Про співтовариство

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Важливі замітки

Вид:
короткий
повний

Бандерівці

Бандерівці і есеси

  • 07.06.19, 13:44
Бандерівці вважали, що українці, вступаючи в дивізію "Галичина", перетворюються в інструмент німецької політики на окупованій території. Вони не тільки агітували проти вступу в дивізію. Але в деяких випадках прямо забороняли вступати в "Галичину". Вони були переконані, що у створенні українських збройних формувань не можна орієнтуватися на окупанта та ворога, а варто розраховувати лише на власні сили, як і створювалася Українська Повстанська Армія. З іншого боку, відхід кількох тисяч молодих здорових галичан означав для УПА втрату мобілізаційного ресурсу.

Чимало дивізійників з часом перейшло до лав УПА, і це були вояки вишколені як і кращі солдати Райху. Багато з них виявилися здібними командирами повстанських відділів. 

Проте, були випадки і такого типу. 

Влітку 1944 р. до підрозділів УПА на Тернопільщині долучилася певна частина колишніх вояків дивізії СС "Галичина " після її розгрому під Бродами. Чимало з них були випадковими особами, що опинилися в повстанських загонах із власних маргінальних інтересів, щоб перебути перехід фронту і були далекі від справи національно-визвольної боротьби. І восени 1944 р. почалося їх дезертирство із повстанських лав.

У відповідь на це куріний Володимир Якубовський - "Бондаренко" зібрав усіх колишніх бійців дивізії СС "Галичина" та заявив:

...Друзі есеси, я вас не хотів приймати до наших відділів хоча б з тої причини, що ви вже раз зрадили український нарід, вступаючи на службу німцям.

Однак, я прийняв вас, прийняв як українців на те, щоб ви мали можливість затерти пляму зради і в боротьбі себе оправдати.

Зараз я переконався що такої постанов у вас не було, а вижидавши догідної хвилини починаєте дезертирувати.

Цим ви компрометуєте нашу визвольну боротьбу і деморалізуєте наші ряди. Для того звертаюся до вас із закликом: хто чується що не може видержати в наших рядах, хай виступить, а я його звільню без жодної кари"

"Ну нема нікого?"

"В такому разі, я заявляю всім: якщо повториться ще раз одна дезерція з есесів, то постріляю всіх"

ДАТО Ф.Р-3422, оп.1, спр.204, арк.3-41

Цит. за ЛІТОПИС УПА. НОВА СЕРІЯ. - ТОМ 20 "ВОЄННА ОКРУГА УПА “Лисоня” 1943-1952 Документи і матеріали" - С.423-424 (тут помилка, ст. 422-423)

Я матеріал взяла з ФБ УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Не молоком і хлібом, а вогнем і кулями.

  • 05.06.19, 14:30
5 червня 1943 р. підрозділ УПА в с.Дюксин біля Костополя напав на німецький каральний загін чисельністю 70 осіб, німці втративши 12 вбитих, змушені були відступити. 

Перед цим німці вбивали мирне населення і палили село Дюксин - загинуло багато жителів які не встигли втекти до лісу, зокрема німцями був убититй батько підпільного графіка ОУН Ніла Хасевича - Антон Хасевич. 

Тут же стався випадок - селянин Карпо Овдійчук прагнучи здобрити німців почав їх пригощати молоком і хлібом, а німці випивши молоко жорстоко вбили довірливого селянина. 
Командуванням УПА на основі цього характерного випадку була випущена листівка із закликом нещадно боротися проти німецьких загарбників.



Знайдені масові захоронення жертв НКВС в Дубно

  • 31.05.19, 17:00
Знайдені масові захоронення жертв НКВС у колишній Дубенській тюрмі
31 Травень 2019, 11:18

Людські останки на території колишньої тюрми НКВС у Дубні
Людські останки на території колишньої тюрми НКВС у Дубні
На території колишньої тюрми у місті Дубно Рівненської області знайшли 19 людських останків. Мова йде про поховання понад 400 в’язнів, які були, згідно з архівними документами і свідченнями людей, жорстоко вбиті НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) наприкінці червня 1941 року, перед приходом у місто німецьких військ. Пошуково-меморіальний центр «Доля» продовжує роботи на місці злочину тоталітарного режиму.

Неподалік від тюремної стіни в одній із виритих ям пошукова група знайшла 19 людських останків. Серед них: троє жінок, решта – чоловіки. У чотирьох осіб видно кульові поранення в голову. За попередніми оцінками експертів, у жертв цілились не впритул. Під час розкопок виявлені речі в’язнів Дубенської тюрми – чоботи, гребінець, ґудзики. Розташування людських останків акуратне, що свідчить про те, що їх не кидали поспіхом і хаотично в ями, говорить Радіо Свобода антрополог Інституту археології Національної академії наук Ольга Мінейко.

