Я зовсім не в захваті від сучасної Європи.Точніше від деяких явищ у сучасній Європі. Ще менше в захваті від Латинської Америки - там теж цілий ворох проблем.Але стаття, яка розповідає про два варіанти асиміляції етносу - європейський і латиноамериканський, видалася мені цікавою і неординарною.Яким шляхом може піти Україна? Вирішуйте самі.
Японія, Канада, Норвегія, Швейцарія, Швеція, США, Австралія, Франція, Нідерланди, Англія. Це один із варіантів першої десятки країн за рівнем розвитку.Поки що,принаймні. З роками у списку бувають невеликі перестановки й ротації з другою десяткою, але загалом все ті ж і все те ж. Стабільно високорозвинуті країни. Предмет заздрості всіх інших.
А тепер поговоримо про асиміляцію. Це коли представники одного етносу засвоюють мову і культуру іншого і повністю втрачають попередню етнічну приналежність. Відповідно асимілянти – люди, які піддались асиміляції.
Треба розрізняти два варіанти асиміляції. Перший – коли люди-мігранти їдуть на чужину і там засвоюють місцеві мову і культуру, а свої поступово забувають. Назвемо таких людей "міграс" – від "міграційний асимілянт".
Другий варіант – коли країну колонізують і аборигенне населення пристосовується до колонізаторів. Забуває свої мову і культуру й переймає це у колонізаторів. Назвемо таких людей "абас" – від "аборигенний асимілянт".
А тепер можна подивитись на список стабільно високорозвинутих країн і відповісти на питання – чи є в ньому хоч одна "абасна" країна?
Нема! Може випадок? Дивимось другу десятку. Там Ісландія, Німеччина, Данія, Фінляндія... Теж нема!
Може це тому, що вони європейці? Чому ж там нема європейської Ірландії? Зате є Японія – чисті азіати. Більше того, є ще одна тонкість – серед перших переважно германські народи, романські відстають. А відомо, що вже давно, більше тисячі років, але були романські народи абасами Риму. Може все тому, що відсталі були завойованими, колоніями? Були завойовані й розгромлені, але не асимільовані багато держав, а тепер вони або вже досягли висот, як Німеччина чи Японія, або явно йдуть до них, як Корея. Для випадку цього забагато. Отже це правило – серед процвітаючих країн нема абасних.
В Україні багато асимілянтів-абасів, тут це русифіковані. В умовах національного відродження у них з'явився деякий духовний дискомфорт і вони "обороняються" переважно за двома напрямами:
1) яка різниця, як говорить, аби людина була хороша,
2) от піднімемо економіку, ... не до того зараз.
Що ж, попробуємо оцінити час, потрібний, щоб розібратися з економікою.
Для цього поговоримо про культуру і про "яка різниця?" Культура – це не тільки книги чи театр. Це і всі наші звичаї. А звичаї потрібні для того, щоб їх дотримуватися. Коли їх дотримуються, то люди знають, що, коли і як треба робити і що з того буде. Люди знають, що воно обов'язково буде і тому відчувають "твердий грунт під ногами". З таким відчуттям людям явно легше добре працювати, творити. Це одне. А ще відомо, що при нормальному розвитку суспільства саме звичаї стають основою для законів. Твердість звичаїв дає твердість законів. Повага до звичаїв – повагу до законів. А квітуча економіка, як відомо, немислима без хороших і твердих законів і поваги до них.
Яке відношення має до цього абасизм? Пряме. І саме через "яка різниця". Адже коли з приходом асиміляторів слабкі й пристосуванці почали думати: "яка різниця, буду я робити по-нашому, чи по їхньому?", то що їм заважало зробити наступний крок і додуматись: "а яка різниця, буду я робити по їхньому, чи так, як мені самому зручно?" Якщо було перше "яка різниця", то що може зупинити зовнішньо невидиме друге? Ніщо. Бар'єр був на першому кроці. Злам, зрада. Далі вже нічого ламати. Результат – неповага до звичаїв взагалі. Їх набір бідніє, а те, що лишилося, виконується формально, грає роль маски.
Тут пора згадати про США. Всім відомо, що це країна переселенців зі всіх кінців світу. І вони потроху "переварюються", асимілюються у США. Однак асиміляція у США була і є не така, як в Україні або Латинській Америці. Імігранти заставали у США державу з хазяями, які менше всього збиралися нехтувати свої мову і звичаї для зручності приїжджих. Тому імігранти, якщо вони хотіли у США прижитися, мусили ті мову і звичаї поважати. Своїх їм не забороняли, але й хазяйські звольте безумовно. Це дуже природно, це саме те, чого й чекає нормальний приїжджий. Хазяї говорять гостям: "будьте, як вдома!" і забезпечують їх основним. А гості зобов'язані самі собі сказати: "не забувайте, що ви в гостях!" – і поводитись у жодному разі не як удома, а пристосуватись до порядків хазяїв. Це елементи культури, це теж звичаї. Годяться вони і для імігрантів. Дотримання їх не зачіпає їхню гідність, у пристосуванні до хазяїв для них нема жодної зради звичаїв. Навпаки, це їх виконання.
