Самі себе звоювали.
Гетьман І. Мазепа

Влітку й восени 1917 р. московські партії боролися і билися за імперську владу. Фактично її не було, уряд був безсилий. Московські солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. В Україні було інакше. Всі українські партії об'єдналися і створили українську державну владу – Українську Центральну Раду (УЦР). Її накази охоче виконували всі українці. Отже, Московщина була роз'єднана і безсила, а Україна об'єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4 мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки, український уряд мав можливість змобілізувати 2–3-мільйонне військо, бо всі військові і селянські з'їзди 1917 р. домагалися цього від УЦР; вимагали повиганяти з України всіх москвинів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла, прагнула протилежного. Її провідник у своїй сповіді пізніше писав: „Ми, українські демократи, були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими. Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним самій же Україні (москвини таке саме вбивають і тепер у голови українців.– П. Ш.). Гасло української державної незалежності ми одностайно і з обуренням відкидали, заперечували"215. Ці, трагічно нещасні хохли, патріоти „єдиной-неделимой матушки Расеи", несвідомі свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо – то „буржуйська" вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже, демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне, а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої, українці, та ще й учені, поважні „батьки народу", що їх Московщина колись карала за любов до України. Якже не повірити таким людям? Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі 300 дітей, що не вміли стріляти.


Катастрофа 1917–1922 років була карою Божою Україні за те, що її провідна верства відцуралася українських національних святощів, прадідів з їхніми заповітами, національних традицій; відцуралася власної матері – національної і християнської України. Величезний вибух національної стихії 1917 р., опинившись без проводу, розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався. Цю кару Божу за національну зраду провідників бачимо в усій нашій історії від Переяслава по сьогодні. Чесних українських патріотів Московщина вигубила. Залишилися і дали нащадків моральна підлота, лакузи, що за шмат гнилої ковбаси матір рідну продавали. Їхніми руками і головою Московщина розбудувала свою імперію і втримує її сьогодні. Тому тема „яничарства" є чи не найголовнішою в українській історіографії. А вона й досі не розроблена. Обмежимося кількома прикладами.

Князь Костянтин Острозький, якого славлять наші малоукраїнці, був вірним слугою Польщі. Його жінка-полька католичила і польщила його дітей, а він пальцем не ворухнув. Коли князі Глинські 1507 року повстали проти Польщі, щоб відновити українську незалежну державу, Острозький став на бік Польщі. До речі, Московщина обіцяла Глинським свою військову допомогу. Коли ж вони повстали, допомогла... Польщі. Навіть ув'язнила Глинських, коли вони після поразки втекли до „союзниці" Московщини. За Б. Хмельницького найбільшим польским яничаром був Адам Кисіль.

Кошовий Запорізької Січі Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар підняли 1658 р. повстання проти гетьмана Івана Виговського саме перед вирішальним Конотопським боєм. Проте І. Виговський вибив до ноги стотисячне московське військо так, що цар Олексій наказав своїм воєводам замиритися на будь-яких умовах і сам збирався тікати з Москви. Татари були союзником України і допомагали І. Виговському, отож на той час не було в Криму татарського війська. Користуючись з цього, кошовий Іван Сірко напав на Крим і пограбував його. Обурені татари залишили Виговського і подалися до Криму, руйнуючи все на своїм шляху і забираючи тисячі українських бранців. Чи І. Сірко був дурень, чи підкуплений Московщиною? Без татарської допомоги сили І. Виговського значно зменшилися. Використовуючи це, полковники Іван Безпалий, Тиміш Цюцюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Сірко з допомогою Московщини підняли 1659 р. повстання проти гетьмана І. Виговського і цим так ослабили силу України, що Московщина вже змогла накинути Україні свої умови миру. Як назвати цих полковників?

Гетьман Іван Брюховецький віддав 1665 р. Московщині рештки самоуправних прав України, хоч не був примушений нічим і ніким. Хто ж був І. Брюховецький?

За намовою москволюба єпископа Лазаря Барановича полковник Дем'ян Многогрішний зрадив 1669 р. гетьмана Петра Дорошенка. Московщина зробила його гетьманом, і він віддав їй ще більше прав України (Московщина пізніше віддячила йому – заслала до Сибіру). Як назвати Д. Многогрішного?

Налякавшись перемог гетьмана Петра Дорошенка, Московщина погодилася прийняти його вимоги: забрати з України московські залоги і не втручатися в жодні справи України. Але полковник Іван Самойлович переконав москвинів не поступатися гетьманові, а далі продовжувати війну, обіцяючи допомогти Московщині розбити П. Дорошенка. За це Московщина зробила Самойловича гетьманом, і він обрав на Київського митрополита завзятого москволюба князя Гедеона Четвертинського та послав його 1685 р. висвячувати не до Вселенського Патріарха, як це було від князя Володимира і до того часу, а до московського патріарха. Так він підпорядкував Українську Церкву московській, не примушений ніким і нічим. Як назвати І. Самойловича?

За Богдана Великого десятки таємних брюховецьких, самойловичів, барабашів, пушкарів одержували від московського царя „жалованые грамоты" на землю в Україні. Але вони їх закопували, ховали, бо Великий Богдан рубав таким Юдам голови.

Генеральний Суддя Василь Кочубей, сотник Іван Іскра та інші неодноразово попереджали Петра І, що І. Мазепа його „зрадить". Вони повідомляли московський уряд про кожний крок І. Мазепи, що видавався їм за підготовку до „зради". Тим вони не дали великому гетьманові підготувати Україну до збройного порахунку з Московщиною. Коли І. Мазепа відкрито підніс свій меч на Московщину, вони відкрито стали допомагати Московщині. Так сотник Жарівка-Покорський виказав Московщині таємний підземний вхід до фортеці Новгород-Сіверського. Полковник Гнат Галаган показав Московщині доступ до Запорізької Січі. Полковник М. Бурляй здав Московщині фортецю Білу Церкву за хабара. Полковник Іван Скоропадський здав Московщині без бою твердиню Стародуб. За це він одержав з московських рук безправну гетьманську булаву. Сотник Іван Ніс показав Московщині таємний підземний вхід до Батуринської твердині. Бій під Полтавою, що визначив долю України на наступні століття, виграв не Петро І з його 50-тисячним військом. Той бій виграла одна мала людина без жодного війська. Як?

І. Мазепа довго готував Батурин до війни. Він його добре зміцнив, заготував там багато зброї, пороху, харчів. Командували Батуринською залогою полковник Дмитро Чечель, генерал Фрідріх Кенігсек, сотник В. Нестеренко. Їх, поранених, москвини взяли в полон і закатували на смерть. Ф. Кенігсек вмер по дорозі до штабу, і москвини четвертували його тіло. Всіх батуринців, разом з жінками і дітьми, москвини по-звірячому закатували. Батуринці билися геройськи. Отже, Батурин міг витримати кількамісячну облогу. А І. Мазепа запізнився прийти з військом лише на кілька днів. Москвини забрали в Батурині 40 гармат і багато пороху та харчів. Під Полтавою стріляли лише 4 шведські гармати, бо Карл ХІІ втратив ще перед тим майже ввесь свій обоз та гармати. Натомість москвини мали 72 гармати (40 з них були з Батурина) і багато пороху.

Несподіване падіння Батурина визначило наслідок Полтавського бою не лише тим, що І. Мазепі забракло гармат, пороху, харчів, але й тим (а це найголовніше), що та московська перемога перелякала не тільки багатьох українських старшин, але й турецького султана. Полковник І. Скоропадський хоч і був з І. Мазепою, але без бою здав Стародуб і приєднався до Петра. Турецький султан, що погодився взяти участь у війні, після Батурина не відважився воювати з Московщиною.

