У 1947 році удар був нанесений по УПА з заходу. Контрольовані совецьким МГБ спецслужби Польщі провели операцію «Вісла». Українське населення з прикордонних теренів було масово вивезене у Пруссію або у СССР. Втративши підтримку місцевого населення загони УПА частково перейшли на Волинь, а частково – рушили в бік Західної Європи. З боями через окуповані Угорщину, Чехословаччину та Австрію повстанцям вдалося пробитися до американської зони окупації. Американців ледь грець не вхопив коли у 1948 році, за три роки по війні через кордон Баварії раптом хлинули загони українських партизан антикомуністів. Здійнявся гучний скандал. Але совецькі дипломати зберегли гарну міну при поганій грі.
Звинувативши повстанців УПА у всіх смертних гріхах, вони зажадали їхньої видачі. Але американці відмовилися їх видавати, пославшись на документи Абвера які свідчили про збройну боротьбу бандерівців проти німецької адміністрації.
Совецька сторона навела свої аргументи, справа затяглася. Повстанці залишилися в американському секторі, а скандал зійшов нанівець. Більшого більшовики і не потребували.

А тим часом Хрущов та Рясний були усунуті від боротьби з УПА. Почався другий
етап війни – чекістський.

Частина 4: http://blog.i.ua/community/2808/811277/

Таранна тактика.

Те що виступаюча за багатопартійність і вільні ринкові стосунки ОУН і комуністична влада на одному терені існувати не можуть, було очевидно і командуванню УПА і більшовицьким ватажкам. Перша спроба – придушити УПА силами РККА та оперативних відділів СМЕРШу, провалилася вщент. Бійці РККА відверто саботувати накази воювати з УПА. Через це головні події розгорнулися після капітуляції фашистської Німеччини.
У 1944-1947 роках проти загонів УПА було кинуто крупні регулярні частини Внутрішніх військ НКВД-МГБ: 9-у стрілецьку дивізію ВВ, 4 стрілецькі бригади, 18-й кавалерійських полк, 22 окремих стрілецьких батальйони ВВ та 5 бронепотягів (усього біля 50 000 багнетів). В разі потреби на допомогу кликали частини Українського прикордонного округу (21 тис осіб). Дії цього угрупування забезпечували частини щойно створеного Прикарпатського військового округу – одна танкова та дві загальновійськові армії – біля 600 000 осіб. Це все – не враховуючи оперативних підрозділів НКВД-МГБ. В лісах і на полонинах розвернулися бої за всіма правилами військового мистецтва – з артилерією танками та авіацією, яким повстанці могли протиставити лише кулемети, міномети та легкі гармати. Піком протистояння стала Велика блокада 1946 року, коли
Західна Україна була перетворена фактично на один великий концтабір з режимом військового часу. Операцією керували перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов М. С. та нарком НКВДУ Рясний В.
Щоправда результати блокади не виправдали сподівань. Знищити УПА не вдалося. Частини ВВ були прив’язані до своїх баз та тилового забезпечення в той час як повстанці активно маневрували, не були прив’язані до баз і шикарно орієнтувалися на місцевості. Плюс – повстанці вигравали на розвідці, потенційно їхніми агентами були кожна дівчина і кожен хлопчик.
На авіарозвідку більшовиків і бомбардування баз, повстанці відповіли уходом під землю (побудовою підземних бункерів і криївок) та зменшенням діючих загонів до розмірів взвод-рота (чота-сотня), не більше. На родинну відповідальність – системою «псевдо» (підпільних прізвиськ). Інколи бійці одного загону нічого не знали одне про одного, крім «псевдо».
Успіхами більшовиків стали загибель Шефа головного штабу УПА генерала Грицая, командувача УПА-Північ полковника Клячківського, головного лікаря УПА доктора Липи та багатьох інших командирів. Значні втрати понесли бойові загони УПА. Проте майже не постраждало підпілля ОУН у містах та селах, УПА знищена не була, чалапання військ по лісах (з обов’язковими у таких випадках постоями війська, мародерством та зґвалтуваннями) ще більш озлило місцеве населення. Й нарешті – про війну у Західній в мирний час дізналися на Заході. Виявилося що у щасливому Совецькому союзі щасливі громадяни збиваються у повстанські загони з якими доводиться воювати за допомогою танків і авіації. 

Частина 3: http://blog.i.ua/community/2808/811257/

Ненависть спресована в набої............

Українська Повстанська армія була створена у 1942 році на базі підпілля ОУН-Бандери. З 42-го по 44-й роки УПА вели партизанську війну з німцями на теренах Західної України. Регіон дії повстанських загонів
охоплював нинішні Волинську, Ровенську, Львівську, Франківську, Тернопільську, Черновицьку та Закарпатську області України, райони міст Перемишля, Холма і Підляшшя у Польщі та Брестської області Білорусі. Головний штаб УПА та Українська Головна Визвольна рада територіально містилися біля міста Колки на Волині.

ОУНівцями була створена вельми цікава система постачання бойових загонів. У кожному селі підпілля ОУН під керівництвом місцевого господарчого займалося збором нефіксованого (в залежності від добробуту кожної родини) харчового податку. У селах же знаходилися повстанські шпиталі та зброярські, кравецькі,
шкіряні й інші військові майстерні. Плюс – селяни займалися збором зброї на місцях боїв в районі свого села. Господарчі або референти ОУН закладали підготовані припаси у криївки (схрони) в лісах біля свого села. З цих криївок поповнював запаси загін, що проходив повз село. Мережею криївок була вкрита вся
Західна Україна, а загони УПА переходили між ними як абоненти сотового зв’язку. Господарчі не бачили повстанців – ті не знали хто саме їх харчує. Про місце розташування криївок знали лише місцеві підпільники ОУН, які передавали дані командирам УПА.

До рук підпілля ОУН потрапили склади Червоної армії покинуті РККА у 41-му році. У 44-му, відступаючі частини Вермахту покинули в лісах і горах свої склади зброї. Власне одною з причин появи УПА була саме зброя РККА підібрана у 41-му. Додатковим джерелом добування зброї було збирання її на полі бою і добування у бою.

Ще один винахід підпілля ОУН – фінансове забезпечення. Завдячуючи передовій колгоспній системі і нечуваній геніальності совецьких маршалів у наслідок якої на війні полягло ледь не усе молоде покоління 40-х, війна для СССР пройшла на межі голоду. Прийшовши до Західної України більшовики зразу ж вдалися до продрозверстки але миттю нарвалися на опір населення у вигляді загонів УПА. У результаті діяльності повстанців плани хлібозаготівлі у Західній були зірвані. Селяни обирали продати (!) хліб рефентурі ОУН, а потім поскиглити що «усе геть бандерівці відібрали». Здобутий хліб спускався з чорного ринку по «вільній
ринковій ціні», переважно – більшовицьким же інтендантам. Різниці з горлом вистачало на потреби підпілля.

До речі, в деяких районах партійні вожаки обрали не відбирати хліб, а домовитися з сільськими головами про поставки певної узгодженої кількості збіжжя. На диво – саме там кількість «бандитських нальотів на партійні органи» наближалася до нуля.

До літа 44-го року УПА налічувала до 200 000 бійців та командирів. Головною причиною росту чисельності УПА у 42-44 роках було те що німці банально не мали для боротьби з УПА ані сил ані засобів. Вони взагалі майже не контролювали сільську місцевість. «Усе Полісся за винятком крупних комунікацій… біло
повністю звільнене від німців, величезна територія від Сарн і до Бугу була поділена між УПА та з’єднаннями українських партизанів… Економічне становище районів контрольованих УПА більш заможне ніж у совецьких районах, населення живе заможніше і менше пограбоване» - генерал Сидор Ковпак.

Частина 2: http://blog.i.ua/community/2808/811230/

Основним завданням УПА був захист українського населення від загарбників. В зв'язку з цим майже кожний відділ УПА пов'язувався з певною територією. А тому і в основу організаційної побудови УПА ліг принцип територіальності.

Із характеру УПА як народної, повстанської збройної сили, що веде боротьбу проти окупанта, з політичної концепції цієї боротьби та застосованої в ній тактики випливала її структура. Поділ на застосовані в регулярних арміях чітко окреслені одиниці і роди військ не міг мати примінення в УПА на цьому етапі боротьби, якщо ця боротьба мала бути успішною.

При творенні організаційної структури треба було враховувати два принципи:

- збереження єдності і цілеспрямованості всього руху;
- забезпечення якнайбільшої оперативності відділів.

