Всякой истине суждено одно мгновение торжества между бесконечностью, когда ее считают неверной, и бесконечностью, когда ее считают тривиальной.

Анри Пуанкаре.

Її привезли до будинку сестри вже спаралалізованою в 1946 році після ліквідації жіночих монастирів ЧСВВ. Тета Партенія (а саме так і не інакше про неї всі згадують) витримувала сильний біль з посмішкою, і навіть тінь смутку не затьмарювала її. Правда боліло більше тоді, коли багато товаришок шпигували за нею, сумніваючись в паралічі такої молодої жінки. Коли життя звелося до розмірів  1.2х2 м, а ліжко навряд чи було більше, то єдиною насолодою залишалися квіти, що росли за вікном. Але життя тети Партенії не було самотнім. До неї на катехизацію приходили сільські діти, не гребували нею і чада співробітників НКВС, не раз було шумно в малій хатині, але лише цьоця Настя пошепки їх  просила: - Ціху, чого кричите - в тети сильно болить голова. А ввечері, коли хата нібито пустіла, то тета продовжувала молитись. Правда, коли шибки дзвеніли, чи кришка на кухні падала, то вона могла і насваритися так: - Чого шумиш, душечко? Не можеш спокійно прийти? Так, щоб мені дитини не лякати. А до татка, що приїжджав малим в село на канікули, щоб заспокоїти: - Не бійся душі, що прийшла до нас. Душа не може спричинити людині жодного лиха, бо приходить на землю лише з Божого дозволу. І приходить для того, щоб ми їй допомогли. Ходи сюди, сідай на ліжку, будемо молитися втрьох.

---

Щоб нікого не ображати, говоритиму про себе.
Напевно помічали за мною ставлення зверхнє. Доволі часто... Я навіть не дивувався, коли випадково натрапляв на таку оцінку себе поміж вашими коментарями. Мене б це не сильно турбувало, коли б йшлося про мій фан-клуб (о, знову почав вивищуватися) і його оцінки щодо мене, але я б не хотів справляти таке враження на всіх. Це доволі природне бажання бути попереду чи зверху . Найголовніше в такій позиції -- це бути впевненим у своїй же правоті. Як цитував раніше: "Если вам плюют в спину, значит - вы ВПЕРЕДИ!" Ніби і нічого аморального в тому не буде, на перший погляд, коли нагадати вам, що ви позаду.

Але ще є другий типаж поведінки. І, мої читачі, не дасте збрехати, що він солодший за мед. Він такий приторно правильний, чемний і гречний, що аж противно. І можна би було маскуватися за ним, але суть його та сама. Лукаве фарисейство...

А що ж шукаю я?  Образ митаря в собі. І не думайте, що знайду. Як тільки він десь проб'ється через моє его, як воно з радістю приготовиться до нового змагання: чий митар покірніший?

---

  

в собі, я все ж намічу плюси і мінуси гри у порівнянні із життям (за мотивами Heroes): 

---

У грі в активі є у нас як завше не одне життя, тобто воно одне, але героїв може бути більше, ніж один, якщо ж одне - то хоч із санітарною палаткою. Везе, коли у книзі магії є вивченим закляття "Воскрешение", тоді пройти цю гру-життя доволі легко.

А що у нас? Єдине воно в нас, єдиний шанс з правами на помилки, але без права натиснути "Restart scenario".

Є поставлена ціль: захопити світ, зібрати ресурси чи перемогти ворогів. Всі засоби для досягнення мети доступні. Можна навіть піти  на угоду з дияволом і проти своєї совісті, зайнявшись чітерством. І 30 тис. архангелів зметуть всіх противників не гірше закляття "Армагеддон" 

Та ніби все у нас так само. Спокуси є, і є високі цілі. А шлях ми обираємо самі. 

Радує вибір складності від легкої до неможливої.  Хоча на неможливій теж цілком можливо виграти. 

