О сообществе

Вільний журнал мистецтв і критики поза офіційною культурою.
Відірватись від Землі.
І секс!
І великі цицьки!
Вид:
краткий
полный

Гравіцапа.

Соромливість та СРСР. Екатерина Деготь.

  • 20.04.15, 12:26
Екатерина Деготь - така розумнв арт-критик.
Наводжу літературну  частину її виставкового проекту.
Багато літер, але багато що, принаймні про фізкультуру і панталони стає зрозумілим.
Багато літер, але читається з насолодою.

Екатерина Деготь

ПАМЯТЬ ТЕЛА
Литературный проект для выставки "Память тела. Нижнее белье советской эпохи"

В этом проекте представлены истории, посвященные опыту стыда. Как правило, это опыт крайней приватности, экспонированной в ситуации крайней коммунальности, под прицелом множества глаз. Так что, хотя чувство стыда, разумеется, не является специально советским, эти истории продиктованы определенным типом социальности. Дело в том, что в отсутствие частной собственности в СССР оказалась идеализирована и даже фетишизирована частная жизнь: отношения между людьми, интимность, дружба, любовь, искренность. Действительность, в которой доминировали формы непосредственности, а опосредование деньгами имело куда меньшее значение, чем при капитализме, оказывалась переполнена главным следствием непосредственности -стыдом.
Вообще говоря, стыд парализует вербальность и тем более анализ: это опыт, данный только участнику событий, а не наблюдателю. С другой стороны, способность осознать, что ты испытываешь стыд (и рассказать об этом), требует хотя бы на мгновение дистанцироваться от себя. Так что стыд - это просыпающаяся внутри эмоциональной включенности способность видеть себя со стороны, чужими глазами. Поэтому стыд - это прежде всего пубертатный опыт. Видимо, слегка разгерметизованный СССР 1960-х - 80-х годов (это и есть СССР для ныне помнящих его) и был такой пубертатной, а вовсе не сенильной, страной. Те же граждане, которые к своему счастью или несчастью оказывались взрослее остальной страны, испытывали родственную, но другую эмоцию: чувство неловкости. Неловкость - это стыд за отсутствие стыда у другого. Это критика чужой цельности и неприятное осознание отсутствия цельности у тебя самого. Это то, что в первую очередь дано сегодняшнему читателю этих историй.
Нижеследующий комплекс текстов есть не просто коллекция, а скорее специально сделанная инсталляция. Хотя несколько историй довольно точно воспроизводят то, что было автору рассказано, многие полностью вымышлены, а часть основана на реальных воспоминаниях, но дополнена эмоциональным комментарием, который является плодом авторской фантазии. Автор благодарен за помощь и предоставленные истории Светлане Бойм, Павлу Гершензону, Джеми Гэмбрелл, Юлии Демиденко, Ольге Кабановой, Л.А.Кузнецовой, Елене Пикуновой, Ирине Сандомирской, Ольге Чернышевой, Янине Урусовой, Тамаре Эйдельман.

1
Мне было двенадцать лет, недавно кончилась война. И мой дядя, которому было тогда двадцать, как раз с войны вернулся. Молодой, везучий (живой ведь вернулся и здоровый!), красивый, веселый - однажды при своих товарищах, таких же парнях, взял и повалил меня на диван ради смеха и стал делать мне "велосипед". Юбка задралась, и все увидели мои штаны с начесом, ярко-желтого цвета. А ноги в меховых унтах торчали вверх. Я вопила и пыталась высвободиться, но он был сильнее; потом я заплакала и убежала в коридор. Такие штаны были, кстати, тогда новинкой: китайские, "Дружба". Модные. У многих девочек были такие. Но почему-то было очень стыдно.

2
Было мне лет шесть, пошли мы с мамой в магазин. А она меня одела в длинные, по колено, рейтузы и платьице совсем коротенькое. Ну, нормально. Я понятия не имела, что в этом что-то есть не то. Ведь это мама мне надела. А по дороге она остановилась со своей знакомой поболтать. И вот знакомая делает мне такое небрежное, высокомерное замечание - что это у тебя, мол, девочка, штаны торчат. Я вдруг как рявкну, как зарыдаю. Мне так это показалось обидно, больно. И больше я этих рейтуз не хотела никогда надевать.

3
Мне было лет семнадцать, я работала тогда лаборанткой в НИИ. Как-то я опаздывала утром и нацепила на себя быстро чистые трусы и колготки, а брюки надела вчерашние. И вот когда я шла в метро, мне сказали: девушка, вы теряете колготки. И я, обливаясь холодом стыда, посмотрела назад и увидела, что у меня из штанины выползают и волочатся по земле длинной змеей старые колготки. В этом был такой кошмар: сначала непонимание, как это вообще можно колготки потерять, а потом осознание того, что их уже теперь никак не вытащищь оттуда, во всяком случае одним быстрым движением...

4
Был 1955 год, мне было семнадцать лет, было лето, я сидела на лавочке в белом поплиновом китайском платье с широкой юбкой и читала учебник. А мимо проходил молодой человек. И вот он наклонился ко мне и так шепотом говорит: девушка, как вам не совестно, никогда, слышите, никогда не носите больше розовых трусиков. Я, конечно, смутилась ужасно, на что он и рассчитывал, но потом оценила его чувство юмора. Надо сказать, шансы угадать у него были большие, потому что розовые тогда были у всех.

5
Однажды к нам приехал погостить дальний родственник с Украины. Мы его всей семьей встречали в прихожей: мама, бабушка и я. Поскольку была зима, он, естественно, снимает пальто, шапку, шарф. Из ботинок вышагивает, стоит в носках. Ну, пиджак прямо там же снимает, вешает тоже на вешалку. Галстук развязывает. Такой ритуал тягостный, все никак не кончится. Все это время мы с ним говорим - как там тетя, как доехали, все ли здоровы, давайте обедать сейчас будем... И так уже неловкость растет, поскольку знаем мы его довольно мало. И вдруг без предупреждения он начинает еще и брюки расстегивать. Мы все, мягко выражаясь, замялись. Но оказалось, у него там под брюками прямо были надеты тренировочные штаны с вытянутыми коленками. Так что все кончилось почти без конфуза.

6
Я училась в первом классе, у нас была молодая учительница, и ей явно хотелось одеваться модно. У нее еще муж был артист, хоть и детского театра, так что надо было держать фасон. Тогда как раз в моде были брюки и мини-юбки. Брюки ей, наверное, носить не разрешали (потом другую учительницу уволили за это), так она надела один раз мини-платье. Как сейчас помню, колокольчиком, с коротким рукавом, и, по-моему, сиреневое. Довольно нелепое, тем более, что она вообще-то была строгая учительница, даже несколько зверская. И вот она, конечно, должна была писать что-то на доске, встала на цыпочки, платье ее уехало куда-то под мышки, и выяснилось, что под ним у нее байковые теплые штаны, длинные, внизу собранные на резинку. Я просто затрудняюсь описать чувства, которые я тогда испытала. Как бы божество, про которое я даже сама себе не решалась признаться, какое оно противное и злое, вдруг показало, что оно тоже человек и тоже уязвимо. Не бессмертно, одним словом. И так это было странно, что я даже не воспользовалась полученной информацией. Не посмеялась с подружками про это. Просто запомнила на всю жизнь в ужасе.

7
Это было сразу после войны. Наш курс поехал на летнюю практику в Новгородскую область, ездили мы на грузовике. Было жарко, ну и, конечно, хотелось искупаться, если попадалась по пути река. Мы-то, мужики, сразу в воду лезли, а девушки стеснялись. Мы все не могли понять, в чем дело, но потом одна с каким-то веселым отчаянием разделась все-таки. И оказалось, что у них тогда если и были какие-то там лифчики, то ниже уже никакого женского белья не было, только мужские черные трусы до колен. Наверно, отцовские. Но эта не побоялась, что будут смеяться, и пошла прямо в них, так что они надулись в воде парусом. Боевая была девушка, наплевала на всех. Я ее, честно говоря, сильно зауважал тогда.

8
Когда я была маленькая, у меня была бабушка, старая большевичка. Она обычно встречала меня из школы и кормила обедом. В доме у нас ее считали маразматичкой, это говорилось постоянно вслух, и я ужасно боялась, что другие дети ее увидят. Дело в том, что одевалась она дома очень специально, мне это казалось чем-то настолько постыдным, что я почти плакала. Она носила папины старые семейные трусы до колен плюс его же майку голубую, а сверху какой-то немыслимо рваный фартук плюс обязательно аккуратная косыночка. Это был ее кухонный наряд. Папа когда видел свою тещу в таком виде, просто зверел. Я тогда думала, из-за того, что она в маразме, но теперь я понимаю, что это он не мог видеть старое женское тело в своем белье. А еще я понимаю теперь, что для нее - она же была комсомолка 20-х годов, очень продвинутая, эмансипированная - это был такой стиль унисекс. И она нас им специально шокировала, все прекрасно понимала. Ни в каком она не была маразме. А мама моя настолько все это ненавидела, что выросла абсолютно викторианской буржуазкой в каких-то кружевах, для которой самое святое слово всю жизнь было "норма".