Стан під Батурином був подібний до стану під Конотопом. Конотоп під командою полковника Г. Гуляницького витримав 70 днів облоги. І гетьман І. Виговський мав час зібрати військо, розбити москвинів під Києвом і прийти під Конотоп та розгромити 100-тисячне московське військо. Гетьман І. Мазепа мав більші, ніж І. Виговський, можливості розбити Московщину, бо на той час вирішальним чинником стала загальна всенародна ненависть до Московщини. Від Переяслава до Конотопа минуло лише 5 років (1654–1659), і Московщина ще не мала ані сили, ані часу показати Україні свої хижацькі зуби. Від Переяслава ж до Полтави минуло 50 років часу, і Московщина вже залила Україні сала за шкіру стільки, що навіть москволюби побачили, що вона несе їм смерть. Отже, на заклик І. Мазепи могла повстати як один вся Україна. Повстала б, якби не приголомшило всіх раптове падіння Батурина. Коли б Батурин витримав московську облогу 2–3 тижні (а він міг витримати і 2–3 місяці, якби І. Ніс не виказав таємного входу до міста), І. Мазепа розгромив би московське військо під Батурином, як колись І. Виговський під Конотопом. І це не безпідставне припущення. О. Меншиков мав під Батурином 30 тисяч війська та 20 гармат. Карл ХІІ мав 18 тисяч війська і кілька гармат. І. Мазепа мав 18 тисяч війська і в Батурині 10 тисяч залоги з 40 гарматами. Всього ж армія Петра налічувала 100 тисяч, Карла – 70 тисяч, І. Мазепи – 60 тисяч вже в полках, а міг покликати п'ятикратно більше. Крім того, боєздатність українців і шведів була значно більшою (12 тисяч шведів розбили під Нарвою 34 тисячі москвинів). Та найбільшою силою Мазепи був сам український народ. Тут мусимо дещо відхилитися від теми, щоб заперечити одну з багатьох московських байок.

Походження, вдача, світогляд, родинні, громадські, державні ідеали та лад українського і московського народів є не лише протиставні, але й непримиренно ВОРОЖІ, бо взаємно себе заперечують. Як не може бути компромісу між Божеським і диявольським, між вогнем і водою, так між українським та московським народами. Це довела історія обох народів. Від Переяслава й по сьогодні Московщина московщить Україну всією величезною силою своєї імперської машини. Переконавшись, що ні „кнутом", ні „пряником" не змосковщити, ВСЕ московське суспільство (насамперед освічене) кинулося доводити малоросам „братерство велико-мало-бєло-русів". А ті „брати" воювали між собою 1148, 1155, 1169, 1240, 1514, 1618, 1659, 1660, 1676, 1709, 1712, 1775, 1855, 1905–1907, 1917–1922, 1941–1955 рр., не кажучи про щоденну запеклу боротьбу-війну від Переяслава й досьогодні. Слід визнати, що й московська і українська інтелігенція щиро повірила у те „братерство". Обидва народи не повірили тій вигаданій теорії, бо щоденне життя доводило її облудність. Кожний вияв боротьби українського народу за державну незалежність москвини виставляють як бунт окремих осіб чи малих груп „мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев, сепаратистов", але не українців. Мовляв, ці групи зрадили не лише Московщину, а й свій власний український народ, бо продалися ворогові обидвох народів: московського і українського. Мазепинці – Швеції, петлюрівці – Франції, Англії, бандерівці – Німеччині. Можна зауважити, що москвини справді вірять, що продалися.


                                                                          ***

З тисяч лише найвизначніших малоросів, будівничих московської культури та імперії від XVII ст. по ХХ ст. згадаємо лише кілька, а решту знайдете в московських енциклопедіях. Міністри, губернатори, сенатори: князь О. Безбородько, граф О. Розумовський, граф П. Завадовський, граф В. Кочубей, граф Г. Милорадович, граф І. Гудович, П. Ягужинський, І. Журман, В. та М. Туманські, М. Миклошевський, І., В. та О. Ханенки, М. Сперанський, В. Ковалевський, М. Родзянко, М. Терещенко, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, О. Кириченко, Н. Кальченко, М. Криленко, О. Корнійчук, П. Любченко, М. Скрипник, П. Шелест, А. Скаба і сотні інших. Генерали: С. Ширай, О. та Ф. Туманські, М. Макаренко, Р. Кондратенко, В. Овсієнко, П. Дибенко, О. Колчак, С. Ковпак, К. Москаленко, С. Тимошенко, А. Юзефович і сотні інших. Академіки, професори: М. Лобачевський, В. Вернадський, М. Бурденко, О. Карпінський, Г. Козицький, О. Касименко, І. Кириченко, П. Капиця, Д. Кавунник, П. Юркевич, В. Зіньківський, В. Григорович, В. та І. Грабарі, Г. Ільїнський, М. Каченовський, В., І. та О. Кістяковські, А. Комар, М. Коялович, П. та М. Заблоцькі, П. Лащенко та тисячі інших. Єпископи: С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Бужинський, Г. Вишневський, Г. Концевич, І. Кульчицький, І. Боголевський, В. Ліницький, Л. Горка, С. Калиновський і десятки інших. Малярі, скульптори: М. Козловський, Д. Левицький, К. Головачевський, В. Боровиківський, І. Мартос, І. Крамськой, К. та М. Маковські, В. Бродський, Я. Станіславський, С. Милорадович, М. Скадовський, К. Климченко, П. Котляревський, В. Конашевич, О. Кравченко і сотні інших. Письменники: М. Гоголь, Г. Данилевський, В. Короленко, М. Зощенко, А. Аверченко, А. Ахматова (Горенко), І. Бунін (Буньковський), В. Немирович-Данченко та сотні інших. Композитори: М. Глінка, П. Чайковський та інші.

Серед цих тисяч здібних, розумних, високоосвічених -енків були й такі, що любили Україну і навіть дещо зробили задля її культури, але всі вони були щирими патріотами московської імперії і ворогами української державної незалежності.

Повторюємо: без українських яничарів (та інших змосковщених чужинців) самі москвини ніколи б не розбудували своєї убогої Московщини на велику імперію. Це стосується всіх століть. Та московський імперіалізм ХХ ст. зруйнував Україну безмірніше за всі попередні. Ніхто в світі не знає, якою мірою отруїла Московщина українську душу своїм рабством. Лише новий 1917-й рік це виявить. А щоб зустріти той новий 1917 рік з розплющеними очима, скористатися з досвіду старого, не повторити його помилок – мусимо пригадати події того старого 1917 року, що приніс Україні нечувану в історії руїну, муки, жертви, смерть.

Іноземці запитують: „Яким чином ваша 40-мільйонна, багата і культурна нація не змогла втримати по 1917 році своєї державної незалежності, а значно менші і бідніші народи утримали?" Паленіючи з сорому, викручуємось сіном, мовляв, Московщина завоювала Україну військом. Коли б чужинець перепитав: „А скільки війська мала Московщина 1917 року і скільки Україна?", то ми червоніючи, мовчали б. Найсоромнішим було б нам запитання: „Чому Московщина відбудувала своє розвалене військо, а Україна не відбудувала, хоч мала в імперському війську чотири мільйони вишколених вояків, старшин і генералів?" Але самі мусимо знати відповідь: ХТО і ЯК знищив проголошену 1917 р. Українську Народну Республіку. Відповідь правдиву, а не викрутаси тих, хто її повалив. Відповідь трагічно проста. Повалив її Іван Ніс ХІХ ст. І повалив тим самим способом, що ним повалив Україну Іван Ніс XVIII ст., себто таємним підступом, завівши ворога до твердині українського національного світогляду. Називався той Іван Ніс ХІХ ст. проф. Михайло Драгоманов. Іван Франко визначив цього руйнівника української державності коротко, але вичерпно – gente Ruthenus, natione Russus, тобто – москвин української крові, а точніше – яничар.


                                                                     ***

Противниками Москви були з визначніших: Микола Міхновський, Валентин Отамановський, Вячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олена Пчілка (Ольга Косачева), Юрій Колард, Іван Липа, Юрій Липа, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко, Богдан Лепкий, Віктор Андрієвський, Опанас Андрієвський, Іван Луценко, Микола Макаренко, Сергій Шемет, О. Степаненко, М. Боярський, В. Шкляр, Т. Зінківський та тисячі інших.

Їхні думки висловив Т. Зінківський 1890 року так: „Москвини виявляють свою „культуру", своє національне „Я" тим, що знущаються з народів, які попали у московські пазури. Наші дурні гадають, що знущається московський уряд, а не московський народ. Мовляв, якби московський народ мав змогу висловити свої думки, то він був би осудив таке дикунство. Це – неправда. Це – безпідставна омана. Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу, згідні з культурою московського народу і з його історією. Не треба забувати, що той державний уряд, який не випадково став ним вчора, а який народ має довгі сторіччя,– такий уряд є природним, логічним витвором культури того народу. Так і московський є природним твором культури московського народу. Я певний, що коли б у Московщині був парламентарський уряд, то московське суспільство, разом зі своєю літературою було б шовіністичне та імперіалістичне, як і теперішнє. Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажанням московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконувало б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом"231. Це сказано 77 років тому.