Нагадує дуже крилаті слова:  що у людини неможливо, у Бога все можливо. І труднощі для того ж є, щоб їх долати. Люблю мульт зі словами: "Із будь-якої ситуації можна знайти вихід"

Не те що у грі. Тут якщо провтикав щось автор карти - години гри підуть коту під хвіст.

А в нас нічого не приходить і не минає даремно. Наша життєва карта складена з гарантованою можливістю виграти. У програші, як і у втраті часу, винити можна лиш себе. Щоправда не кожен гравець у житті свідомий того, що останні стануть першими )))

Повернутися назад без використання сейвів неможливо.  

Та у нас навіть і сейвів тут немає.  І вчора теж не було.

Гра переносить вас у фентезійний світ із купою монстрів та казкових істот під вашим командуванням. І все відбувається на різних пейзажах під відповідний звуковий супровід.

Але кому потрібен шум вірту без його пестощів у ваших кучерях, кому потрібен  сніг, який сповільнює пересування, але з якого неможливо зліпити сніжку і запустити її в свого супротивника.

Найбільше розчарування приходить тоді, коли сценарій закінчується, а максимум чого досягли, то запис на дошці слави.

Опублікуйте його он-лайн, і потішитеся цим трішки більше. 

Та можна ще багато чого сказати, але гра затягує.

Тільки не проміняйте на неї свого життя, і проживіть його так, щоб св. Петро на брамі раю сказав вам: "Повтори." 

"1919 року йому було 19 років, тоді у їхнє село прийшла команда посилати військо до Петлюри; частина молоді погодилася, а він з них сміявся і говорив: "Ви підете і загинете ні за цапову душу, а я оженюся, буду мати багато дітей, продовжу рід український". Він дійсно щасливо пережив громадянську війну, одружився, мав четверо дітей, жив спокійно. Та прийшов 1933 рік і вся його сім"я у нього на очах загинула з голоду. Він чудом вижив, але тепер не знав для чого жити. "Думаю, що так покарав мене Господь, що я тоді не пішов захищати Україну. Якби я тоді пішов, усе могло бути по-іншому, - казав старий чоловік. - Навіть якби загинув, був би щасливішим"."

Розлучення - це зброя у руках слабких, а ті в свою чергу використовують її на шкоду іншим та собі. Це лазівка, що пригнічує та принижує, бо шлюб замінює лише гарантійними зобов'язаннями на почуття на певний час. 

"Я беру тебе за дружину лише до кінця наступного року, коли наш контракт може бути автоматично продовжено, якщо тільки я не вишлю замовним листом за три місяці до його закінчення повідомлення про остаточне його завершення."

Цивільне право лише втілило закон прихованої образи. Або я визнаю свою обмеженість і волею її здолаю, або насміюся з перепони. Зараз, коли хтось "насмілюється" захищати власну вірність, його поведінка підлягає осуду і насмішкам.

Та що там говорити, ми власне Еґо плекаємо за рахунок інших. А що стається з іграшками, які не задовольняють нас? 

"Вільне кохання" - словосполучення, таке приємне для вуха, є по суті лише неможливим поєднанням двох ілюзій. Бо любов - то передусім принесення себе в дар іншому. Хто відкидає будь-які зобов'язання, обманює себе, думаючи, що так він зберігає недоторканною свою свободу. Така поведінка переусім робить нас рабами тривожного страху перед усяким зобов'язанням. Той, хто не здатен покерувати собою, приносячи себе в дар іншому, демонструє свою несвободу, тобто свою зв'язаність сурогатом волі в ім'я тієї ж волі. 