9
Когда я училась в старших классах (это было в начале 70-х годов), с учителем физкультуры у нас, девочек, шла настоящая война по вопросу, ходить ли на уроки в трусиках (как требовал он) или в тренировочных штанах (как настаивали мы). Мы с ним страшно ругались, прогуливали уроки и натравляли на него родителей, а он не понимал, в чем дело. Как я сейчас думаю, у него, человека немолодого и эмоционально туповатого, была такая гигиеническая концепция, коренящаяся в 20-х годах: солнце, воздух и вода (в те годы вообще, как я понимаю, чуть ли не все ходили в трусах, а для детей это просто была норма). Он, например, утверждал, что на уроке "к каждой части тела должен быть свободный доступ", не имея в виду ничего плохого. А мы уже познали стыд своего тела: мы были совсем не те веселые и несколько идиотические физкультурники 20-х годов, которых мы видели в кино, не те пионеры в сатиновых трусах, которые шагали на школьных плакатах. Нам хотелось комфорта, деликатности и - как раз - чтобы никакого доступа к нам ни у кого не было.

10
Когда я пошел в армию, мне, естественно, выдали там помимо всего прочего трусы. И естественно, что размер мой - а я был очень худенький мальчик - никак не был учтен. Трусы в армии есть трусы вообще, без всяких там размеров. Так что они с меня буквально соскальзывали прямиком на пол. Я тогда попросил моего товарища прямо на мне их ушить. Ну и он недолго думая ушил, да так, что я их снять уже не мог, они застревали на каких-то там моих боковых костях. Но вообще это все было наивно с моей стороны, потому что очень скоро оказалось, что моими эти трусы совершенно не являются. В армии все трусы общие.

11
Когда меня родители отправляли летом в пионерлагерь, я не был от этого в восторге. Но я был мальчик любознательный и был рад возможности почитать памятку для родителей, что им ребенку давать с собой. Там, в частности, всегда упоминались "две смены белья". На двадцать восемь дней! От этого веяло каким-то совершенно загадочным, но даже отчасти привлекательным аскетизмом: фляга, компас, соль, спички и две смены белья... В пионерлагере тоже были "смены", и комсомол был "смена" партии, плюс еще в школе донимали "сменной" обувью, поэтому все это сливалось для меня в один какой-то сменный мир, который настойчиво забирался мне куда-то глубоко, под самое белье, и чего-то требовал, требовал... При этом слове хотелось встать по стойке "смирно". Смена часовых, может быть? Я немного боялся, что в пионерлагере у меня все отберут, кроме двух смен белья. И так оно, в общем-то, и вышло.

12
Лет до десяти примерно я каждое лето проводила на даче. У меня там были, естественно, друзья, мальчишки тоже, но ничего романтического между нами не было, поскольку было еще как бы рано. А потом несколько лет я на дачу не приезжала - мы с родителями жили в другом городе. И вот приехала опять, просто в гости, повидаться. И мы вышли на просеку посидеть с девчонками и мальчишками. Мне было четырнадцать, и я носила уже бюстгальтер. Ничего особенного он собой не представлял, белый х/б и наверняка советский, в "Детском мире" купленный. Но сам факт этого казался мне чем-то таким, чем можно было гордиться. Поэтому я нарочно сидела так, чтобы в вырезе платья эта белая лямка была бы видна, и все время ее даже специально высовывала.

13
В детстве я спала на раскладушке посреди проходной комнаты, через которую постоянно передвигались мои бабушка с дедушкой, на кухню и обратно. Поскольку я уходила в школу рано, то по утрам мы не сталкивались, и я ничего не стеснялась, или просто я была еще маленькая, и мне это было все равно. Но помню, как я болела и лежала на этой раскладушке днем, а потом, видимо, решила встать и стала застегивать бюстгальтер, который мне только что купили. Мне было, наверное, двенадцать лет, и это застегивание было для меня определенной морокой, а не надевать бюстгальтер я была как-то еще не готова, к тому же была больна, и сила сопротивления традициям была ослаблена. В общем, я возилась с этим бюстгальтером спиной к двери, а тут как раз мимо проходил дедушка. Ничего такого сексуального в этой сцене не было - просто он это увидел и решил, что внучка стала взрослая, и этим можно гордиться, поэтому подошел и похлопал меня по плечу очень торжественно. Он, может быть, вообще подумал, что это государственное дело, молодежь подрастает, и тому подобное. Он в принципе такой был человек. И ушел на кухню в очень приподнятом настроении. А я осталась с каким-то странным чувством бессилия и досады: лучше бы застегнуть помог.

14
В старших классах школы наши мальчики постепенно поняли, что их одноклассницы носят бюстгальтеры. Поэтому они придумали такое нехитрое развлечение: на уроках проводить вдоль девчачьей спины линейкой, чтобы потрогать, где лифчик. На нашу беду, промышленность к тому времени перестала выпускать лифчики на пуговицах как старомодные и перешла на "современные" пластмассовые застежки. Как все современное в понимании СССР 1970-х годов, это была страшная халтура: застежки были хлипкие и от одного движения линейки сразу расстегивались. Мальчикам видно ничего не было, но нам это доставляло массу неприятностей. Грудь и лифчик как-то расссинхронизировались и этим раздражали ужасно. Остаток урока приходилось сидеть как на иголках, а потом сразу бежать в туалет застегиваться. И так до следующего урока.

15
Помню, мы с папой пошли покупать маме подарок ко дню рождения. Выбирать было особенно нечего: мы увидели, что дают хорошее белье, и встали в очередь на улице, зимнюю такую, всю в шубах. День рождения у нее был 6 декабря... Шел, наверное, 1953-й какой-нибудь год. Теперь-то я понимаю, что покупка белья жене - это должно быть совсем не в толпе закутанных людей и не в присутствии ребенка... В общем, простояв часа два, мы купили ей розовый вискозный гарнитур, комбинацию и трусы. Теперь я могу оценить его более объективно - он сохранился. Материал был очень даже неплохой, мягкий, натуральный. Но там еще были такие вставки для красоты... Из новомодного, "западного" капрона. Они были отвратительно колючие, так что носить все это было, вообще-то говоря, невозможно. Получается, что то, что было сделано ради фасону, саму теплоту и удобство вещи совершенно испортило. Неверно понятые западные влияния погубили нашу милую и добрую вещицу. Парадоксально, но факт.

16
Моя тетушка рассказывала, что в 50-е годы зарплату иногда выдавали разными товарами, и вот на ее предприятии как-то раз выдали дамскими шелковыми панталонами. Я уж даже не знаю, казалось им это смешно или нормально. Потом все сотрудницы понашили себе из них нарядные блузки, розовые. Кружавчиков еще там всяких попришивали... Самое интересное, что все знали, что они из трусов, причем из совершенно одинаковых. И при этом делали вид, что этого не замечают. Или правда они не замечали? Я, честно говоря, уже не понимаю.

17
Мой прадедушка, которого я совсем не помню, был очень видный мужчина, во всех смыслах. Очень крупный, ростом в два метра. Он до революции был чем-то вроде управляющего у графа, и в советское время тоже каким-то администратором. Из всей нашей семьи он оказался единственный человек, который что-то понимал насчет денег и материальных ценностей - в частности, от него мне в жизни достались дача и шуба. А еще огромные кальсоны голубые с начесом, практически ненадеванные. В конце семидесятых годов я себе из них перешила что-то вроде свитера по выкройке из "Бурды", которую мне дали на одну ночь. Я вообще все тогда перешивала из старого, причем с большими запасами по швам, чтобы и из этого потом можно было опять что-то перешить, когда мода изменится. Такое было чувство, что все уже кончилось, даже сырье, ничего нового вообще не будет никогда, и мы будем вечно пережевывать нижнее белье наших более удачливых предков.

18
Для меня белье - это коммунальная квартира. Как оно кипятится в ведрах сутками, потом сушится, как все кругом в нем ходят. Ничего интимного, только коммуналка. Мужская майка - это какой-то "дядя Федя". Сейчас я, конечно, знаю про Марлона Брандо, про Джеймса Дина, которые эти майки сделали знаменитыми и модными, но для меня все равно это не сексуально. Дядя Федя, и все.