Збереження цих принципів гарантував територіальний і адміністративний поділ територіїї введений окупантом із незначними географічними і тактичними корективами.Створена із боєвих відділів революційної ОУН, Українська Повстанська Армія стала дуже скоро всенародною та міжнаціональною армією, єднаючи під своїми прапорами симпатиків різних партійно-політичних концепцій та представників багатьох націй. З моменту повороту на рідні землі більшовиків з тактичних міркувань спрівпраця з ОУН зміцнилася. Керівне становища в УПА займають звичайно провідні члени ОУН.

Отже ціла територія, на якій діяла УПА, розподілялася на такі краї:

1.Північний край - Волинська і Житомирська області.
2.Західний край - Львівська, Тернопільська, Станиславівська
(Івано-Франківська), Чернівецька, Закарпатська й Дрогобицька області та
Перемищина з Лемківщиною і Холмщиною.
3.Південний край - Вінницька й Кам'янець-Подільська області та частина Київської.
4.Східний край - Чернігівська область, частина Київської області та решта території України.

Відповідно до цього поділу діючі на окреслених теренах сили мають назви: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. (ось карта http://photo.i.ua/user/52303/249921/6927078/)

Наступною та найнижчою територіальною одиницею є Воєнний Округ (ВО).
Поділ вищенаведених військових груп на воєнні округи здійснювався такожзгідно адміністративного поділу окупантів території України із певними винятками. Таке розмежування наприклад, було проведене на теренії дії групи УПА-Захід, який ділився на шість Військових Округів, а саме:

1 ВО - Львів-місто (її нечисленні відділи розміщувались в Янівських лісах);
2 ВО - Львівська область і Холмщина;
3 ВО - Тернопільська область;
4 ВО - Станиславівська і Чернівецька області;
5 ВО - Дрогобицька область;
6 ВО - Перемищина і Лемківщина.

Неможливо було застосувати цей принцип поділу території на терені групи УПА-Північ через важливі тактичні моменти.

На терені групи УПА-Північ діяли три ВО:

1 ВО "Турів" - Луччина, Володимирщина і Ковельщина;
2 ВО "Заграва" - Сарни, Костопіль, Пинськ і Висоцьк;
3 ВО "Волинь-Південь" - Рівне, Дубно, Верба, Почаїв, Ланівці, Шумськ.

На терені групи УПА-Південь діяли три ВО:

1 ВО - Холодний Яр;
2 ВО - Умань;
3 ВО - Вінницька і частина Київської області.

Територія групи УПА-Схід не була поділена на ВО.

На терені групи УПА-Схід діяли окремі повстанські загони, котрі тісно співпрацювали із сіткою ОУН у великих промислових містах. Через географічні особливості Східного краю повстанські загони в більшості випадків були малочисельні, виконували військові завдання локального характеру і виконували функції військової підтримки сітки ОУН та інформаційно-пропагандивну. Основними бойовими одиницями були похідні,рейдуючі групи УПА котрі формувалися на теренах УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід.

Тактичною військовою одиницею ВО була сотня, кожна з яких безпосередньо підпорядковувалась командирові ВО. Тільки в окремих випадках для проведення спеціальних акцій сотні об'єднувались в курені, а курені в загони.

Об'єднання в курені або загони відбувалося тільки за наказом командира ВО. На функції курінних були визначені кращі командири відділів, що входили в склад куренів. Командування над загоном перебирав, як правило,командир ВО, або начальник його штабу. Також були визначені інші випадки можливості створення куренів в залежності від ситуації але з обов'язковою умовою негайного повідомлення безпосереднього вищого керівного органу. Була розроблена спеціальна тактика діяльності тактичних бойових одиниць з
огляду на ситуацію, тактичне завдання, географічне розміщення і т.д. Сотня в свою чергу складалася із менших військових підрозділів, котрі в свою чергу ділилися на ще менші. Діяльність усіх підрозділів і їхній
склад відповідало вимогам чітко розробленої тактики до окремо взятої територіальної групи та певної місцевості. Потрібно відмітити, що надзвичайно вдала організаційна структура і тактика УПА дозволила
виконувати свої функції включно до початку 60-х років та виносять генерала УПА Шухевича Р. в рівень найвизначніших військових діячів цілого світу.
Із певних міркувань ми не можемо подати чітку структуру УПА, але додатково відзначимо, найнижчими
військовими одиницями, котрі діяли в УПА були також чоти, рої, відділи,
підвідділи, СКВ (Самооборонні Кущові Відділи) і боївки ОУН.

В УПА були розроблені власні військові звання і нагороди затверджені указом УГВР (Українського Уряду).

Кожний військовий при вступі в ряди УПА приймав військову присягу затверджену і введену в дію указом УГВР, також кожний боєць УПА мав видумане прізвище, так зване псевдо. Це було конечним, щоб не наражати на небезпеку жорстоких переслідувань окупантами власну родину. Усі військові підрозділи в УПА мали складну систему назв і були в діловодстві командування УПА зашифровані. Взагалі конспіративна система розроблена командуванням УПА є вершиною мистецтва вданій галузі і в перше була практично застосована в таких великих масштабах (чисельність УПА в певні періоди сягала близько 500 тис.
осіб).УПА була чітко структуризована де кожна структурна одиниця виконувала певну, окремо визначену роль.

Всією діяльністю УПА керує Головне Командування УПА, тобто Головний Командир УПА, заступник Головного Командира УПА і Головний Військовий Штаб.
Головний Військовий Штаб (ГВШ) як орган керівництва Головного Командира УПА складається із шефа штабу і наступних відділів:

1.Оперативного
2.Розвідувального
3.Вишкільного
4.Організаційно-персонального
5.Тилового
6.Політично-виховного

Оперативний відділ опрацьовує бойові акції, координує і керує ними при допомозі загальних інструкцій та конкретних наказів, розробляє плани та тактичні заходи в різні фази боротьби і окремі ситуації, планує і керує великими рейдами важливого політичного значення та більшого територіального охоплення, дає загальну оцінку становища, забезпечує всі терени здобутими картами і налагоджує власну систему створення карт.

Розвідувальний відділ зосереджує, опрацьовує і використовує увесь розвідувальний і контррозвідувальний матеріал. Він тісно співпрацював  із підпільною сіткою ОУН і службою безпеки ОУН (ОУН СБ).

Вишкільний відділ опрацьовує плани і програми вишколу, програми старшинських і підстаршинських шкіл, організовує і керує безпосередньо навчанням у старшинських школах, зосереджує весь досвід боротьби і
розповсюджує його окремими вишкільними інструкціями.

Організаційно-персональний опрацьовує організаційні схеми, проводить реєстр стану, полагоджує персональні справи, господарить відповідно до потреб кадрами старшин і інших фахівців. На нього
покладено відповідальність збереження усіх документів і оперативного їх знищення в разі провалу.

Тиловий відділ виконує свою складну і важку в підпільних умовах боротьби функцію при допомозі служб озброєння, постачання і санітарної служби. До нього належать ведення реєстрів різнородної зброї і амуніції
як уживаної так магазинної, центральна майстерня зброї, реорганізація і уніфікація озброєння, центральне керівництво в постачанні харчами, одягом, взуттям, організування і рівномірний розподіл ліків і всякого санітарного матеріалу, організація польових шпиталів. Потрібно зазначити, що цей структурний підрозділ УПА дуже тісно співпрацював із місцевим населенням, був дуже чітко організованим і успішно діяв доти поки останній солдат УПА був в строю.

Політвиховний відділ, хоч він останній в структурі штабу, все ж таки він найважливіший. Він вказує мету боротьби, обгрунтовує її, проектує політичну тактику, накреслює перспективи боротьби з метою
найширшої популяризації УПА серед населення, інших окупованих націй, на міжнародній арені. Також проводить і розробляє заходи з метою деморалізації ворога. Більшість розроблених цим відділом акцій
виконувалася оперативними спецвідділами і боївками ОУН. Операції носили точковий, локальний характер по знищенню найвищого керівництва місцевої окупаційної влади і тих "діячів" ворожих каральних систем, котрі в минулому відзначились нелюдською жорстокістю по відношенню до мирного
населення України.Безпосередньо підпорядковані Головному Командирові УПА інспектори виконують функцію його контрольного органу на всій території дій УПА. Шефові ГВШ є підпорядкована служба зв'язку, що своєю мережею зв'язує його з Головним Командиром, начальниками поодиноких відділів та краями і
центральний технічний зв'язок (ЦТЗ).

Кожними групами УПА в краях, УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, командують командири груп, заступники командирів і КВШ (Крайові Військові Штаби).