                                                                       ***
Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув велику, правічну правду, що боротьба за державне визволення України – це, насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його московської (та іншої) ДУХОВНОЇ неволі. „Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок",– сказав німецький державний муж М.фон ден Брук.

День розплати України з Московщиною значно наблизився.


Штепа "Московство"

1. Кожна релігія або вчення, яке заперечує закони природи – омана.

2. Людина вірить в Бога або в Богів. Закони природи – це і є наміри вищих сил, це неспростовно.

3. Бог і релігія – між ними є чітке розмежування, і релігія часто суперечить Богу. Природа та її закони створені вищою силою. Релігія створена смертними людьми, яким властиво помилятись. Релігія може бути корисною але може і працювати на шкоду народу.

4. Той що молиться, щирий тоді, коли з’єднується з Природою, поклоняючись її величі і таємничому порядку безмежного макрокосмоса. Зрозумій, з одного боку ти ніхто, несуттєва частинка перед ликом Природи, але з іншого боку в тобі найвища цінність, цінність ланки з ланцюга всезагальної долі, без якої цей ланцюг розірветься.

5. Державні системи сприяють релігіям, які сповідують вчення про потойбічне життя. Тим самим вчать людей не чинити опору хижакам цього життя.

6. Протягом всієї історії людей вчили самоомані ті, хто правили ними і ті, хто отримували зиск.

7. Релігія найбільш зручна форма, що виражає символічний ряд, властивий народу і його культурі. Мультирасова релігія руйнує відчуття унікальності, особливості і власної гідності, необхідних для виживання раси.

8. Те, що люди називають надзвичайним, є тим природним, що людина не може або не хоче пізнати.

9. Розгалуження законодавчих систем і, як результат, втрата свободи – ознака ослаблення духу нації.

10. Якщо дух нації слабшає, то владна система змушена заповнити порожнечу.

11. Правда не потребує довгих роз’яснень. Отож, треба остерігатись багатослівних доктрин.

12. Правда не боїться дослідження її.


13. Необґрунтована правда подібна падінню в прірву.

14. У відповідності до законів природи нема нічого більш праведного боротьби за збереження своєї раси.

15. Нема більшої мотивуючої сили, відповідно ця сила вірна.

16. Вміння розрізняти суть речей – ознака здорової Нації.

17. Вміння розрізняти суть речей включає в себе здатність бачити різницю між вірою і реальністю.

18. В законах Природи немає місця «правам» та «привілеям». Олень, впійманий левом не має права на життя. Але він може вибороти це право в бою. Так само людина не має права на життя, свободу, щастя. Все це повинно бути нею заслужене, виборене. Нею, її сім’єю, її племенем. Тільки тоді може бути повністю усвідомлена справжня цінність життя, свободи, щастя.

19. Народ, який не переконаний твердо в своїй унікальності і цінності, буде стертий з лиця землі.

20. Біла раса страждала від нашесть з Азії і Африки протягом тисячоліть. Наприклад, Атілла і гуни в 5 столітті, що пройшли по Європі. 800 років по тому – монголи Чингізхана. В 8 столітті маври підкорили Іспанію, Португалію і частину південної Франції.

21. Народ, що дозволяє чужинцям, людям іншої раси, жити в себе, зникне. Так може зникнути і вся Біла раса, яка і зараз вже є досить таки невеликою частиною людства.

22. Здатність раси до виживання – головний критерії в її оцінці.

23. Політичні, релігійні і економічні системи можуть бути зруйновані і знову відроджені. Раса або нація помре назавжди.

24. Раса не зможе вижити без власної достатньо великої території.

25. Народ без власної автентичної культури також зникне.

26. Природою покладена антипатія між расами. Вона необхідна, щоб зберегти індивідуальність і існування кожної раси.

27. Сама по собі антипатія до представників інших рас, чи навіть до метисів не конструктивна. Але раси повинні зберігати свою чистоту, відповідно, повинні бути чітко розмежовані. Кожен повинен ненавидіти справжньою і жорстокою ненавистю тих, хто здійснює злочини проти своєї раси і зраджує свою расу.

28. Концепція мультирасового суспільства порушує закони Природи.

29. Концепція рівності – це неправда, що суперечить всім проявам Природи.

30. Інстинкти збереження раси диктуються самою Природою.

31. Слабкість людини, що виражається в раціоналізмі і егоїзмі не повинна домінувати над цими здоровими інстинктами.

32. Расове змішування завжди було найбільшою небезпекою, яка загрожує виживанню арійської раси.

33. Змішування – самогубство. Зараз багато білих сімей не можуть дозволити собі мати дітей, бо податки усіляко підняті для того, щоб прогодувати мільйони небілих.

34. Сексуальний інстинкт – частина довершеного природного механізму по збереженню раси.

35. Гомосексуалізм – злочин проти раси.

36. Порнографія веде до деградації всякого, хто в неї втягнутий. Важливо провести чітку межу між еротичним мистецтвом і порнографією.

37. Кожний здоровий білий чоловік не може не відчувати огиди і люті , коли він бачить жінку своєї раси з чоловіком іншої раси.

38. В хворій, вмираючій нації, культурі, цивілізації традиційні цінності будуть подаватись як зло також і тими, хто перевдягається в одежі «патріотизму».

39. Народ, що ігнорує минуле, втратить теперішнє і знищить майбутнє.

40. Найбільшу честь і шану заслуговують ті, які віддали життя за свободу і збереження свого народу.

41. Нація – частина раси. Вірність расі повинна стати вище географічних і національних кордонів. Якщо люди усвідомлять це, не буде більше братовбивчих воєн.

42. Національні лідери – слуги і вартові нації. Вони не задумуються про особисті блага.

43. Національний лідер не повинен добиватись розширення особистих привілеїв і повноважень.

44. Жодна влада не може дати комусь будь-що, перед тим не віднявши це у іншого. Головна функція влади – національна оборона і міжнаціональні відносини.

45. Здійснення національного управління не повинно бути надане численним політичним партіям. Демократія – найбільш небезпечна форма державного устрою.

46. В демократичній державі ті, хто контролюють ЗМІ, контролюють свідомість електорату, і, відповідно, мають таку владу, про яку королі і диктатори минулого навіть не мріяли.

47. Ось найпростіший спосіб описати демократію: припустимо що троє формують уряд, в кожного один голос. І двоє голосують за те, щоб обікрасти третього.

48. Вищі стадії демократії наповнені війнами, тому що банкрутуючи система намагається зберегти своє існування, грабуючи інші нації.

49. В демократичній системі рідко буває так, щоб те, що вважається багатьма правильним і моральним, було законним, навпаки – багато аморального законне.

50. Після смерті демократичної системи не може не з’явитись сильна особистість… деякі називають його диктатором. Це єдиний шлях, що може привести в порядок хаос, який утворився при демократії. Його ціль – відновити зганьблені вищі закони, закони Природи.

51. Система здатна на все, щоб зберегти себе.

52. Тиск системи не може бути скинутий інакше як за допомогою сили.

53. Ті, що творять темні справи, маскують свої істинні цілі просторікуваннями про патріотизм.

54. Брехлива пропаганда – головна зброя безпринципної влади.

55. Політична влада, якою б вона не була, тримається на силі.

56. Влада, посилено використовуючи заклики до «патріотизму», - це лиш замасковано прагнучі до тиранії люди.

57. Пропаганда – необхідна зброя в будь-якій боротьбі. Ось елементи успішної пропаганди: простота, емоційність, повторюваність, сміливість. Вона не пояснює людям щось, але говорить їм: «Ось, ми робимо те, що ви самі хотіли б зробити».

58. Система вчить ЩО думати, вільні люди вчать, ЯК думати.

59. Остерігайтесь людей, що збільшують свої статки при допомозі своїх слів. Особливо остерігайтесь юристів і церковників, що заперечують закони Природи.

60. Патріот, знищений ворогами, часто галасливо засуджується навіть своїми друзями і союзниками, які бояться розділити його долю.

61. Богиня миру живе тільки під захистом Бога війни.

62. Держава повинна формуватись у відповідності до законів Природи, формуватись для збереження нації і забезпечити їй достойне життя.