19
У меня есть один приятель, грузин. Вот появилась у него любовница в жизни. Приходит он к ней... А ему лет типа 59, немолодой уже. Приходит и начинает раздеваться. Рубашку снимает, потом майку. А она ему говорит: а кто же теперь майки-то носит? Это не сексапильно. Чай, не советская власть. Ну, он и бросил ее тут же в угол. И забыл. Потом приходит домой, опять начинает раздеваться, а жена говорит: а где майка? Ну, он и отвечает, что, мол, не советская власть, чтобы майки носить. Такой немолодой, маленького роста, еврей... Я сказал грузин? Да нет, это я имел в виду еврей. Ну, в общем, с женой он как-то разобрался, но воспаление легких без майки получил. Зима же была.

20
У меня очень большая грудь. Вот вы смеетесь, а у меня всегда с этим были проблемы. Потому что она уже в школе была большая. И возникал вопрос бюстгальтера. Сначала моя мама даже не отдавала себе отчета, что я стесняюсь на физкультуре, и я сама перевязывала грудь лентой. Потом уже надо было что-то делать с лифчиком, и тут пошло самое неприятное. Мне его шили на заказ, и это было ужасно. Просто потому, что к этому приковывалось такое непомерное внимание: надо было специально договариваться с некоей тетей Любой, ехать к ней на другой конец города, причем вместе с мамой, причем несколько раз, на примерки, она меня со всех сторон трогала и еще как-то при этом горестно цокала... Все это было не удовольствие, а страшный позор - быть не такой, как все. Когда позже (и уже, по-моему, за границей) я смогла покупать себе бюстгальтер в магазине, для меня это было невероятное счастье. Так быстро, легко, ненавязчиво: зашел и купил.

21
Я жила тогда первый раз в Москве, изучала русский язык. Жила уже долго, и пришлось мне пойти в ГУМ купить себе лифчик. Я первый раз увидела, как в СССР продаются бюстгальтеры, - лежат горами, вставленные один в другой, без всяких упаковок или рекламы, без манекенов, просто такое явление природы, причем огромных размеров. Продавщица их снимает с полки и заворачивает в какую-то толстую бумагу, как хлеб или колбасу. Это все было так странно после Америки. А пока я смотрела, продавщица смотрела на меня. И она со своим гигантским бюстом поглядела на меня так полусочувственно, полупрезрительно, покачала головой и говорит: ты, девушка, тут все равно ничего себе не подберешь. Иди-ка ты лучше в "Детский мир".

22
В детстве я, как все дети начала 60-х годов, носил лифчик. Некоторые взрослые говорили "лифик", что было еще гаже. Это был такой жилет, белый или телесного цвета, на пуговицах спереди или сзади, к которому прикреплялись подвязки-резинки. Резинка держала чулок только спереди, а сзади он болтался. У взрослых тетенек, как я уже тогда заметил, резинка была в двух местах, так что чулок так не отвисал противно сзади, как у детей. Конечно, шикарно было, когда резинка была короткая и пряталась под шортами. Но это искусство моим, например, родителям было недоступно, и у меня между чулками и шортами торчали тощие бледные ноги будущего защитника родины. Таким меня сдавали в сад, а потом шла волынка: по команде воспитательницы надо было разом отстегнуть чулки от резинок и скатать их валиком вниз (а резинки вверху болтались) - изящный наряд для утренней зарядки. Потом, также по команде, чулки следовало раскатать наверх и зацепить. А на тихий час совсем все это снять, включая лифчик, а потом опять надеть. Резинки все время растягивались или отрывались (была такая игра: "кто длиннее вытянет свои резинки"). Замок, или как там эта штука называется, выходил из строя (была еще одна игра, "чья больше выдержит", когда к резинке прицепляли груз, при этом надо было вращаться вокруг собственной оси). Над "группой" - так называлась игровая комната в детском саду - стоял треск рвущегося белья. Лифчики были для мальчиков и девочек одинаковые, без вариантов, и без моральных неудобств. Мы спали в общем дортуаре и ходили в один и тот же туалет.

23
Когда я не ходил в детский сад, то есть по воскресеньям, в моей жизни был не детский лифчик, а женский - я помогал маме одеваться в гости. Мамин лифчик представлял собой каркас, в который вставлялись поочередно обе груди. "Чашечки" жили отдельно, крепились к нижней части каркаса и придавали груди эстетическую форму. На теле все это удерживалось посредством бретелек и задней шнуровки. С ней-то и были проблемы. Я подбегал сзади, хватал обеими руками шнурки и изо всей силы тащил их на себя. Потом шло самое трудное: не расслабляя лямок, перебросить их поочередно вокруг пышного маминого тела вперед, где она уже их подхватывала сама и завязывала на бантик, после чего чашечки, придающие маме "эстетику", триумфально пристегивались на пуговицы куда-то там наверх. Процедура часто сопровождалась скандалами: то я так неловко перебрасывал лямки вокруг мамы, что шнуровка расслаблялась, то чересчур стягивал, так, что ей тяжело было дышать, то от особого рвения и вовсе с треском отрывал лямки. Тогда маме приходилось (в очередной раз проклиная погубленную жизнь) снимать лифчик, пришивать лямки и начинать все сначала. Ей совершенно не приходило в голову, что тут могло быть что-то морально двусмысленное. Грудь, выкормившая меня и моего младшего брата, стала постоянным спутником моей детской жизни. Возможно, из-за этого во взрослой жизни я женщинами не интересовался.

24
Пошел я однажды с мамой в гости - мне было лет восемь. Там все бесконечно ели и пили, как вдруг в столовую входит тамошний дедушка, причем в новых голубых кальсонах. Все стали бурно обсуждать обнову: что их купили по блату, что они с внутренним начесом, китайские, под названием "Дружба", с двумя пуговицами на гульфике. Я плохо знал, что такое гульфик, но как-то щемяще устыдился. Через неделю рано утром меня ждал удар: родители подарили мне голубые кальсоны с внутренним начесом, китайские, "Дружба", с двумя пуговицами на гульфике, купленные по блату. Их следовало сейчас же надеть в школу, потому что на улице стоял мороз. Я до этого так понял, что кальсоны носят только дедушки, поэтому не был рад. Скандал. Но все, я уже в кальсонах - по ходу выяснилось, что велики - поверх натянули засаленные короткие школьные брюки. Из-под них ("я же говорила, что надо брать на размер меньше!") высовывается голубая китайщина. Ее прячут под какими-то гольфами, которые мне остроумно надевают вместо носков. Я был в ужасе. Мне казалось, что я обкакался - зад "Дружбы" с внутренним начесом скроен был так, что создавал убедительное ощущение присутствия в штанах постороннего теплого предмета. Я вышел из квартиры, поднялся этажом выше, снял брюки, потом кальсоны, потом снова надел брюки, а кальсоны спрятал в портфель. Больше я никогда в жизни их не надевал.

25
Когда мне было года четыре, мне мама купила чешские колготки, что было тогда абсолютной новостью. Даже слова такого еще не было: на пачке было написано (я как раз научилась читать) "Детские чулковые рейтузы". А по-чешски kalhoty, я тоже сумела прочесть, поскольку любовалась этой пачкой с утра до вечера. Она была бирюзовая, и ребенок нарисован такой стильный, элегантный, сучащий стройными гладкими ножками. Ничего лишнего в нем не было. Хотелось быть таким современным ребенком. А в советских детских книжках того времени детей рисовали со спущенными гармошкой чулками в резинку, причем с умилением. Я просто ненавидела эти слюнявые натуралистические картинки, прежде всего художников Жукова, Пахомова и Брея (еще некоторые из них рисовали все время Ленина, что тоже повлияло на мое к ним отношение). Во всех книжках я пририсовывала эти торчащие из-под юбок и штанишек чулки с резинками, как знак полной мерзости. Для меня чулки - это был символ советского, даже в четыре года.

26
Я остро ненавидел детский сад, особенно по утрам, когда он был не абстракцией, а реальной жизненной перспективой. Но выразить эту ненависть у меня не много было шансов, потому что совсем отказаться туда ходить я, к сожалению, не решался. Боялся, наверное, родительского гнева. Поэтому я выбирал пассивную форму протеста: надевал только одну штанину от колготок и так сидел, уставившись перед собой. Нельзя было сказать, что я не одеваюсь, однако, что одеваюсь, тоже, положа руку на сердце, утверждать было невозможно. В этом тупиковом состоянии, которое приносило мне странное злорадное удовлетворение, я мог сидеть долго, пока не приходила с кухни мама, и не начинался типичный утренний скандал с элементами насилия: она засовывала мою вторую ногу в колготки, потом энергично встряхивала меня, держась за резинку, - и все, я оказывался внутри. Пока еще не детского сада, а всего лишь колготок, но это было только начало моих ежедневных неприятностей.