Структура КВШ така сама, як ГВШ. Вони мають ті ж самі відділи і служби за винятком ЦТЗ і виконують ті ж функції на територіях країв, а у випадках переривання зв'язків з Головним Командуванням вони є найвищим
керівним органом на підпорядкованій території.

Військовий Штаб Воєнної Округи (ВШВО) в своїй структурі відрізняється від попередніх тільки тим, що не має старшин для тактичних завдань, а командир ВО не має інспекторів.Кількість і якість відділів ВО залежали від багатьох факторів і сильно різнилися одна від одної.

Всі відділи ВО творили групу УПА. Кількість їх на теренах поодиноких ВО була різна й доходила до тридцяти.Озброєння відділів УПА є диктоване партизанською тактикою.

Відділи УПА - піхотні сотні, побудовані й озброєні за двома схемами: схема 1 (легка) - близько 168 людей, озброєнні рушницями, легким кулеметами, автоматами, пістолетами, ручними гранатами, вибуховими
речовинами і схема
2 (тяжка) - близько 186 людей з тим самим озброєнням із ддодатком трьох важких кулеметів і трьох мінометів калібром не вище 82 мм.

Дуже рідко і в основному на терені УПА-Північ були організовані і вживані кіннотні відділи та артилерійські батареї. Вони були призначені до куренів або загонів. Коли кіннота ще знаходить виправдання у
застосуванні то гарматні підрозділи несуть дуже велику небезпеку для військової повстанської одиниці. Саме невиправдане застосування зброї сприяло нищівному розгрому Ковпака, військові підрозділи котрого не булидостатньо мобільними.

Зв'язок - це нервова система підпільного організму. Від справності його функціонування залежить дієздатність підпільного руху й успішність його боротьби. Тому в УПА до цієї ділянки, виділеної в окрему службу, були поставлені великі вимоги. На теренах дій УПА, де існувала добре розвинена мережа ОУН, військовим штабам і відділам були доступні її зв'язкові засоби, одначе з уваги на те, що ці зв'язки, перевантажені великим організаційним рухом, функціонували надто повільно для вимог керівництва військом, штаби УПА скрізь розбудували власну систему зв'язку. Система зв'язку всієї боротьби ОУН з 1920р. і система зв'язку збройної боротьби УПА з 1942р. це надзвичайно складна, добре законспірована, організована і майже успішно працююча система з альтернативними шляхами, антипровальними та контролюючими засобами. Важливу роль в системі зв'язку виконувала сужба безпеки ОУН.

Дуже важливою проблемою в УПА був вишкіл власних старшинських і підстаршинських кадрів. Для розв'язки цієї проблеми були покликані крайові старшинські і підстаршинські школи. Господарсько і тактично
старшинські школи підпорядковувались командирові ВО, на терені якого перебували.

Центральний Технічний Зв'язок (ЦТЗ), що знаходився при ГВШ - це радіозв'язок. За німецької окупації він ще практично не діяв, а згуртована в цьому осередку невелика кількість фахівців займалася вишколюванням персоналу, збиранням і монтуванням технічних засобів для навчання і практичної дії. В окремих випадках був налагоджений радіозв'язок з окремим підрозділами УПА і боївок ОУН, котрий використовувався в окремих випадках для збереження конспірації. Також ця група займалась діяльністю радіостанцій УПА.

Як ми вже зазначали УПА і ОУН дуже тісно між собою співпрацювали. Деякі структури ОУН в повній мірі виконували свої функції в УПА, наприклад служба безпеки ОУН.Роль і функція ОУН не обмежувалася тільки до функції політичної партії. Окрім пропагандивних і організаційних заходів після постання УГВР вона
виконувала і адміністративну функцію. Застосована співпраця була компромісом між апартійністю УПА і необхідністю співдії. Командир ВО входив у склад обласного проводу ОУН з правом вирішального голосу. Він мусів орієнтуватись в усій роботі ОУН, а зокрема у функціонуванні її адміністративного апарату, що одоночасно входив в апарат ВО. З другого боку обласний провід ОУН не міг втручатися в діяльність загонів УПА, а тільки висловлювати свої побажання щодо переведення або втишення бойових дій. Права видавання доручень чи наказів провід ОУН у відношеннях до УПА не мав. Дальшими щаблями в побудові ОУН були округа, повіт, район і станиця.

Починаючи від округи до району включно, в керівних органах були люди, котрі виконували функцію військових референтів. Вони підпорядковувалися в своїх ділянках роботи двом начальникам відділів штабу ВО, а саме: організаційно-персональний і тиловий. В їх обов'язки входило: проводити реєстр військовопридатного елементу, вишукувати потрібних для УПА фахівців, поповняти добровольцями військові підрозділи, створювати склади зброї та амуніції, налагоджувати і підтримувати харчову, аптечну,
шпитальну системи. До нього належали також організування і діяльність СКВ.Потрібно окремо відмітити завдання, котре блискуче виконала ОУН і надовго забезпечила можливість ведення збройної боротьби всієї УПА це створення системи складів зброї і амуніцї при проходженні фронтів із сходу на захід. ОУН змобілізувала місцеве населення всієї Західної України до цієї важливої функції.

Ця стаття не розкриває докладно всієї проблематики структури і побудови УПА. Уся діяльність була глибоко законспірована і зберігала в таємниці діяльність різних підрозділів, їх взаємоспівпрацю та взаємозамінність,
власні конспіративні системи, призначення окремих спеціальних підрозділів і т.д. Потрібно також відмітити, що на усіх посадах перебували люди, в основному, місцевого походження. Тому застосовувались
найжорстокіші методи конспірації. Видумані прізвища воїнів дуже часто повторювалися, військові підрозділи носили різні назви і часто переформовувалися. Конспірація була настільки великою, що через багто
років, сучасним дослідникам, дуже важко зідентифікувати ту чи іншу людину навіть серед найвищого керівництва ОУН, УПА, УГВР.

  На території Русі-України після навали монголо-татарів ремесло на наших землях сильно занепало, в тому
числі і зброярське. Можливо, окрім Галицько-Волинського князівства. Відомо, що в 1248р особиста дружина Данила Галицького справила надзвичайне враження на європейців під час дипломатичного вояжу князя. Тоді суцільно закуті в залізо як самі вершники Данила, так і їх коні стали вагомим аргументом для відміни початку війни кількох центрально-європейських держав проти Польщі та Угорщини - союзників князя..
  Отже загалом збройове виробництво таким передовим як воно було за часів Київської Русі вже не було. Хоча і не зникло. Просто стало більш грубим та практичним. В той же час воно не могло нормально конкурувати з західною продукцією. Кількісно західна продукція домінувала.
  Наприклад, в світлі найновіших дослідженнь, на початку 15го століття щорічну максимальну виробничу потужність польских майстерень оцінюють так - 5300 мечів, 2100 куш (арбалетів), 2400 кольчуг та 1200 плитових обладунків - а це не просто багато, це настільки багато що дозволяло з головою перекрити польські потреби як мінімум в два рази. Частина цього спорядження йшла до Великого Князівства Литовського.
Показовим є випадок, як по дорозі до Орші гетьман Костянтин Острозький перестрів познанського купця Штефка, та для потреб війни реквізував у нього 50 (!!!) панцирів (кольчуг), а потім видав йому \"квитанцію\" по
якій потім той би міг отримати гроші. Цікаво що один такий купець їдучи на Русь віз 50 кольчуг. А скільки їх таких було.
Боротися з такою конкуренцією місцеві майстерні нормально не могли.
   На західноруських землях (воєводства Руське, Белзське, землі Хелмська та Подільська), в 16 ст. існувало 26 осередків виробництва озброєння - 14.6% серед виробництв краю), в яких працювало 162 ремісника (14,7% серед ремісників). У Львові працювало 42% від усіх руських зброярів. Серед 68 майстрів три займалася наступальним озброєнням, п'ятеро озброєнням охоронним, а 60 - кінським спорядженням.
  Другим центром виробництва був Перемишль - 4 майстри займалася наступальним озброєнням, 3 -
озброєнням охоронним, 21 кінським спорядженням.
   Польське виробництво 16 ст. потенційно було в змозі випустити 5700 мечів та шабель, 750 куш, 19 800 шоломів та захисного пластинкового обладунку (кіраси та т.і.), 3950 кольчуг за рік. Що не мало, та покривало як польський попит так і попит земель литовських та українських (де зброярів було менше).
 