63. Ті народи, які дозволяють чужим впливати на такі сфери життя, як ЗМІ, освіта, релігія, мистецтво, фінансова сфера, юридична сфера – будуть знищені.

64. Закони не потребують розлогого пояснення. Їх значимість повинна бути незворотна і елементарна.

65. Усне висловлення емоцій набагато більш ефективне ніж письмове. Тому система набагато гостріше реагує на мітинги і збори, ніж на друковані публікації.

66. Основи Законів Нації або будь-якого іншого закону настільки ж праведні і сильні, наскільки могутня воля і сила, що їх виконує.

67. Беззбройні пацифісти будуть рабами.

68. Кажуть, що перо сильніше меча. Можливо. Але який може бути авторитет у пера, якщо за ним нема меча.

69. Тиранічна система зазвичай встановлюється поступово, в тумані бундючної риторики.

70. Різниця між терористом і патріотом – в контролі інформаційних сфер.

71. Вироки владоможців повинні бути обґрунтовані законами Природи.

72. Матеріалізм руйнівний. Лідери нації повинні вести постійну війну проти матеріалістичного духу. Одночасно збагачення, що йде чесним шляхом, на благо власної сім’ї, не може бути засуджуване.

73. Матеріалізм веде до штучного суспільного статусу, надаваного багатством. Істинний соціальний статус людина здобуває, слугуючи Сім’ї, Расі, Нації.

74. Матеріалізм веде до нестримного споживання, що приводить до знищення навколишнього середовища, природи.

75. Задача комерсанта – сприяти обміну товарів. Перевищення цих «повноважень» недопустиме.

76. Лихварство, що веде до процентного рабства – злочин.

77. Фінансова аристократія прагне влади і тиранії.

78. Банкіри поступово відбирають у Нації право користуватись своїми багатствами.

79. Лихварські відсотки, інфляція, підвищені податки – наслідок злодійського обману, знищення моральної основи Нації.

80. Багатство, надбане без жертв або чесної праці буде використане не за призначенням.

81. Ніщо в природі не стале: життєві сили або зростають або занепадають, гинуть.

82. Повага заслуховується, її неможна вимагати або призначати.

83. Остерігайтесь стурбованих людей, їх роздратування псує і оточуючих.

84. Самодисципліна – ознака високої натури.

85. Бадьорість в нещасті – інша її ознака.

86. Нерозумний судить інших за їх словами. Мудрий судить інших за їх діями.

87. Всяка дія викликає протидію. Посіяне буде зібране, якщо не нами, то іншими.

88. Ось найвірніші ознаки хворої, вмираючої нації:
- змішування рас;
- руйнування сім’ї;
- наркоманія, алкоголізм;
- дітовбивство (аборти);
- інфляція і лихварське рабство;
- присутність чужих, чужої культури, несучої матеріалізм;
- війни, початі політиками, які турбуються про власний зиск;
- гомосексуалізм;
- релігія, що суперечить законам природи.

Першій дзвіночок пролунав чотири роки тому в графстві Західний Йоркшир (Великобританія). В школі Парк Роад (Park Road) в місті Батлі (Batley) 60 відсотків учнів складають вихідці з Пакистану та Індії. 99 відсотків з них – мусульмани. Як відомо, в ісламі та іудаїзмі свиня вважається «нечистою твариною». І ось щоб політкоректно не ображати почуття учнів-мусульман, котрі за словами директорки школи Барбари Харіс (Barbara Harris) агресивно реагують на історії про поросят, керівництво школи ухвалило радикальне рішення – заборонити в школі казку про трьох поросят, історії порося Бейба та інші книжки, де фігурують поросята, свині, кнури.

Це був, так би мовити, поодинокий випадок. Проте минулого року «поросяча цензура» почала розростатись уже на все графство. На музичному фестивалі в столиці графства діти з англіканської школи Гонлі (Honley) з міста Гадерсфілд (Huddersfield) збирались представити виставу «Троє поросят». Це нажахало організаторів фестивалю, в уяві котрих, напевно, народились апокаліптичні картини мусульманських образ та помсти. На вимогу організаторів на фестиваль вистава потрапила під назвою «Троє цуценят», з відповідною зміною персонажів.

І ось вже цього року «поросяча цензура» вийшла на всебританський рівень. Цього разу цензором виступило Британське Агентство Освітніх Технологій (Becta). Агентство не допустило до участі в щорічному конкурсі на кращі досягнення в освітніх технологіях електронну інтерактивну книжку «Три маленьких ковбоя-будівельника» (The Three Little Cowboy Builders), створену за мотивами «Трьох поросят». На думку журі конкурсу ця книга через присутність в ній поросят є образливою для мусульман. Додатково журі вирішило, що книга ображає пастухів-ковбоїв (бо ж «їх порівняли зі свинями!») та будівельників (адже «побудовані професіоналами будівлі можна здути!»).

Тепер залишається з острахом чекати, що «поросяча цензура» й далі розростатиметься Європою і (не дай Боже!) докотиться до України. Тоді нам доведеться забути про сало та борщ, замінивши їх трансгенною соєю та крохмальною юшкою, а діти зростатимуть без трьох поросят, свинки-золотої щетинки, П’ятачка та поросятка Фунтика. Інакше політкоректна Європа нас не зрозуміє.


--------------------------------------

Сьогодні на сайті видавництва «Shoo Fly Publishing Ltd» можна подивитись демо-версію цієї книжки. Насправді, це цікава освітня технологія, адже електронна книжка поєднує в собі можливості книжки-розкладушки, дитячого конструктора, графічного редактора тощо. Проте персонажі виявилися «неправильними»…

Чоловіки, не здатні відповісти за свої слова, не мають права зватися баями, беками й ханами - вони просто звичайні дехкани. Проте скромність за умов сучасної демократи вважається недоліком і панський титул приміряє кожен, хто лишається без нагляду. З якогось часу українське суспільство утратило імунітет до лідерів низького штибу.

Невпинно повторюємо, що ми - діти козацького роду, але нас, чомусь, не бентежить той факт, що члени запорізького лицарства взагалі уникали мати дітей, тим більше таких, як ми. Якби хоч один запорожець з'явився сьогодні де-небудь на вулиці - сучасна публіка наклала б у штани від страху. Який там „Беркут", яка „Альфа"! Навіть сучасники з міцними нервами жахалися б цього легіона екстремістів і висловлювали свої співчуття їх старшинам. Адже мати будь-яку посаду в межах степових вільностей було смертельно небезпечно.

Козак - це не гопак, а (відповідно наукового визначення) вільний та озброєний чоловік. Служити випадковим людям було не в його правилах. Тому основою школи запорізького лідерства була пряма загроза. Перш ніж випинати груди і роздувати щоки, запорожець задавав собі питання: „А чи не затонка у мене кишка?" Маючи багато прикладів, він знав, що завоювати віру суспільства і не виправдати її - віщує вірну загибель.

Кожен козак, що наважився вирізни тися своїми чеснотами із загальної маси, ризикував бути обраним на посаду. При цьому його згоди ніхто не питав. Відмовитися від запропонованої честі можна було тільки символічно, не більше двох разів. Якщо кандидат упирався по-справжньому, то, у кращому випадку, його могли зробити калікою, щоб більше не видавав себе за крутого.

Приймаючи посаду на річний термін, запорізький лідер буквально ходив по лезу ножа. Сотні очей уважно стежили за кожним його рухом. Найменше порушення чинних законів або колективних уявлень про справедливість, негайно бралося на замітку. За рідкісним винятком, до закінчення встановленого терміну посадовець вважався недоторканним. Але після чергових перевиборів грішне керівництво вбивали на місці. За тими, хто вцілів, довічно залишалося почесне право носити звання „Колишній кошовий" або „Колишній суддя" і т.і. Це було своєрідною компенсацією за шкідливість і виявлену мужність.

На той час в Україні навіть найбільш визнаний і сильний авторитет не міг відчувати себе у безпеці. Богдан Хмельницький, наприклад, носив під шапкою броньовану місюрку. Тому що друзі періодично намагалися проломити йому голову у власних апартаментах.

Україна була суспільством озброєних чоловіків і лідер отримував зворотний зв'язок не газетними публікаціями, а свинцевими кулями. Це зобов'язувало. Продуктивно пряцюючи на благо колективу, козацька старшина не розлучалася з булавами й пірначами, щоб у будь-який момент прийняти критику народу.