27
В девятом классе я сидел за одной партой с моей тогдашней верной подругой Иркой. Она была главная школьная красотка, а меня любила за то, что я ее сексуально просвещал - давал читать том за томом сборник "1001 ночи". Ирка была дочь офицера, откомандированного из ГДР в нашу свердловскую глушь, и дом их был полон гедеэровского ширпотреба. Она надевала в школу "дэдэроновые колготки" - тонкую синтетическую сеть, которая в верхней части ляжек уплотнялась и превращалась в трусы. Вот как-то после очередного разноса, который Ирке устроили в классе (она была ужасно дерзкая и свободолюбивая - все от ГДР), она вдруг рухнула за парту с каким-то странным хрустом. Через секунду она ткнула меня в бок, задрала юбку и показала, что колготки радикально лопнули поперек, как раз вдоль линии их превращения в трусы. Мы оба восторженно охнули. Классная руководительница одним прыжком подлетела к нам, заглянула в парту и почему-то густо покраснела (хотя она вообще то была без церемоний и мужские туалеты посещала без предупреждения). Потом с криком "помоги же ей!" она нас обоих выпихнула в коридор, причем мне пришлось прикрыть Ирку сзади своим телом. В коридоре мы разошлись в противоположных "М" и "Ж" направлениях.

28
Помню, что, когда я училась в старших классах, да и потом, в институте уже, мне мама отдавала всегда свои комбинации и дарила все время новые. Они были действительно очень красивые, импортные, с кружевами, всегда благородных цветов, и мне очень нравились. Только я не знала, что с ними делать. Иногда я надевала их под школьную форму, но все время чувствовала, что это что-то лишнее. Какая-то ненужная роскошь, какой-то дополнительный слой, усложняющий жизнь, какое-то лишнее тепло, которое мне уже не требовалось. Из-под мини-юбки их кружева начинали торчать. А с брюками их и вовсе носить было нельзя. Так что я их хранила, хранила... Потом стала в них спать. А потом и вовсе выкинула, а спать стала нагишом. Но это уже теперь, в постсоветское время.

29
В юности я кое-что себе шила, поскольку купить тогда было нечего. Во всяком случае, элементарную юбку изготовить я могла. А тут настало лето, нечего надеть, и я решила сшить шорты. Пошла в универмаг, купила метр какого-то сатинчика в узор и быстренько состряпала. Пошла на улицу такая из себя вся девятнадцатилетняя, гордая, ноги до ушей, туфли на платформе. И вижу, все на меня смотрят как-то странно, причем как мужчины, так и женщины, особенно постарше. А шла я, как ни смешно, в гости к бабушке. Прямо как Красная Шапочка. И когда я до нее дошла, она мне все объяснила: оказывается, я выбрала сатин, из которого шились 90% мужских трусов, с очень узнаваемым рисунком. Я-то этого не знала: мужские трусы в то время были для меня предметом абсолютно незнакомым. Я, вероятно, даже не подозревала об их существовании.

30
Это было в начале 80-х годов, последние советские годы, хоть мы тогда этого и не знали. Я лично думала, что Брежнев никогда не умрет и что все так оно всегда и будет. Я-то была неплохо устроена: получала я очень мало, но зато почти не ходила на работу. Жила, вообще-то, в свое удовольствие, но тот факт, что у меня сто рублей зарплата, что в магазинах ничего нет и что меня никогда не пустят за границу (потому что я еврейка и не член КПСС), позволял жаловаться, в смысле "отстаньте, что с меня взять". Например, зашла я однажды все-таки на работу, а тут директор. И сделал мне замечание - не за то, что он меня два месяца уже в глаза не видел, а за то, что я в брюках была. Совсем с ума сошел. Ну я и говорю: а Вы, Николай Николаевич, мне зарплату повысьте, тогда я, может быть, себе смогу шерстяные колготки достать и буду, так уж и быть, ходить в юбке. А если Вы думаете, что я зимой в тонких чулках буду Вам в юбке ходить, так не надейтесь. Так и сказала. И что? Отстал. Он был вообще-то неплохой человек.

31
Первый серьезный роман у меня был в 18 лет с одним художником, который жил очень далеко, в Авиагородке. Я туда к нему ездила втайне от родителей, в его однокомнатную хрущевскую квартиру на пятом этаже без лифта. И вот я там прямо на лестничной площадке, перед тем как нажать звонок, переодевалась: снимала вязаные теплые подштанники и надевала красивые (как мне казалось) польские трусики, прямо через зимние сапоги. Они были кружевные, абсолютно нейлоновые, стоили пять рублей, и я их сама себе купила со стипендии. Тогда они были голубые, но это продолжалось недолго, как и роман. Через много лет, когда я была уже замужем за другим совершенно человеком, я вдруг как будто проснулась и увидела, что я все еще ношу эти трусики, хотя они уже давно стали серые и к тому же кругом зашитые. Почему я их не выбросила? Не знаю. Мы тогда ничего не выбрасывали.

32
Все мои подруги считали, что мне пора бы уже потерять невинность, а я все никак. Не то чтобы принципиально, просто как-то все не складывалось. У меня тогда тянулся какой-то роман довольно вяло... Сейчас-то я понимаю, что я уже созрела во всех отношениях, но что-то меня сдерживало. И вот однажды я пришла в гости к одной подруге. Обстоятельства сложились довольно специальные: я сказала родителям, что поехала на дачу к друзьям, но по какой-то причине оттуда сбежала, и вот пришла к подруге и говорю - раз так, давай я у тебя переночую. Она говорит: а твой этот мальчик? (Он, кстати, был не такой уж мальчик). Я говорю: нет, он дома, у него там тоже все уехали... Тогда квартирный вопрос очень остро стоял. Она говорит: ты что, с ума сошла, такой случай, давай немедленно к нему и прекратим эту глупость с девственностью. А я ведь на дачу ездила, и на мне были такие дачные трусы - чудовищные какие-то черные на резинке. Я говорю: нет, невозможно, никогда. И тогда она сказала "щас" и триумфально так пошла в соседнюю комнату. А подруга моя училась в ИнЯзе на немецком отделении и ездила один раз на практику в ГДР. Там им выдали какой-то минимум карманных денег, и она на все накупила кружевных трусов, одни из которых она мне и вынесла со словами "Теперь тебе отступать некуда". Я их надела и, действительно, перешла какой-то психологический порог. В тот вечер и состоялась моя утрата невинности. А не было бы трусов в нужную минуту - я думаю, так ничего бы и не случилось просто никогда.

33
Когда я училась в старших классах, колготки уже можно было достать, и даже французские, пожалуйста. Только стоили они семь семьдесят, и это было очень дорого, по крайней мере для моих родителей. А может быть, моей маме просто нравилось быть бедной, чтобы была возможность себя жалеть. Во всяком случае, она мне отдавала свои старые пояса с вытянутыми резинками и покупала мне советские капроновые чулки, которые мне были широки в щиколотках, а резинки все время отстегивались, причем все сразу. Один раз они у меня все отстегнулись, когда я шла по площади мимо Большого театра, а руки были заняты, и придержать все эти сползающие чулки я никак не могла. В общем, я шла по площади как на казнь, а чулки все сползали, пока не оказались гармошкой вокруг этих самых щиколоток, как раз когда я подошла к метро. Мне казалось, я сейчас умру. Может, это детский стыд, но он еще и какой-то советский был - уверенность, что все кругом на меня смотрят, что всем есть до меня дело. Теперь я ношу чулки на силиконовой резинке. Они, между прочим, тоже все время сползают, но я могу спокойно остановиться и их подтянуть у всех на виду, потому что я знаю, что всем в общем-то плевать - каждый занят собой, и никакого СССР больше нет. И это такое счастье.



Гарем.

Про гареми https://www.youtube.com/watch?x-yt-cl=84359240&v=E3zXADy2rZQ&x-yt-ts=1421782837

Намагайтеся побачити позитив.

Сімейний гарем. Молодша сестра.

3 Молодша сестра.

Коли я одружився, молодша сестра дружини навчалася в школі. Вона одразу почала підглядати за моїми пестощами до дружини. Одного разу я застав її за підслуховуванням коло нашої спальні. Я нормально сприйняв це, – десь же мають молоді набувати знання і досвід. За сприятливого розкладу я став залишати на щілину відчиненими двері своєї спальні.

Одного разу я попередив молодшу сестру, що поставлю для неї стілець у моїй спальні, у затінку за шафою на призначений час і залишу  двері  відчиненими. І попросив її потім вже вийти, коли почує мій кашель.

