама себе десятком з’їдає» («Вступ до християнської добронравності»).

На що ж заздрить москаль нормальній людині? Та на все. А перш за все на нормальність її. Москалізм — це свого роду розрив природного зв’язку понять, необхідних для нормального функціонування людської психіки, зв’язку Людина — Родина — Нація — Людство.

Охоплюючи всю злочинну зграю, поняття «москалі» не приплутує сюди нікого стороннього і вже самою своєю назвою вказує на центр їхнього, москалів, гніздування, — город Маскву. Це не означає, звісно, що в Масквє живуть самі лише москалі. Скоріше всього, їх там навіть меншість, якщо не значна меншість. Але то їхній центр. Належить їм, москалям.

Стосунки між москалями та русскіми багато в чому визначаються фактом паразитування москалів на русскості. З одного боку воно, паразитування, не дозволяє москалям так відкрито кидатись на русскій націоналізм, як на інші націоналізми. Але, з іншого боку, це паразитування дозволяє москалям ізсередини руйнувати підвалини російської нації. Коли ж хтось думає, що москалі люблять русскій народ, то нехай зайде при нагоді в будь-яке російське село. Таку руїну можна зробити хіба тільки від вікової надмірної ненависті.

Це руйнування, як і завжди в злочинній діяльності, здійснюється двома головними знаряддями. Перше з них — це, звичайно, брехня. Наприклад, твердження про прітєснєнія русского язика в Україні є абсолютно очевидною підлою брехнею. Друге знаряддя, на випадок як не подіяло перше, — це насильство.

А дискредитування москалями росіян в очах інших народів? Усяке нацьковування різних націй поміж собою — це хліб номер один москалів. І перш за все сіяння ворожнечі між русскіми та їхніми сусідами, а також поміж усіх мислимих груп усередині інших націй за будь-якою можливою ознакою.

Це може спершу видатись парадоксальним, але якщо відділити зерно від лузги, а росіян від москалів, то виявиться, що для цивілізованих взаємин між двома великими сусідніми народами — українським та російським (як і інших сусідніх народів з росіянами) — гостро бракує нормального російського націоналізму «з людським обличчям». Націоналізму, в якому любов до своєї нації складає одне нероздільне ціле з повагою до аналогічного почуття представників інших націй.

Щодо обрусєвшіх інородцев (широко вживаного терміну за часів Россійской імпєрії, в тому числі офіційно), то зараз дане слово більше пасує непевним москалям у першому поколінні, а також, хоч і меншою мірою, численним (прикра реалія) фактично насильно утримуваним в русскоязичному статусі (під загрозою бути як мінімум привселюдно приниженим) українцям, — як в Україні, так і поза її межами.

Є ще слово “кацапи”. Воно годиться для позначення підмножини москалів на теренах України. Говорити ж, що в Україні не може бути русскіх, тільки кацапи, а русскіє можуть бути тільки в Росії, — така ж помилка, як і говорити, що українцем не може бути ніхто поза межами України.

6 жовтня 2006 р. в приміщенні Організації українських націоналістів відбулася презентація книги Володимира Белінського “Страна Моксель или открытие Великороссии”, в якій автор показав правдиву історію формування етносу русскіх і справжню, несфальсифіковану історію Російської імперії.


--------------------------------------------------------------------------------
Обкладинка книги: Володимир Белінський. «Страна Моксель».

Роман-дослідження, виданий російською мовою видавництвом імені Олени Теліги, містить факти, що взяті з історичних джерел. В переліку літератури, на яку посилається автор, є серед іншого дуже авторитетні енциклопедичні словники і монографії 19 і початку 20 століття, матеріали про Золоту орду з арабських творів, збірники літописів, археологічні та лінгвістичні дослідженння дуже поважних науковців і дослідників, а також спеціалізовані наукові праці, що закриті в московських архівах наукових інститутів.

Серед книжок, які використовував у своєму дослідженню автор і які виніс в цей перелік, є також книги з історії Чингізхана і книги про “альтернативну” історію Золотой орди Улиса Жоши. І це невипадково. Адже Московія і Московське царство сформувалися за ініціативи золотоординської татарської еліти на територіях корінного угро-фінського населення. Золота Орда стала державотворчим ферментом майбутньої Російської імперії, а Московія – улюбленим улусом Золотої орди в її ж складі і з дозволу її хана.