 На території Русі - України, що перебувала під юрисдикцією ВКЛ, переважало виробництво кінського спорядження. Хоч не виключені майстерні з виготовлення і обладунків для вершників. Так в середині 16 ст лише 7 військових поселень під Києвом могли виставити 146 добре екіпірованих в обладунки вершників. В самому Києві виробляли добрі стріли для луків та куш, та мабуть і самі луки та куши.
   Про налагоджене виробництво *черкаських панцирів* свідчать описи Збройної Палати московського кремля за 17ст. Взагалі словник староукраїнської мови до 16ст слова *кольчуга* не вживає - тільки *панцир*, як і в поляків. За часів Київської Русі обладунки називались *броня* (слово давньогерманського походження).
  Щодо поширеної думки про невикористання козаками обладунків, то це хибне уявлення. Безперечно, в таких масштабах, як польська, турецька чи московська кіннота обладунки не вживались. Але козацька старшина та окремі вершники не вважали ганьбою вдягати панцирі. Так, під час Вінницької битви 1651р поляки впізнали Івана Богуна за сталевим обладунком, що зблиснув під місячним сяйвом під час розвідувальної вилазки козаків. Богдана Хмельницького під час *розбірок* з Чаплинським у 1647р від удару шаблі по шиї врятувала місюрка (захисний сталевий головний убір з бармицею). Влітку 1648р ціла хоругва кінних панцирних козаків на чолі з сотником шляхтичем Остапом Гоголем перейшла на бік Богдана Хмельницького. В 1574р в битві під Тягинею проти турків воював підрозділ з 400 козаків у панцирах під командуванням Івана Свирговського ( іноді ще Свєрчевського). В 1678 Іван Сірко послав навздогін відступаючим яничарам близько *двох тисяч доброго панцирного товариства*.  

Джерела -  J. Shimak "Produkcja i koshty uzbroenia rycerskogo w Polsce XIII-XV w." 1989р, "Produkcja i koshty
uzbroenia w Polsce XVI w." Олександра Болдирєва (2005р.), Святослав Сичевський. Юрій Рудницький, Тарас Чухліб.

19 липня 2011 року – 18-та річниця бою під Шромою. (1993-й рік, грузино-абхазький конфлікт), коли українські добровольці з УНА-УНСО розгромили переважаючі сили росіян.

Про бій під Шромою розказує начальник головного штабу УНСО Валерій Бобрович, тоді – сотник Устим:

- Спочатку ми діяли як антипартизанський підрозділ. Нашим завданням було шукати диверсійні групи і їх знищувати. Але коли через кілька місяців у грузин не вийшло взяти Шрому, вони вирішили використати наш підрозділ, бо ми відрізнялися дисципліною.І я, продивившись карту, взявши свій рій розвідників, пройшов – там є стара дорога, по який ще при совітах вивозили щось. Ця дорога обходила Шрому, вона вже була покинута, заросла, і там було таке урвище, через яке можна було потрапити до Шроми. І ми вночі на мотузках спустили туди важкі кулемети і спустилися самі. І коли сонечко піднялося, ми взяли Шрому. Хвилин за 15 пробігли все місто.Нас було 53 чоловіки. Коли я піднявся на дзвіницю в центрі міста і побачив відступаючу колону росіян – я жахнувся: їх було близько 600 чоловік. Я чесно скажу, брехати не люблю: якби мені доповіли, що там такий гарнізон, я б туди не сунувся! Вони не знали, скільки нас, а ми не знали, скільки їх. Тому ми їх і вибили. Така була паніка… Ми заходимо в хату – там стоїть пензлик намилений, в іншій – півпляшки горілки. Вони не знали, скільки нас туди влізло.У нас під час цієї атаки було лише 2 легко поранених. А в містечку ми нарахували 17 трупів. А вже потім, коли вони забрали звідти тих казачків і кинули туди батальйон регулярної армії, за два дні боїв ми втратили двох убитими і 20 чи 22 чоловіка пораненими. У російської сторони були втрати – 57 чоловік убитих. Це відомо, бо через два дні після боїв під Шромою російська штабна машина напоролася на грузинську розвідку. І в них були всі документи.Ми тримали Шрому три дні. Бог, мабуть, був на нашому боці. Там справа була дуже висока гора, і в мене не вистачало людей, щоб її перекрити. А мін – в мене була лише одна протипіхотна міна. І ми її туди поставили. Я колись читав Манфреда «Наполеона». Наполеон казав: для того, щоб примусити людину повірити, що тут є мінне поле, необов’язково, щоб він пішов туди перевіряти.Під час боїв під Шромою я був важко поранений. Куля 5,45 зі зміщеним центром увійшла в руку і роздробила обидві кістки. Спочатку лежав у шпиталі в Тбілісі, а потім, коли прийшов їхній хірург і сказав: «Слушай,нам привезли такие классные немецкие протезы!», я зрозумів, що лікуватися треба у Києві. Краще погана своя рука, ніж хороший німецький протез.Коли нас привезли у Київський військовий шпиталь, на другий день прийшов генерал-майор, начальник шпиталю, і сказав: «Хлопці, вибачте, але я не хочу іти на пенсію. А до мене прийшли люди, показали, самі знаєте, які посвідчення і сказали, що київський військовий шпиталь не для того, щоб лікувати недобитих бандерівців». Тому мене повезли спочатку у Львів. У руці було 24 уламки. Я десь місяць поневірявся по лікарнях, і врешті-решт в Києві один професор, начальник кафедри військово-польової хірургії у медичному університеті, зробив операцію, і рука відсотків на 70 працює.

Грузія досі пам”ятає допомогу українських добровольців. Але, як завжди, події минулого викликають суперечки. Наприклад, відомий у Росії фільм про грузино-абхазький конфлікт, знятий Аркадієм Мамонтовим, викликав обурення не тільки в українців, але і в грузинської сторони конфлікту. Згодом була опублікована версія цього фільму із субтитрами і вставками фотоматеріалів, які доводять некомпетентність автора. Використання фальсифікованих матеріалів і “фактів”, взятих, буквально, “з повітря” не завадило подальшій кар”єрі А.Мамонтова, що вказує на замовлення цього фільму від російського уряду. Участь унсовців у конфлікті стала приводом для численних неправдивих публікацій в російських ЗМІ, покликаних скомпрометувати українських добровольців.

Але не тільки неправдиві тексти приурочено до подій грузино-абхазького конфлікту. Нещодавно було презентовано друге видання книги “Щоденник сотника Устима”, відомою є пісня чеченського барда Імама Алімсултанова “Украина, спасибо тебе”, опубліковано вірш Ю. Яруна-Мотронюка “Бій за Шрому”:

Світлій пам”яті Стрільців УНСО: Леоніда Ткачука, Сергія Обуха, Романа Галазики.

Цокоче люто кулемет І рвуться мінометні міни І сотник дав наказ:”Вперед! За честь і гідність України!”

Стрільці УНСО за роєм рій Зіткнулись з ворогом затято Розпочали жорстокий бій – за Кавказ,як за Карпати.

Жорстокий бій, кривавий бій, Той неповторний бій за Шрому. В вогненнім вирі тане рій. Хто з них повернеться додому?

Тут українець і грузин Військову спільну ділять долю Тут два стрільці – і батько, й син В бою за правду, честь і волю.

Вирує бою круговерть Щоб все живе розшматувати. Та ні вогонь ні кров, ні смерть Стрільців не можуть залякати.

Вогненний шквал, шалений шал Не смій ні кроку відступати. Чужа земля – немов своя, Немов твоя тут рідна хата.

Де українські вояки - Там мужність, стійкість і відвага. Там відступають вороги, Хоч в них чисельна перевага.

Імперське кодло не пройде- Тут мужність подолає силу. Відступить ворог, відійде Як не назад – тоді в могилу.

Жорстокий бій,кривавий бій, Цей незабутній бій за Шрому! Виходить з бою тяжко рій. Не всі повернуться додому.

28.06.95.

У Львові 19 липня 2011 року вшанували пам”ять загиблих українських добровольців підрозділу АРГО і Руслана Зайченка панахидою, відвіданням цвинтаря.

ВІЧНА ПАМ”ЯТЬ!