Тому у США асиміляція йшла без того першого, зрадливого кроку "яка різниця". Тому не робився і другий крок. Тому у США не руйнувалася повага до звичаїв і законів.
Інакше було в Латинській Америці, Ірландії, Україні. Хазяями тут силою стали чужі. А корінні старалися їм догодити. Ради вигоди. Ради надії на вигоду, частіше марної. Ради страху, частіше марного. Це було ціною честі й гордості і якби люди постійно це усвідомлювали, вони були би гидкі самі собі. Захистом від усвідомлення й самоогиди і була "яка різниця".
Що цікаво (і дуже справедливо!) – постраждали і завойовники. По-перше, колоністами дуже часто ставали "перекотипольні" елементи, у яких і на батьківщині було слабке уявлення про звичаї. Цим колонізаторам просто майже нічого було давати аборигенам на заміну втрачених своїх звичаїв. По-друге, поганий приклад був дуже заразливий, адже простіше ставлення до звичаїв давало кар'єристам-асимілянтам велику фору, а по тому всьому неповага до звичаїв переймалася і завойовниками.
Тут іще одна відмінність США. "Батьки-засновники" там зовсім не були звичними нам по кіно забіяками-ковбоями. Ні, вони покинули Англію із-за релігійних переслідувань, їх вела не лише вигода, а й ідеї, які вони захищали. Не просто вигода, а й переконання повели їх потім на війну за незалежність, що привела до утворення США.
Люди ж, які колонізували Латинську Америку чи Україну, приходили не заради високих ідей. Це були люди простіші. Тому й свої звичаї вони переставали поважати легше.
Так творилася в колонізованих країнах суміш людей, які не поважали звичаїв. Але не треба думати, що вони зовсім ніяких не поважали. Звичаї є різної направленості. Є й такі, що регулюють відносини між сильними і слабкими, багатими і бідними, керівниками і підлеглими, регулюють способи показати себе і свої можливості, свій статус. Такі звичаї завжди живі. Тут, якщо кидають свої, відразу ж беруть на їх місце відповідні у завойовника або дуже швидко створюють нові. Зате звичаї, які регулюють взаємодопомогу, врахування інтересів інших – зазнають великих і нічим не компенсованих втрат. А найбільше занепадають звичаї, які стосуються речей високих. Світогляду людей, їх філософії. Саме того, заради чого засновники США покинули Англію.
Отже створюється специфічна культура з перекосом у бік приземлених, корисливих звичаїв, направлених на суперництво і показуху і з упадком вищих, неповагою до них. Це можна назвати "обдерта субкультура".
Всяка асиміляція – пристосування. Але пристосовуватись можна по різному. Можна так, як не дикий гість до хазяїв. А можна й так, як раб до власника. У США був варіант гостя-міграса, а в Україні й Латинській Америці варіант раба-абаса. Результати дуже різні.
Тепер конспективно: 1. Неповага до звичаїв підриває "твердий грунт під ногами", а це сильно погіршує обстановку для роботи. 2. Неповага до звичаїв дає неповагу до законів. Результат не кращий. 3. Неповага до звичаїв вибіркова, занепадають переважно вищі звичаї, які найбільше відрізняють людей від тварин. А прості, направлені на суперництво і показуху – живуть і процвітають.
Сучасний стан в Україні схожий на те, що ми знаємо про Латинську Америку. Пишнота багатих, гризня за владу, готовність порушувати закони, дика корупція і т.д.
Латинська Америка – континент абасів. Наша верхівка – теж переважно абаси. Схожі люди – схожа і поведінка. А коли так, то схожим буде і шлях розвитку України, якщо ці люди і далі будуть при владі. Якщо так, то чекати "от спочатку розберемося з економікою, а тоді..." доведеться страшно довго. Зовсім не обіцяні цими "прагматиками" ще кілька років, а, скоріше всього, кілька століть. Бо асиміляція Латинської Америки була на тій же стадії, що тепер України, саме кілька століть тому. Може там уже близько до стабілізації нових етносів, які вже забули все доколумбівське, не відчувають уже й тіні зради з її "яка різниця", а тому вже здатні мати повний комплект звичаїв і повну повагу до них. У нас же все свіженьке, більшість абасів у першому поколінні, максимум у другому. До нового етносу їм іще дуже далеко.
Незалежна Латинська Америка теж незрівняно довше, ще з початку минулого століття. Часу для розвитку мала різко більше, але тільки тепер деякі з тих країн ніби починають іти вгору і нагадувати Європу чи Японію.
Досі говорилося тільки про втрати за рахунок гіршої обстановки для роботи. Крім обстановки успіх залежить і від того, які цілі ставити, які способи їх досягнення вибирати. Суспільство мусить мати відповіді на ці питання, а держава відповідно до них діяти. Щоб вона діяла успішно, треба, щоб із тими відповідями була згодна більшість тих людей, від яких залежить реалізація дій держави. А для згоди найперше треба, щоб тим людям це не було байдуже.
