Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД, в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа до війни ховала свої жертви. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання одного з багатьох своїх злочинів. Тому так яро намагались засипати Бабин Яр за срср, призводячи до нових людських жертв, з якими ніколи не рахувались. Бабин Яр, Катинь, Хатинь, Демянів Лаз .... всюди проступають одні і тіж червоні криваві руки.
Болюче і до цього часу заполітизоване питання участі Буковинського куреня у масових розстрілах єврейського населення Києва у вересні–жовтні 1941 р. розглядається у статті у трьох контекстах: історії перших місяців окупації м. Києва і створення місцевої поліції; сучасної української історіографії тих подій; контрпропагандистської боротьби, яку вів Радянський Союз наприкінці 70-х – у першій половині 80-х років минулого сторіччя.
Треба зауважити, що поруч з істориками, які активно просовують зазначену тезу, існують дослідники, які просто уникають обговорення цієї проблеми. Виникає думка, що їх бентежить саме перебування куреня у Києві під час розстрілів, що майже «автоматично» робить його безпосередньо причетним до масових страт.
Буковинський курінь з’явився в Києві лише у першій половині листопада, має декілька важливих наслідків. По-перше, це цілком розбиває версію про його участь у масових розстрілах, у вересні–жовтні 1941 р., у Бабиному Яру. По-друге, це взагалі ставить хрест на тезі про провідну роль української поліції у тих розстрілах, оскільки за відсутності буковинців її просто було замало для проведення такої масштабної акції.
Вся «історіографія» участі Буковинського куреня у масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру зводиться до книги О. Шлаєна (ґрунтовне дослідження по цій темі дивіться в посиланні на статтю). Але звідки він брав свою інформацію? Адже взагалі-то у його книзі використано чимало документів, які сьогодні вже відкриті і відомі дослідникам. А брав він ці матеріали з організованих совєтами гучних судових справ покликаних прив'язати звичайних посібників гітлерівців до УПА тим самим компрометуючи українців в еміграції, провокуючи ненависть між українськими емігрантами та євреями, та насичуючи неіснуючими злочинами УПА інформаційний простір для подальшого спотворення.
Головну роль у тих процесах відігравала т. зв. контрпропагандистська діяльність, завданням якої було не тільки дати відсіч «ідеологічному ворогу», а й під гаслами боротьби з ним консолідувати радянське суспільство.
Одним із головних її напрямів була боротьба з т. зв. «українським буржуазним націоналізмом», у т. ч. шляхом дискредитації націоналістичних організацій та їх членів. Принциповою відмінністю порівняно з попередніми роками було те, що заплановані заходи не зводилися лише до «ідеологічного герцю». Постанова орієнтувала на підготовку і проведення реальних судових процесів з винесенням відповідних вироків. Усе інше: книжки, фільми, газетні статті, виставки, сільські сходи, – мало стати лише необхідним антуражем114. Ось як формулювався її провідний, на наш погляд, пункт:
«Прокуратурі УРСР спільно з іншими правовими органами [наприкінці постанови зазначено:
“Пропозиції узгоджено з КДБ УРСР”115 – В.Н.] поповнити матеріали на ватажків антирадянських українських емігрантських центрів з числа колишніх гітлерівських найманців і вивчити можливість постановки питання про їх видачу радянським властям як воєнних злочинців.
Завершити розслідування злочинної діяльності депортованого зі США до СРСР колишнього вахмана табору смерті Треблінка Ф. Федоренка, віддати його до суду і влаштувати відкритий процес із запрошенням кореспондентів. Держкіно і Держтелерадіо УРСР
зняти за матеріалами процесу документальний фільм. Організувати публікації і передачі на зарубіжні країни з тим, щоб використати прецедент видачі Ф. Федоренка радянському правосуддю і його засудження для внесення замішання до націоналістичних кіл за кордоном, відволікання їх від антирадянської діяльності на свій захист»116
Цілком зрозуміло, що аналогічні заходи планувалися не тільки в Україні. Скидається на те, що справа не зводилася до окремих судів над колишніми військовими злочинцями. Планувався гучний процес над усім українським націоналістичним рухом взагалі.