Той факт, що для “створення” історії Росії Петром І була використана історія Русі та її назва, відомий майже всім, хто трохи знає історію або хоча б цікавиться нею. Про те, як фальсифікувалася історія Росії за Катерини ІІ, також дещо можна прочитати. Але такої великої, грунтовної, систематизованої, підсиленою багатьма науковими відкриттями і дослідженнями праці ще, напевно, не було.

І ось ця книга-бомба була презентована націоналістам, багато з яких про неї вже знали, і дехто навіть читав (вона викладена в інтернеті). Володимир Броніславович Белінський розповів, що хрещеними батьками його книги стали Михайло Горинь і Микола Плав’юк. Михайло Горинь згадав, що коли прочитав ще недописаний рукопис цієї книги, сказав авторові, що негайно треба робити книгу і навіть не чекати її перекладу на українську мову. А Микола Плав’юк підтримав його ідею фінансово.

“Українці і росіяни – це різні етноси, нічого споріднеого між ними немає, - сказав Володимир Белінський на презентації, - але ми не повинні розглядати той стан, в якому ми знаходимося сьогодні. Тому що сьогодні “чистих” людей і націй немає. Всі вони сьогодні перемішані. Але ми ведемо розмову про коріння, про те, коли етноси виникали з племен, коли вони виникали на базі якоїсь спільноти”.

Для багатьох сьогодні не є секретом те, що українці сформувалися на базі слов’янських племен, а росіяни – на базі фінських племен (меря, весь, мордва, мокша, мурома, мещера і т.д.). Багато років-десятиліть-століть історики культивували, а ми вчили історію династії Романових, яка потім плавно трансформувалася в історію СРСР. Ця історія, як відомо, базувалася на концепції, згідно з якою Київська Русь була “спільною колискою трьох братніх народів” – російського, білоруського і українського.

Крім того, в обіг був навмисно введений термін “Київська Русь” – щоб потім “зробити” і ввести в обіг інші “Русі”. Але Русь була одна – з центром в Києві. Це була держава, яка об’єднувала виключно слов’янські землі. Землі ж, які потім сталі Московією, не входили в Давньоруську державу, хоча спочатку царські, а потім радянські історики цього дуже хотіли. І досягли свого – в навчальні курси з історії було внесено багато неправди, якщо не сказати нахабної вигадки.

Але повернемося до презентації “Страны Моксель”. Володимир Белінській зупинився на чотирьох міфах історії Росії. Перший міф: росіяни є слов’янами, а Ростово-Суздальські землі входили до Київської держави. Володимир Белінський каже, що ніколи Ростово-Суздальська земля (на якій потім утворилася Московія – прим. О.К.) не входила до Києвської держави. “Ми можемо хіба що говорити, що, можливо, з Києва туди хтось і їздив, але Ростово-Суздальська земля жодного дня не була в складі Київської давньоруської держави”.

Володимир Белінський каже, що цю його тезу можуть не прийняти професори-історики, але готовий до дискусії, щоб довести це. Тим більше, що після прочитання другої книги сумнівів вже не буде – там все це вже доведено. Від себе зауважу, що головним аргументом наших офіційних істориків-професорів часто є те, що мовляв дослідженнями займаються нефахівці, які не мають права робити якісь висновки. Тільки вони (“кандидуби”-професори) можуть робити висновки!

А те, що серед “нефахівців” без ступенів і звань часто трапляється набагато талановитіші дослідники, які роблять видатні відкриття, до уваги не береться. Вікентій Хвойка, наприклад, не був професійним археологом, він був за своєю натурою просто талановитим дослідником – краєзнавцем і садівником, якого потім вже (після відкриття їм Трипільської культури) прийняли в свій клуб професійні науковці.

Так і тепер професійні науковці радянської закваски, які не можуть чи не хочуть в силу різних причин відійти від “курсу партії та уряду”, подивитися правді у вічі та побачити очевидні факти, що були старанно приховані. Вони можуть лише зі зверхністю і зневагою казати про чиюсь непрофесійність і повторювати завчені тези тридцятирічної давності.