Тут і ховається ще одна жорстока істина. Обдерта субкультура множить людей зі звуженим діапазоном інтересів, більше направлених на себе і на "своїх". Такі люди приходять і до влади. А тому, коли і є відповіді на необхідні питання, їх просто нікому почути, бо лідерам воно байдуже, а небайдужих людей, що часто викликають у них неприязнь і заважають їм, вони стараються ізолювати від впливу на обстановку. Тому при владі стає менше людей, чітко знаючих, що і як треба робити і при тому не байдужих до спільних інтересів і справді готових робити те, що для них треба.
Крім лідерів-організаторів, здатних сприйняти цілі, які стоять перед суспільством, потрібні ще люди, здатні ті цілі виробити, знайти відповіді на питання "що, коли і як робити". Таких людей треба достатньо на всіх рівнях. А для цього треба багато культурних людей, бо треба культури, щоб знаходити рішення, корисні для всіх і для кожного.
Рівень культури жорстко пов'язаний із небайдужістю. Дебілу досить їжі, у нього "яка різниця" максимальна. А людині висококультурній просто важко знайти речі, які для неї "яка різниця". Діапазон інтересів, небайдужості людини – це і є міра культурності. Саме небайдужість, бо інтерес до театру, книг, картин і т.д. занадто легко імітувати. Адже вважатися культурним престижно, а це все якраз і є зовнішні прояви культурності. Люди, для яких головне їх статус у суспільстві, обов'язково дбають про престижні речі. Отже і про зовнішні прояви культурності, будучи в душі до того байдужими. Таких можна назвати імітаторами.
Тут знову доречно згадати про мову. Своя мова якраз дуже старанно витіснялася імперією зі сфери престижності. І як тільки це сталося, в ту ж мить усім імітаторам вона стала непотрібною. На відміну від культурних людей, які керувалися й іншими речами. Мова дуже помітна і ми маємо сумну можливість оцінити кількість імітаторів, а отже й величину упадку культури.
Асиміляція множить байдужість. Байдужість душить культуру. А придушена культура мстить тим, що мало стає людей, здатних правильно відповісти на питання: "що робити, коли і як?"
Отже: гірша обстановка для роботи, більше людей, яким байдужі потреби суспільства, менше людей, які здатні ті потреби визначити.
Тут секрет Латинської Америки. Секрет Європи. Секрет Ірландії, яка хронічно відстає від Англії. Можна шукати і знаходити для кожного випадку свої дуже конкретні причини. На зразок: того вбило, бо він був під балконом, коли від нього відірвалася цеглина, а того тому, що був під плитою перекриття, коли вона впала. А можна знайти спільну причину: одні байдужі проектували, не враховуючи правильно сейсмічність, а другі байдужі ще й цемент крали. Так і тут, крім безлічі для всіх держав різних причин є і спільні, які всю ту безліч і породили. Серед спільних "почесне" місце займає "яка різниця". Обдерта субкультура.
Сумні перспективи і для України, якщо лідери в ній будуть триматися цієї субкультури.
Процвітання до нас може прийти двома дорогами:
1. Чекати ще стільки поколінь, щоб асимілянти стали новим етносом. Так само, як утворились у вже давні часи нові етноси на місці римських завоювань. Так, як із індіанців ніби завершується утворення нових етносів Латинської Америки. Але тут досвід показує, що все це страшно довго. Романські народи Європи вже більше тисячі років мають, а ще, схоже, не завершили своє утворення, бо відстають від германських народів.
Отже шляхом асиміляції до кінця йти страшно довго. Жертви терпіти незрівняно довше. І при тому – заради чого? Чи є зараз предметом гордості для народів Латинської Америки їхня минула асиміляція? Звичайно ж – ні! Факт історії, та ніяк не предмет для гордості.
2. Здійснювати "ресиміляцію". Тобто ліквідацію наслідків асиміляції.
Приклад – євреї, які після тисячоліть (!) розсіяння і асиміляцій відновили свою державу. Відновили саме тому, що не примирилися з наслідками асиміляції, а послідовно вели ресиміляцію. Вони тепер мають чим гордитися. І це додає їм сил і духу. Держава в їх розумінні існує не лише "для ковбаси". І таке розуміння сильно допомагає їм мати і ковбасу. Коли думають про вищу мету, то менше суперечок щодо речей простих і вони досягаються легше.
Про євреїв іще й тому, що всім відома їхня роль у США. Людей із таким характером. А ближче до нас є чехи. У них ситуація була схожа з нашою, вони не так давно мали майже повністю асимільовані німецькомовні міста. Коли Чехія відродилася, вони почали ресиміляцію. Зараз вона вже практично завершена. Процес теж виявився дуже корисним для духу народу. Тож і не випадково, що чехи після звільнення від Москви тепер так швидко покращують своє становище.
Можна згадати угорців – рознімечилися, фінів – розшведилися. Норвежців. Можна і прибалтів, які не довго церемонилися з рускаязичієм. Всім це аж ніяк не пошкодило в розвитку, всі нас випереджають!
У США в продаж надійшла книга "Історія жінок в Росії: з найдавніших часів до сьогоднішнього дня"