«Людські останки, які ми виявили, із зігнутими руками і ногами, що свідчить про термін здійснення поховання до 3 днів після розстрілу. Після досліджень ми зможемо дізнатись, як харчувались в’язні, якого зросту були, якої тілобудови, чим займалися до ув’язнення, по кістках можемо встановити до якої етнічності належала та чи інша людина. Оскільки певним групам були притаманні особливі антропологічні ознаки. На цій території жили українці, поляки, євреї, було і населення німецького походження», – каже антрополог Ольга Мінейко.

Сліди від кулі на жертві
Сліди від кулі на жертві

Згідно з архівними документами і фотографіями від червня 1941 року, дослідженнями місцевих краєзнавців, зібраними ними свідченнями очевидців, ям, в які поховали вбитих в’язнів Дубенської тюрми, було щонайменше дві.

«Судячи з архівних документів, які є в нас, найціннішими є фотографії, зроблені німецькими солдатами, які прийшли сюди і проводили захоронення цих розстріляних в’язнів, видно, що були захоронення у двох ямах, такої ж довжини, як ми знайшли. Відстань між ямами невелика, тому доведеться ще продовжувати пошуки», – розповів Радіо Свобода учасник пошукової групи центру «Доля» Володимир Харчук.

Пошукові роботи на місці масового захоронення
Пошукові роботи на місці масового захоронення

В архівному документі від 1 липня 1941 року «Інформація окремого

Захоронення останків 30 червня 1941 року
Захоронення останків 30 червня 1941 року

управління таємної військової поліції при 48-му армійському корпусі Вермахту про розстріл органами НКВС в’язнів тюрми у місті Дубно» мовиться про розстріл комісарів НКВС і партійних функціонерів, а також про те, що органи НКВС розстріляли 400 етнічних німців і українців у Дубенській тюрмі.

Жінки шукають рідних у тюрмі в Дубні наприкінці червня 1941 року
Жінки шукають рідних у тюрмі в Дубні наприкінці червня 1941 року

Німецький підрозділ прибув у Дубно 26 червня 1941 року. За допомогою свідчень місцевих жителів з'ясували, що тоді за дорученням комісара НКВС Винокура в Дубенській тюрмі розстріляли близько 400 політв’язнів. 27 червня 1941 року, зайшовши на територію в’язниці, німецькі офіцери і солдати побачили там місцевих жителів, які шукали своїх рідних, вивозили їхні понівечені тіла. Скрізь були вбиті і проткнуті тіла чоловіків, жінок, юних дівчат, тюремна підлога була в крові. Згідно з документами і спогадами жителів, у тюрмі енкаведисти жорстоко катували людей.

На тюремному подвір’ї, неподалік від західної стіни, вирили ями до двох метрів шириною і понад метр глибиною, куди й захоронили 30 червня 1941 року тіла вбитих в’язнів, розповідають фахівці. І це, за словами керівника меморіально-пошукового центру «Доля», історика Святослава Шеремети, були політичні в’язні. І у всіх тюрмах НКВС, каже він, діяли за одним сценарієм – вбивство.

«Коли ми говоримо про поховання жертв політичних репресій, то у колишній Дубенській в’язниці – це одне з найгучніших і масштабніших досліджень, які проводять фахівці центру «Доля». У червні 1941 року відбувалися масові розстріли в’язнів у тюрмах НКВС перед наступом німецьких військ і відходом радянських частин. Проаналізувавши фото і попередній висновок антрополога, можна припустити, що то останки загиблих і закатованих у приміщенні тюрми НКВС людей, що за вказівками німецького командування і участю місцевих громадян були поховані саме тут», – сказав Радіо Свобода Святослав Шеремета.

Досліджено одну з ям, де захоронені людські останки
Досліджено одну з ям, де захоронені людські останки

Скільки людей було захоронено у ямах колишнього тюремного подвір’я, стане відомо після проведення пошукових робіт, які розпочались у березні цього року. На сьогодні невідомо національності жертв. Згідно з документами і спогадами, це були українці і етнічні німці.

Місцеві краєзнавці про жорстокість у колишній Дубенській тюрмі НКВС говорять десятиліттями. 9 років тому в Дубенській міській раді створили комісію з питань розсекречення подій минулого. Однак, за словами міського голови Дубна Василя Антонюка, все обмежилось лише розмовами.

«Ми хотіли мати доступ до архівних документів, щоб знати, хто там перебував під час розстрілів. Було табу на цю тему. Ми звернулись до пошукового центру у Львові і розпочали роботи, побачили, що там набагато складніша ситуація. Ця територія – це суцільний цвинтар, коли ми зайшли у підвали тюрми, то там вм'ятини від куль на стінах і засохлі рівчаки зі слідами крові», – говорить міський голова Дубна.

Пошукові роботи тривають
Пошукові роботи тривають

На місці віднайдених останків людей побувала поліція Дубна. Міська влада просить відкрити кримінальне провадження, а це дасть можливість провести судово-медичну експертизу.

Мерія Дубна планує на місці злочину збудувати меморіальний комплекс пам’яті жертв тоталітарного режиму.