---

 (с) за мотивами Артуро Катанео "Шлюб: дар і служіння"

"Маленьку Ксюшу привезли до мене у вересні. Їй було близько трьох років, із них рік вона жила в очікувані смерті. Вона її не боялася. Вона просто стомилася. Стомилася лікуватися і стомилася чекати. Величезні очі на худенькому обличчі спокійно дивилися крізь стіни і людей вдалечінь. Її душа часто перебувала за межами нашого світу. Їй там подобалося, вона хотіла ТАМ лишитися, але маленьке тільце, як могло, опорилалося невідворотності. Для тіла, і воно знало про це, не було життя ТАМ – в тому світі жили тільки душі. Воно могло жити тут, воно хотіло жити тут, але люди відняли у нього це право. Право, дане БОГОМ, відняли люди. Вони отруїли повітря, воду, їжу. Вони ховають своїх отруєних дітей і продовжують беззаконня. Замісь того, щоб припинити забруднювати середовище, вони видумують фільтри. Їх логіка – це логіка злочинця, який намагається замести сліди своєї мерзотності, гордині. Кожне дитя, що народилося зараз, у нашому потворному матеральному і енергетичному середовищі, грає в рулетку життя. Червоне – чорне, жити – не жити. Йому визначили бути ставкою в грі ціною в життя. Кожного. Грають дорослі дяді і тьоті – помирають діти. Ксюша програла у неї була онкологічна хвороба. Рік вона лікувалася в інституті онкології, пройшла променеву хімію, але безрезультатно – швороба прогресувала. Лікарі дали їй 7 днів життя. Два тижні ми зустрічалися із Ксюшою майже кожний день.
Поступово її щічки розовіли, очі розтали, вона почала із бажанням істи. На пяту зустріч вона принесла мені показати свого улюбленого плюшового Зайчика. Зайчик був смішний, але був улюбленою іграшкою. Ксюша лягала на лікувальну лежанку, притискаючи до худенького погруддя друга із надірваним ухом, і майже відразу засинала. Якось, через місяць після нашої першої зустрічі, Ксюша, як звичайно, заснула. Було близько 21,00. В кімнаті було тихо. Я займався Ксюшиними енергоцентрами, напроти сиділа її мама, стомлено прикривши очі. Раптом не прокидаючись Ксюша заговорила. Мама з тривогою відкрила очі. Я подивився на Ксюшу, без сумніву, вона спала. Спала і говорила. Я присів і став слухати.
- Дядя Юра, Ви не зможете мене вилікувати. Мої тато і мама не вірять в це. Вони не вірять у диво – значить, дива не буде. Вони приводять мене до Вас, щоб продовжити моє життя на кілька тижнів. Їм мають дати квартиру, і якщо я проживу ще трохи, їм дадуть двокімнатну. Якщо помру раніше розподілення, їм дадуть однокімнатну. Вони не вірять у моє одужання, і це головне, чому Ви не зможите мені допомогти. Мої друзі тут передають Вам, що рішення прийнято. Я буду жити в них.
По мірі того, як говорила Ксюша, обличчя її мами червоніло і стало багряним. Мені стало душно, гіркий ком застряг у горлі і я вийшов до кухні, де випалив кілька сигарет поспіль. Я знав, що стоїть за словами «рішення прийнято». Да, я знав, але, недивлячись на це, вирішив боротися. Я викинув на вітер Ксюшині слова, я їх забув, їх не було.
З цього дня Ксюша стала слабнуть. Її погялд знов був спрямований у далечінь, біоенергія, яку я їй давав, трималася лічені години. Ксюша згасала. Тільки Зайчик притискався до її грудей. Через тиждень, в понеділок, сімї дали ордер на двокімнатну квартиру, а я отримав інформацію про перехід Ксюши в ніч із вівторка на середу. Я не міг з цим змиритися і попросив маму Ксюші пожить у нас декілька днів. Вона погодилася. Вечером у вівторок я положив Ксюшу спати на дивані, ліг поруч на «розкладушці», зєднав наші оболонки, увійшов в ритм дишання дівчинки і відключився. Прокинувшись ранком, я довго не міг змусити себе подивитися на Ксюшу. Зрештою, пересиливши себе, поглянув. Ксюша дихала… Так ми пережили ще дві ночі. В пятницю моя дружина, покликавши мене на кухню, заговорила про те, що відбувається:
- Юра, я розумію твої почуття, їх розуміють зверху, але тебе прохають відпустити дівчинку. В кожну із цих ночей її душа виходить із тіла, і кожний раз ти виходиш із тіла, і повертаєш її. У неї відкритий коридор, її чекають супровідники – це і її рішення. Не тільки тих, хто зверху, а і її. Вона домовилася, і тільки тоді рішення було прийнято. Вона їм подобається. Вони кажуть, що вона сильно чиста, щоб жити тут і зараз. Вони можуть залишити її живою, але вона не проживе повноцінне життя. Вона не може стати матірю – порушення деяких органів необоротні. Вони забирають її, щоб народити знову. Вона народиться в іншій сімї, в іншій країні. Це її вибір. Ти вже давно не маєш право дивитися на життя як земна людина. Поважай вибір її душі.
- Так, ти права і вони праві. Я не був готовим відпустити її. Я не готовий і зараз, але це мої проблеми. Я знаю, що здійснив помилку, затримуючи її тут, але я не міг вчинити інакше.
Вечором я сказав Ксюшиній мамі, що вони можуть їхати до дому, і пішов у парк. Ксюша збирається, не міг прощатися з нею, не міг бачити, як ця маленька, дорога мені вже людина, йшов до дому помирати, притискаючи до грудей плюшового Зайчика…
Ксюша померла у Неділю. Через два місяця приїхала її мама і сказала, що вони відмовилися від квартири. Мені було шкода Ксюшу, її маму і себе…"