Очевидними є певні невідповідності. Справа Г. Васюри (намагання привязати УПА до злочинів в Хатині) є центральною (відкритий суд у Мінську) білоруською акцією серед заходів, що проводяться у зв’язку з 40-річчям Нюрнберзького процесу. За даними слідства, Г. Васюра відігравав провідну роль у знищенні білоруського (!) села Хатині – одному з найвідоміших злочинів часів війни. У той же час висвітлювати хід процесу запрошено лише двох журналістів – євреїв (!) за походженням. І розповідати читачам вони повинні не про Хатинь, а про «інші, маловідомі акції карателів». А суддя у цій справі і багато років потому впевнено стверджував, що 118-й батальйон брав участь у розстрілах у Бабиному Яру.
То ж якою була справжня мета організаторів цього суду? З урахуванням всього, що ми вже знаємо, відповідь на це питання може бути одна –
метою було звинувачення Буковинського куреня у розстрілах київських євреїв у Бабиному Яру.
срср не залишалися поза увагою «загрозливі» для режиму спроби українсько-єврейського порозуміння.
Так, наприклад, у лютому 1983 р.
Політбюро погоджує «Заходи з посилення протидії підривній антирадянській діяльності зарубіжних сіоністських центрів і антирадянських елементів з числа просіоністські налаштованих осіб»125. Ними, зокрема, було передбачено:
«Підготувати англійську версію фільму «Без строку давності» про звірства оунівців у роки війни над цивільним населенням, у т. ч. над радянськими євреями, для показу за кордоном із метою протидії блокуванню сіоністських і українських буржуазно-націоналістичних центрів у капіталістичних країнах…
Видати окремою брошурою документальні матеріали, в яких викриваються злочини фашистів спільно з українськими буржуазними націоналістами над єврейським населенням у роки Великої Вітчизняної війни і спрямувати їх на адреси зарубіжних сіоністських організацій, єврейських інститутів, бібліотек, юридичних органів США, Ізраїлю, Канади та інших країн…
Видати для розповсюдження за кордоном книгу про дивізію “СС–Галичина”, створену фашистами в роки війни з числа українських буржуазних націоналістів, яка брала участь у каральних операціях, у т. ч. проти єврейського населення»126.
У цьому контексті стає зрозумілим, що ті, хто влаштовував процес Г. Васюри, мали на увазі три мети:
– по-перше, скомпрометувати як співучасника нацистських каральних акцій Буковинський курінь, а через нього ОУН і весь український національно-визвольний рух;
– по-друге, сприяти подальшому розбрату між євреями й українцями через звинувачення буковинців, а так – усіх національно-свідомих українців, у розстрілах у Бабиному Яру;
У червні того ж 1979 р. Політбюро ЦК КПУ ухвалює постанову «Про заходи з посилення протидії антирадянській пропаганді зарубіжних організацій українських буржуазних націоналістів і подальшого розвитку культурних зв’язків з українською еміграцією»129. Нею, зокрема, доручалося «Держкіно УРСР у 1980 р. створити українською, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами… документальні кінострічки про злочини українських буржуазних націоналістів (у т.ч. і проти євреїв), їх прислуговування гітлерівському фашизмові і роки другої світової війни»130. Можна вважати, що саме з урахуванням останньої постанови, у січні 1980 р. голова Держкіно Ю. Олененко повідомив ЦК, що «тему “Бабин Яр” було запропоновано для реалізації на студії “Укркінохроніка” в одній частині. Студією було проведено попередню роботу, визначено кандидатури авторів. Після того, за рішенням директивних органів, тему передано “Укртелефільму” з розширенням її до чотирьох частин»131. А в березні вже голова Держтелерадіо М. Охмакевич повідомив, що «теперішнім часом йде робота на студії “Укртелефільм” зі створення телефільму “За колючим дротом” (про трагедію Бабиного Яру)».
Таким чином, із самого початку в уявленні радянських контрпропагандистів Бабин Яр мав «працювати» на два фронти: проти «сіоністів» і проти «українських буржуазних націоналістів». І саме до цього не був готовий його автор – О. Шлаєн.
Коли стало зрозуміло, що антисіоністська лінія у фільмі слабка, до О. Шлаєна був приставлений «співавтор-комісар» – відомий радянський публіцист В. Коротич.
Усього того у книзі О. Шлаєна нема, на відміну, наприклад, від цитованого вище твору Ю. Шульмейстера, знаного антисіоніста, книгу якого «Піски горять» ще 1979 р. було рекомендовано постановою ЦК до видання українською мовою, як таку, «у якій викривається злочинна діяльність міжнародного сіонізму»136. Тому не випадково, що, коли
1983 р. Політбюро ЦК КПУ розглядало питання про створення Антисіоністського комітету радянської громадськості України, О. Шлаєна не був запропоновано до його складу, на відміну від В. Коротича і того ж Ю. Шульмейстера137.