22-23 червня 1941 року масові розстріли політичних в’язнів у тюрмах НКВС розпочались на теренах Західної України, потім по всій Україні. За інформацією Українського інституту національної пам’яті, протягом двох тижнів, перед наступом німецьких військ, радянська влада вбила близько 22 тисячі людей, яких переслідувала за національну свідомість і політичні переконання. Енкаведисти розстрілювали політичних в’язнів просто у камерах. Для виконання злочину, за даними УІНП, була видана директива народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова № 2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою складались списки людей, які перебували у в’язницях на теренах Західної України, яких мали розстріляти у зв’язку з початком війни з Німеччиною, розстрілювали навіть тих, які не були у списках і щодо яких навіть не почалось слідство.

https://www.radiosvoboda.org/a/29973842.html

143 роки тому вийшов Емський указ

  • 30.05.19, 17:00
Цього дня 143 роки тому, 1876 року, в німецькому місті Емсі російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ - розпорядження російського уряду, спрямоване на знищення української культури.
 
Емський указ не був чимось новим в історії придушення Російською імперією української культури, мови та самої національної ідеї, пише "Укрінформ". 
 
Це був наступний після сумнозвісного Валуєвського циркуляра 1863 року крок царату, і він лише доповнював його основні положення.
 
Однією з формальних причин видання Емського указу був меморандум, надісланий цареві помічником попечителя Київського учбового округу Михайлом Юзефовичем (затятий русофіл, монархіст і українофоб, а походив, між іншим, з козацького роду), в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі".
 
"Ишь, чего хохлы захотели! Республику им подавай!..", - обурювався цар, нервово смикаючи себе за вуса й походжаючи просторою залою Будинку Чотирьох Веж.
 
Російський монарх саме тоді відпочивав у старовинному німецькому курорті Бад Емсі - райському куточку цивілізованої Європи, серед вкритих лісом скель, зелені і квітів.
 
Того ж таки дня царське рішення було спроваджено до Петербурга, а 5 червня, доповнене детальними інструкціями, таємне розпорядження дійшло до Києва.
 
Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону будь-які українські книги, видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання.
 
Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою.
 
На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання "Киевского Телеграфа", ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (Михайла Драгоманова, Федора Вовка, Миколу Зібера, Сергія Подолинського та інших).
 
Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ, по суті, перекреслював факт існування 25-мільйонного українського народу.
 
Він гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.
 
Українцям та світу продовжувала вдовбуватися в голови ідея "Малороссии" та "малороссиян" - такого собі другосортного народу, недолугого "меншого брата", спроможного лише на одне - віддане служіння "царю-батюшке".
 
Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Маніфесту громадянських свобод" імператором Миколою II.



Череп замість м'яча...

  • 28.05.19, 13:38
Череп замість м'яча, або Як ті, хто хотів дізнатись правду про Биківню, самі стали репресованими

“Я підійшов ближче. Пацани грали у футбола черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.
Діти грали у футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи - більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.
Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами,” - Лесь Танюк.

У серпні 1962-го року Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк потрапили на територію грандіозного за об’ємом та кількістю похованих захоронення. [Хотілось написати, “цвинтаря”, але цвинтар - це місце, де людей ховають по-людськи, а не накидують одне на одного насипом.]

Поблизу, ніби це абсолютно нормальна ситуація, розташовувався піонерський табір. Очевидно, що саме його вихованців побачили митці.

Вони дізнались про це місце від киянки, яка підійшла до Танюка на вечорі пам’яті Леся Курбаса. Жінка зауважила йому, що, мовляв, соловки - соловками, але ж у лісі навпроти Биківні пів Києва лежить.

Для Леся Танюка це, вочевидь, була важлива особиста інформація, адже в Биківні був похований його розстріляний дід - київський юрист Микола Кенігсфест. При чому, на відміну від більшості жертв, його було страчено не у часи Великого Терору, а 1957-го року.

Про те, що тут є захоронення, було відомо. Проте всі знайдені людські рештки влада СРСР скидала на совість німців. Відтак, за радянського часу було створено три комісії (1944-го, 1971-го, 1987-го років), які постановляли, що в могилах поблизу Биківні поховані жертви нацистів.

Однак місцеві жителі знали справжню історію цього моторошного кладовища, адже ще до війни бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки з трупами. Ба, навіть більше - сюди ходив спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців.

Молоді митці одразу схопилися за можливість дізнатися правду. Киянка, що підходила до Танюка сконтактувала їх з мешканцем Биківні. Він і провів їх до захоронень.


”Сам він з Биківні, і хлопцем німці, як тільки взяли Київ, взяли його туди розкопувати могили замордованих; очевидець.

Тут, доповів він , перед війною відвели гектарів з п’ять НКВД, воно й дорогу проклало углиб лісу, «Наші сільські й фашини рубали для того, 36-й 37-й рік, це було ДУ 691 Козелець». Огородили у глибині лісу ділянку зеленим парканом, метрів на три заввишки, внаклад, без дірок — не зазирнеш. Сюди й привозили трупи розстріляних «політічеських» з Києва, полуторками п’ять-шість машин за ніч. І трамваєм привозили, був такий вантажний, накривали брезентом. А розстрілювали, каже, у Лук’янівській спецтюрмі і на Короленка, а потім — у підвалах будинку, де тепер Жовтневий палац.


