Хочеш, тобі начарую кохання –
пристрасне, ніжне й звичайно шалене?!
Тільки якщо не заснеш знов до рання,
то не проси більше чарів у мене.

Хочеш, тобі я навію ще трішки
магії погляду і божевілля?
Тільки якщо тебе звабить усмішка,
то не проси приворотного зілля.

Хочеш, іще диво-містики ночі,
що украде твоє серце бажанням?
Тільки якщо полонять тебе очі,
то не проси позабути кохання.

Хочеш, здійсню тобі мрію, що сниться?!
Тільки подумай чи справді це треба,
бо я лиш вчусь, а не є чарівниця,
можу й сама закохатися в тебе. ;)

Затуманений погляд від близькості,
збожеволівший світ від очей
і розпусно-небачені пристрасті
заціловують губи й плече…

Затуманений розум від грішностей,
сонний вечір сп’янівший від згуб,
від бажань, поцілунків і ніжностей
твоїх рук, твоїх мрій, твоїх губ…

Затуманене серце надіями
у шаленстві від ласки щемить…
тільки мить вдвох від щастя летіли ми,
а насправді… вся вічність – ця мить…

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком,
без лишніх запитань, без віри в час…
У суєті в  буденно-сіру книжку
записуєм штрихи банальних фраз…

Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу»,
мільйони справ, у голові бедлам…
Встигаєм все… Лише заглянуть в душу
чомусь завжди бракує часу нам.

Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай
почути найдорожчі нам уста
і витерти сльозинку із обличчя
тих найрідніших, що для нас – життя.

Ніяк не встигнем в вихорі емоцій
сказати їм таке просте «пробач»,
а потім знов втрачаєм віру й спокій
і все приписуємо смузі із невдач.

Знов спішимо… А, може, все ж нам варто
спинитись – не запізно б лиш було,
бо що життя – маленька долі карта,
і та легкозаймиста як на зло.

Всесильна!
Сильна...
На...половину
Понівечена.
А на іншу -
Розквітла!
Наполовину -
дівчина,
Наполовину -
літня...
Безглузда
і легковажна,
Мудра
і виважена...
Мені так важко,
ой, важко! -
Не стати -
навіженою...
Химери
хитаються
у свідомості,
Стискають
мозок
спогади.
Серце стугонить,
Б'є судомою...
А я - читаю
гороскопи
І прогноз
погоди.
І, здається,
що уже -
всесильна!
Наполовину -
сильна,
слабка -
наполовину...
Й уже -
ні пам'яті,
ні смутку,
ні провини...
Лиш тенькання
годинника
у грудях...
Любов,
І щастя,
Й - гріх! -
...усе забуду...

Доторкнусь твоїх уст подумки,
Проведу по щоці пальцями,
Зійду з розуму від родимки
І бажань з дикими танцями.

Доторкнусь твоїх рук подихом,
У волоссі згублю погляди,
Зацілуй мене в мить… дотиком
Звівши з розуму світ потайки….

Доторкнись моїх снів… маревом,
Поцілуй мене лиш… ніжністю,
Я так хочу без меж п’яною
Бути тільки тобою вічність всю…

Ты прости за невольную голоса дрожь…

Это просто холодный сентябрьский дождь.

Барабанная дробь в лобовое стекло…

Это было когда-то в нелепом кино.

 

Это стрелки по кругу устали бежать,

И сердечное время поворачивать вспять.

Это как эпилог недозволенных снов.

Это освобожденье от вчерашних оков.

 

Это дым от твоих дорогих сигарет.

Это роз увядающих белый букет.

Это вызов ответный непокорной судьбе.

Это тысячи строчек, посвящённых тебе.

 

Один шаг… Мы у края обрыва стоим.

И уже всё-равно – упадём иль взлетим.

Догорает свечами боль растраченных лет…

Задержись на мгновенье, не спеши к нам, рассвет!

 

Нет "вчера" и нет "завтра"…. А есть "здесь" и "сейчас".

За порогом сентябрь – мир, где нет больше НАС.

Ты прости за прощанье, я простила давно…

Серый дождик печалью к нам стучится в окно.

 

Это как неизбежность, остановка в пути.

Только этой дорогой нам уже не пройти.

Ты прости, но сил нету до перрона дойти…

Не скажу я "Останься…" Так ведь лучше, пойми…

 

Далеко в другом мире нас с тобой кто-то ждёт.

Но из сердца вдруг хлынул растопившийся лёд.

Дождь осенний размоет след потухших костров.

Полчаса до разлуки… Ты прости за любовь…

Взмахнув крылом коварной мысли,

Находишь в них гнездо греха,

А как прогнать желанья этой жизни?

Не знаешь, мысль тогда глуха.

 

Она взрывает, будоражит все сознанье,

Пытаясь вырваться наружу,

И разум борется лишь в отчаяньи,

Чтобы прогнать водоворот и стужу.

 

Все дело в сердце, и о чем оно мечтает?

Где селит островки надежд?

Куда желает дух причалить,

И где пристанище без бед?..

 

В любви найду я умиротворенье,

Лишь с ней возможно жить без зла,

Любовью существуют поколенья,

Она всегда во всем жила.

 

Любовь способна разорвать коварность мысли

И мост создать над пропастью меж двух сердец,

Она способна возвращать нас к жизни

И может положить греху конец!

Я так люблю с тобою слушать тишину,

Сердец горящих тихую мелодию.

Неслышно падать в голубую глубину

И окунаться в море сладкого безмолвия.

 

Из губ пылающих хмельную страсть спивать,

Огнём ответным обжигая твоё тело.

Дыханьем пламенным себя переполнять

И в твои ласки погружаться без пределов.

 

Словно лавина нежности, твой взгляд

Обезоруженное сердце накрывает.

Спасенья нет … И нет пути назад…

В твоих руках оно любовью прорастает.

Приготуй мені чай із м’яти,

Я про денну утому забуду.

Він своЇм запашним ароматом

Чарувати повільно нас буде.

 

Приготуй мені чай із м’яти,

Літа теплого подарунок.

Замість цукру попрошу додати

Твій солодший за мід поцілунок.

 

Приготуй мені чай із м’яти,

Пригадай наше зоряне небо.

І умиті росою Карпати

Розіллються в цім диві для тебе.

 

Приготуй мені чай із м’яти,

Мрій спокусливих насолоду.

Будем разом її смакувати,

Проганяючи сум і негоду.

Я змішаю осінні барви
у палітру усмішок-сліз,
лиш не буде у ній вже фарби,
що по тілу як струм наскрізь,
лиш не буде у ній відтінку,
що тобою наповнить світ –
я малюю нову сторінку,
де невидимим став твій слід.
Я не хочу тебе змішати
з жодним кольором інших фарб,
і не треба мені кричати,
що розпусний цей колір зваб.
Я не хочу тебе ділити
з жодним пензлем осінніх нот,
хоч не смію тебе любити,
а краду тебе в долі знов
і малюю цей світ без тебе,
залишаючи лиш собі
колір грішно-гіркого неба,
що розлився із фарб в тобі,
колір твого лише відтінку,
не тепліший, а тільки твій…
Я малюю нову сторінку –
світ без тебе, бо ти лиш мій!