На призначений час я заздалегідь встановив настільну лампу від шафи так, щоб вона світила на ліжко і водночас нам в очі. Попросив дружину лягти голою і запропонував бурхливу ніч. Вона погодилась. Я почав з кунілінгуса. Коли відчув, що вона вже не залишить ліжко, я ввімкнув лампу і переконався що молодша сестра вже за шафою.

Я почав навчальну демонстрацію: максимально висовував язика, коли її пестив. Перевертав дружину щоб сестрі дужче було видно, а дружині ні. Змінював різні положення,  щоб більше продемонструвати спостерігачці. Більше ніж зазвичай супроводжував голосом відчуття і дії. Коли я досяг щоб дружина голосно «заспівала» і після ми вгамувались, я вимкнув лампу і покахикав. Молодша сестра вийшла зі спальні.

Через тиждень молодша сестра оголосила що вступатиме до медичного навчального закладу. А мені сказала що вважає себе моєю боржницею. Я порадив їй іще дорослішати і не поспішати – на все прийде час. А поки що я запропонував оральні пестощі для неї. Їй сподобалось, але я застеріг від привикання до виключно такого, бо потім це може стати незадоволеною потребою.

За її наполяганням я інколи роздягався перед нею. Спочатку вона вивчала чоловіче тіло візуально. Згодом стала застосовувати пальпацію і врешті оголосила що їй потрібен еякулят, який вона збере сама. Вона на диво швидко викачала із мене  потужний викид і зібрала його у свою долоню, піднесла до свого обличчя і намастила навколо очей. Повідомила що така «маска» застерігає від зморшок у зрілому віці.

Коли молодша сестра почала навчатись  у медичному навчальному закладі, вона забажала стати зі мною жінкою. Це логічно витікало з наших попередніх стосунків. І я зробив це з великою обережністю, застереженням, невимірною ласкою і рідною любов’ю.

Після того, як молодша сестра випадково «застукала» мене у ліжку зі старшою сестрою і зрозуміла що ми там робимо, вона сказала що усвідомлює єдність сімейного кола і відповідно застерігатиме його санітарну захищеність, чим внесла ясність не тільки у мою голову.

 

Сімейний гарем. Старша сестра.

2 Старша сестра.

Найстарша дочка тещі була заміжня, та вже розведена, бо чоловік надмірно випивав. Жінці бути самотній погано в любому віці, а як немає 30-ти, то зовсім недоречно. Та іще у неї намітились проблеми з якимсь жіночим захворюванням. Лікар категорично радила «завести» коханця. Були дві спроби у цьому напрямі, але не склалось. Працювала вона в жіночому колективі, що зменшувало можливість познайомитися із надійним мужчиною.

Про все це мені довірливо повідомила теща. Ми обговорили можливі варіанти вдалого знайомства. Та усі вони потребують довгого часу. Теща запитала чи міг би я прийняти участь у цих конче потрібних «медичних процедурах». Я відповів що фізично я зможу робити це не в ущерб іншим моїм партнерам. На той час дружина була майже безвідмовною для моїх  фізіологічних потреб, але сама вже не потребувала високої частоти актів. Але ж не сховаєшся, це не 2 рази на місяць, і має здійснюватись ґрунтовно і не таємно. Тому це потребує узгодження з моєю дружиною. Іще, бажано, якби моя дружина сама звернулася до мене з такою пропозицією. Ну і безумовно, має бути бажання самої старшої сестри.

Теща була задоволена моєю відповіддю. Бажання старшої сестри є, і, навіть, це її ініціатива, бо зять їй подобається. Та й з дружиною вона переговорила. Так що теща оце мене підготовляє до розмови між мною і дружиною, застерігаючи від повороту «не в те русло» через мою можливу принциповість.

Ввечері, на самоті дружина нагадала мені про гінекологічні проблеми її старшої сестри і запитала чи не проти я прийняти участь у їх вирішенні. Я відповів що оскільки вона це ініціює, то я готовий до дій з використанням кондома. З’ясувалось що це якраз зайвий засіб, для лікування потрібний еякулят. А за календарною безпекою слідкуватиме сама старша сестра. 

-      Тоді з Богом! Сьогодні йтимеш до неї. Вона на тебе чекатиме.

Після душу я прийшов у спальню старшої сестри. Вона була у ліжку гола.

-      Ти мені подобаєшся! Я мріяв про таку зустріч з тобою.

-      Потім поговоримо. Іди у мене скоріше. 

-      Я од тебе вже нікуди не дінусь.

Я «працював» за ніч декілька разів, коли вона визначала. Не зміг контролювати лише тривалість першого. Наступні, успішно доводив її до «співу», розряджаючись після неї. Вранці прокинувся пізно – вихідний. Бач, продумали! Приймаючи душ, почув розмову про цю ніч і цілунки вдячності від старшої сестри до моєї дружини. Дружина зустріла мене насміхаючись: А ти і тепер боєць. Ну що ж, зате на «стороні» не шукатимеш. Я поцілував її: Ти мудра жінка.

Моє життя набуло більшої комфортності, хоча не я визначав коли мав заходити до старшої сестри, яка пообіцяла моїй дружини не зловживати. Дружина ж стала до мене більш охочою. Тещі я не забував теж. Хоча у мене фактично з’явилась друга повноцінна дружина, трохи не вистачало «заводної» частини. Тому я створив віртуальний образ своєї третьої дружини в своїй уяві на базі молодшої сестри школярки, яка мала завершувати шкільне навчання.

Сімейний гарем.

 1 Теща.

Я у своїх батьків був єдиною дитиною. Мені дуже хотілось мати брата і сестру. Тому я зростав з настроєм створити у майбутньому велику сім’ю і любити усіх своїх близьких і далеких родичів. Коли прийшов час, то разом з дружиною я отримав в родичі тещу і жінчиних сестер. Моя дружина середня з сестер, а я старший від її старшої сестри.

Ми мешкаємо у старому приватному двоповерховому будинку у приміській зоні.  Оскільки теща була вдовою, я, майже одразу після одруження, став вітати тещу вранці поцілунком у її щоку. Десь за тиждень теща почала зранку чепуритися: купила новий халат, підфарбувала волосся і зробила укладку.

Колись я випадково торкнувся пухкої тещиної цицьки і відчув що це приємно мені; і від неї брутальної реакції не сталося. Тоді я став торкатися їх навмисно. Теща це помітила і сприймала як жарт. Вона бачила що я люблю її дочку, бо помічала мої до неї пестощі, із якими я, захоплений зненацька, не ховавсь дуже сполохано.

Згодом наші відносини з тещею стали достатньо довірливими. Вона зі мною, як мужчиною, обговорювала проблеми своїх дочок. Я висловлював співчуття її жіночій самоті і проявляв ласку обіймами і цілунками. Вона сказала що остерігається чим це може закінчитись. Та я напівжартома - що вже час цим відносинам успішно розпочатись, поскільки  для нас усвідомлених людей з визначеним становищем  пора збільшити супінь взаємної довіри, щоб покрити її фізіологічні потреби і заповнити для мене вимушені паузи.

Коли я врешті дотумкав своєю черствою на чутливість головою, що моя теща дійшла «до кондиції», я у секс-шопі придбав для неї простий середній фало-імітатор.

 Уся сім’я роз’їжджалася на роботу різними рейсами. Я завбачливо відпросився на роботі до обіду. Теща цей день не на роботі. Я прийшов до неї у спальню, сказав що півдня я вдома і показав їй свій подарунок.

-      І що я з ним робитиму? Не буду. Мені якось ніяково.

-      Я залюбки допоможу з цим незвичним вам пристроєм. І візьму на себе ініціативу.

Я сів на ліжко, одвернувся, пірнув рукою під халат і навпомацки обережно ввів їй фалос. Вона тихо охнула і дрібно затремтіла. Але мої кострубаті рухи не досягали потрібного ритму. Тоді вона сказала:

-      Мені не вистачає живого дихання. Ляж на мене хоч впоперек.

Я приліг на її стегно зверху, трохи збоку і почав цілувати її у щоки. Потім вона якось  перехопила мої губи поцілунком. І майже за мить мій відреагував природним чином. Я втратив контроль над собою. Одним рухом зсунув із себе спортивне трико і замінив штучний фалос своїм здибленим прутнем. Кілька качків – і я впав на неї важко дихаючи.

-      Що ж це сталося? Ми цього не передбачали.

-      Не переймайтеся. Ви зібрали надлишок. І то не увесь. Завершимо розпочате.