Лідери тієї епохи були гідні своїх виборців. Сьогодні також гідні, але якість виборців інша. Утративши право на володіння зброєю, наші чоловіки змінилися квнсти-туціонально. Якщо раніше, вступаючи у діалог, українець хапався за шаблю, то сьогодні він може хапатися тільки за серце. Швидкість пострілу ми замінили дальністю плювка. Лідери не бояться відплати. Беззахисність чоловічої маси розклала націю. Дріб'язковість загрози визначила нову якість еліти і, відповідно, нашого життя.

Біда не в тому, що у нас начальство слабке, а в тому, що ми не розбираємося у нарізній зброї. Американській еліті не важко виправдовувати довіру народу. Там, де зберігається двадцять мільйонів снайперських гвинтівок, інакше й бути не може. Адже справа тут не в політичних вбивствах, а у відчутті реального права особистості на захист власного життя, честі й гідності, без жодних посередників. Те, що не можна захистити, люди вважають за краще не мати. Тому щонайменше зазіхання на особисту зброю в США сприймається як замах на все, що є у людини. Готовність індивідуума в будь-який момент перетворитися на озброєну опозицію визначає міру його соціальної повноцінності. Чого можна чекати від нації, коли в чоловіках виховують-ком-плекс провини за природне бажання торкнутися парабелума? Нічого, крім покірливості тупого стада.

Внаслідок юридичних хитрувань український чоловік став подібним до півня, якому відрубали дзьоба й вирвали шпори. Маючи право на протест (відповідно до Конституції), він не має права на зброю (за винятком мисливської"). Тобто одружуватися можна, але секс - заборонений. Україна - територія старих демократичних традицій. Тут поняття свободи було невід'ємне від права володіння зброєю. Немає зброї - немає загрози і, відповідно, немає сміливих лідерів та прогресу. Але найголовніше - у нас немає відчуття власної значущості. Ми живемо відповідно до законів, що заперечують нашу генетичну пам'ять. Відсутність селекції загрозою опустила кожного з нас. Чоловіки почали боятися того, чого раніше не боялися жінки й діти. Ми всі забули, що треба відповідати за свої слова і вдаємо, ніби так було споконвіку. Але так не було. І, можливо, не буде, якщо товариш маузер підтримає нашу розмову.

Густав Водичка

 
Поняття шляхетності як головної чесноти характерного козака у Православному роді є однією з базових основ творення особистості.

Проходячи різні рівні посвят (ініціацій), козак вбирає у себе гармонію світового закону Прави. Відповідно, маючи у душі відчуття предківського родового закону, він вже не може переступити через нього і діяти так, як вимагають неписані, брутальні закони сьогоднішнього суспільства (обдури, вкради тощо…). Стикаючись із підлістю непосвячених, він повинен пам'ятати Закон Воїнів, який зобов'язує із шляхетними (чесними) людьми чинити шляхетно, а з підлими - по справедливості.

У давнину розуміння шляхетності вимагало від Воїна, навіть при з'ясуванні стосунків, вибирати шляхетну зброю (шаблю, меч), а покидьків можна було бити і канчуками. Гідність та лицарство породжує СЛАВУ, славу, яка стає великим надбанням майбутніх нащадків, гордістю предків та доказом безмежної відданості Рідним Богам. Кожен помисел воїна є індикатором рівня його шляхетності, і, відповідно, посвяти. Наскільки відбувається самовіддана праця над власним духом, тілом та розумом, настільки стає досконалим мистецтво бою і життя Лицаря-Воїна. Коли наставав момент істини (випробування чи бою), честь Роду була однією з головних святинь життя шляхетного Воїна. Лише безстрашного та гідного Лицаря-козака вела Мати Слава до війська Перунового, де його з гордістю зустрічали могутні Воїни-предки. Звертаючись до українського лицарства, хочеться нагадати варнові (характерні, притаманні) риси тих, кого покон Рідної Православної Віри відносить до шляхетних родин нашого Роду.

Кожен варновий щабель має свою еліту, яка характеризується спільними якостями: Благородством, Чесністю, Мудрістю, Гідністю, Самоповагою, Працьовитістю. Дуже важливо підтримувати такі шляхетні родини шляхом одруження молодят із відповідних сімей. Сьогоднішнє суспільство породило лжееліту, яка абсолютно безпідставно вважає себе аристократією нашого народу. Загарбавши собі весь національний достаток, вона упирем тримається на горлі збідованого народу. Хизуючись цим, така "еліта" насправді є прототипом "Пузирів", а зовсім не князями Острозькими чи Вишнивецькими. Шляхетність - це чеснота, яка вирізняє людей, котрі знайшли свій шлях, усвідомили свою варну і віддано та чесно працюють на благо свого Роду, нації. Покон Рідної Православної Віри свято шанує чесну працю кожної людини, яка шанує Рідних Богів, дотримується законів та чеснот своєї варни.

Шляхетний спеціаліст - це добрий господар, поважний чоловік, хороший батько. Він цінує свою роботу і чужу працю. Його мудрість - це життєвий досвід, спостереження за навколишнім світом, а також використання звичаєвих законів Роду. Українські села багаті на таких господарів. В радянські часи саме їх вивозили до Сибіру, як кулаків. Шляхетний господар має достатні матеріальні цінності, твердо усвідомлює свою національну приналежність, розпоряджається своїм достатком не як багатством заради багатства, а як засобом для створення робочих місць та меценацтва, прагнучи залишити по собі великі діючі та прибуткові підприємства, фірми, організації для добробуту родини, спільноти, народу. Шляхетність цієї варни відзначається чесністю, гідністю, патріотизмом, освіченістю, працьовитістю.

Шляхетний лицар - це воїн, адміністратор, головною рисою якого є відповідальність перед спільнотою за організацію державного устрою та справедливого контролю. Справжній шляхетний козак (аристократ, кшатрій) - це людина, в якої свідомість чітко направлена на становлення, збереження та розвиток нації, підтримання та створення добробуту, відстоювання інтересів нації на міжнародному рівні, чітке дотримання високоморальних норм, строгі вимоги до власної особистості. Цьому стану притаманні: висока освіченість, благородність, самоповага, жертовність, глибока національна самосвідомість, відданість обраному шляху. Для цих особистостей нація - понад усе. Жити у власній країні, очолюваній ницими представниками торгівців-лихварів і заляканих працівників (рабів), для них означає вічну війну. І ніякі гроші, посади та інші принади не змінять стилю їхньої поведінки. Зрозуміло, що таких особистостей сьогодні при владі немає. А якщо і є ті одиниці, то реального впливу на "масу Пузирів" (сьогоднішню владу) вони не мають, а натомість по одинці воюють з виставленими саме для них вітряками. При варновому розподілі суспільства шляхетність Воїнів є запорукою високорозвиненої держави.

Шляхетний Волхв - особистість високої якості, яка завжди дотримується морально-етичних законів Права - справжній високоосвічений Вчитель, взірець духовності із вродженою гідністю, самоповагою, високою культурою стосунків. Це творча натура, здатна відчувати красу, гармонію Всесвіту. До таких особистостей ще до моменту спілкування (на інтуїтивному рівні) відчувається повага та шана. Шляхетність натури (справжній аристократизм) є вродженим надбанням, генетично переданим предками. Родини волхвів-аристократів - це великий здобуток нації, свідчення високого розвитку та глибокої духовності народу. Такі династії славлять націю впродовж тисячоліть у світовій спільноті.