Тим часом “нефахівці” (читай, обдаровані Богом дослідники) не гоняться за ступенями і званнями, і не бояться порушити нікому не потрібну в науці політкоректність, що плекалася віками професійними науковцями, головним аргументом яких часто є їхнє звання, а дослідницька праця яких часто припиняється з отриманням цього звання чи здобуттям наукового ступеню.

Але це так, між іншим, уявляючи, які коментарі буде давати цій книжці наш головний спеціаліст по Київській Русі академік П.П. Толочко.

Міф другий історії Росії стосується Олександра Невського, якого вона подає великим полководцем, який брав участь у Невській битві 1240 року і на Чудському озері – в 1242 р. Хоча народився “герой” напередодні цих дат. І про це в своїх щоденниках написала Катерина ІІ: “Св. Олександр Невський тоді тільки народився, йому було не більше 5-6 років” (в 1237 році). Цікаво, каже Володимир Белінський, що стаття, де йдеться про Олександра Невського, написана Катериною ІІ французькою мовою. Але найцікавіше про Олександра Невського – в книжці “Страна Моксель”, в якій пишеться, що Невська битва була більш схожою на бійку і не мала якогось доленосного значення для майбутньої Московії.

“Росіяни можуть зробити святим будь-кого, - зауважує Володимир Белінський в контексті своєї оповіді про Олександра, так званого Невського, - але цей його образ вони нав’язують і нам”. “Ми стаємо заручниками надзвичайно фальшивих речей”, - зауважує він і згадує величний храм на честь Олександра Невського в Софії, Болгарії, який бачив на власні очі.

Міф про Куликовську битву. Це той період, коли Московія звільнилася від татаро-монгольського іга. Хоча монголо-татарське іго – це також міф. Цікаво, що в загально прийнятому ужитку і в історії як науці використовується термін “монголо-татари”, хоча таких не було. “В Російській історії куди не глянеш, всюди якась нісенітниця”, - додає Володимир Белінський. “Монголо-татар” придумав в 1825 році вчитель Наумов, який потім став російським істориком. В історичних джерелах згадуються або татари, або моголи (без букви “н”).

В 1237 році в Суздальські землі прийшли зовсім не монголи, а східні та південні сусіди Московії та Волзької Булгарії – татари або тартари. В XIII столітті монголи вели війни одночасно в трьох напрямках. Дійсно, з Монголії пішла династія Чингисидів і на шляху завоювання залучала до своєї державності підкорені народи. Подібним чином і Суздальська земля увійшла в цю державу (Золоту Орду), а її народ залучався для завойовницьких походів Золотої Орди.

Історія Росії каже, що в 1380 році відбулася Куликовська битва. Що ж то була за битва? Ростово-Суздальська земля, а на той час уже Московія, входила до Золотої Орди. Син Олександра Невського, Даніїл, був першим Московським князем, причому посаженим в поселенні Москва Ханом Орди не раніше 1277 року. Сам Олександр Невський був спорідненим братом Сартака – він з ним породнився в 11 років і поклявся на крові про вічну дружбу і допомогу. Сартак був сином Хана Батия, який забрав Олександра в 1238 році в аманати (в заручники) – там Олександр пробув до 1252 р. Тож в Золотій Орді вважали Олександра за чингізіда, тобто за свого.

В 1252 році він став “великим князем Володимирським” ціною зради рідного брата Андрія, за що й отримав від Хана великокняжеський стіл. У 1257 р. він допоміг татарам у Володимиро-Суздальській землі здійснити перепис населення і встановити на нього данину. В 1259 році це ж саме разом з татарами він зробив в Псковській і Новгородській землях. Татарський подушний перепис населення прив’язав населення спочатку до татарських ханів, а потім – до московських князів.

Але повернемося до міфа про Куликовську битву. На той час правив Московським Улусом “герой” Куликовської битви Димітрій Донськой – прямий нащадок Олександра Невського. Татарський Хан віддав йому право на великокняжий ярлик, і Москві була віддана перевага над Твер’ю, Рязанню, Нижнім Новгородом і Ростовом.