— А може, це німці? — спитала Алла.
— Німці тут нікого не стріляли! Німці стріляли у концтаборі, звідси кілометрів сім, а тут — наші.
Враги народу. У їх, як допитували, й жаргон свій був: «Не признаешься — пойдешь в песок»… бо ґрунт тут був піщаний… Або «В пионерлагерь захотел?» — бо біля того був табір піонерський. А то ще грозили людям: «Пойдешь по 23-й статье…». І всі все розуміли, бо не було такої розстрільної статті, а був маршрут трамвая, 23, Бровари — Микільська Слободка, цей самий, яким уночі трупи вивозили…
Поруч — озеро Рибне, там полуторки відмивали від крові. А якщо багато машин, гнали їх назад, на озеро Тельбин.
Охоронці, як почалась війна, перебралися з цивільного — в одяг НКВД. Ну та перед війною ні для кого вже в Биківні не було таємницею, що там коїться.
— Розстрілювали?
— Ні. Ми б чули. Привозили вже побитих, їх стріляли по тюрмах. А тут стояли бочки з вапном. Велика яма, клали штабелями, пересипали вапном і закопували. Неглибоко закопували, ніколи було, от воно й почало виходити на поверхню.
[...]
— Коли найбільше ховали?
— 1937 і даже в 1938. Пішло на спад тільки перед самою війною. Ну, тоді вже було по три-чотири машини вночі. І без трамвая.
— Якось я не вдержався і заліз з боку піонерлагеря на той зелений забор. То мене мало не встрелили! Бабахнули,
та не попали. Я — драла, а мене впіймали: «Ты что, малец, на тот свет захотел?»
Я — плачу, що це ж коза моя туди забігла, а я за нею. Так той охранник з рушницею, що стріляв:
«Врьош, сука, сюда і миша не пролезет, не то что коза!»
Майор мене врятував, з двома шпалами. «Отпусти, — каже, —другой раз не полезет и корешам перескажет, что сюда им нос совать не надо!..»
Я вже зі світом попрощався. Більше ніхто туди з нас не лазив. І що вони там робили — не знаю. Одні розказували, що там закрита дача Хрущова. Інші, що склади боєприпасів. Тільки вже при німцях все стало ясно. А після війни забор розібрали на землянки, таке указаніє вийшло, машинами землю рівняли…


Ходимо, оглядаємо горбки, канави, кущі.

— Відмітьте: всі черепи прострелені ззаду. Німці — ті ставили в ряд і лупили з кулемета. А наші патронів шкодували, стріляли ззаду. Котрі ще живі були, на місці добивали, лопатами.


Він переконаний, що тут покладено людей більше, ніж у Бабиному яру.


— Тут усі подряд — правительство, колхозники, їх привозили з областей, судили в Києві — і сюди… Чекістів багато постріляли, тут окрема могила є, можу показати. Фросина Микитівна — вона в школі працювала, знає — десь тут поляки поховані, дуже багато.
Які б це могли бути поляки? Привезли з Галичини, коли, у возз’єднання? Бо з якої речі — поляки? Ще раз питаю про кількість…
— Ну, це чотири чи п’ять гектарів. Та ще й Рибне, тут на кожному квадратному метрі — могили. У масових — люди лежали у п’ять-шість рядів. Пощитайте по машинах. П’ять-шість за добу в кожній — 40-60 трупів, день за дньом, чотири з половиной года…
Ми обійшли відсутній зелений паркан по периметру. Величезна територія…
[…]
Василь торкнув мене за лікоть:
— Подивись…
На галявинці п’ятеро пацанів грали у футбола. На воротах стояв шостий, неприродно розповнілий, бігати — важко.
— Хлопці як хлопці, — кажу, — грають у м’яча.
— Ти подивись, чим вони грають…
Я підійшов ближче. Пацани грали у футбола черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Я потягнувся за тим черепом. Мені здалось, що він дитячий. Бо зовсім уже малий.
Діти грали у футбола дитячим черепом, набитим сіном. На воротах лежали теж черепи — більші. Вимиті з землі, відшліфовані часом.
Ми огледілись. Все навколо було всіяне черепами…
[…]
Ми присіли на узбіччі, це вже після піонертабору, навколо — дерева. Якби ж то сосни вміли говорити! Василь:
— Осьо:

Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

[…]
350 днів на чотири роки — це 1300 днів. Шість ходок на добу (а привозили ж і трамваєм) — це триста. За ніч! За 1400 днів — 420 000…
А це ж не єдине місце поховання в Києві! До 1936 року ховали на Лук’янівському цвинтарі і на Байковій горі, збоку, де урвища…
Здуріти можна від масштабів одного міста, в якому не жило до війни й семисот тисяч жителів!!!
Страчували й у внутрішній тюрмі на Короленка, 15. І в підвалах будинку Мехліса.
Кажуть, розстріляних у «кіровській справі» поховали таємно (вночі) на Лyк’янівському кладовищі — зарили під асфальт доріжок…

[…]

Василь обіцяє бути в Києві надовше — у другій половині листопада. Йдеться про аспірантуру в Інституті літератури, а не в КДУ. Це було б здорово. Потрапив би до гарної компанії. Йому конче треба вирватися з «артілі незрячих»; Василеві пообіцяли книжку, це може багато що змінити,” - зі щоденника Леся Танюка.


