Навіщо наряди, принциІ пафосних слів єлей?Мені би – потерті джинсиІ сонце твоїх очей.Мені би – старі кросівки,Де шпильок нема й оздоб,Мозаїкою бруківкиЗ тобою блукати щоб.Й, відкинувши всю манірність,Під міста вечірній блюзМовчати солодку вічністьУдвох про п’янке «люблю»…[Приєднана картинка]

Я матусі помагала:посуд мила-вимивала.Дві тарілки надщербила,а одну ущент розбила.Зачепила чашку з сокомі пролила ненароком.А як посуд я складала,із полички чомусь впалигречка, рис, горох і манка,все змішалось... Так що зранкудо тепер ще помагаю –крупи я перебираю. ...

Читати далі...

Ночей не вічні болісні окови. Розправить небо крила-рушники і прийде ранок. Знов. Обов'язково! Надію погодує із руки. І ти всміхнешся, бо усе минає. І це мине, як твердив Соломон. В житті, на жаль, без горя не буває утіх і радостей. Життя – хамелеон. Ти тільки вір! У щастя. Без розмови! Молитвою рятуй нічні думки, а ранок прийде, знай, обов'язково, надію годувати щоб з руки!

Я була для тебе не тою, котру ти хотів обіймати, котрій із кохання мелодій хотів ти стелити шовки. Я була для тебе чужою, якій залишалось ридати самотньо у ліжку холодній, де попелом стали зірки... Я була не тою для тебе, цілунками спрагло котру ти хотів би вкривати відверто від пальчиків ніг до повік. Навіщо ж ти дав мені небо, наливши у нього отрути? Убий мене! Краще померти, ніж бути не тою повік...

Коли погано зовсім на душі, коли від найрідніших – ніж у спину, я згадую як давні спориші мені до лісу вкутують стежину. Там спокій. Небо грізно височить, гілля дерев тремтить несамовито. Там вітер не шепоче, а кричить, що хай там як, а треба далі жити! І я біжу. Туди де дикий рев. Втікаю від людей, як від вампірів. І хоч лякають очі з-за дерев, Але, повірте, люди гірші звірів. Від лісу величі час зупиняє біг, стихає розпач, у ...

Читати далі...

Приїхала сьогодні із села. Думала зайду на сайт, почитаю хороші вірші в честь Дня незалежності нашої рідної держави, а виявилось, що поетичні таланти не вітають своєї рідної землі???!!! Тож оскільки вчора я не мала змоги, а Тернопіль сьогодні теж гуляє, то я вітаю усіх зі святом!!!Українці і україночки!!!З Днем незалежності України!!!!!!!!Любіть свою державу, примножуйте її здобутки!Якщо кожен із нас посіє хоч одненьке малесеньке зерно любові, вкладе в нього працю і натхнення,то разом у нас...

Читати далі...

Я не сплю. Я ще й досі не сплю,хоч вже ніч біля ніг примостилась.Я сумую... Чи, може, люблю?Чи то сни я образила чимось?Як ти міг не писати мені?Як ти міг не дзвонити? Чекала...Цілувала приречено в сніі від розпачу мовчки кричала...Де ти був? Де ти був до сих пір?!Я ж тебе у нічнім стоголоссістільки звала, шукала між зір,що, в очах сліпота іще досі.Злюсь. Емоцій у серці кипитьсмертоносний вулкан. Пульс скажений.Пригорнув. Замість рисі умитькошеня стало лагідне з мене...

Обійми мене, пригорни мене, я втомилась так втікати від байдужих слів, чорно-білих снів, де не вмієм ми літати. Обійми мене, заховай мене в серці від усіх, благаю! Я ж без тебе – тінь мрій і сновидінь, без твого тепла зникаю... Обійми мене, захисти мене від холодних злив, від вітру. Розмалюй життя з чистого листа в теплу сонячну палітру. Обійми мене, зацілуй мене наче вперше... і...

Читати далі...

Вмостився дощ на краєчку душі,постукав тихо, щоб не налякати.Він мерехтів, співав, читав вірші,просився ніжним шепотом до хати.Такий мрійливий був той дощ в ночі!У нього було серце із росинок,у нього були крила із парчі,а очі – з кришталевих намистинок.Навколо стільки радостей і див…Ну як йому не мріяти любов’ю?!І він летів. Він мріяв. Він любив.Весь світ ховав, де залишались двоє.Дивак. Романтик. Лився і тремтів, засліплював сльозами небосхили…О, як хотів, як дощ отой хотів...

Читати далі...

В хаті тиша. Самотньо так стало умить…Ніби й добре усе, а в душі чомусь вітер.Ще у серці щемить. Так болюче щемить!І рушник на іконі сльозину не витер…Скільки було дитячого сміху й пісеньще недавно у цій невеличкій світлиці,аж яснішав від щирої радості деньі зайчатами сонце стрибало по лицях.А тепер тільки тиша. За краєм столапохилившись сидять мовчки мама і татоі у Бога для діточок просять тепла,що усі розлетілись немов пташенята.Затужили рідненькі. Ні слів, ані дум.Сонце боязко їм заглядає в...

Читати далі...