З 1359 по 1380 рр. татарські хани дуже часто змінювалися, в Орді були свої міжусобні проблеми, але їм регулярно возилася з Московії данина, щоб Орда могла надати в разі необхідності свою військову силу “Великому князівству Володимирському”. Москва не поспішала скидати “татаро-монгольське іго”, якого для неї в принципі не існувало. До того ж в Москві оселилося багато татар з Орди, які прийняли християнство і стали вірними Московської православної церкви.

В 1373 р. Московське князівство заключило з Великим князівством Литовським (до якого тоді входила колишня Русь) договір про мир, в якому, зокрема було написане і таке : “... Коли люди Московські, надіслані в Орду скаржитися на Князя Тверського, зроблять свою справу, то Димітрій вчинить, як того хоче Бог і Цар (тобто Хан Орди), в чому Ольгерд (Великий Князь Литовський) не повинен його звинувачувати”.

Князь Димітрій каже про право Хана бути володарем як ним, князем Московським, так і князем Тверським. А нам співали пісні про “монголо-татарське іго" і Куликове поле! Це безсоромна брехня великоросійських істориків Катерининської “Комісії”. Брехня цих істориків просто дивовижна, оскільки Дмитрій Донськой пішов проти війська Мамая тільки тому, що той не був з роду Чингісхана і вважався узурпатором влади (навіть для самого Дмитрія Донського).

Ось він і кинув свої дружини проти нього як проти злочинця, який захопив владу. Коли ж його військо разом з військами литовських і руських князів розбило Мамая, Тамерлан та інші ординські ватажки привітали його премогу над “спільним ворогом”. Як відомо, після “Куликовської битви” московити ще сто років платили татарам данину. “Куликовська битва” відбулася тому, що Димітрій Московський встав на захист єдності і порядку в Золотій Орді.

Цікаво, що в “Куликовській битві” на сторону князя-московита не став жодний інший князь з князівств Суздальської землі, а сам Димитрій Донськой битвою не керував – він переодягнувся у звичайного дружинника, каже Володимир Белінський. Але йому пізніше присвоїли всю заслугу в перемозі, а Московська православна церква зробила “святим”.

Великим парfдоксом так званого “визволення від татаро-монгольського іга” називає Володимир Белінський цю битву. Димітрія Донського підтримали князі, васально від нього залежні, а також литовсько-руські удільні князі – два Ольгердовича, Андрій Полоцький і Димітрій Корибут Брянський. Російські історики навіть щодо кількості війська набрехали. Не могло бути більше 20-25 тисяч чоловік під керівництвом Московського князя Димітрія, що доводиться в книжці як прямими, так і непрямими даними.

Міф четвертий стосується того, що Росія розвивалася окремо. Московія, яка потім назвалася Росією, була в складі Золотої Орди у вигляді її губернії. І це не останній міф, який розвінчується в книжці. Можна було б ще зупинитися на міфі про заснування міста Москва, принагідно згадаючи, що перший храм в цьому місті був побудований в 1272 році, а перший князь був посажений там не раніше 1277 р. Але про це краще почитати в книжці “Страна Моксель”.

Чому “Страна Моксель”? Тому що за історичними даними іноземних істориків Московія називалася країной Моксель, а місцеве фінське населення весі, мері, мокши, муроми, мещери – народом Моксель.

Цьому залишили свідчення посол Папи Римського в імперію Чингисидів Іоан де Плано Карпіані, який написав “Історію Монгалів”, і посол короля Франції Людовика IX до Хана Сартака – Вільгельм де Рубрук. Іоан де Плано Карпіні відвідав двір Хана Батия і столицю імперії Каракорум в 1246 р. і повернувся в Європу через Київ. Вільгельм де Рубрук відвідав країну Хана Сартака (сина Хана Батия) і її столицю Каракорум в 1253-1254 рр. Ось, що він записав:

“На північ від цієї області (за Перекопом – уточнює Володимир Белінський) лежить Руссія, яка мала повсюди ліси; вона тягнеться від Польщі і Угорщини до Танаїда”. Танаїд чи Танаїс, як відомо, - це Дон. Володимир Белінській в своїй книжці пише, що Вільгельм де Рубрук узнав це на місці з особистих бесід в ставках Сартака і Батия.