Горська, Симоненко і Танюк в Биківні серед людських решток.

До досліджень Горської, Симоненка і Танюка долучилося одразу декілька українських митців. Вони ініціювали розслідування щодо того, хто і за яких обставин опинився у Биківнянських могилах, адже переповідкам місцевих вірили більше, ніж владі. Пізніше дійсно виявиться, що тут, в Биківні, були поховані закатовані й розстріляні письменники, художники, академіки, духівники - Михайло Семенко, Майк Йогансен, Вероніка Черняхівська, Михайло Бойчук, Микола Каперович, Федір Козубовський, Петро Супруненко, митрополит УАПЦ Василь Липківський та десятки, а може і сотні тисяч інших жертв радянського режиму.

Але це буде пізніше, а тим часом радянська влада візьметься за тих, хто намагався ініціювати розслідування. Першою жертвою став Василь Симоненко. За ним встановили стеження. Після сварки з продавчинею, його забрали силовики й сильно побили. Згодом у нього почали відмовляти нирки. 13 грудня 1963 року він помер.

Лесь Танюк змушений був виїхати з Києва. Алла Горська неодноразово опинялася на допитах в КДБ. В 1964 році вона стала одним із співавторів вітражу “Шевченко. Мати” із надписом: “Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово”. Майже миттєво він був знищений владою, як “ідейно хибний”. 28 листопада 1970 року її було вбито. Десятки інших дисидентів були репресовані.

Після того, як радянська влада ліквідувала активних членів руху опору, а декого просто змусила мовчати, питання Биківні було фактично закритим на довгі роки.

Лише 15 липня 1988-го у Биківні відбувся перший альтернативний мітинг. А вже 1994 року був заснований Биківнянський меморіальний комплекс жертвам комуністичного режиму, який зараз є Національним історико-меморіальним заповідником "Биківнянські могили". Указом Президента України Віктора Ющенка "Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років" офіційно встановлено День пам’яті жертв політичних репресій, який щороку відзначається в третю неділю травня. В цей день до Биківнянських могил з’їжджаються сотні людей – родичі загиблих і колишні політв'язні, представники влади, громадських організацій і релігійних кіл, українці, які знають страшну правду про Биківню, щоб поклонитися праху тисяч вбитих і замордованих земляків, помолитися за їхні душі, запалити свічку пам’яті.

Підрахувати точну кількість навіки спочилих тут українців наразі неможливо. За даними науковців, свій останній спочинок тут могли знайти понад 100 тисяч осіб, закатованих під час допитів або ж розстріляних в позасудовому порядку органами НКВС у Києві.

(с) Gala Kavun

 https://site.ua/gala.kavun/20126/

Юрій Ступницький "Спогади про пережите"

  • 24.05.19, 18:15
Ось і дочитала вночі свою першу книжку з серії "Літопис УПА". Вже вечір, а про щось інше думати не виходить, в голові те життя, яким "червоні кати" нагороджували простий люд. Вже точно знаю, що перечитаю всю серію



"Автор-волиняк – оповідає про свою родину та переживання від юнацьких років (кін. 1930-х до сер. 1950-х рр.). Автор є сином начальника штабу УПА полк. Леоніда Ступницького, разом з яким у 1943 р. пішов в УПА, навчався у старшинській школі “Дружинники”. Після арешту в 1944 р. поневірявся по тюрмах і таборах Радянського Союзу". Так описують книгу на сайті серії, але по цьому не зрозумієш, як довелось жити юнакові Юрку через кривавих большевиків, чому він пішов в УПА, які поневіряння людина може витримати.

Юрій з братами, рідним Сергієм (стоїть) та двоюрідним Богданом (сидить)
1935. (з книги)

Спокійне життя, якщо його можна так назвати, для сімї Ступницьких закінчилось в 1940, коли частина Польщі вже перейшла до совітів, і в місто Острог, в якому вони тоді жили, прийшли совіцькі посіпаки, забирали свідомих українців, батька Юрка, полковника армії УНР Леоніда Ступницького, також хотіли забрати але він сховався і потім, разом з Юрком, виїхав до іншої частини Польщі, яка була під німцями. Прориваючись до кордону, їх спіймали прикордонники, малолітнього Юрка прогнали, йому ніде було подітись і він поїхав додому, в Острог, але від дому залишилась тільки порожня хата, маму, разом з маленьким братом і бабусею, вивезли в Сибір. Тоді він зрозумів, що доведеться йти на іншу частину Польщі, самому.