Я взяв фалос і підніс до її стегна. Вона забрала його у мене з рук, поклала долі, сама зручніше вмостилась, огребла мене за спину і прихилила на свої груди. Я спокійно і розмірено задвигтів, пестячи її цицьки. Врешті теща втамувала свій голод, а за тим і мій. Пообідавши я поїхав на роботу.

У цей вечір, спокутуючи свою провину, я був особливо ласкавий з дружиною. Я перед зляганням, навіть зробив їй те, що тепер називається кунілінгус. Цього вечора у моїй сім’ї засинали вже дві щасливі жінки.


Я повертаюся з відрядження.

Я повертаюся з відрядження. Усі мої думки про зустріч із коханою. Якщо я переступлю поріг своєї квартири вдень, мені назустріч у вітальню выпурхне моя -ля, обхопить мене рученьками, голова ляже на плече, волосся коханої залоскоче моє вухо. Я поцілую її у голову, губи, цицьки і віднесу в спальню, попередньо з'ясувавши, після ТОГО випадку, – “Хто вдома?”.
Торік, повернувшись після тривалого, як мені здалося, відрядження я “завалив” свою кохану на порозі. Оскільки знімати з неї, під халатом не було чого, я відразу вклав їй свого братка аж до бантика. Вона щось стала говорити мені, але зміст того, що вона говорила, відразу до мене не дійшов. Змикитив я, коли з кімнати вийшла наша мама, щоб привітатися зі мною. Побачивши що відбувається і правильно оцінивши ситуацію, вона посміхнулася, гмикнула, сказала, що не виключила праску і спокійно пішла в кімнату. Злякатися я не встиг. За моєю логікою зупинятися було вже пізно.
Я сказав своїй -ля - ”Нічого, у мене класна теща!”. Кохана гигикнула – “Ти такий очумілий як завжди, хоча б поглянув на вішалку”. Я , звичайно, подивився на вішалку, але вже після того, як ми підвелися з підлоги. Коли я ввійшов у кімнату, я посміхнувся, привітався й поцілував тещу, як би перепрошуючи за казус.
-” Славний Слава, – сміючись очима, сказала теща, - Ти з роками не змінюєшся!”. Чому вона так говорить? Мої брови зігнулися знаком запитання. Зрозумівши моє здивування, вона сказала – “Так ти усе ще не посвячений у ситуації?”. – “Ви про що? – я не міг вийти зі стану невизначеності. - “Ти пам'ятаєш, як минулим літом ти повернувся з відрядження на день ранійше передбачуваного і, не заставши нікого вдома приїхав на дачу, а ми обривали смородину. – “???” .- “Ми з дочкою були по різні боки куща”. - дала теща відповідь на черговий вигин моїх брів, -“Я не встигла піти, довелося повернутися на стільчику до іншого куща, а до вас спиною.”
Так, я пам'ятаю той випадок, так і було. Зійшовши з електрички, я підійшов до нашої ділянки з боку саду і побачив свою -ля, що схилилася над кущем спиною до мене. Я перескочив через невисокий паркан, підкрався до коханої і поклав тремтячі руки на її круті стегна. Вона одразу мене впізнала, опустила цеберко, але розігнутися я їй не дав. Я повів руками по її стегнах униз, опускаючи єдину на ній одежину – плавки до колін, далі вони зісковзнули самі. Мої штани утримувалися на підтяжках. Рухом рук до себе я нанизав на “шампур” це улюблене моє блюдо і завмер у передчутті процесу.
Іншого нічого я не бачив і не чув: із трьох сторін була лісова посадка і ряди кущів смородини, за ними будинок. Тещу я не бачив в упор, за кущами. Здається та ситуація була простіше сьогоднішньої. Так, була б , якби я не коментував, як звик, свої дії, відчуття й почуття. Теща, говорить, відвернулася, але навряд чи вона закривала вуха. Точно!, адже моя -ля того разу, мовчала, якщо не вважати чуттєвых стогонів, а по закінченні відразу повела мене до будинку. Ну, що ж, сподіваюся я тоді не занадто часто відхилявся від літературного тексту. Утім, якби це пролунало тепер, то певно не вийшло б за рамки теперішнього телебачення. Нехай, переморгаю, але теща говорить “ситуації”.
-“Мамо вибачите, - я не знав.”
-“Ну, що ти, мати завжди рада щастю дочки”.
-“Мамо, а чому ви говорите про ситуацію в множині?”- ,перемінивши на своєму обличчі за час міркування деякі кольори веселки, звернувся я до тещі. Вона спостерігала за мною весь цей час, мовчала і лише ласкаво сміялася очима.
--“Слава, таке траплялося і до твого раптового приїзду на дачу. Я не буду перелічувати усі випадки, коли ти “засвітився” лише нагадаю ще один. Одного разу, ти повернувши додому з відрядження ввечері, у день круглої річниці вашого весілля з букетом квітів, влетів у спальню і там зачинився з моєю дочкою, не сповістивши про тривалість усамітнення. А мені довелося виряджати гостей, переносити застілля на завтра, і врешті решт забрати онуків ночувати до нас із дідом через, нібито, продовження твого відрядження.”
--“ Та ну! А мені -ля сказала, що ви хвилювалися, що я не встигну повернутися з поїздки до застілля і заздалегідь оголосили наступний день”.
--“Та вже ж, адже вона теж тебе кохає як божевільна”.
--“Так імовірно, подібне було, і раніше, коли я повернувся з відрядження під час її екзаменаційної сесії?”... .
На кухні був готовий обід, із яким я швидко впорався. Зібрав у мийку посуд і зустрів свою -ля, коли вона входила у квартиру. Підняв на руки і поніс на кухню, адже зі столу я все прибрав.
–“ Так, але я, здається, не встиг прикрити кухонні двері”.
- І не сумнівайся, ті двері ти таки не закрив. Я пішла з кімнати, де читала книгу, на кухню, щоб, у котре підігріти обід. Побачене там майже відповідало тому, що я тільки що прочитала. Дочка мене побачила й змахнула рукою, хоча я вже і сама зрозуміла що можу бути вільна. Я повернулася в кімнату за книгою, потім одяглася й пішла додому.
- “Отепер я пригадую перше її питання тоді, як тільки вона ввійшла, – “Мама пішла?”, - на яке я бездумно відповів:-“Так, так, так...” . Ну сподіваюся цим епізодом вичерпані подібні випадкові ситуації”.
- “Говорять, випадковим може вважатися щось один раз, другий раз – це вже збіг, ну, а далі - за звичкою. Так що, я скоріше здивуюся, якщо коли-небудь бувши раптом присутньою, не знайду традиційного розвитку подій”.
-
Отож, я знову повертаюся з відрядження, але з ТОГО випадку завжди після повернення, я встигаю запитати чи ми одні і якщо ні, то терміново вживаю заходів до усамітнення з коханою. Я люблю свою -ля завжди, і хочу її постійно, але коли зустрічаюся з нею після розлуки, нехай і не тривалої, це бажання значно підсилюється, тим більше що мої відрядження трапляються не часто: - від двох разів у рік до одного разу у два місяці. Тому в моєму житті є така подія – я повертаюся з відрядження. Байдуже, нехай відрядження тривало лише дві доби – я скучив.
У мене немає проблем з іншими жінками. Я товариський, заряджений анекдотами на усі випадки життя, вони спливають у моїй пам'яті як підказка комп'ютера,- завжди вчасно і до місця. У мене досить фізичної сили, прийнятна зовнішність і є чарівність. Я не комплексую, і так само, як вважають алкоголіки, “міг би, якби хотів”. Я не хочу. Я ходжу по лезу бритви, фліртую на грані фолу, але не зриваюся. Це мій стиль - я люблю свою -ля. Коли я тискаю її у своїх обіймах, я відчуваю її як свою власність, як своє продовження, як частку себе. Я не уявляю її поза мною. Я вже двадцять років повертаюся з відрядження.
 Я йду додому з вокзалу по нічному місту і знаю: мене дуже чекає моя кохана. Ліфт зайнятий, імовірніше всього там цілуються, значить надовго. Я злітаю по сходинках на свій поверх, відкриваю вхідні двері, знімаю верхній одяг і умиваюся. Тихо крадуся в спальню, швидко роздягаюся й обережно лягаю в постіль. Моя кохана лежить на правому боці і злегка хропить. Я, що знудьгувався, переповнений і перезбуджений, як звичайно, стрімко входжу в неї зі спини аж до бантика, знаходжу деякі нові відчуття, відразу ж зриваюся на неймовірно високу частоту фрикцій, що переходить у якесь нервове тремтіння, і чую тещин голос: - “Слава, заспокойся”. Я завмираю тілом, але мій скривджений братик раптово пульсує невтримним струменем у своє вмістилище. Я видихаю із себе стогін чи то розчарування, чи то задоволення і відкидаюся на спину.
-“Слава, милий, заспокойся. І коли ж ти вгамуєшся?... . Ну добре, іди, приведи себе до ладу. Зараз я піду в дитячу, переміню компрес онуку, він захворів, і залишуся з ним до ранку, а сюди спроваджу твою кохану. Одягайся і виходь - тобі доведеться усе повторити спочатку. Що ж, мати завжди рада щастю дочки. Іди, милий”.
Я виходжу на сходову площадку мерзлякувато їжачусь і думаю:
Спасибі, Мамо. Поки ви є – ми діти. Я к це в пісні?… “Наш семейный покой как могла охраняла”... .
Ну, що ж, я знову повертаюся з відрядження.