Без перевірки КДБ потрапити в архіви було неможливо. А на 1985 рік О. Шлаєн уже був тут, так би мовити, своєю людиною. І саме йому могли зробити пропозицію: «Ви додаєте матеріал про злочини Буковинського куреня в Україні і Білорусі, про зв’язки українських націоналістів із нацистськими спецслужбами – ми даємо дозвіл на друк Вашої книжки». І запропонувати відповідні документи, як фактологічну канву для майбутнього тексту. У тому ж, що в основі невеличкого розділу заключної
глави книги О. Шлаєна, який присвячений Буковинському куреню і його командирові П. Войновському, лежать саме оперативні розробки КДБ, сумнівів у того, хто знайомий із цим жанром, виникнути не може. Тут і постійні контакти з абвером і гестапо, і численні псевдо, директиви, вербування. І – більше нічого конкретного. Тобто весь націоналістичний рух – це єдина спецоперація чи то абверу, чи то гестапо, чи то усіх їх разом.
Треба підкреслити, що, коли О. Шлаєн закінчив свою книжку 1981 р., у нього ще не було таких докладних «відомостей» про діяльність буковинців. Він побіжно згадує про «участь» куреня «у перших п’яти днях Бабиного Яру» і про те, що (всупереч тому, про що йдеться у останній главі) курінь «і потім 725 днів тягав на Бабин Яр усіх, хто був невгодний нацистському режимові»139.
Ба більше, серед наведеного ним переліку київських батальйонів шуцманшафту взагалі немає 118-го (!)140, якому в останній главі «Бабиного Яру» приділено таку надзвичайну увагу.
Так само, як, згадуючи Хатинь, він нічого не писав про участь колишніх буковинців у її знищенні141.
А оскільки був людиною глибоко радянською, то і не повинен був цей матеріал викликати у нього ніяких сумнівів. Так або інакше, останню главу «Бабиного Яру» було ним написано. Але не написано було останню главу у мінському процесі.
І головною проблемою в тому став, здається, сам суддя В. Глазков. В одному з інтерв’ю він підкреслив: «Особисто на мене під час розгляду “розстрільних справ” ніхто не тиснув, не намагалися втручатися в перебіг процесу. Можливо, тому, що багато хто знав мою вдачу. Я у таких речах компромісів не визнаю»145. Ми не впевнені, що В. Глазков був цілком щирим. Адже, щоб упевнитись у його безкомпромісності, хтось мав таки зробити спробу натиснути на нього. Не виключено, що це відбувалось і у зв’язку з обговорюваною справою. Але не вийшло.
Вже 1991 р., коментуючи натяки в одній із газет, мовляв, розстріли у Хатині здійснювали саме українські націоналісти, В. Глазков категорично заявив: «Автор… переклав усю провину за хатинську трагедію на українських націоналістів-бандерівців. Але ж це не так! Я вважаю, що бандерівщині пробачення немає і бути не може. На ній, як то кажуть, нема куди тавро поставити. Але “вішати” Хатинь на бандерівців теж не можна. Це було б всупереч історичній правді. Хатинь спалили карателі 118-го поліцейського батальйону. Так, більшість поліцаїв походила з України, і сам підрозділ було сформовано у Києві. Але то були не націоналісти, а звичайні зрадники, якщо такий епітет взагалі можна застосувати до слова “зрада”»146.
Позиція В. Глазкова тим більш важлива, що, як бачимо, жодних симпатій до українських націоналістів він не відчуває. І можна припустити, що саме завдяки його принциповості зірвався заздалегідь спланований політичний процес.
А так увесь галас швидко згорнули, жоден матеріал про мінський суд (злочини в Хатині) не з’явився на шпальтах газет.
Після вироку відповіді (добро на публікацію викриваючого Бандерівців матеріалу по Хатині та Бабиному Яру) з ЦК редакція газети чекала до вечора, потім ще добу і ще.
31 грудня нам піднесли новорічний подарунок: «Вважайте, що жодного завдання ви не отримували, публікацій про процес не буде»147.