Леонід Ступницький (wikipedia)

На долю Юрія випала німецька тюрма, ледь не вивезли остарбайтером, допомогли добрі люди. Згодом батька випустили, не знали справжнього імені, і після зустрічі батько з сином вирішують йти в УПА але через деякий час їх ловлять, і тут не знаючи справжніх імен, батька проганяють, як старого, а сина тренують для ЧА. План втечі не вдався і Юрія садять за пропаганду проти Союзу, засилають до Сибіру на 10 років, під прізвищем Ковальчук

Роки каторги описані жахливо, але жахливий не сам опис, а те, про що в ньому йдеться, як деякі люди божеволіли, коли їм казали після закінчення строку, що будуть сидіти до особливого розпорядження, це при роботі по 12 годин, без вихідних, десятиліттями, коли температура досягала до -50, як чекісти говорили "Нам нужна ваша мука, а нє работа", як каторжан давили танками під час страйків.

Юрій Ступницький після звільнення. 1956. (з книги)

Майже всі родичі автора загинули, бабуся з мамою в засланні, батько застрелився в криївці в оточенні НКВД, тітка Лідія з двоюрідним братом Богданом загинули від бомби в Острозі, знайшовся тільки брат, вже при незалежності України, в 1993, після розлуки в 54 роки. Автору своє прізвище повертути так і не вдалось


Юрій Ступницький. 1993. (з книги)



Сергій Ступницький. 1993. (з книги)

Сайт серії https://litopysupa.com/ua/

Леся Бандера: "Тату, Ти є символом для цілої країни..."

  • 22.05.19, 21:02
Після вбивства батька тринадцятилітня дочка провідника ОУН почала вести щоденник, в якому писала про все приємне і наболіле: про Бога, місце людини в цьому світі, першу любов, кіно, музику, морозиво та всякі дівочі пригоди.

Тітка Леся народилася в Німеччині майже 64 років тому, 27-го серпня, 1947-го року. Їй було дванадцять, коли її батько Степан Бандера загинув від підступної руки кремлівського агента.

Тільки після смерті батька вона довідалась, яке в неї справжнє прізвище, усвідомила, чия вона донька.

Наступного року родина імігрує до Канади. Це мама Ярослава з дому Опарівська (1919-1979), старші сестра Наталя (1941-85) та брат Андрій (1946-1984) та Леся. Оселилися в Торонто.

 

Леся закінчила гімназійні студії в Humberside Collegiate Institute в 1964 р. З наступного року і до 1968 року вчилася в Університеті Торонто, слухала лекції з філософії, сучасну історію. Працювала в університетській бібліотеці, а також в архівах Визвольного Фронту.

В різних часах працювала в канцелярії д-ра Миколи Остафійчука в Ошаві, в Українській майстерні художньої кераміки під керівництвом пані Ірини Мороз в Торонто та перекладачем для Дослідницького Інституту "Україніка".

Ще в Німеччині була в Пласті. Належала до осередку СУМ в Торонто, таборувала на оселях СУМ "Веселка", де в 1970 була писарем, та "Білогорща" в Судбурах.

У 1971-1975 рр. Леся Бандера повернулася до Мюнхену, де працювала перекладачем та коректором в редакції газети "Шлях Перемоги".

 

З 1980 року працювала перекладачем для Комітету людських прав при Світовому Конгресі Вільних Українців під головуванням Христини Ісаїв.

Леся володіла українською, англійською та німецькою мовами, добре знала французьку, іспанську, італійську, російську та португальську.

Їй подобалося малювати, вишивати, плести та писати вірші, які друкувалися в різних виданнях.

Свої мистецькі роботи дарувала різним благодійним організаціям - в тому числі Українсько-канадській Суспільній Службі.

В останні роки Леся боролася з рядом недуг. У кінці липня ц.р. тітку забрала швидка допомога. 15-го серпня 2011 р. вона  тихо померла в шпиталі Св. Йосифа а Торонто.

 

Попри усі життєві виклики Леся Бандера була віддана ідеалам свого батька, дуже скромною й водночас життєрадісною людиною.

Лесю поховали на цвинтарі ParklawnCemetery, поруч з мамою та братом.

В родинному архіві зберігаються листи, які свідчать про безмежну любов дочки та батька.

Наприклад, у березні 1955 р., коли Лесі було сім рочків, вона написала: "Найдорощий Тату! Мені дуже сумно, що Тебе нема. В хаті дуже порожно без Тебе. Чого Ти аж так далеко до Ірляндії поїхав. Напиши мені, коли ти приїдеш. Приїдь уже незадовго, бо мені дуже тужно за Тобою. Цілую Тебе щиро, Твоя Леся".

Тоді вона не знала, що їй справжнє прізвище Бандера. Родина жила під прізвищем Попель у Мюнхені з часів війни. Згідно з легендою, її батько, Стефан Попель, був журналістом газети "Український Самостійник". 

Після вбивства батька тринадцятилітня Леся почала вести щоденник, в якому писала про все приємне і наболіле: про Бога, місце людини в цьому світі, першу любов, кіно, музику, морозиво та всякі дівочі пригоди.