Характерне козацтво

Одного погожого літнього дня до нас у музей приїхала делегація з іноземним гостем. Група була незвичайна. Кремезні хлопці із тугими біцепсами супроводжували одного японця. Він був середнього зросту, нічим не виділявся з-поміж інших. Проте обличчя було щиро усміхнене, легка безшумна хода видавала потужну енергію. Олександр Крисько, голова обласної федерації карате-до представив іноземного гостя: пан Шихан Масахіко Танака з Японії, шеф-інструктор з Шотан карате-до. Він спеціально приїхав у Луцьк, щоб провести учбово-атестаційний семінар з карате-до.
У залі «Історії української символіки – державності України» погляд іноземця з неприхованим інтересом прикипав до експозиції. Основна група стояла на крок від свого кумира. Раптом японський спортсмен зробив рішучий крок уперед, підійшов ближче до стенду «Козаччина» і став на одне коліно, схиливши голову в шанобнім поклоні. Над його головою виблискував кольоровий портрет українського козака, оголеного по пояс, зі списом у правій руці. Із бритої голови звисав оселедець, огортаючи ліве вухо, на устах – ледь помітна посмішка.
В залі запала тиша. Присутні перезирнулися, але ніхто не наважився порушити Хвилину мовчання. І тільки тоді, коли знаменитий спортсмен підвівся з колін, я на правах господаря запитав:
– Що значить цей жест? Чому пан Танака схилив голову перед портретом українського козака? Відповідь нас приголомшила:
– Ми, японці, хто займається професійно карате і хоче досягти значних результатів, вивчаємо бойовий гопак українських козаків. А тому пізнаємо історію України. Ми вивчаємо, аналізуємо український бойовий гопак і багато елементів втілюємо у свою боротьбу. Ми шануємо ваших предків і захоплюємося їх мужністю і героїзмом у минулому...
Цей епізод зворушив мене до глибини душі. То це у далекій Японії вивчають нашу Історію, до елементиків розбирають бойове мистецтво українських козаків, впроваджують його у свої національні види єдиноборств і на міжнародних змаганнях досягають високих результатів! А ми соромимось розмовляти тією мовою, якою спілкувалися наші славні запорожці!
Козаки не були вояками-гультяями, як їх деколи намагаються зобразити російські шовіністи та польські націоналісти, зокрема, у кінотрилогії «Огнем і мечем». Вони майже всі були освіченими. А освічений воїн здатний до аналітичного мислення, вміло оцінює обстановку, проявляє свої як природні, так і набуті здібності. Його палкий патріотизм, безмежна хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя.
Серед козаків значного поширення і популярності набув танець гопак. У запальному і пристрасному, завихреному і відчайдушному, із складними акробатичними, навіть карколомними прийомами танці, на думку сучасних дослідників, і сьогодні помітна його першооснова – бойовитість духу, віра у власні сили, порив до життя, напруження своїх духовних і фізичних сил, наступальність і оборонний характер дій та торжество перемоги. «Бойовий гопак» – це комплексна система гармонійного розвитку людини, розроблена на основі елементів лицарської культури українського народу, закодованих у танцях.
Не випадково запорозьких козаків запрошували іноземні правителі, як наймане професійне військо. Як відомо, 1646 року кардинал Жуль Мазаріні звернувся до українських козаків за допомогою. Упродовж багатьох років французькі війська не могли взяти порт Дюнкерк, що його утримували іспанці. Ця фортеця стриміла, як ніж у спині Франції. Іван Сірко з двома тисячами запорожців узяв Дюнкерк за кілька годин.
Дотепер у багатьох столицях Європи стоять пам’ятники славним українським козакам. Право називатися запорозьким козаком вважалося найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців, а й польських шляхтичів, а пізніше і російських дворян, які прагнули здобути «військову освіту на славному Запоріжжі».
Знищення козацтва мало для українського народу жахливі наслідки, осягнути і усвідомити які ми не змогли й досі. Адже в XVII-XVIII століттях Україну нази-вали в Європі країною козаків, а українців – козацьким народом. Усі верстви її населення козацьким духом були перейняті.
Чи стане Україна у найближчому часі українською національною державою з усіма притаманними справді національній державі атрибутами – насамперед залежить від нашої влади, а отже – й від нас, хто цю владу обирає, від нашої самосвідомості.
Україна розминулася із собою. Отож мусимо знову ставати українцями, козаками. І цю місію, звичайно, повинна взяти на себе держава шляхом впровадження у школах і вузах не тільки уроків футболу, а й методики психофізичної підготовки воїнів Запорозької Січі. Щоб кожна дитина з гордістю могла сказати:
– Я – українець, я є козак!
Олександр СЕРЕДЮК, козак Луцького куреня У

Лайки
1. Батькові своєму лисому розкажи (Кроп., 1, 535).
2. Скатертю доріжка Никодимові в город (К.-К., 1, 408).

Погрози
1. а) Буде пан до нових віників пам'ятати (Н.-Л., 1, 136); б) Будеш пам'ятати мене до нових віників (Н.-Л., 6, 260).
2. Буде тобі сто чортів та і сіра свита (П. М., 4, 488).
3. Знатимеш, почому в Тростянці гребінці (Коц., 1, 49).

Прокльони
1. "А бодай же вам жаба на ногу наступила", - кляв отець Харитін (Н.-Л., 4, 240).
2. а) А бодай тебе в жито головою (К.-К., 1, 50); б) А бодай тебе в жито головою, забуваю прізвище (Кроп., 5, 568).
3. А бодай тебе миші вбрикнули (Н.-Л., 5, 409).
4. А бодай ти пропав з своїми кіньми разом (К.-К., 1, 358).
5. а) А щоб тобі курка на ногу наступила (Н.-Л., 5, 409); б) Нехай її курка вбрикне (Н.-Л., 9, 280).
6. Бодай би ви посліпли раптом обоє, ніж мене вздріли (К.-К., 1, 141).
7. Бодай би сі мури розвалили (Федьк., 1, 85).
8. а) Бодай вам руки покорчило (К.-К., 1, 43); б) Щоб тобі руки посудомило (К.-К., 1, 100).
9. Бодай тебе трясця взяла, як я брала (К.-К., 1, 288).
10. Бодай ти галушки не проковтнув (К.-К., 1, 299).
11. Бодай ти вдавився (К.-К., 1, 185).
12. Нехай зараз мене земля проглине, коли сам вранці не прийду (К.-К., 1, 75).
13. Сіль тобі в оці (Коц., 3, 205).
14. Шпичка в ніс (Кроп., 1, 77).
15. Щоб тобі язик руба став, як ти мене чортом величав (П. М., 6, 123).


ТЕПЕР ПОРІВНЯЙТЕ З МЕРЗЕННИМ МОСКВИНСЬКИМ МАТЮКОМ:)
 

Олесь Бадьо – особистість украй неординарна. По-перше, він – скульптор. Причому він вибрав не модний зараз стиль «контемпорарі арт»,а нелегкий хліб академічного мистецтва. По-друге, роботи 35-літнього Олеся більше відомі за кордоном, ніж в Україні, і зберігаються навіть у найпрестижніших галереях Австралії! Особливо «капіталістів» зацікавила скульптура «Суто», у якій застиг український козак-характерник. Нарешті Бадьо відомий як один з перших, хто почав відновлювати українські бойові мистецтва. Зрозуміло, що наша розмова з майстром стосувався не тільки його «головної» професії.

– Олесю, наскільки я знаю, історія створення твого козака-характерника з «Суто» досить нетривіальна, можна навіть сказати, більше схожа на історичний трилер а стилі «Імені троянди» У. Еко...

– Назва «Суто» узята з однієї з древніх магічних практик, що мені в одній подорожі відкрив карпатський манфан (чаклун). Слово «суто» походить від поняття сутність, єство. Це – квінтесенція руху, того, що є в людині. А коли скульптуру побачив китайський каліграф, виявилося, що, по дивному збігу, фігура бронзового козака нагадує ієрогліф, що означає «велика людина». Одним з історичних прототипів «Суто» став реальний воїн. Якщо вірити літописам, його кликали Нечаєм. У XVII в. у битві під Берестечком він один вистояв проти польського загону, бився, як машина! Польське командування дуже здивувалося, побачивши, що його загін сходиться в одну крапку, і люди немов провалюються в деяку лійку, гинуть, як від вибуху. Скільки б не посилали в цю м’ясорубку, що влаштувала один-єдина людина, кращих бійців – результат був однаковим. Тоді поляки зупинили бій і запропонували українцю життя. А це ж були професійні воїни! Вони бачили багато чого, але не таке... Судячи з усього, Нечай був характерником – одним з легендарної козацької касти, члени якої, за легендами, могли зникнути посеред поля з конем, уміли змінювати колір очей, перетворюватися в різних звірів, подібно до вовків. Оселедець у характерників нібито ріс сам по собі, без гоління голови, а убити лицаря-чарівника можна було тільки срібною кулею – звичайні їх не брали... Частка правди в легендах, звичайно, є. Характерників можна порівняти з ченцями-архатами, учителями японського клану ніндзя. Довгі роки і після Січі такі богатирі жили в дніпровських печерах пустельниками. Свої знання про природу і світ передавали обраним.
Утім, це – окрема, дуже довга історія... А свою скульптуру я свідомо не називав ім’ям Нечая: для мене важлива була сама ідея людини, що бореться на своїй землі за щастя і волю, у тому числі, духовну.