«Руки до того, щоби матеріали про Хатинь не друкувалися, – стверджував В. Глазков, – доклали перші особи двох республік – Білорусі та України – Слюньков і Щербицький»148. Він вважав, що особисте втручання В. Щербицького було обумовлено тим, що 118-й батальйон було сформовано в Україні і сам Г. Васюра був українцем149. Але ми не можемо погодитися з такою версією. Адже про результати слідства було відомо заздалегідь, тож суд одразу можна було провести у закритому режимі. І річ не в тім, що на лаві підсудних опинилися українці, а в тому, що то були «не ті» українці.
Замість «українських буржуазних націоналістів», агентів гестапо і ЦРУ, катами виявилися звичайні «радянські люди», через що уся акція не просто втрачала сенс, а могла призвести до наслідків, прямо протилежних тим, які мали на увазі організатори. З тих же міркувань суворо приховувались матеріали про російські частини Ваффен СС, тобто про боротьбу народів срср з окупаційним совєтським режимом.
В.Р. Нахманович
http://www.kby.kiev.ua/komitet/ru/history/art00044.html
У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.
Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею.
Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.
http://sd.org.ua/news.php?id=11454
A началось все в далеком 73 году, когда мой двоюрный брат поставил на проигрыватель пластинку: Веселые Ребята, "Любовь-дитя планеты" и "Песня, моя песня". Это было здорово: классные песни, плотный и мощный звук, а, главное, вокал, совершенно особое многоголосие с выделяющимся солистом. Конечно, стал искать еще пластинки. Дальше была "Алешкина любовь", первый Тухмановский диск и сногсшибающая "Нет тебя прекрасней". Считал тогда и считаю сегодня, что так, как ее пели Веселые Ребята, больше никто и никогда не сможет. Ее поет не просто голос, ее поет душа. Очень хотелось узнать фамилию солиста. К счастью, разгадка пришла достаточно быстро, мне просто повезло: увидел пластинку, на которой было написано: "Непросто быть вдвоем" - Леонид Бергер и Веселые Ребята.
Взято из:
http://retroisland.net/P_Berger.html
Литва платит Газпрому одну из самых высоких цен в ЕС, потребляя при этом около 3 млрд кубометров в год. Ранее премьер-министр Андрюс Кубилюс заявлял, что тысяча кубометров газа обходится Литве почти на 100 долларов больше, чем, например, Германии. Сейчас максимальная стоимость российского газа европейским потребителям составляет порядка 350 долларов, говорит Константин Юминов, аналитик Rye Man & Gor Securities. В первом квартале 2011 года Литва покупает газ по 367 долларов, что значительно дороже по сравнению с соседними странами. Так, Эстонии тысяча кубометров топлива стоила 309 долларов, Латвии – 310 долларов, Польше – 311 долларов.
=======
средняя цена на газ от Газпрома в 2011:
Белоруссия - 220 $/куб.м
Украина - 280 $/куб.м
Валовой внешний долг Беларуси за минувший год увеличился на 6 млрд 452 млн долларов, или 29,2%. На 1 января 2011 года он достиг 28 млрд 512 млн долларов, или 52,2% ВВП.
Как сообщили БелаПАН в Национальном банке, в четвертом квартале объем совокупного внешнего долга вырос на 2 млрд 918,8 млн долларов (на 11,4%) после роста на 2 млрд 422,3 млн (10,5%) в третьем квартале, на 927,5 млн долларов (4,2%) — во втором и на 183,2 млн (0,8%) — в первом.
В расчете на душу населения валовой внешний долг также продолжает расти: на 1 января 2011 года он составил 3 тыс. 7 долларов против 2 тыс. 322 долларов на начало 2010 года и 1 тыс. 596 долларов — на начало 2009-го.
По данным Нацбанка, на обслуживание внешнего долга в 2010 году было направлено 5 млрд 164,9 млн долларов (9,5% ВВП, или 17,3% экспорта товаров и услуг). Из указанной суммы 4 млрд 563,1 млн долларов составили выплаты по основному долгу, 601,8 млн долларов — платежи по процентам.
Напомним, за 2009 год валовой внешний долг Беларуси увеличился на 6 млрд 906,2 млн долларов США, или на 45,4%, и составил 22,06 млрд (45% ВВП).
По недавней оценке Международного валютного фонда, валовой внешний долг Беларуси будет продолжать расти. По итогам 2011 года он составит 57,3% ВВП, 2012-го — 61,9%, а к 2016 году достигнет 74,5% ВВП.
В МВД заявляют, что в январе-феврале 2011 года общая сумма полученных чиновниками взяток составила более 12,62 млн. грн.