Атестат зрілості.

Я вже пестив її кілька разів. Але боязкість десятикласника дозволяла мені лише обмацувати її тіло і вести відверту, як мені здавалося, розмову. Мене палило від дотику до її шиї, грудей, потім до цицьок і сосків. Про більше я поки що і не мріяв.
Зіна була моя однолітка і далека родичка. Вона приїхала із села в столицю, щоб вступити до училища, і зупинилася в нас тимчасово - поки улаштується в гуртожиток. Мої батьки на вихідні їздили на дачу. Щотижня, принаймні на одну ніч, ми із Зіною залишалися вдвох. З перших відвертих розмов я довідався, що хлопець у неї був, і зрозумів, що вона вже жінка. Однак моя делікатність, мабуть, навіть боязкість, не дозволяли мені відразу почати активні і, як я думав, грубі дії.
На наступний тиждень і, приблизно, третю спільну нашу ніч я перший раз ліг із нею в постіль, під приводом, що у більшій мірі потрібен був мені, ніж їй, - навчитися цілуватися. Так уже із самого початку розподілилися ролі: вона вчитель - я учень. Зіна, за характером досить бойова і рішуча, усе-таки зробила поступку моїй делікатності і такий розподіл ролей прийняла з терпінням, зробивши це грою.
Отож, ще тиждень, тобто дві ночі, я як, очевидно скаже хтось, - “витратив” на пестощі, що були досить стримані, як я знаю тепер. Але тоді це було постійне, стрімке сходження в гору, що викликало в мене задишку й запаморочення. Обсяг пестощів стрімко наростав, хоча усі вони доходили тільки до гумки трусиків.
Але от черговим вечором, коли мої батьки знову поїхали на електричці, я зрозумів, що час нарешті робити більш рішучі кроки. Зіна прийняла душ і зібралася виходити з ванни. Але я її випередив, сам увійшов у ванну кімнату, обгорнув її, здивовану, рушником, так і хочеться сказати “підхопив” на руки. Хоча у свої 17 років я піднімав у спортзалі 60-ти кілограмову штангу, я зрозумів, що вага у Зіни була усе-таки більша за штангу. Я рвонув цю масу, притиснув Зіну до себе і поніс у спальню, підпираючи її знизу своєю п'ятою кінцівкою. Злегка похитуючись, я доніс її до заздалегідь розісланої постелі, ривком підняв її до свого обличчя, утнувся в чарівну чебурашку, порився носом у вологих кучериках, що залоскотали мені ніс. Я голосно чхнув, впустив Зіну на постіль і звалився на неї.
Програвши в прискореному темпі всі наші вже звичні пестощі, я випитав дозволу і вперше ліг на неї зверху. Я відчував політ у мене прорізалися крила, я вже не кажу про свій бантик, що начебто прагнув розв'язатися. Мої поцілунки по її гарячому тілу і сухим губам металися зі скаженою швидкістю й непослідовністю. Ще не маючи необхідної рішучості, я сказав:
- Зіна в мене проблема! Мені заважають мої труси.
- Андрію, так зніми їх.
Нарешті зелене світло семафора отримане. Знявши свої труси, я знову пірнув обличчям у шовковисту чебурашку. Золотисті кучерики обволікали мій ніс, струменіли по щоках і пахнули шампунем. Здавалося це було недовго, та я не міг відірватися. Нарешті я зробив крок на руках і її пересохлі губи зустріли мої палаючі губи. Зіна розсунула ноги, а я взявся за свій бантик і притулив його до палаючого горну, розсовуючи зігнутим суглобом вказівного пальця чебурашкові вуха. Палахкотіння раковини я відчув ще на підході, на відстані. Але живиця, що виступила на ній, рясно змочивши навіть зовнішню частину губ, була для мене таким одкровенням її бажання і, ймовірно набула на мій бантик свою “хімічну” дію, що я негайно викинувся нескінченним фонтаном, що пульсував із загасанням протягом тривалого часу. Такого відчуття з того разу більше не було і донині. Я провалився свідомістю, заснув і літав усю ніч на дельтаплані над зеленим морем.
Прокинувся я на світанку, сонця ще не було, я сходив у туалет і у ванну і повернувся. Зіна спала, підігнувши ноги. Не бажаючи розбудити її, я радісно прихилився до неї, обережно рихлячи рукою її пшеничне поле. Через якийсь час я відновив у пам'яті минулий вечір, а заодно витрачені сили. Нагору, по тещиній доріжці, я пройшов губами до цицьок і потонув там, укривши своє обличчя однією з них. Зіна прокинулася й сказала:
- Андрій, твої ласки приємні дуже, але жінка чекає ще чогось більшого.
-Я і сам про це здогадуюсь, але шлях мого бантика до твоєї чебурашки був таким тривалим, що ми не витримали цього виснажливого марафону. А тепер ми з ним усвідомили свій промах і готові реабілітуватися.
Зіна опорядилася і через кілька хвилин повернулася в постіль. Тепер мої дії були розміреними і більш цілеспрямованими. - Мені чого заводитися, - подумав я, завести треба Зіну, а це було зовсім нескладно. Повторення вчорашніх пестощів, якими, як я зрозумів, вона все ж таки була обділена досі, тепер швидко набули свою дію. Зіна взяла мене за лікті і притягла на себе.
У цей раз я обійшовся без допомоги рук. І ось я там!… Боже! Яке блаженство!… Прекрасно усе - жеребчик рухається туди!…, рухається назад!…, зупинився..., щось зтискає його там!…, тепер він відповідає на потиск своїм киванням. Зіна завела протяжливу степову пісню: - О-о-о...У-у-у...А-а-а-х, чебурашка зашелестіла свою. Я зміркував, що мені треба відволіктись, подумати про щось проблемне, наприклад, - до вечора можуть повернутися батьки; можливо незабаром Зіна перейде в гуртожиток; цей рік буде напруженим – попереду у мене іспити на атестат зрілості.
Зіна перейшла на ще більш високу тональність, її пісня задзвеніла як марш. Вона схопила мене за сідниці і стала притискати, як би вштовхуючи мене мене туди по пояс. Чебурашка судорожно стисла тепер жеребчика і вибухнула могутньою хвилею, мене ледве не змило, але жеребчик втримався усередині, а я на Зіні. Я продовжував розмірені ритмічні рухи. Зіна поступово поверталася з Нірвани. Вочевидь, певна “хімічна” дія на жеребчика все-таки була: він обм'як і вгамувався. Я не хвилювався. Я вже зрозумів: якщо жінка співає, - я на коні.
Так і сталося. Трохи поговоривши, склавши план на сьогоднішній день, Зіна знову переключила увагу на мого жеребчика, що не припиняв фрікцій. Я уперше говорив їй вульгарні, але ласкаві слова, шукаючи дорогу до жіночих почуттів через вуха. І зрозумів, що ця дорога з двостороннім рухом. Досить було визнання з її боку моїх чоловічих здібностей, як ми з жеребчиком загордилися й пустилися в чергову скачку. У цей раз оргазм був одночасним для обох, бурхливим і дуже тривалим. Мені здавалося, що навіть мій мозок витікає через бантик. Я почув Зіну!, її вокальну партію і приспівався до неї другим голосом. У мене знову росли крила, – я позбавився найважчого юнацького комплексу. З того дня я почав писати вірші.
Бог знав – як зробити людей рабами любові і продовжити рід. Алкоголіки й наркомани – невдалі істоти, що не перебороли в абсолюті власних комплексів, інакше не стали б шукати заміну «божественному наркотику».
Я в той рік успішно закінчив школу. Зіна поступила до училища. Поки вона там вчилася ми зустрічалися по вихідним, якщо батьки їхали на дачу. Ми здали іспит на атестат зрілості: досконало освоїли техніку сексу, виробили в себе витонченість почуттів і розїхались друзями.
Сьогодні, моїй Зіні більше 60-ти років, у нас у кожного своя гарна родина. Ми обоє щасливі в шлюбі. З тих юних років у нас прекрасні дружні відносини і нескінченно сильна взаємна прихильність. Із тих юнацьких пір наша любов стала платонічною.