20 лютого у селі Стратин на Івано–Франківщині вшанують пам’ять хлопців, які загинули неподалік у нерівному бою з енкаведистами. «22–го лютого 1941 року на хуторі Кулеби семеро підпільників, члени організації українських націоналістів (ОУН), керівником яких був Василь Івахів «Сонар» родом із села Подусільна Перемишлянського району, прийняли смертельний бій і героїчно загинули, але не здались», — такі дані донедавна були чи не єдиними в «офіційній історії» про цю подію. Утім про героїв Кулеб складено багато віршів, деякі з них стали піснями. А в 1998 році на цьому хуторі, що на межі трьох областей — Івано–Франківської, Львівської і Тернопільської, недалеко від села Нараїв Бережанського району, за участю жителів чотирьох навколишніх сіл урочисто освятили пам’ятник борцям за волю України. Кожного року люди, без підтримки будь–яких політичних партій урочисто вшановують пам’ять семи молодих підпільників, які героїчно загинули у лютому 1941 року. Доцент університету «Львівська політехніка» Юліан Павлів спроектував пам’ятник і з синами Дмитром та Ігорем виконав основні роботи.

Одне з підпільних формувань ОУН діяло на території сіл Стратина, Добринова Рогатинського району і ще деяких сусідніх сіл Бережанського району Тернопільщини та Перемишлянського району Львівщини. Для дислокації обрали невеличкий хутір Кулеби поміж лісів, біля села Нараїв.Переховуючись від переслідування енкаведистів, члени ОУН знайшли тимчасовий сховок в оселі Івана та Марії Янчинських. Хата їхня розташована над потічком між двома високими горбами. Один чистий, другий вкритий густим лісом. У хаті в ті часи часто збирались активні діячі з навколишніх сіл.Молоді підпільники вивчали зброю та військову тактику, історію рідного краю. Нападали на міліцейські патрулі, відбирали зброю, поширювали між селянами листівки, в яких пояснювали, що таке радянська влада, та закликали людей не коритися їй. Якось Григорія Шкапія разом із стратинцями схопила у Добринові міліція і ув’язнила в Стратинській сільраді. Через великі снігопади не змогли відразу доставити заарештованих до Рогатина. Це врятувало сміливців, які вночі не лише звільнили себе, а ще й забрали зброю в охоронців. Облави, пошуки втікачів результатів не мали. Упродовж майже двох місяців перебування в сім’ї Янчинських хлопці на деякий час відходили, потім приходили знову, часом мінявся їхній склад. Утім знайшовся місцевий «Юда», який виказав місце перебування підпільників.«Операцію» для захоплення групи на Кулебах готували старанно і надзвичайно секретно. Можливо, енкаведисти в першу чергу хотіли знешкодити Василя Івахіва, який керував гуртом хлопців. Він після того, як перебрався до Кракова, в черговий раз перейшов кордон для зустрічі з підпільниками. Пізніше він став одним iз перших командирів УПА, про якого співається: «В перших рядах борців–героїв упав Івахів, друг Василь...».

У ніч з 21 на 22 лютого 1941 року загін у понад 200 енкаведистів виїхав манівцями з Бережан на Кулеби. Вночі хутір повністю оточили, перекривши всі шляхи відступу. Марія Янчинська зi сльозами на очах розповідала: «Першим облавників помітив вартовий. Про це він повідомив Григорію Москалю — він став зверхником після того, як Василь Івахів перебрався до Кракова». Напередодні Василь Івахів перейшов кордон і зустрівся з хлопцями, вислухав їх. Зваживши на інформацію, отриману також з інших джерел, сказав: «Пора змінювати місце». За дивним збігом обставин, саме на 22 лютого був запланований перехід на інше місце. Коли облавники зрозуміли, що їх виявили, то обстріляли хату з кулеметів. Потім запропонували підпільникам скласти зброю та здатись. Замість відповіді пролунали постріли.

Пані Янчинська розповідала: «Григорій Москаль звелів усім вибратися через вікно і спробувати прорватися до лісу. Вискочили шестеро, а коли Іван Галай показався у вікні, з лісу пролунала кулеметна черга, йому прострілили обидві руки, і він повис на підвіконні. Решта підпільників стали стріляти у відповідь. Але що вони могли вдіяти з пістолетами протикулеметів та автоматів? Вибігаючи з хати, хлопці ставали живими мішенями. Цей бій для них став першим і останнім — усі загинули. В кого не поцілила ворожа куля, той застрелився сам, аби не потрапити живим до рук енкаведистів. Героїчну смерть прийняли побратими Григорій Москаль iз Володимиром Лопушанським: обійнявшись, підірвали себе гранатою. Пораненого в голову та плече Івана Галая занесли до хати і кинули на землю. Я попросила, аби поклали на ліжко. Облавники здивувалися: що, жаль «бандита»? Але все–таки поклали. Санітар бинтував, а я, допомагаючийому, зуміла домовитись із пораненим, як свідчити, аби хоч мене з двомамалими дітками залишили живими. Так і сталось. Ще живий Іван Галай, аби якось допомогти господареві, який прийняв їх до своєї домівки, перед смертю встиг сказати енкаведистам: «Не карайте, катюги, господаря, бо він нас прийняв під загрозою смерті».

Тіла підпільників енкаведисти поскладали на сани, прикрили брезентом іповезли у бік Бережан. Досі невідомо, де їх закопали. Пошуки рідних результатів не дали. Івана Янчинського арештували і тримали в Бережанській та Тернопільській тюрмах. Передач не приймали, Марія даремно носила їх щотижня. Приходила додому втомлена пізно вночі. Не нарікала на свою долю, мовчки несла свiй хрест, молилась за загиблими тапросила в Бога допомоги, сподіваючись на диво. Бог почув її щирі молитви: чоловік врятувався, коли німці розбомбили тюрму у Тернополі на початку війни.

Роман ЛОПУШАНСЬКИЙ ДОВІДКА

Василь Івахів «Сонар» народився 18 квітня 1908 р. в селі Подусільна Перемишлянського району на Львівщині. Навчався у відомійна Галичині Рогатинській гімназії імені Володимира Великого. Був активним пластуном, належав до таємного гуртка національної їдеї. У 1930 році пройшов старшинський вишкіл у польському війську, що стало в пригоді при організації Української повстанської армії. Повернувшись, разом з братом Володимиром став членом підпільної ОУН. У Бережанській окрузі організовував у підпіллі військові вишколи. Його кілька разів арештовувала польська поліція, він був ув’язнений у тюрмах Бережан, Золочева, Львова, Березі Картузькій. Після приходу в 1939–му червоних «визволителів» почалися масові арешти та вивози галичан у сибірські табори. Родину Івахівих нова влада визнала куркульською і навесні 1941 року вивезла в Сибір.

У часи німецької окупації Василь Івахів очолює підстаршинську школу в м. Поморянах, в якій навчались 300 хлопців. Німці всіх арештували, курсантів відпустили, а інструкторів ув’язнили у Львові. Івахів перейшову повне підпілля. На військовій конференції проводу ОУН в 1942 р. у Львові у своїй промові нагадав, що на Волині польські озброєні загони нападають на українські села, а німці створили спеціальні каральні відділи. Є нагальна потреба стати на захист населення. На конференції прийняли «Маніфест», в одному з пунктів якого записано: «ОУН вважає за необхідне політичну долю українського народу взяти в свої руки і проголошує, що буде вести збройну боротьбу за повну самостійність України». На теренах Волині та Полісся повстанські загони та самооборонні кущові відділи були реорганізовані в сотні під назвою Українська повстанська армія і підлягали Крайовому і військовому референту, поручнику Івахіву.

Василь Івахів загинув від німецької кулі 13 травня 1943 року неподалік села Черниш Маневицького повіту, коли iз невеликою охороною наткнувся на засідку. У тому бою разом iз ним загинули геройською смертюще дев’ять повстанців. Поховані вони у с. Бечаль Костопільського району Рівненської області. Друг Василя Івахіва — Микола Дяків («Галичко») із села Бачів, що на Перемишлянщині, який з прийняттям духовного сану назвався Василем Приймою, написав відомий тепер марш під назвою «Гей тамдалеко на Волині», присвячений Василю Івахіву.

ВАРТО ЗНАТИ

Остання криївка у Стратині була викрита взимку 1953 року. Понад 300 вихідців із Стратина за час боротьби за незалежну державу віддали свої життя: хто впав у нерівному бою, хто помер від ран і катувань, хто зліг у холодну сибірську землю чи, повернувшись звідти хворим та немічним, передчасно попрощався з життям.

У селі Добринів 5 вересня 1945 року на своєму подвір’ї закінчили своє земне життя три брати Пащетники: Павло, Григорій та Петро. Облавники розстріляли їх на очах батька та матері.

Тризуб із пам’ятника, спорудженого у Стратині в 1942 році на честь героїв, що загинули на Кулебах, був захований у землю і пролежав iз 1944 по 2002 рік. Через 58 років його випадково віднайшли — «виорали» і повернули на місце.