– Але, здається, щоб створити скульптуру, ти й у реальному житті знайшов дійсних характерників?

– З дев’яти років я займався східними бойовими єдиноборствами. Першим моїм учителем був Джангобеков, багаторазовий чемпіон Європи з дзюдо, заслужений тренер із дзюдо і джиу-джитсу. У 1970-х мені пощастило побачити дивний документальний фільм, що зняли японці, котрі збирають матеріали про єдиноборства по усьому світі. Але автор фільму здивував усіх, розповівши, що сюжет знімав ще в 1920–1930-х рр. його батько десь у Київській області. На чорно-білій старенькій плівці ми побачили, як у гай заходить звичайний український дід у полотняних штанях, із шаблями, робить буквально кілька рухів і... виявляється на галявині. Він ще стоїть, а дерева падають, розрубані як унизу, так і вгорі, немов їх зрізали лопати гвинтокрили! Побачивши таке, я на довгі роки аж до сьогоднішнього дня захопився вивченням української історії і культури, також намагався відновлювати національні види єдиноборств. Шукав я і дивного діда, але безрезультатно. Люди смутно пригадували, мовляв, був такий ще до війни. Зате згодом у мене з’явилося фото того самого бійця. У результаті, він теж став прообразом «Суто».

– А сьогодні такі люди існують?

– З одним із них мені вдалося зустрітися. Я подорожував Карпатами, збираючи старі перекази...

– Почекай, якщо характерники були на Січі – при чому тут Карпати?

– Людина, про яку я говорю, родом із Дністра. Його предки жили в дністровських печерах. Відтіля вони мігрували в Карпати. Про дивного русина мені розповів один знайомий, котрий, як і я, займався бойовими мистецтвами. Але після того випадку кинув заняття назавжди, хоча раніш не мислив без них життя! Якось раз на базарі закарпатського містечка цей знайомий на спір розбив покладену на бруківку цеглину, усі свідки, звичайно, були в шоку. І тільки один дядько в національному костюмі потішався. Мій приятель запропонував насмішнику самому спробувати розбити цеглу хоча б ногою, поставивши на дві цегли. Тоді чоловік голими руками (!) витяг кругляк із бруківки і запропонував «бійцю» розколоти його, а не «усього лише тендітну цеглинку». Каратист із усього розмаху жбурнув камінь об бруківку, сподіваючись, що той розколеться – безрезультатно. А дядько розколов брилу ударом руки. І мовчачи пішов, попередньо забивши камінь назад у бруківку. Місцеві жителі, утішаючи каратиста-киянина, розповіли, що про «чарівника» у їхніх краях начувані. Мовляв, він живе десь у горах і лише іноді виходить до людей. До цього випадку багато хто думали, що розповіді про нього – скоріше легенда. Під час подорожі по горах мені поталанило особисто познайомитися з цією людиною. Він мені розповідав про траволікування, інші не менш цікаві речі, а в мене, зрештою, не вистачило терпіння, і я запитав, чи дійсно він може голими руками розколювати камені? Він якось розчаровано на мене глянув, узяв перший, що потрапив круглий, річковий кругляк...

– А таких людей багато в Україні?

– Мені таланило зустрічати багатьох, хоча, звичайно, це все рівно був надприродний випадок. До речі, я упевнений, якби ті, «історичні» козаки-запорожці жили сьогодні, вони сильно відрізнялися б від наших про їх уявлень. Питання в тому, що у них не було б звичної «гомо совєтікусу» духовної скутості, рабства, закомплексованості, навіть не обговорюється. Скажімо, екзотичний одяг січовиків пояснювався тим, що на ті ж шаровари йшли найдорожчі тканини, узяті в походах у турків. Неважливо, скільки вони коштували, головне – що їхній вид підкреслював презирство козаків як до ворога, так і до показної розкоші. Думаю, що і сьогодні ті козаки виглядали б крутіше найкрутіших «нових українців» і вдягалися б у найдорожчу «фірму». Те ж стосується зброї. В Історичному музеї зберігається шабля останнього наказного отамана Вовк, мені вдалося потримати її в руках. Сталь – булат, «фірма», не місцева, створена «місцевим талантом» з ковалів. От і вся ментальність! Я думаю, що сьогодні, у пошуках відповіді на питання, якою повинна бути Україна, не треба винаходити велосипед. Просто потрібно згадати й осмислити своє, а не переймати чуже. Але щоб вивчити своє, треба напружитися.

– Характерник «Суто» з’явився в 1993 р. І багато козаків ти після цього виліпив?

– Жодного. Знаєш, до цього в мене було багато робіт на цю тематику. А ця мене просто «розіпнула». У «Суто» було стільки вкладено, що після цього щиро ліпити інших козаків я просто не можу.

Алла ЧЕРДИНЦЕВА, переклад з московської"
http://slavs.org.ua/forum/viewtopic.php?id=97

"До зброї! До зброї, стрільці!
Зірвіться, ламайте кайдани!
З'єднаються з вами покійні брати,
І згояться народні рани...

До зброї! До зброї, стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте, як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!".


Людина, яка навіть не потребує визнання її великим українцем з якимсь рейтингом чи місцем за списком. Бо за своїми чеснотами, освідченістю і любов"ю до України цей Чоловік просто не заслуговує на те, щоб знаходитись у тому ганебному переліку поряд з такими "великими" як В.Ленін, П.Симоненко, В.Янукович і багатьох інших "обраних"... Він, як і Т.Шевченко, Л.Українка, І.Франко та багато інших дійсно великих не потребують жодних рейтингів і місць у десятках, сотнях...

Мова про Василя Вишиваного – Вільгельма Габсбурга.
                                                
Ще не так давно я жодним чином не чув і не знав нічого про цю людину. Та з часом натрапив на його автобіографію – і був просто вражений! Вражений тим, що він своєю Батьківщиною обрав Україну, а своїм народом – український! І таке – з титулом ерцгерцоґа австрійського. Істинно сказано: шляхи Господні несповідувані...

Він народився в істрійському Полі (Італія), був шостою, наймолодшою дитиною адмірала архікнязя Карла-Стефана і доводився онуком правлячого у другій половині XIX – на початку XX ст. імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа (із династії Габсбургів).




(на листівці – найменший)

Із автобіографії виходить, що Вільгельм почав проявляти інтерес до українців-рутенів після розмови з поляками, які назвали їх розбійниками, хоч після близького спілкування Вільгельм ці твердження спростував. Багато часу Вільгельм провів у гуцульському селі Живець. Певно, через це у юнака пробудився інтерес до "рутенів". На початку І світової війни він, офіцер 13-го полку уланів, відповідав за український військовий контингент. Вільгельм досконало володів українською (однією з шости "іноземних"), любив носити український національний одяг, здебільшого вишиту сорочку, за що його й прозвали Вишиваним.

Від березня 1918 р. Вільгельм командував Українським легіоном, що 1914 р. у складі цісарської армії воював на Східному фронті. Після розпаду Австро-Угорської імперії вступив на службу в Українську армію і очолив легіон Українських січових стрільців. Цей легіон, відтісняючи більшовицькі війська, дійшов до Одеси та Запоріжжя. Полковника Василя Вишиваного запросили бути військовим радником головного отамана армії УНР Симона Петлюри.

В.Вишиваний перестав працювати у Петлюри саме після того, як останній домовився з поляками про спільний наступ проти більшовиків. А поляків Василь від юності не терпів...

Згодом В. Вишиваний переїхав до Австрії. Тут був активним співробітником часопису "Соборна Україна", який видавався у Відні, писав поезії українською мовою. 1921 р. видав збірку своїх українських віршів "Минають дні". "Я почуваю себе українцем і тільки для добра України можу працювати", – відповів він, відмовляючись від пропозиції гітлерівців запроваджувати в Україні їх режим. Через це він до закінчення ІІ світової війни перебував під наглядом гестапо. Після війни Василя Вишиваного у вересні 1947 р. у центрі Відня схопили агенти радянської служби "Смерш" і вивезли до Києва. Там його було засуджено за багаторічну проукраїнську орієнтацію радянським таємним трибуналом. У Лук'янівській в'язниці Василя Вишиваного отруїли,і 18 серпня 1948 р. на 53-му році життя він помер у лікарні N1 м.Київ.