В ті роки Лесині думки часто поверталися до батька...

2-го жовтня 1960 р. (Лесі 13 років)

"Божу волю людина може виконати, до того вона народилася тай жиє; але ніколи людина не може супротивитися Божій волі та й протидіяти їй, щоби воля Божа не була виконана. Це є властиво принцип духовний цього світу, добре відомий християнам, підсвідомо в свідомості не-християн. Божа воля керує цілим світом, кожним народом, кожною поодинокою людиною та кожною спільнотою людей.

Такою була воля Божа, передчасно закінчити татове життя героїчної смертю, смертю для України. І тому мусить бути воля Божа залишити нас, родину тата, без батька, щоби ми вступили в боротьбу за життя, щоби ми показали нашу спроможність жити, ми три, тата діти. Але чому ж теж якраз маму мусів трапити такий страшний удар? Чи мама не мала їх вже досить в своїм житті?

Цего я не можу казати, це не є ще в мої силі зрозуміти, хоч ідуть мої думки часто в той напрям. Але я радо вступлю в оцю боротьбу з життям, щоби його побідити".

29-го червня 1960р.

"Нараз знов зійшли мої думки до тата.

Я часто мушу про тебе думати, у всім я тебе шукаю, у всім, що гарне, близьке, взагалі всюди я тебе шукаю, твою думку, твоє слово, твою любов, твою силу.

Коли я шукаю відповіді на мої питання, і як я їх знайду, то мені так є, так якби ти до мене говорив, ти мені радив, і коли я чую, що та відповідь є правильна, то я знаю, що ти мені її сказав, а через тебе мені її сказав Господь Бог. І тоді я така щаслива, бо знаю, хто мене охороняє, хто дає силу, хто дає віру, і що мені дає ту віру. Тоді я знаю, що так довго як цей охоронитель є над нами, ніяка кривда не станеться нам".

13-го липня 1960р.

"Нині рано в нас була кінцева Служба Божа, а потім роздали свідоцтва. Я цього року дістала найліпше в клясі, Андрій і Наталка - середні свідоцтва. Цим разом навіть Мама досить втішилася, я була така рада, що я татове ім'я не сплямила, а навпаки відповідно запрезентувала його. Тоді я була в бібліотеці, а потім ми поїхали на цвинтар. Татова могила вже є засаджена. Щойно тоді я собі пригадала, як давно ми вже не були на татовій могилі і як рідко в останніх часах думаю про тата... Тато якби бачив то свідоцтво, то взяв і поцілував би мене, глянув так на мене, що я побачила би, як мене тато любить, і як я тата люблю погляд, якого ціле моє життя не забуду, і тішився би зі мною, навіть як тато би мав дуже мало часу...".

"...Тепер я знаю до чого цей денник є. Хоч як часто я пишу тут про таке, що мене злостить, мене болить чи ранить, то це не має такий великий вплив на мої дальші думки. Але як я тут напишу про щось гарне і велике, то це збуджує в мене таке велике почуття вдячності і любові, яке би без того не було таке велике і правдиве, ніж я можу до когось говорити або писати добре і гарно про інших людей".

4-го вересня 1960р.

"... ми зараз почали говорити про актуальну тему, про наш виїзд до Канади. ... кілька днів тому ми дістали позволення [дозвіл на іміґрацію]. Маємо їхати в половині жовтня, два дні по річниці смерті тата.

Найдорожчий тату!

Вже майже рік минув від Твоєї смерті, майже рік часу, це довгий час, здавався ніби це вічність, в якій жиється тільки теперішнім часом, немає жодної будучности.

Тату, ми жили, ми діти в родині, щасливим життям, життям без біди і лиха, хіба маленького, невеличкого, ми мали справжню родину, знали це щастя, мати батька і маму. Ми мали Тебе як батька.

Я мала людину, яку я найбільше в житті любила, перед мною як приклад. Кожного дня Ти мені наново вказував дорогу, керував моїм життям. Тоді я собі того ще не була свідома, хіба часом я те підсвідомо відчула. Я лише знала, що я Тебе страшно любила...

Ти більше заповнював моє життя. Ти для мене часто був все, напевно так само для Андрія і Наталі... знаю, що Ти теж нас всіх однаково любив з цілого серця, та з цілої Твоєї душі. Як ти на довший час виїхав, я за Тобою тужила, і чекала часто нетерпеливо на Твій приїзд. Але одно з того залишилося мені найбільше в серці, в памяті одну подію я бачу і буду все бачити ще цілком виразно перед очима.

Вечір, перед спанням, як я тобі казала "на добраніч", Ти мене переважно цілував перед спанням в личко. Часом я якось не могла підійти до Тебе, але тоді Ти мене все ще з Твоєю усмішкою прикликав. І все одно, чи Ти мав багато роботи чи ні, чи ти був занятий чи ні, Ти все на мене подивився Твоїм батьківським поглядом і усміхався до мене, тай ще переважно заговорив кілька слів.

