Переважна більшість закарбованих прізвищ луганцям ні про що не говорить, а тому декому й справді може здатися, що це всуціль — жертви. Та як бути, скажімо, з Кириченком П. Г.? Петро Григорович не вчитель і не лікар — він старший уповноважений НКВС. Дослужився до полковника. Стояв цей високопоставлений співробітник беріївського відомства на сторожі соціалістичної законності чи навпаки, але записувати його в «жертви» — це просто ображати його честь офіцера.

Найбільш з усіх відома жертва, точніше, єдина, про яку луганцям розповіли бодай щось — випускниця Старобільського учительського інституту Раїса Борзило. Фабула її життя й смерті проста, як мізки в деяких народних обранців із відомої партії. А саме: комсомолка Рая так прагнула встановити соціалістичні порядки в Західній Україні, що добровільно, за покликом серця, поїхала туди «сіяти розумне, добре, вічне». За що й була по–звірячому вбита бандерівцями...

Нестиковки виникають уже на цьо­му етапі знайомства з героїнею. «Добровільно» — це як? У більш пізні й набагато спокійніші часи «застою»випускник вузу зобов’язаний був їхати за розподілом. А тут — сталінські часи, коли за 20 хвилин запізнення на роботу давали чималий строк. Друге: Раїса була членом ВЛКСМ. Загалом можна було б обійтися й без цієїподробиці, однак Луганщиною сьогодні керують номенклатурні вихованці саме цієї організації, тому без комсомолу тут — ніяк. Замовники образяться. Але тут знову вигинається величезний знак питання.

Знову згадаймо про епоху, в якій розгорталася трагедія. Сталінський комсомол суттєво відрізнявся від комсомолу часів, коли свою кар’єру робив Костя Затулін та його луганські... однодумці. Достатньо згадати, що чи не в кожній розповіді вцілілих від Голодомору 33–го селян фігурує каратель–комсомолець. То, виходить, комсомолка Рая їхала на Галичину, аби повторити «подвиги» старших своїх товаришів?

Між іншим, у музеї міста Сватова (а Борзило народилася й виросла саме у Сватівському районі) про «жертв ОУН–УПА» знають набагато більше, ніж у Луганській облраді. Зокрема й про те, що в обов’язки сільських учителів входило брати участь у... хлібозаготівлі. Раїса, яка виросла в селі, достатньо точно уявляла собі, що це таке і яка тут її роль як комсомолки. Тож чи є підстави ображатися на «націоналістів», які не схотіли мовчки вмирати від голодної смерті? Прикро, що під гарячу руку їм потрапляли не лише полковники НКВС, а й молода, симпатична, судячи з фото, дівчина, однак...

Однак товариші провокатори жодних доказів у причетності УПА до звірячого вбивства комсомолки не спромоглися навести. І це досить дивно,особливо з огляду на мізерну кількість винайдених ними «жертв». Хоча б задля однієї могли б покопирсатися в архівах. Як кажуть на їхній духовній батьківщині, — «лень–матушка».

Напередодні відкриття пам’ятника на шоу Шустера нардеп від ПРУ Вадим Колісниченко розмахував газетою Луганської облради «Наша газета» як «убивчим» доказом причетності бандерівців до вбивства Раїси Борзило і намагався перекричати розбурхану аудиторію: «Это же ее родная сестра рассказывает!» Судячи з біографії товариша, в нього юридична освіта. А нам він намагався «впарить» відверту туфту. Ну що могла розповісти жінка через 62 роки після злочину, якщо вона жила в Донбасі, а сестру її вбивали в селі Гаї Пустомитівського району на Львівщині? Та тільки те, що їй самій розповіли доблесні чекісти. Розповідь їхня правдивістю рідко відзначалася. Доведено історією.

Між тим стаття в «Нашій газеті» справді цікава. Виявляється, Раїса Борзило народилася в куркульській сім’ї. Батько її був виселений на північний Кавказ, під час війни був призваний у Червону армію, потрапив у полон — а після полону «спокутував провину» на якійсь із шахт Сталінської (нині — Донецької) області. Судячи з журналістської обмовки,донька з ним не перервала стосунки і писала йому навіть із Гаїв. І це по–новому висвітлює образ дівчини.

Левко Лук’яненко згадує, що після закінчення Московського університету їхав — до речі, за розподілом — в Західну Україну в надії потрапити до лав УПА. Йому не судилося, але чому з тими ж думками не могла туди їхати дочка розкуркуленого і двічі репресованого селянина? Яка, як уже було зазначено, на власні очі бачила штучний голод у рідному селі. Яка пережила окупацію, а отже, її комуністична система вважала людиною, щонайменше, підозрілою.

Загадкові обставини вбивства сільської вчительки. Родичі розповідають, що листи від неї перестали приходити в грудні 1945–го, а лише в березні надійшло офіційне повідомлення про смерть. У статті в офіціозі йдеться про те, що Раїса Борзило заснувала в селі комсомольський осередок. І от зникає не лише вчителька, а й голова сільської організації ВЛКСМ — а ніхто не цікавиться, включно із всемогутнім і всезнаючим НКВС. А, бува, не тому, що «органи» й насправді точно знали, хто й за що вбив дівчину?