ПАМ'ЯТАЄМО

На мармуровій плиті пам’ятника викарбувано напис: «На цьому місці 22 лютого 1941 року полягло сім патріотів України — членів ОУН.

У нерівному бою із загоном НКВД вони пролили кров за нашу честь і волю». Шкапій Григорій, 19 літ Гульовський Богдан, 21 рік Лопушанський Володимир, 21 рік Галай Іван, 21 рік Солтис Василь, 25 літ Москаль Григорій, 27 літ

Шуран Максим, 19 літ

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАЇНИ! PS: матеріал взято з газети Україна Молода (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1837/163/65230/)

У радянські часи понад 1200 волинських сіл і хуторів назавжди зникли з мапи області Андрій Бондарчук — людина добре знана не лише на Волині. Народний депутат Верховної Ради першого скликання, член Конституційної комісії, він закладав основи української державності, займався активною законотворчістю. Але перш за все він був і залишається журналістом. Навіть у часи радянські, будучи власним кореспондентом «Правди України» у Волинській та Рівненській областях, не боявся відстоювати свою позицію й відважився виступити у республіканській та всесоюзній пресі проти партійних вождів Волині, чим здобув велику повагу земляків. Не дивно, що у далекому 1990–му, попри шалений спротив влади, виборці Горохівського району на виборах до ВР проголосували саме за нього. Нині Андрій Іванович потужно займається літературною творчістю, продовжує громадську діяльність, очолює Волинське крайове братство св. ап. Андрія Первозваного. Нещодавно він презентував свою нову книгу «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія», яку високо оцінили як науковці, так і читачі. Це фундаментальна історична й публіцистична праця, в якій на основі свідчень людей, архівних документів, коментарів йдеться не лише про трагічну долю трьох волинських сіл, назавжди стертих радянською владою з карти області, а й про систему, яка цілеспрямовано знищувала все, що не вписувалося у плани розбудови соціалізму. Грива і ще понад 1200 сіл і хуторів

А почалося все зі спогадів. Їх написав у далекому Казахстані колишній волинянин Юхим Міщук. Він був в УПА, потрапив у полон у 1943–му, пройшов через тюрми. І лише на схилі літ відважився написати спогади про рідне село Гриву, яке зникло з карти Камінь–Каширського району у 1951–му як неблагонадійне. Надіслав їх із далекої Караганди в Україну, вони довгих п’ять років блукали тут, поки не потрапили до рук теж колишнього мешканця Гриви Василя Коніщука. Завдяки останньому про них і дізнався Андрій Бондарчук, зустрівши цього чоловіка зовсім випадково. Невідома правда, про яку стільки років мовчали, надихнула журналіста на продовження й доповнення історії цього та інших сіл із подібною долею документальними матеріалами.

Будучи вже людиною поважного віку, Андрій Іванович три роки їздив по селах, зустрічався ще з живими свідками тих подій, працював в архівах, обласному та СБУ. Так до книжки «Обірване коріння нації» потрапили ще два села, знищені в післявоєнні роки — Соб’ятин Маневицького району та Вовчак Турійського, яке було столицею волинської «Січі» (там дислокувалися Головний штаб УПА — «Північ» і штаб військового округу «Турів»). Статистика знищених і насильницьки переселених волинських сіл вийшла більш ніж вражаюча: понад 1200 сіл і хуторів щезли з карти у ті роки. Найнепокірніші населені пункти, як Грива, вивозили у східні області України й розпорошували. Хутори й невеличкі села, які особливо нічим не завинили, як маневицький Соб’ятин, потрапляли до списку неперспективних, їх бульдозерами заганяли до колгоспу. Так знищували коріння української нації, бо в селах виховувався працелюб, хранитель традицій, справжній українець–патріот. А такий зовсім був не потрібен радянській владі, яка прагнула виховати нову радянську людину. А ще у такий спосіб влада убезпечувала себе від створення нових осередків національного опору. Простіше контролювати ситуацію, коли всі на виду, ато хто знає, що на тих хуторах робиться і хто там вештається...

Правда, яку почув автор від очевидців того непростого часу, змусила інакше подивитися на багато речей, хоч він багато чого бачив і пам’ятає сам. Як казав один із чоловіків, який прочитав цю книгу: вона перевертаєсвідомість та уявлення про те, що робилося насправді в роки війни на Волині, зокрема на Поліссі. Ще в дитинстві мені розповідала бабуся, як червоні партизани оббирали місцеве населення. А я повірити не могла, бо нам, піонерам, розповідали, що партизани — це благородні герої й вони не могли робити безчинства. Нам весь час вбивали в голову, що всі злочини на волинській та інших західноукраїнських землях — то справа рук «бандітов ОУН». Півстоліття радянська пропаганда вішала всіх собак на «бандьор»– сокирників і оспівувала подвиги червоних партизанів. Але у тієї «правди», виявляється, є зворотний бік...

Андрій Бондарчук включив до своєї книжки також матеріали своїх колег–журналістів, які досліджували трагедії сіл, знищених червоними партизанами. Колись про це не те що говорити, навіть думати не можна було. Та правда рано чи пізно мусила заговорити: «На Карпилівку партизани нападали тричі. Наприкінці жовтня 1943–го вони оточили село кількома загонами, вишикувались у ланцюг і пішли на наступ. Під час цього наступу все село було спалене, вбито було близько 300 чоловік, серед них — жінки, діти, каліки. Озброєних людей у Карпилівці у той час не було, загін бандерівців давно кудись перемістився». Це лише один з епізодів, хоча подібні факти ще не всі досліджені істориками й краєзнавцями. Так, у любешівському селі Лахвичі, за переказами очевидців, загинуло приблизно 50 осіб. 13 жовтня 1943–го партизанський загін під командуванням Петрова оточив Стару Рафалівку і знищив її. Чим виправдати ці жертви? Якими обставинами воєнного часу? Газети писали про все, тільки не про боротьбу з «бандьорами» Невелике турійське село Вовчак назавжди увійшло в українську історію,хоч радянський режим зробив усе, аби люди назавжди забули про його існування. Село спалили, а тих, хто вцілів, розсіяли по безмежних просторах СРСР. Бо Вовчак провинився неабияк — тут у роки війни діяла повстанська республіка «Волинська Січ». Великий розділ своєї книжки Андрій Бондарчук присвятив їй та розповідям про відомих та безіменних повстанців, які боролися за Україну та свою волю у підрозділах цього формування УПА. Тут є і протоколи допитів, й історії кохання, і повстанські поезія та пісні. Заховавшись серед лісів, повстанська республіка тривалий час була недосяжною як для німців, так і для червоних партизанів. Щоб зрозуміти, наскільки потужним був повстанських рух на цих теренах, послухаймо автора книжки: «У цьому населеному пункті було побудовано понад два десятки нових споруд, які слугували адміністративними структурами: казарми, склади, грабарні, пекарні, різноманітні майстерні, школи та лікарні. Це все робилося надзвичайно оперативно й організовано. Розмах таких заходів вражає і цілком спростовує радянську пропаганду, що формування УПА виникали стихійно. Наприклад: для потреб «Січі» було запущено роботу кількох лісопилень, з допомогою чехів побудовано і введено в дію грабарню, на річці Турія запущено млин, який забезпечував борошном діючі пекарні. У лісовому масиві «Питомник» діяв спеціальний цех із виготовлення бочок. Засолювалигриби, капусту, огірки. Майже цілодобово працювала велика коптильня. Розвинутою була реміснича справа — обладнано майстерні для пошиття одягута взуття. У навколишніх селах діяли зброярні, де не лише лагодили стрілецьку легку зброю, а й автомобілі... Однак найбільший вклад у розвій повстанського руху мали різноманітні вишколи, курси, школи, які функціонували майже в кожному населеному пункті, прилеглому до «Січі».На рахунку повстанців було чимало боїв із гітлерівцями й диверсій на залізницях. У травні 1943–го на трасі Брест—Ковель вони вбили навіть особистого друга Гітлера шефа спецвідділів СА Віктора Лютце. Через це німці почали масований наступ на райони, де дислокувалися повстанці. Проти УПА було кинуто відбірну моторизовану дивізію і повстанцям довелося розсіятися, щоб вціліти. Після зачистки, коли дивізія відійшла зволинських теренів, знову почали комплектувати повстанські сотні.

Андрій Бондарчук під час роботи над книгою дізнався про цікаву деталь: у НКВС, виявляється, була особлива відзнака, якою нагороджували бійців за героїчну боротьбу з бандитизмом, тобто з українськими націоналістами. Це іменна сокира з вигравіруваним написом на лезі.