Це було найбільше щастя, яке я до тепер зазнала, і мабуть я такого щастя вже не зазнаю ніколи, Тату. І то, що Ти вкорінив тим Твоїм поцілунком, Твоїм поглядом на мене, Твоєю усмішкою, то залишиться мені на все.

В твоїм погляді на мене було все, Твоя любов, вся Твоя вдача, твої клопоти та старання за нас, Твоя втіха нами, Твої бажання та вимоги до нас. Все було в Твоїм погляді та в Твої усмішці. Та якщо я щось добре зробила в цей день, я була горда з того і тішилася, що я Тобі зробила утіху. І якщо я зробила щось зле, то я собі все пригадала та й встидалася за те, навіть якщо ти того не знав, а тоді тим більше, бо це було мені так, якби я Тобі за Твоїми плечима зло вчинила, так як би Ти мені довіряв тай думав про мене якнайкраще, а я Твоє довір'я надуживала та й розчарувала Тебе.

Тату, і власне в вечір перед твоєю трагічною смертю ти мене знова цілував, глянув на мене, усміхнувся та запитав ще кілька слів. І в цей вечір я так спеціально відчувала те велике щастя, наче б я мала передчуття, що це останній раз в моєму житті я буду відчувати оце щастя.

Ти сидів в великій кімнаті, читав газету, говорив та жартував з мамою, і Ти був такий спокійний, веселий та задоволений, і мама теж. Мені тепер є так, якби я тоді від тебе попрощалася, і цей вечір залишився мені незабутним і найкращим мого дотеперішнього життя.

Тату, я довго вже про Тебе не думала, я як тоді лише дуже коротко, бо я мала інше в голові... я довгий час забула про те все, і аж тепер я собі знов освідомила наше положення. Покидати Твою могилу, Тату, місце нашого життя з Тобою, та й залишиться з того тільки спомини та й знимки.

Тільки рідко вернутися на Твою могилу, вже не могти бачити місце, де ти ляг спочити, не могти прийти до тебе, коли хочеться, все лише в думках. Але Ти все одно все з нами будеш, все Ти будеш нам дороговказом, будеш нас вести правильною, прямою дорогою аж до мети.

До Твоєї мети, до тої мети, до якої Ти все сягав та й добивався, але якої ти не міг досягнути і якої Ти не міг добитися, не судилося Тобі, призначив Господь Бог інших до того діла.

Тобі судилося, Тату, лягти на полі визвольної боротьби Україні. Ти є символом для цілої країни. Ти є символом для українських націоналістів та патріотів. Ти є нашим провідником, Тату, бо я як дуже я Тебе любила, як ти ще жив, але ще більше я люблю Тебе тепер, коли Тебе більше нема біля нас.

І тату, прошу, дай мамі нової охоти та сили до життя. Нехай мама ще бодай трохи полюбить життя та знайде ціль життя і таке щось, щоби мамі заповнило життя".

Тепло їй чарівної усмішки теті Лесі ніколи не згасить в наших серцях! Вічна їй пам'ять!

Автор: Степан  Бандера, онук видатного діяча ОУН

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/29/53433/

Червоним струмком повстанської крові...

  • 21.05.19, 12:38

Червоним струмком повстанської крові, 
По білій матерії долі 
Тече візерунком тепла і любові, 
Крізь чорні перетини болі.

І кожен із тих хто до лісу пішов 
Вночі, не чекаючи ранку. 
Хто знав: «Боротьба важливіша розмов!» 
В наплічник поклав вишиванку!

У бій за свободу своєї землі, 
Пішли лісові партизани, 
І завжди із ними сорочки були 
Безцінним дарунком від мами.

Всю силу святу мудрих батьківських слів 
Ховають рунічні малюнки, 
Які по ночах на сорочках синів, 
Лишили старенькі «чаклунки».

І десь відчуваючи сонця тепло, 
Юнак посміхнувся світанку, 
Згадав про родину, про рідне село, 
І гордо надів вишиванку.

Сергій Скальд (друг "Шпрот", боєць ДУК ПС)

На фото — сотенний УПА Дмитро Білінчук "Хмара" у розкішній гуцульській вишиванці.


День вшанування жертв "червоного терору"

  • 19.05.19, 20:40
Точні цифри жертв політичних репресій невідомі і по цей день. Кремлівські архіви НКВС назавжди поховали пам'ять про тих, хто став жертвою звірячих злочинів радянської влади. На думку спеціалістів, в Україні жертвами таких переслідувань стали більш ніж півтора мільйона людей.

Багато хто з них були розстріляні, інші пройшли заслання й табори, або примусове утримання в психіатричних закладах. Найбільш жорстоко жорна людоненависницької системи "вождя народів", пройшлись Україною в тридцяті роки. Тільки в період 1937—38 в Україні було засуджено 197 617 осіб, з них смертний вирок отримали 122 237 українців.

Звірства червоного терору десятиліттями приховувались в закритих архівах. Спогади про них розпеченим залізом випалювались з пам'яті цілих поколінь. Пам'ятати про них конче важливо, щоб забуте минуле не повторилося знову.

З ФБ Визвольні Змагання