Два роки з Януковичем: 5 причин безуспішності «реформ»

Це, плюс складна економічна ситуація, не обіцяло країні Януковича того світлого майбутньго, яке обіцяв його фотопортрет з незліченних біг-бордів. Проте й за тих умов мало хто очікував, що вже за пару років Віктору Федоровичу не лише зриватимуть виступи в парламенті, але й що він опиниться у фактичній ізоляції з боку Заходу , так і не досягнувши взаємовигідних відносин із Росією. І що, як наслідок, популярність президента падатиме зі швидкістю популярності його попередника , докотившись у листопаді 2011 року до жалюгідних 12 %

Які об’єктивні явища та суб’єктивні риси самого Януковича спричинили такий сумний хід подій? Розуміючи всю умовність подібної систематизації, Тиждень усе ж спробував виділити п’ять головних, як воно модно казати, трендів, що призводять до провалу президента.

1). Переслідування опозиції.Скасування попередньої редакції Конституції, формування «тушкованої» більшості в парламенті, врешті-решт, місцеві вибори восени 2010 року показали, що в справі «побудови вертикалі» команда Януковича перебуває, в усіх відношеннях, на висоті. Тотальний тиск на депутатів опозиції, міцеві осередки опозиційних партій та їхніх фінансистів від бізнесу показав, що опоненти влади її «бульдозерній політиці» ефективно протистояти не можуть. Популярність опозиційних вождів упала і завмерла.

Та, попри все це, Віктор Янукович якщо не прямо ініціював, то принаймні схвалив кримінальне переслідування низки колишніх урядовців, серед яких найвідомішими є Юлія Тимошенко та Юрій Луценко. Судові процеси над опозиціонерами відбувались і відбуваються просто ганебно – як із погляду здорового глузду, так і з погляду моралі (зокрема, на утримання під вартою серйозно хворого Луценка держава витратила вже значно більше грошей, ніж він нібито розтратив). Саме скандальні процеси стали приводом для Заходу відмовляти Києву в підтримці, якої він як ніколи потребує з огляду на охолодження відносин із Росією. Але президент непохитний. І цю непохитність важко пояснити чимось, крім майже нелюдської ненависті до переслідуваних. Чи дуже людського страху перед ними.

2). Розквіт корупції.Кримінальне слідство та судочинство, котрі в сьогоднішній Україні використовуються як політичний інструмент, головну роль відіграють усе-таки у економічній сфері. Власне, владний ресурс слугує не лише головним, а й єдиним дієвим інструментом перерозподілу економічного продукту. При цьому шкода для господарства країни непорівнянна з вигодю конкретних чиновників чи близьких до них «бзнесменів». Адже, як правило, заради хабаря на, умовно кажучи, тисячу доларів, руйнують бізнес на десятки й сотні тисяч, і так – по висхідній.

Численні заклинання влади про боротьбу з корупцією й полегшення життя підприємцям не випадково залишаються пустим сотрясінням атмосфери. Саме сьогодні, виступаючи в Раді під протести опозиції, Віктор Янукович укотре вимагав від чиновників «припинити тиск на бізнес» .  Але в реальності вища влада діє цілком навпаки, захищаючи чиновницький апарат від уваги суспільства і водночас пов’язуючи його круговою порукою . Інакше працювати вона не здатна. А президент, котрий закликає до боротьби з корупцією після історій із «Межигір’ям» та «Сухолуччям», викликає хіба що згадку про відомий афоризм щодо бджіл, котрі проти меду…

3). «Сім’я».Ця проблема Януковича тісно пов’язана, з одного боку, зі згаданою вище проблемою корупції, а з іншого – з особистісними рисами глави держави. Утверджуючи в Україні такий собі квазі-феодалізм, Янукович усе ж таки прагнув би керувати в тому числі й «васалами своїх васалів». І, навпаки, не хотів би надмірного посилення окремих бізнесово-політичних груп. Саме тому ласі шматки держвласності, від «Укртелекому» до кримських санаторіїв, регулярно опиняються під контролем потаємних фірм, котрі в підсумку виявляються пов’язаними з близькими до президента людьми, включаючи його старшого сина Олександра. З іншого боку, сприяє цьому й хронічна недовіра Віктора Януковича до соратників, та й до оточуючих взагалі.

Можливо, таку недовіру варто визнати логічною – з огляду на традиції українського політичного та ділового «бомонду»… Але дедалі більше підгрібання країни під «Сім’ю» не може не дратувати широкі верстви населення. Ще здавна відомо, що «рівномірно розподілена бідність дратує менше, ніж нерівномірно розподілене багатство». А в сьгоднішній Україні ті, хто розподіляє багатство на свою користь, навіть не дуже-то й криються.

4). Проросійська риторика.Ні, не та формальна, яку ми можемо чути сьогодні. Ідеться про «гріх минулого», за котрий Віктор Янукович, а з ним і вся країна, змушені рзплачуватись саме сьогодні. Нестримні реверанси убік Москви під час опозиційності Партії регіонів таки досягли своєї мети, переконавши частину виборців на Сході та Півдні в тому, що з обранням Януковича у Кремлі миттю запалають до України непідробною дружбою.

Реальні перспективи були очевидні, але в запалі політичної боротьби думати про них ніхто не хотів. Тепер проросійський електорат відчуває гірке похмілля. І цим активно користається Москва, намагаючись розхитувати українську політичну ситуацію за допомогою тих же сил, що й під час правління Віктора Ющенка. Щоправда, силовики поки борються з такими спробами (згадати хоча б депортації з України найодіозніших «агентів впливу» Москви ). Але гірше те, що Росія продовжує тиснути на Україну в економіці – від цін на газ до «сирної війни». І саме колишні виборці Януковича нерідко схильні це виправдовувати, демонструючи відому з кримінальної психології «поведінку жертви», котра лише дедалі провокує нападника.

5). Нещирість.Назвімо це так, щоб не вживати міцніших термінів. В принципі, видатні політики минулого часто радили говорити народові правду, «якою б важкою вона не була», але далеко не завжди робили це в дійсності. Проте не слід забувати, що для справжніх державних діячів брехня часом виправдовувалась вищим інтересом. Хрестоматійний приклад – історія про те, що британський прем’єр Вінстон Черчилль нібито знав про підготовку німців до бомбардування міста Ковентрі (1940 рік), але заборонив попереджувати мешканців, щоб німці не здогадались, що англійці вміють розшифровувати їхні радіоперемовини.

Але які «вищі інтереси» змушували Віктора Януковича в опозиції неодноразово клястись у вірності парламентсько-президентській республіці, а потім санкціонувати її ліквідацію Конституційним судом? Як можна було здіймати бучу на весь світ через лист Ющенка, Тимшенко та Яценюка щодо прийняття України в НАТО, місяцями блокуючи роботу парламенту – а потім у фактично таємному режимі укласти Харківські угоди з Росією? Про публічні коментарі президента на тему згаданих вище судових процесів над опозиціонерами чи того ж «Межигір’я» уже й не згадуватимем.

Можливо, саме цей недолік Віктора Януковича, обраного президентом України на всенародних виборах 7 лютого 2010 року, є визначальним в плані його неуспіху на нинішній посаді. Прозорої брехні не любить ніхто; а для українців, з їхнім індивідуалістичним характером, це ще гірше, ніж у принципі прийнятна для багатьох (як свідчать соціологи) корупція.

На жаль, на те, що Віктор Федорович виправить усі свої помилки до завершення першого президентського терміну, особливої надії немає. От тоді країна й постане перед черговим нелегким вибором.