— Так хто ж тоді сокирники насправді? — запитує автор. — Ця сокира зберігається в одному з музеїв США. Її фотографію мені надіслали з–за кордону. У книзі про неї не згадується, бо видавництво вилучило цей факт із тексту, як і цілий розділ, де розповідалося про євреїв та їхню участь у місцевому партизанському русі. Бо делікатна це тема. У партизанському загоні Миколи Коніщука було багато євреїв, там вони рятувалися від німців.

— Вас, Андрію Івановичу, важко чимось здивувати. І все ж, що ще вразило під час досліджень?

— Післявоєнна преса. Ні в районних, ні в обласних газетах не знайшов жодного натяку, жодної інформацію про боротьбу з ОУН–УПА. Уявляєте, що тоді робилося на Поліссі й на Волині, яка йшла запекла боротьба, скільки трагедій, а в пресі — тиша, ніби й не було тієї війни. Газети писали про колективізацію, про побудову нового життя. І ні слова про війну. Це жтреба так лукавити! Нещодавно подивував дзвінок з Америки. Тільки пройшла презентація книжки, а про неї вже знають за океаном. І просять вислати чи передати кілька екземплярів. Виявляється, і там живуть вихідці з Гриви. Саме такі книжки, на думку багатьох, мають бути у кожній бібліотеці. По них треба вивчати правдиву історію. Бо це історія, сходжена ногами. Особливо на тлі того, коли різні «лікарі» взялися «лікувати» нині Україну від ксенофобії, такі книжки вкрай необхідні українцям. Молоде покоління має знати правду, якою б гіркою вона не була. Бо інакше хтось інший підсуне нам свою історію й змусить молитися на своїх вождів. Шкода, що «Вирване коріння нації» вийшла накладом лише тисячу екземплярів і потрапила вона тільки у волинські бібліотеки. Автор дякує дослідній фундації ім. О. Ольжича (США) за сприяння у виданні.

ПРИМІТКА

Партизанські «чобітки»

«Пам’ятаю, в село парою червонястих коней разом з дружиною Марою із кількома партизанами приїхав «Крук» (командир партизанського загону Микола Коніщук, який народився у селі Грива Камінь–Каширського району і де його застрелили після війни, за що й було село знищене, а мешканців — вивезено у Дніпропетровську область. — Авт.).Обідали у нас дома, з чаркою. Пригостив мене «Крук» цукерками, посадив на коліна і каже: «Скоро закінчиться війна, підеш у школу, будеш грамотною людиною». Тим часом батько запитав його, що вчинили партизани з тими «зеленими». «Крук» відповів, що в той час у загоні не був, але знає, що скарали їх страшною смертю — взули всіх у червоні чобітки». Не тільки я, а й батьконе зрозумів, що то таке. А я той вислів запам’ятав тому, що батько для себе і для дітей дер з липи лико, плів ликові постоли. Замотували ми на ноги онучі, взували постоли і йшли до церкви. А червоних чобіт у Гриві я ні в кого не бачив. Як були, то тільки чорні. Тому й батько перепитав «Крука», що то таке. «Ото, Михалку, внизу колін, де верх халяв, людині бритвою чи ножем роблять круг і здирають шкіру аж донизу, з ступні теж. Потім людину пускають бігти по шишках, а далі розстрілюють. Оце тобі «червоні чобітки». Мене пройняв жах» (Із спогадів Василя Коніщука («Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія»).

 Предшественником добровольческих частей стала военизированная добровольческая вспомогательная служба, созданная на Восточном фронте по инициативе штабов групп армий осенью 1941 года. Служба
укомплектовывалась советскими военнопленными, дезертирами и добровольцами из числа местных жителей. Этих добровольцев немцы называли«Hilfwillige» или «Hiwi». «Хиви» служили в качестве охранников,
шоферов, работников складов и мастерских и т.п. К весне 1942 года численность службы превысила 200 000 человек, а к концу года достигла 1 000 000 человек.
   Зимой 1941/42 года бывший советский капитан Каминский сформировал так называемую Русскую Освободительную Национальную Армию (РОНА). Гитлеровцы произвели Каминского в генерал-майоры. Летом 1944 года, понеся тяжелые потери, РОНА сняли с фронта и отвели в Восточную Пруссию. Там РОНА передали в ведение Гиммлера и переформировали в бригаду СС.
   Бригада Каминского приобрела самую скверную репутацию. Особенно сильно бригада «прославилась» во время подавления Варшавского восстания в 1944 году. Лишь бригада СС «Dirlewanger», укомплектованная преступниками, набранными в немецких тюрьмах и концлагерях, могла соревноваться в жестокости с РОНА.
  Примерно в то же время, что и РОНА, в Белоруссии сформировали «Дружину Гиль-Родионова», а под Смоленском - Российскую Народно-Национальную Армию (РННА),которая входила в состав СС. В середине 1942 года бывший майор Красной Армии Кононов сформировал из разрозненных отрядов казачий полк, который начал нести службу в немецкомтылу, охраняя дороги от партизан.
   Летом 1942 года фронт на юге выдвинулся далеко на восток к Кавказу и Волге. Немецкая армия заняла казачьи территории. Во время Гражданской войны существовало шесть казачьих республик: Донская, Кубанская, Терская, Оренбургская, Уральская и Астраханская.Казаки встретили немцев как освободителей. Население целых станиц и городов выходило навстречу немцев с цветами и хлебом-солью. Началось стихийное формирование казачьих отрядов. Казаки носили традиционную
униформу, из тайников извлекалось оружие: шашки, пистолеты, кинжалы и винтовки.
   Из подполья вышел старый атаман Кулаков, которого считали погибшим еще в1919 году. В сопровождении сотен казаков Кулаков на коне с триумфом въехал в Полтаву. Тысячи казаков, находившихся в лагерях военнопленных, добровольно шли служить против советской власти.
   Калмыки, численность которых не превышала 80 тысяч человек, сформировали 16 кавалерийских
эскадронов, вычищали степь от отставших отрядов Красной Армии.
   Формирование казачьих отрядов шло при участии Казачьего национального освободительного движения. Задачей Движения было воссоздать казачье государство. Летом 1943 года была сформирована 1-я казачья дивизия, которую возглавил генерал фон Паннвитц. Дивизия насчитывала шесть кавалерийских полков. Вскоре дивизию развернули в XV казачий кавалерийский корпус СС, насчитывавший около 50 000 человек. Кроме того, были сформированы две казачьи бригады, 12 казачьих полков и большое
количество мелких частей. Общая численность казачьих частей превышала 250 000 человек.
   Немцы использовали казаков СС для борьбы с партизанами, охраны тылов и иногда выдвигали их на передовую.
Тем временем начали формировать Русскую Освободительную Армию. В РОА шли служить тысячи русских добровольцев, желавших сражаться с советской властью. Генерал Власов был сыном русского крестьянина из-под Нижнего Новгорода.
Известно, что к концу 1942 года в немецкой 134-й пехотной дивизии более половины личного состава были русскими.).В 1943 году число добровольцев, служащих в восточных частях, достигло 800 000.
   В конце апреля 1943 года началось формирование украинской дивизии. На это немцы пошли из-за ухудшившегося положения на фронте и активизации партизан в юго-восточных районах Польши. Решение сформировать украинскуюдивизию не вызвало большого воодушевления у местного населения,
поскольку немцы уже успели настроить многих украинцев против себя. Украинцы шли служить в дивизию главным образом из-за опасения в противном случае оказаться в числе отправленных в Рейх на работы или призванных во вспомогательные части.В дальнейшем пополнение дивизии шло уже не на добровольной основе, а по призыву (По данным R.J. Bender&Н.Р. Taylor общее число украинских *
добровольцев* составило 80 000 человек. Из этого числа было отобрано 13000человек, имевших лучшую физическую форму.).В конце 1943 года был сформирован небольшой украинский легион, который годом спустя распустили после того, как украинцы отказались воевать с поляками из АК. Командир легиона был расстрелян.
   В Сербии был также сформирован Русский оборонительный корпус, в котором служили русские эмигранты, нашедшие убежище в Югославии. Численность корпуса - около 15 000 человек.
   Русский Национальный Комитет и сам генерал Власов прилагали большие усилия для того, чтобы вызывать у немцев симпатии к антисоветскому движению (Первоначально русские контактировали с Fremde Heer Ost, возглавляемого Райнхардтом Геленом. Потом были установлены контакты с другими офицерами: Вилфредом Штрик-Штрикфельдтом, Свеном Штеенбергом и Эгоном Петерсеном. Еще позже Власов завязал отношения почти со всеми армейскими генералами на Восточном фронте, а также с руководством СС и НСДАП на востоке.)
   В октябре 1944 года Гиммлеру сообщили, что к моменту высадки союзников вНормандии более 800 000 восточных добровольцев служили в вермахте и более 100 000 – в люфтваффе и кригсмарине.
  Генерал Власов подтвердил слова Смоленского Манифеста о том, что «каждый народ получит национальную свободу, включая право на самоопределение. Однако получить эту свободу возможно лишь уничтожив Сталина и его клику».В результате Гиммлер дал согласие на формирование нового комитета – Комитета Освобождения Народов России (КОНР). 
   КОНР была прежде всего организацией русских. Украинцы, белорусы, грузины и казаки отказались присоединиться к Власову.
   С моральной точки зрения, украинцы, белорусы, казаки, грузины, армяне и туркмены не могут считаться предателями, как и представители всех других нерусских национальностей. Россия не может считаться их родиной, поэтому они имели полное право выступить на любой стороне, лишь бы добиться независимости для своих народов. А вот Власов хотя и боролся с большевистским правительством, также он воевал со своим народом, поскольку выступал на стороне Германии.
  Пражский Манифест провозглашал право всех народов России на самоопределение, однако недоверие к русским вызывало сильные сепаратистские тенденции. В результате Комитет Освобождения Народов
России был почти исключительно русской организацией. Еще чище национальный состав был в Армии КОНР.
  В армию КОНР началось массовое вступление русских добровольцев. Только за 20 ноября1943 поступило около 60 000 заявлений (Казанцев, в своей книге «Третья сила» сообщает, что в первый день было подано 62 000 заявлений. В ноябре число заявлений увеличилось до 300 000, а в декабре – до 1 000 000). Власов  сформировал штаб Армии, а также несколько офицерских частей. Для 1944/45 годов части КОНР были укомплектованы очень хорошо (более 20 000 человек в дивизии). Обе дивизии даже имели собственную
бронетехнику: танки Т-34 и истребители танков!). 1-я дивизия КОНР проходит как 600. Infanterie-Division (russ.). На самом деле это была многочисленная дивизия, достаточно хорошо оснащенная по меркам того времени. Основу дивизии составили остатки 30-й пехотной дивизии СС (русская дивизия №2). 2-я дивизия КОНР, возглавляемая генералом Г.А. Зверевым, официально называлась 650. Panzer-Grenadier Division (В некоторых документах дивизию называют пехотной – 650. Infanterie-Division (russ.).
  Казачий кавалерийский корпус генерала фон Паннвитца численностью 50 000 человек, и Русский Оборонительный Корпус численностью 15 000 человек также включили в состав армии КОНР.
   Еще одна часть армии КОНР находилась в Дании. Это был 1604-й русский полк 599-й русской бригады (другое обозначение 714-й гренадерский полк (русс.). Кроме того, части 1-й дивизии КОНР сражались в районе Фрустен-берг-Эрленхоф, то есть 30 километров к югу от Франкфурта-на-Одере. Сахаров командовал своим танковым отрядом с 9 февраля 1945 года и до первых чисел марта, после чего его отправили в
Мюнзинген. Танковый отряд сначала сражался с частями Красной Армии, занимавшими плацдарм в Нойловине, а потом в Померании. Один русский полк подчинили Отто Скорцени, в то время возглавлявшего оборону Штеттина. С 10 марта по 10 апреля полк Сахарова и фон Ламсдорфа сражался южнее Штеттина.
  Плацдарм советских войск в районе Дрездена прежде безуспешно пытались отбить немецкие части. Наступление 1-й дивизии КОНР также провалилось из-за недостаточной артиллерийской и авиационной поддержки. Атака продолжалась четыре часа, после чего было приказано отступить.
   После капитуляции только из казачьих офицеров выдали СССР :  35 генералов, 167 полковников,       283 подполковников, 375 капитанов, 1752 лейтенантов.  2 августа 1946 года в советской прессе впервые появляется упоминание о движении генерала Власова. На последней странице «Правды» сообщалось о казни через повешение Власова, Малышкина, Жиленкова, Трухина, Закутного,
Благовещенского, Меандрова, Мальцева, Буняченко, Зверева, Корбукова и Шатова. «Все подсудимые признали правомочность предъявленных обвинений: Приговор приведен в исполнение.»