Знайшли її в лісі; пишуть, що на тілі було вирізано зірку, очі випалені жариною з вогнища... Звідки такі подробиці? Особливо з огляду на те, що тіло три місяці пролежало в лісі, а жодної експертизи ніхто не робив. Це можна стверджувати напевно, оскільки похована вчителька в селі, де працювала. На одному зі сватівських сайтів розміщені фотографії її могили, а також пам’ятника, про який Колісниченко кричав, що його знесли. А фотографії зроблені в 2006 році... Могила, судячи з фото, добре доглянута. Принаймні набагато краще, ніж у Луганську — могила НіниІванцової, однієї з учасниць краснодонського підпілля — «Молодої гвардії».

То чи не на зв’язок із місцевим загоном УПА виходила молода сватівчанка в ліс — і потрапила до «чистих» рук катів НКВС? Принаймні почерк — їхній.

Власне, вчительку могли вбити й випадково. Як–от учителя з явно не галичанським прізвищем Васильєв. У «Чорній книзі України» наводиться «цілком таємний» запис з «окремої папки до протоколу нр. 49 засідання бюро Дрогобицького обкому КП(б)У від 13 квітня 1945 року». Протокол підписано секретарем Дрогобицького обкому КП(б)У (Олексенко). У розділі ІІІ протоколу «відзначені факти грубого порушення радянської законності робітниками райвідділу НКВС» Славського району. Їх багато, як на один райвідділ і на проміжок часу усього в три місяці. А серед іншого відзначено таке.

«Тими ж Мацком і Кислицьким (помічники оперуповноваженого. — Авт.), які були в п’яному стані, затриманий учитель села Рожанка Нижня Васильєв Стефан Федорович, 1928 року народження, брат якого в Червоній Армії, а батько працює головою споживкооперації, і розстріляний без всяких на те підстав. В той же день оперуповноважений Кислицький намагався застрелити голову сільради села Рожанка Нижня».

На жаль, невідомо, звідки 17–річний хлопець приїхав до галицького села і як він у такому віці став учителем. Не інакше, за комсомольською путівкою. На луганському монументі немає прізвища «Васильєв», але скільки там тих, кого застрелили п’яні помічники оперуповноважених?

Задля справедливості мушу уточнити. Стоячи поруч із монументом відразу після церемонії його відкриття, екс–голова Луганської облради, а нині віце–прем’єр Віктор Тихонов повідомив: «У нас є дані про сто луганців, загиблих від рук ОУН». Цей сюжет дала в ефір одна з луганських телекомпаній. Через деякий час інша телекомпанія показала голову фракції ПРУ у ВРУ Олександра Єфремова. Цей, стоячи на тому ж самому місці, що й Тихонов, заявив про відомі «нам» дві сотні «жертв». Хто з них краще порахував, нехай розбираються між собою. А тут варто звернути увагу на прихильність обох «комсомольців» до подвійних стандартів. Бо якщо їм так болить мученицька смерть їхніх земляків, то в першу чергу слід було встановлювати пам’ятники по всій Луганщині. Наприклад, у т.зв.Сучій балці на околиці обласного центру. Луганський «Меморіал» ще в 1990–му віднайшов це місце розстрілів репресованих луганців. Але перший секретар міськкому КПУ Тихонов тоді чомусь ніяк не відреагував на знахідку. Там і досі навіть простого хреста не встановлено.

То, може, розстрілювали мирних громадян у Сучій балці зовсім не чекісти? Ну по–перше, яка різниця, якщо це невинно убієнні люди? А по–друге, таки на НКВС тяжіє відповідальність. Про це свідчать документи. До речі, про документи. Порівняно недавно, у 2004 році, було надруковано книгу «Реабілітовані історією. Луганська область». Там перелічено імена тих, хто незаконно був репресований у сталінську добу, а потім реабілітований. Юридично. Тобто доведено, що саджали та розстрілювали людей безпідставно. А до того, за «доброю» чекістською традицією, піддавали тортурам. Пам’ятника їм немає.

Може, дані в книзі сфальшовані? Цілком можливо, але в такому разі відповідальність за це мають нести упорядники. Зокрема, заступник голови обласної редколегії книги Валерій Голенко, нині — голова обласної держадміністрації.

30 тисяч — це лише ті, хто був, хоч і не праведно, але засуджений, а потім виправданий. Проблема в тім, що до книги потрапили не всі — ті, хто реально працював над збиранням даних, стверджують, що таких — приблизно третина. За Кучми спеціальні архіви не дуже поспішали відкривати свої сховища для цікавих. Скільки розстріляли й замордували вкатівнях без суду — зовсім невідомо. А ще більш ніж досить тих, кого вже в «незалежній» Україні відмовилися реабілітувати. Часто — за те, що боролися за незалежність своєї Батьківщини. Як –от професора Луганського педагогічного інституту Максима Бернацького, що очолював в окупованій гітлерівцями області підпільний осередок ОУН.

У вже кілька разів згадуваному тут Сватовому розстрілювали організаторів «Просвіти». Люди всього лише намагалися відродити в містечку українські культурні традиції, нікого не вбивали й не видавали гестапо. Обласний прокурор Микола Курочка в 1996–му не знайшов підстав для реабілітації. Мабуть, ходив радитися із першим заступником голови ОДА Віктором Тихоновим.

Очевидно, ці товариші асоціюють себе не так із земляками, як зі своїми попередниками і наставниками при владі.