2 липня 2000 р. в церкві святої Варвари у Відні в урочистій обстановці було відкрито меморіальну дошку великому князю Вільгельму Габсбургу-Лотарінзькому, який гаряче і послідовно відстоював права українців. Ініціатором створення цієї меморіальної дошки є Роман Новосад із Сімферополя, котрий перебував в одній камері Лук'янівскої в'язниці з В. Вишиваним.

------------------

"До зброї! До зброї, стрільці!

Зірвіться, ламайте кайдани!

З'єднаються з вами покійні брати,

І згояться народні рани...

***

До зброї! До зброї, стрільці!

І рідну країну спасайте!

Повстаньте, як вірні козацькі сини,

Героями в хату вертайте!".

"Минають дні"

-------------------

О хмари, що в сторони

рідні йдете,

Гуцулів від мене вітайте -

О птиці, що в гори на

південь пливете

З вітанням від них повертайте

"Карпати"

Василь Вишиваний
http://narodna.pravda.com.ua/history/482e13468069a/

Якщо головним простором війн минулих століть була земля, а у 20 столітті велике значення мали вода і повітря, то бойовий простір сучасних і майбутніх війн — це передусім ноосфера, розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності. Якщо давати узагальнююче визначення, то війна — це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника у потрібному напрямку. Людство знає величезну різноманітність способів бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних видів. Стисло розглянемо їх у порядку збільшення ефективності.

1. Силове протистояння. Найпримітивнішою формою зміни поведінки людини, групи людей чи народів було і є силове протистояння за допомогою кам’яних сокир, мечів, списів, вогнепальної зброї, літаків, ракет, лазерів тощо. Спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, скажімо, у вигляді тероризму.

2. Економічна війна. Це значно ефективніший і водночас безпечніший спосіб змінити поведінку супротивника. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом керування. Це зброя другого рівня ефективності. Прикладом її застосування є економічні санкції, “антидемпінгові розслідування”, нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид. Економічне середовище може змінитися і супротивник має шанс вийти з-під економічного контролю. Для того, щоб корінним чином, назавжди підірвати його здатність до опору, застосовується зброя третього рівня ефективності — генетична. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду, широкого застосування штучних харчових добавок, штучних і генетично модифікованих продуктів, цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність цього виду зброї криється в її непомітності і дешевизні, більше того — на тютюновому, алкогольному і наркотичному бізнесі заробляються величезні гроші.

Розглянуті три види зброї змінюють поведінку противника, впливаючи передусім на фізичну сторону його існування. Наступні чотири види спрямовані на руйнування ментальності і всього способу життя.

4. Організаційна війна. На найпростішому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм — від усіляких “благодійних фондів розвитку науки та освіти” (технологічний шпіонаж і “випомповування мізків”) до непритаманної народові системи управління. Наприклад, традиційна (отже, перевірена часом) для України виборна гетьманська модель, яка передбачає персональну відповідальність керівників за плоди свого управління, замінена “найкращою у світі” системою горизонтального розподілу влад з повною безвідповідальністю і безкарністю. З погляду законів менеджменту нинішня система державної організації є проявом безумства, оскільки розділити можна роботу і права, але відповідальність не ділиться в принципі (там, де відповідає більше одного, вже не відповідає ніхто). Розпорошення влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість, створюють сприятливі умови для прихованої агресії з боку сконсолідованої і цілеспрямованої сили (іншої держави, ТНК, тоталітарної секти), яка не переймається псевдодемократичними ілюзіями.

5. Інформаційна війна. Під терміном “інформаційна війна” здебільшого розуміють масоване просування вигідної інформації і замовчування невигідної, а також тенденційну інтерпретацію поточних подій. Ефективність цього виду зброї можна проілюструвати дивовижним фактом ядерного роззброєння України (інформаційне зомбування “на добровільне роззброєння” тут було одним з ключових чинників) чи, скажімо, “трастовим психозом”. Нинішнє пресування свідомості українців ідеями меншовартості, страху і безперспективності нагадує пропагандистську кампанію з метою зниження вартості підприємства перед його дешевою приватизацію.

6. Хронологічна війна. Ще потужнішим впливом володіє зброя шостого рівня ефективності. Її об’єктом є не інтерпретація поточних подій, а інтерпретація характеру цивілізаційних процесів. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок про те, що “слов’яни” означає “раби”, що трипільці були семітами, що Україна — це “окраїна”, яка завжди була прохідним двором, що наша історія — це трагедія ворожнечі та взаємознищення українців, що наша наука і духовність — це постійні запозичування якщо не із Заходу, то зі Сходу, що писемність нам приніс грек Кирило і так далі. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі шляхом переконання її в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тож їй не лишається нічого іншого, як змиритися і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна. Сьомим — фундаментальним, найвищим рівнем ефективності володіє духовна зброя. Її могутність полягає у спотвореному висвітленні не поточних подій чи історичних процесів, а у накиданні збочених життєвих цінностей, у викривленні уявлень про саму природу видимого і невидимого світу, про добро і зло, життя і смерть. Важливим елементом духовної війни є тенденційна інтерпретація священних книг і священної історії. Чого варта вдовбана в масову свідомість вигадка про те, що Ісус Христос був юдеєм, хоча всі історичні та євангельські джерела стверджують Його належність до галів-галілеян — народу арійського кореню, а Його “юдейське походження” категорично заперечують самі правовірні юдеї. Сьогодні масова свідомість зомбується ідеями “нормальності” гомосексуалізму і “корисності для здоров’я” міжрасових змішувань, “економічної вигоди” від легалізації легких наркотиків, генетичної нездатності українців до вольових вчинків і сильної політики тощо.

Розвиток людства і еволюція методів боротьби держав за ресурси супроводжується перенесенням головних зусиль в напрямку застосування організаційної, інформаційної, хронологічної та духовної зброї.

НАЦІЯ ЯК БІОСОЦІАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ

Описана вище структура сучасних війн виявлена на основі аналізу об’єктивної реальності. Природно виникає питання про причини існування цих 7 рівнів бойових дій. Відповідь захована в самій природі націй, які є біосоціальними організмами, що структурно і функціонально подібні до окремих людських істот.

Справді, погляньмо на людину. Стрижнем її особистості є уявлення про саму себе, Бога і навколишній світ. Ворожа атака на цей духовно-світоглядний стрижень є ударом у саму серцевину особистості, у її вольовий центр. Тому людині в першу чергу треба захистити саме цей, найвищий рівень своєї життєдіяльності, який і є об’єктом духовної війни.

Об’єктом хронологічної війни є індивідуальна і родова пам’ять. Вражаючи її, ворог рубає під корінь життєву енергетику, яка живиться силою рідної землі та пам’яттю предків. Чим глибшою є пам’ять людини про свої корені, тим більше поколінь предків стоїть за її спиною і разом з нею торує шлях у майбутнє.

Ефективність поточної поведінки людини визначається її поінформованістю про навколишню реальність. Інформаційна зброя спрямована на спотворення уявлень людини про те, що навколо неї відбувається. Жертва інформаційної війни нагадує біоробота, який слухняно виконує чужі команди і вже неспроможний відрізняти друзів від ворогів.

Ще один спосіб ослабити людину — це зламати її природний спосіб життя, зруйнувати перевірені часом традиції самоорганізації. Нав’язування людині чужих для неї моделей організації життя здійснюється в рамках організаційної війни.

Наступні три рівні ведення бойових дій вражають безпосередньо людське тіло. Прихований геноцид можна порівняти зі спробами отруїти людину неякісною їжею або отруйними добавками. Економічна війна спрямована на те, щоб зруйнувати господарство людини і закабалити її економічно. А силова війна — це фізичний тиск на людину задля спричинення їй смерті чи каліцтва.

Таким чином, нація як колективна істота має 7 рівнів життєдіяльності. Відповідно, кожний з цих рівнів може стати об’єктом ворожої атаки. У сучасний війнах за планетарні ресурси — енергоносії, воду, родючі землі, чисте повітря — бойові дії розгортаються на всіх 7 рівнях, тому сучасні війни є тотальними (від лат. totus — весь, цілий).