Влітку 1943-го року німецькі окупанти оголосили Україну «зоною анти партизанських операцій». Причиною цього рішення став несподівано сильний та ефективний спротив з боку УПА. До боротьби з українськими
повстанцями було залучено Еріха фон дем Баха-Зелевскі – командувача німецьких проти партизанських формувань на Східному фронті.
Ці “вдосконаленіші” заходи окупантів не лякали УПА. Вона безперебійно наносила їм усе більш відчутних ударів. На початку червня 1943 р. відділи УПА прогнали німецьку адміністрацію і встановили своє правління в Турійську, Мацієві, Голобах, Селищі, Головне, Шацьку. Населення цих районів надавало їм усебічну допомогу як дійсним господарям рідної землі.
Українські патріоти нападали на залізниці, порушували план руху поїздів,якими окупанти намагалися своєчасно доставляти військову техніку і військову силу для підкріплення своїх сил на тій чи іншій ділянці
фронту, де зазнавали невдачі. Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 р. було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі-Малинськ по шляху Рівне-Сарни. В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону.
Вони верталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси. Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзда, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці пробували тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Зав’язався бій. Поранено Ярему та Дороша. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс .

У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише на територіях головних шосейних шляхів та залізничних лініях. На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено
населенню. Вночі з 19 на 20серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню
пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік вбитими.
   Бій повстанців з гітлерівцями в Новому Загорові став однією із найяскравіших сторінок боротьби українських націоналістів з окупантами. Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Андрія Марценюка («Берези») увійшла до Нового Загорова.
    Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони. Довго на «гостей» чекати не довелося. За всипом місцевих поляків німецька адміністрація проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків
( !!! ) і роту поліції із фольксдойчів – всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.
   Німці спробували підпалити смолоскипами монастир і піти на штурм. Однак,все це виявилося безрезультатним – окрім нових втрат, окупанти не домоглися нічого.

Зі спогадів учасників того бою: ” Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними власівці та «фольксдойчі». Бій тривав цілу ніч. До повстанців долинали крики німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами. Береза обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря.”

Вранці 9-го вересня до Нового Загорова були перекинуті додаткові сили жандармерії. Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, так що відступати було не просто. Але монастир був сполучений з шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися. Тепер проти повстанців виступало понад 700 бійців, що мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а увечері до німців прибуло підкріплення – десять легких танків. Також три німецькі літаки розпочали бомбардування монастирю. Повстанці витримали авіаудари, сховавшись у глибоких підвалах святого храму, і відбили нічний штурм.

10-те вересня стало справжнім випробуванням повстанського духу. Протягомцілого дня німецькі сили штурмували монастир. Але кулеметник Коцюба, який сидів на дзвіниці, безперебійним кулеметним вогнем відкидав навалу противників.   З 44-х повстанців живими залишилося всього 18.

З ночі 10-го до середини дня 11-го вересня німецькі окупанти обстрілювали монастир з артилерії, танків та мінометів, а надвечір знов пішли на штурм монастиря. Повстанці втратили пораненими ще трьох побратимів, в тому числі і свого командира Березу, але позицій не здали.

Вночі на 12-те вересня вони вирішили прорватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, повстанці розділилися на дві групи по шість чоловік і, вдаривши по німецьким окупантам одразу у двох напрямах, вирвалися зі смертельного кільця.. . О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, вони кинули на позиції ворога гранати і в безладді пішли на прорив.. Кулеметнику Коцюбі, який лежав поранений на дзвіниці, пощастило також врятуватися, після того, як затих бій.

Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня. Трупи 29 захисників монастиря зібрали й поховали місцеві
селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.

Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, дванадцятеро вирвалися, а двох врятували місцеві жителі. Німецькі втрати оцінюються в 90–100 чоловік убитими та 150–200 пораненими. За іншими джерелами німецькі втрати оцінюються в 540 чоловік убитими та більше 700 поранених.

Про боротьбу чоти Берези видана повість-хроніка Петра Боярчука „Бій під стінами храму ”, та поема-хроніка поета шестидесятника Миколи Холодного “Пям'яті 29”

Дмитро Снєгирьов.