Про землі і народ майбутньої Московії Рубрук також мав інформацію: “Ця країна за Танаїдом дуже красива і має ріки і ліси. На північ (від ставки Сартака, де перебував Рубрук всерпні 1253 р. – орієнтовно це зараз північний схід Воронежської області – пояснює Володимир Белінський) знаходяться величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, чисті язичники. Міста в них немає, а живуть вони в маленьких хижах в лісах. Їхній володар і більша частина людей були вбиті в Германії (в поході Батия в Європу в 1240-1242 рр. – пояснює Володимир Белінський)... В достатку є у них свині, мед і віск, дорогоцінні хутра і соколи. Позаду них живуть інші, що називаються Мердас, яких Латини називають Мердініс (це – мордва, пояснює В.Белінський), і вони – Саррацини (мусульмани - пояснює В.Белінський). За ними знаходиться Етілія”.

Як відомо, Етілія або Ітіль – це Волга. Сумнівів немає, запевняє Володимир Белінський, бо “великоросійські історики” Карамзін, Соловйов, Ключевський у своїх “Історіях” підтвердили факт входження в 1253 р. “Ростово-Суздальських княжеств” до володінь Хана Сартака, сина Батия. Вільгельм де Рубрук в 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського та Азовського моря до північних міст країни Моксель, кудb дійшли коні татаро-монголів в 1238 р. Жили в “країні Сартаха” в ті роки, окрім татарських племен, тільки “два рода людей”: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани). Вже значно пізніше, стараннями “великоросійських істориків” з’явилася назва – “Ростово-Суздальська земля”.

Мордва під назвою Морденс і Меря під назвою Меренс вперше згадуються готським істориком Іорданом в 6 ст. нашої ери як автохтонні племена, які жили в міжріччі Оки і Волги. Мокша – етнографічна група мордви, як пояснюється у Великій Радянській Енциклопедії. Там же можна прочитати, що Мордва ділиться на дві групи – Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Мещера і Мурома – давні, також фінські, племена, споріднені племенам Мордви, що жили на берегах Оки.

Велика Радянська Енциклопедія пише, що “більша частина Мещери до 16 ст. обрусіла”, а Мурома “в 12 ст. повністю обрусіла” – повна вигадка, на думку Володимира Белінського. Як і багато іншого.

Московити-"великороси", фальсифікуючи свою історію, вкрали слово “руський” у корінного народу Подніпров’я – коли їм знадобилося “велике минуле” для імперії, що її сколотила Московія, здійснюючи винищення сусіднього слов’янського населення, починаючи з Новгорода і Пскова. Кров холоне в жилах, коли автор, цитуючи самих же московських істориків, розповідає про творимі московитами звірства. Найбільш вражає геноцид Новгорода, коли Москва в садистський спосіб цілком знищила цю давню, понад 600-річну високу слов’янську культуру — разом з її фізичними носіями. Починаєш розуміти, чому навколишні народи вважали московитів садистами і «м’ясниками», а українці назвали їх «кацапами» (що означає вбивця-садист, душогуб, на санскриті – «кацаб»).

Знищуючи культуру навколо себе, Московія разом зі своєю церквою все більше занурювалась у мракобісся і темноту. «В XVI столітті архієпископ Новгородський Геннадій з великим сумом констатував, що рукоположені їм священики не вміли ні читати, ні писати, а багато хто з них навіть погано знав молитву «Отче наш»»... «Уже в 1620 році вчений, швед Ботвид, після відвідання Московії абсолютно серйозно запитував: а чи християни взагалі московити? Він на це давав негативну відповідь» — пише Володимир Белінський.

Винищуючи і обертаючи в рабство своїх сусідів-слов’ян, Москва в той же час плазувала спочатку перед Золотою Ордою, а потім перед її правонаступником — кримським ханством. Москва залишалася васалом Кримської Орди до 1700 року і ще за Петра Першого щорічно возила в Крим данину.

написав Володимир В'ятрович для УП:

http://www.pravda.com.ua/news/2008/4/25/75218.htm

Корисно буде почитати противникам цієї історичної постаті. А також прибічникам - для ширшого ознайомлення з діяльністю цієї людини.