Юрій Луценко: Завдання на ніч

Юрій Луценко:

Обмежені люди з необмеженою нічим владою насаджують в країні культ бандитизму, продажності і хуторянства. Жодних національних ідеалів, ніяких суспільних проектів - пливи за течією і греби під себе. Або мовчи в «крайній хаті». Або їдь світ за очі. Або сідай у тюрму.
З іншого боку, маємо безпорадну, але самозадоволену опозицію, яка, не дивлячись ні на що, живе за принципом «опозиціонер опозиціонеру - друг, товариш і корм». У цьому середовищі вже забули, коли останній раз спілкувалися з виборцями без Шустера. Головне — рейтинг, списки і спонсори.
Обидві сторони політичного театру давно не розраховують на свідому підтримку виборців. Одні роблять ставку на примус і фальсифікації, інші сподіваються, що з двох зол люди оберуть менше.

Лідери нації не падають з небес, вони витворюються в результаті спільної боротьби, перемог і поразок. Розділеність сцени і мільоноокого тіла Майдану – вже віщувало провали майбутнього політичного життя після 2005 року і сьогоднішню ніч.
Більшість майданівців не схотіли брати участь у політиці, залишаючи це або зазомбованим адептам вчення про американські валянки, або екзальтованим членам ордену покійної баби Параски. Навіть сьогодні справедливо проклинаючи аморальних політиканів, мало хто готовий особисто вплинути на них в рамках постійних колективних зусиль. (!!!)

Колись Роман Безсмертний мені пояснював, що на виборах є дві моделі: або «вже хай краще ці, ніж нові й голодні», або «хай хто завгодно, аби не ці». Нинішня влада, як і та, в 2004-му, явно йде навпрошки по другому сценарію. Здається, – мрія українського опозиціонера: «згинуть наші воріженьки як роса на сонці». Мовляв, треба лише спокійно чекати, поки правлячий політичний труп розкладеться в максимально комфортних межигірських умовах і доведе народ до нової революції. А потім прийде молодий і освічений лідер, який поведе Україну в повне європейське щастя.
Такі плани – ілюзія. Влада дійсно ударними темпами втрачає підтримку людей. І процес протистояння Януковича з Україною набув уже незворотного характеру. Але обрання методом тику нового вождя не гарантує виходу зі стагнації. Доведено Ющенком.

В умовах нинішньої політичної ночі ми не маємо права спати, очікуючи нового месію на новому Майдані. Час працює на тих, хто працює. Навіть уночі. Нам конче потрібні зміни.

У нас є дві моделі поведінки.
Перша – шлях вихухоля, шлях внутрішньої еміграції, духовної робінзонади, ігнорування зовнішніх викликів. В нинішньому глибоко індивідуалізованому світі є безліч способів залишитися наодинці, з виключеними мізками перед зомбоящиком серіалів, з віртуальними іграми в мобільному та мережевому рабстві. Але жертви цієї новітньої варваризації не мають жодного шансу на зміну жалюгідних умов існування, а тим більше – права на претензії гідного людини майбутнього.

Друга модель – шлях дикобраза. Це шлях боротьби за право бути не таким як всі, відстоювання свого місця в не завжди приязному світі, захисту власної гідності й свободи. Щоб стати на шлях свободи і достатку, треба перш за все засвоїти головний постмайданний урок: вихід з радянського тупика цивілізації – не стільки в одноразовому акті зміни влади, як головно в постійних зусиллях по зміні суспільства. Дієве громадянство породжує лідера нації, а не навпаки.

http://www.nso.org.ua/ua/analytics/9410