Я гвалтувався.

(Інструкція для самотніх жінок.)

         Коли в мене стала друга зміна, сусідка самотня і «не сексуальна» погукала мене налагодити її телевізор. Він вимикався сам собою і так же довільно міг ввімкнутися. Я не майстер по телевізорах, але зрозумів що проблема в його ненадійному живленні струмом. Я одразу зробив весь комплекс профілактичних робіт: свіжу пайку вводу шнура, підтягнув гвинтики у вилці і у розетці. Ввімкнув телевізор і одразу відчув його стабільну роботу. Почав збирати інструмент. Але Клава, так звали мою сусідку, вмовила мене почекати і перевірити що більше технічної відмови не буде.

         Я присів поки остигне паяльник. Клава ввімкнула «мильний» серіал. Я поривався піти, але вона мене утримувала. Почався еротичний епізод. Я звернув увагу на екран: «дон Педро» ґвалтував «Сільвію». Клава декілька разів сказала що мужчина не може один зґвалтувати жінку. В усякому разі,  з нею це не вдалось би нікому. Врешті вона нав’язала мені цю дискусію. Непомітно я «завівся» логічно переконуючи її у природній перевазі самця. Вона стояла на своєму.

         Я взяв її за руку і по дивану підтягнув до себе. Вона пручалася і говорила що це іще нічого не значить. Я послідовно демонстрував їй переваги чоловічої сексуально спрямованої сили.  Вона продовжувала усе заперечувати, навіть тоді коли я поставив її  на дивані навколішки і задрав халат так що стало видно її пухкі сідниці.

-      «Ну що. Визнаєш?».

-      «Ні! Бо я не розтулю ніг».

         Я спіймав себе на тому, що вже хочу її. Але певна невпевненість, все ж таки сусідка, іще стримувала мою агресію. Клава не намагалася обсмикнути халат. Навпаки вона хитнулась назад і притулилася до моїх ніг. Я подумав: продемонструю їй досяжність «контакту» і відпущу. Однією рукою опустив до колін її труси і притулився до сідниці. Вона не переставала «пручатись» крутити сідницями. Але, як виявилось, її рух був назустріч мені.

         Мені нічого не залишалось як опустити джинси і свої труси. На диво -  він легко ввійшов до упору. Клава видихнула як компресор, потужно, об’ємно і з глухим присвистом. Я ще деякий час неадекватно оцінював реальну ситуацію. Що ж буде? Я ж не підступно, а в запалі суперечки. А Клава «відходила» від першого відчуття.

-      «Ну що ти завмер? Давай продовжуй!» і підштовхнула мене коливатись до і від сідниць. Коли ми двічі, по черзі, а потім разом досягли вершини, і розпались на дві складові, Клава сказала:

-      «Це вдалося тільки тобі, бо ти дуже сильний, і ніякий Педро так не зміг би». Я не став відновлювати суперечку – «Ну що ж, так вийшло».

         Я дійсно вірив у те, що просто ситуація сама вийшла з під контролю. Наступні дні я переживав по новій цю ситуацію і пригадував незначні, на перший погляд, деталі. Її вишита білизна, волоси пахли свіжим шампунем,  та й тіло мало приємний штучний запах, який я відчув вже потім. Був  обраний час, коли усі інші на роботі і в школі. Можливо, це не випадково? Я знайшов телепрограму на поточний тиждень. Так і є!, відповідна серія серіалу демонструвалася напередодні ввечері і повторювалася наступного ранку у зручний (безпечний)час. Схоже на «сплановану акцію»  - перевірю.

         Я підстеріг сусідку біля дверей.

-      «Як телевізор?»

-      «Дуже дякую. Працює!»

-      «А як серіал?»

-      «Та в мене немає часу його дивитись...». Так, дійсно вона працює допізна і іноді повертається з купою листків.

-      «Я хотів би перевірити чи міцно тримається зроблена мною пайка».

-      «Нехай, я скажу коли».

Перевіряючи свою пайку, я побачив на проводі слід колишнього навмисного надрізу! З тих пір я іноді заходжу до сусідки, щоб перевірити контакти. Про чоловічу перевагу вона зі мною більше не сперечається.

Ми були студентами.

  • 27.10.13, 11:33

Ми були студентами. Двічі на рік їздили у обласний центр здавати екзаменаційну сесію. На проживання влаштовувались у готель. Чергові 4-го поверху вже знали нас як облуплених. Для прикладу, розмова з нами однієї з них, літньої: -

-  Хлопці а ким ви будете?

– Інженерами.

– А ким працюєте зараз?

– Іженером, - нормувальником, - начальником дільниці.

– Так для чого ви вчитесь, якщо вже займаєте такі посади?

– Не будемо навчатись виженуть з посади.

А взагалі вони нас любили, підгодовували картоплею звареною у електрочайнику, з олією принесеною з дому, особливо Тоня, середня за віком. Ми з нетерпінням чекали її чергування. Третя, наймолодша, але заміжня Галя завжди посміхалась нам і любила жартувати і підначувати

– Усе вчите! Краще сходіть на танці!

– Почекай, ось здамо сесію і загуляємо.

– Так можна усе життя прочекати.

І ось одного разу мої товариші зранку пішли до ВУЗу на консультацію, а я, оскільки цей залік вже отримав, залишився готуватися до наступного. У двері постукали, і зайшла горнична Галя.

– Студент, позич мило – бо  я йду у душ.

– Бери будь ласка. А помічника тобі не треба? (жартома) Прийду спинку потерти.          – Приходь!

І ми посміялись. А я продовжив читати. Та наука щось не йшла у голову. Вона сказала «Приходь»…? Але ж вона жартівниця. Так, та для чого їй просити мило, якщо вони розкладають його у номерах. Вона контролює ситуацію на поверху. Мабуть постояльці розійшлись по службових справах і на поверсі нікого немає. Так, у мене є певний час прийняти рішення – чи я іду до душу. Вона ж чекає, якщо не так, зведу на жарт. Я вийшов, зачинив ключем двері свого номера і пішов в кінець коридору. Торкнув ручку душової – вона не зачинена.

- Галя, ти тут?

- Заходь, зачиняй двері, не впускай холоду! Роздягайсь.

         Я так і зробив і пішов до кабінок. Галя вийшла назустріч, обхопила мою шию і підтяглася на руках. Я допоміг їй, підхопивши руками під сідниці. Наші губи зєднались у поцілунку, а тіла у повному контакті. Я стрибав коником і танцював летку-єньку. Врешті Галя сповзла по мені, як по водостічній трубі. Ми стали під різкі струмені води. Через хвилину вона озвалась.

         - Так ти ж маєш потерти мені спину.

         Я прийшов до неї, милив її спину, а вона сідницями діставала моїх ніг. З пятого торкання я присів і спіймав її на «шампур». Зрозуміло, що тепер я переключив увагу з тертя спини на інше тертя. Там довелось терти довше, але й результативніше. По тому ми знову розійшлися по різних кабінках.

         Я обмився і пішов у передбанник витиратися. Коли я присів на стілець щоб одягати штани, вийшла Галя, сіла мені на коліна, почала мене цілувати, потім уткнула моє обличчя у свої цицьки. На це я відреагував остаточно, підняв її за сідниці і всадовив її верхи на «коника», надавши їй ініціативу. Вона з дрібної рисі перейшла на галоп і загнала мене до змилення. Коли ми вгамувалися, довелося іще йти під душ. Я одягався першим і звернув увагу на свою мильницю, що лежала на стільці. Галя перехопила мій погляд і сказала:

- Візьми своє мило, дуже дякую. Іди, я приберу, бо після обід заїзд нових поселенців.

         Я вийшов, тримаючи своє сухе мило, і дякуючи власній логіці, яка так вчасно проявилась, несучи її світлу до власних конспектів. 

 

Не стреляйте в тапера.

  • 26.09.13, 10:10
Я понимаю, что у Вас осталась совесть.
Используйте же ее, люди, на благое дело!
Блин!
Все просто, а все гонят!
Пивоманские блоговки идут чуть ли не со дня смерти самого Пивомана.
Не первый год, однако.
А кто из Вас, милые люди, скажет, когда его жена умерла?
(Подсказка: недавно).
Когда умер КоллекЦионер?
Когда умерла дочь Иришки? Ее мама? Она сама?

А теперь скажите, дорогие люди: почему клево делать Пивоманские блоговки,
но нельзя провести Иришкин конкурс сисек?

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая