Віднесені владою

У радянські часи понад 1200 волинських сіл і хуторів назавжди зникли з мапи області Андрій Бондарчук — людина добре знана не лише на Волині. Народний депутат Верховної Ради першого скликання, член Конституційної комісії, він закладав основи української державності, займався активною законотворчістю. Але перш за все він був і залишається журналістом. Навіть у часи радянські, будучи власним кореспондентом «Правди України» у Волинській та Рівненській областях, не боявся відстоювати свою позицію й відважився виступити у республіканській та всесоюзній пресі проти партійних вождів Волині, чим здобув велику повагу земляків. Не дивно, що у далекому 1990–му, попри шалений спротив влади, виборці Горохівського району на виборах до ВР проголосували саме за нього. Нині Андрій Іванович потужно займається літературною творчістю, продовжує громадську діяльність, очолює Волинське крайове братство св. ап. Андрія Первозваного. Нещодавно він презентував свою нову книгу «Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія», яку високо оцінили як науковці, так і читачі. Це фундаментальна історична й публіцистична праця, в якій на основі свідчень людей, архівних документів, коментарів йдеться не лише про трагічну долю трьох волинських сіл, назавжди стертих радянською владою з карти області, а й про систему, яка цілеспрямовано знищувала все, що не вписувалося у плани розбудови соціалізму. Грива і ще понад 1200 сіл і хуторів

А почалося все зі спогадів. Їх написав у далекому Казахстані колишній волинянин Юхим Міщук. Він був в УПА, потрапив у полон у 1943–му, пройшов через тюрми. І лише на схилі літ відважився написати спогади про рідне село Гриву, яке зникло з карти Камінь–Каширського району у 1951–му як неблагонадійне. Надіслав їх із далекої Караганди в Україну, вони довгих п’ять років блукали тут, поки не потрапили до рук теж колишнього мешканця Гриви Василя Коніщука. Завдяки останньому про них і дізнався Андрій Бондарчук, зустрівши цього чоловіка зовсім випадково. Невідома правда, про яку стільки років мовчали, надихнула журналіста на продовження й доповнення історії цього та інших сіл із подібною долею документальними матеріалами.

Будучи вже людиною поважного віку, Андрій Іванович три роки їздив по селах, зустрічався ще з живими свідками тих подій, працював в архівах, обласному та СБУ. Так до книжки «Обірване коріння нації» потрапили ще два села, знищені в післявоєнні роки — Соб’ятин Маневицького району та Вовчак Турійського, яке було столицею волинської «Січі» (там дислокувалися Головний штаб УПА — «Північ» і штаб військового округу «Турів»). Статистика знищених і насильницьки переселених волинських сіл вийшла більш ніж вражаюча: понад 1200 сіл і хуторів щезли з карти у ті роки. Найнепокірніші населені пункти, як Грива, вивозили у східні області України й розпорошували. Хутори й невеличкі села, які особливо нічим не завинили, як маневицький Соб’ятин, потрапляли до списку неперспективних, їх бульдозерами заганяли до колгоспу. Так знищували коріння української нації, бо в селах виховувався працелюб, хранитель традицій, справжній українець–патріот. А такий зовсім був не потрібен радянській владі, яка прагнула виховати нову радянську людину. А ще у такий спосіб влада убезпечувала себе від створення нових осередків національного опору. Простіше контролювати ситуацію, коли всі на виду, ато хто знає, що на тих хуторах робиться і хто там вештається...

Правда, яку почув автор від очевидців того непростого часу, змусила інакше подивитися на багато речей, хоч він багато чого бачив і пам’ятає сам. Як казав один із чоловіків, який прочитав цю книгу: вона перевертаєсвідомість та уявлення про те, що робилося насправді в роки війни на Волині, зокрема на Поліссі. Ще в дитинстві мені розповідала бабуся, як червоні партизани оббирали місцеве населення. А я повірити не могла, бо нам, піонерам, розповідали, що партизани — це благородні герої й вони не могли робити безчинства. Нам весь час вбивали в голову, що всі злочини на волинській та інших західноукраїнських землях — то справа рук «бандітов ОУН». Півстоліття радянська пропаганда вішала всіх собак на «бандьор»– сокирників і оспівувала подвиги червоних партизанів. Але у тієї «правди», виявляється, є зворотний бік...

Андрій Бондарчук включив до своєї книжки також матеріали своїх колег–журналістів, які досліджували трагедії сіл, знищених червоними партизанами. Колись про це не те що говорити, навіть думати не можна було. Та правда рано чи пізно мусила заговорити: «На Карпилівку партизани нападали тричі. Наприкінці жовтня 1943–го вони оточили село кількома загонами, вишикувались у ланцюг і пішли на наступ. Під час цього наступу все село було спалене, вбито було близько 300 чоловік, серед них — жінки, діти, каліки. Озброєних людей у Карпилівці у той час не було, загін бандерівців давно кудись перемістився». Це лише один з епізодів, хоча подібні факти ще не всі досліджені істориками й краєзнавцями. Так, у любешівському селі Лахвичі, за переказами очевидців, загинуло приблизно 50 осіб. 13 жовтня 1943–го партизанський загін під командуванням Петрова оточив Стару Рафалівку і знищив її. Чим виправдати ці жертви? Якими обставинами воєнного часу? Газети писали про все, тільки не про боротьбу з «бандьорами» Невелике турійське село Вовчак назавжди увійшло в українську історію,хоч радянський режим зробив усе, аби люди назавжди забули про його існування. Село спалили, а тих, хто вцілів, розсіяли по безмежних просторах СРСР. Бо Вовчак провинився неабияк — тут у роки війни діяла повстанська республіка «Волинська Січ». Великий розділ своєї книжки Андрій Бондарчук присвятив їй та розповідям про відомих та безіменних повстанців, які боролися за Україну та свою волю у підрозділах цього формування УПА. Тут є і протоколи допитів, й історії кохання, і повстанські поезія та пісні. Заховавшись серед лісів, повстанська республіка тривалий час була недосяжною як для німців, так і для червоних партизанів. Щоб зрозуміти, наскільки потужним був повстанських рух на цих теренах, послухаймо автора книжки: «У цьому населеному пункті було побудовано понад два десятки нових споруд, які слугували адміністративними структурами: казарми, склади, грабарні, пекарні, різноманітні майстерні, школи та лікарні. Це все робилося надзвичайно оперативно й організовано. Розмах таких заходів вражає і цілком спростовує радянську пропаганду, що формування УПА виникали стихійно. Наприклад: для потреб «Січі» було запущено роботу кількох лісопилень, з допомогою чехів побудовано і введено в дію грабарню, на річці Турія запущено млин, який забезпечував борошном діючі пекарні. У лісовому масиві «Питомник» діяв спеціальний цех із виготовлення бочок. Засолювалигриби, капусту, огірки. Майже цілодобово працювала велика коптильня. Розвинутою була реміснича справа — обладнано майстерні для пошиття одягута взуття. У навколишніх селах діяли зброярні, де не лише лагодили стрілецьку легку зброю, а й автомобілі... Однак найбільший вклад у розвій повстанського руху мали різноманітні вишколи, курси, школи, які функціонували майже в кожному населеному пункті, прилеглому до «Січі».На рахунку повстанців було чимало боїв із гітлерівцями й диверсій на залізницях. У травні 1943–го на трасі Брест—Ковель вони вбили навіть особистого друга Гітлера шефа спецвідділів СА Віктора Лютце. Через це німці почали масований наступ на райони, де дислокувалися повстанці. Проти УПА було кинуто відбірну моторизовану дивізію і повстанцям довелося розсіятися, щоб вціліти. Після зачистки, коли дивізія відійшла зволинських теренів, знову почали комплектувати повстанські сотні.

Андрій Бондарчук під час роботи над книгою дізнався про цікаву деталь: у НКВС, виявляється, була особлива відзнака, якою нагороджували бійців за героїчну боротьбу з бандитизмом, тобто з українськими націоналістами. Це іменна сокира з вигравіруваним написом на лезі.

— Так хто ж тоді сокирники насправді? — запитує автор. — Ця сокира зберігається в одному з музеїв США. Її фотографію мені надіслали з–за кордону. У книзі про неї не згадується, бо видавництво вилучило цей факт із тексту, як і цілий розділ, де розповідалося про євреїв та їхню участь у місцевому партизанському русі. Бо делікатна це тема. У партизанському загоні Миколи Коніщука було багато євреїв, там вони рятувалися від німців.

— Вас, Андрію Івановичу, важко чимось здивувати. І все ж, що ще вразило під час досліджень?

— Післявоєнна преса. Ні в районних, ні в обласних газетах не знайшов жодного натяку, жодної інформацію про боротьбу з ОУН–УПА. Уявляєте, що тоді робилося на Поліссі й на Волині, яка йшла запекла боротьба, скільки трагедій, а в пресі — тиша, ніби й не було тієї війни. Газети писали про колективізацію, про побудову нового життя. І ні слова про війну. Це жтреба так лукавити! Нещодавно подивував дзвінок з Америки. Тільки пройшла презентація книжки, а про неї вже знають за океаном. І просять вислати чи передати кілька екземплярів. Виявляється, і там живуть вихідці з Гриви. Саме такі книжки, на думку багатьох, мають бути у кожній бібліотеці. По них треба вивчати правдиву історію. Бо це історія, сходжена ногами. Особливо на тлі того, коли різні «лікарі» взялися «лікувати» нині Україну від ксенофобії, такі книжки вкрай необхідні українцям. Молоде покоління має знати правду, якою б гіркою вона не була. Бо інакше хтось інший підсуне нам свою історію й змусить молитися на своїх вождів. Шкода, що «Вирване коріння нації» вийшла накладом лише тисячу екземплярів і потрапила вона тільки у волинські бібліотеки. Автор дякує дослідній фундації ім. О. Ольжича (США) за сприяння у виданні.

ПРИМІТКА

Партизанські «чобітки»

«Пам’ятаю, в село парою червонястих коней разом з дружиною Марою із кількома партизанами приїхав «Крук» (командир партизанського загону Микола Коніщук, який народився у селі Грива Камінь–Каширського району і де його застрелили після війни, за що й було село знищене, а мешканців — вивезено у Дніпропетровську область. — Авт.).Обідали у нас дома, з чаркою. Пригостив мене «Крук» цукерками, посадив на коліна і каже: «Скоро закінчиться війна, підеш у школу, будеш грамотною людиною». Тим часом батько запитав його, що вчинили партизани з тими «зеленими». «Крук» відповів, що в той час у загоні не був, але знає, що скарали їх страшною смертю — взули всіх у червоні чобітки». Не тільки я, а й батьконе зрозумів, що то таке. А я той вислів запам’ятав тому, що батько для себе і для дітей дер з липи лико, плів ликові постоли. Замотували ми на ноги онучі, взували постоли і йшли до церкви. А червоних чобіт у Гриві я ні в кого не бачив. Як були, то тільки чорні. Тому й батько перепитав «Крука», що то таке. «Ото, Михалку, внизу колін, де верх халяв, людині бритвою чи ножем роблять круг і здирають шкіру аж донизу, з ступні теж. Потім людину пускають бігти по шишках, а далі розстрілюють. Оце тобі «червоні чобітки». Мене пройняв жах» (Із спогадів Василя Коніщука («Обірване коріння нації. Волинська хрестоматія»).