Марчук Ю.Д. Проникновение: Науч.-попул. Изд. – К.: Вища шк., 2006. – 190с.: ил.

Автор цієї книги Юрій Дорофійович Марчук – архітектор, один із небагатьох володіє офіційним дипломом уфолога в Україні, доктор біоінформатики Гановерського університету, людина світлої душі, надихнув життя багатьох людей Добром і Участю, - адресує свою книгу простій, звичайній людині, для якого щастя важливіше успіху, право бути самим собою важливіше ситості, співчуття – звичайний стан, мрія важливіше розрахунку. Ці люди здатні любити. Вони зберігають цей Божествений дар. Вони надихають матерію і простір, не підозріючи про це, виконують єдину, головну космічну місію на планеті.

Холод і сирість цього вечора змусили чимшвидше ховатись під ковдрою.

СНІД – синдром дефіциту людей…

Ця думка міцно засіла у моїй голові. Вона не покидає мене відтоді, коли замість людей, їх любові та ненависті, їх зневаги та погорди, їх холоду чи тепла, я відчуваю лише байдужість і жалість до себе. А цього мені аж ніяк не досить, бо скоро від мене самого на світі мало що залишиться. Ще так мало встиг, та й так мало намагався встигнути до зустрічі з нею.

Ні. Я не виню її, але просто не можу забути. Надя, давши надію на щастя, сама того не підозрюючи, відібрала її у нас обох.  СНІД. Після цього слова з її уст я злякався. Я злякався зненавидіти Надію. Я не бачив її вже рік, а для мене то весь час, коли я по-справжньому жив. Діагноз змусив мене кидати виклик життю. Перефразовуючи класика: «він переслідував мене, але не зламав». Я таки егоїст, раз щовечора віддавався полону солодких снів, і лише тепер промайнула думка подзвонити їй.  Пів на третю. «Алло» . «Куди ми підемо?» «Я буду».

Не роздумуючи, я пішов. До неї.  

«Я хочу тобі щось показати» - були її перші слова. За кілька хвилин ми прийшли до закинутої хати. Вона провела мене всередину. Ми йшли в напівтемряві доти, поки не вперлися в кут, з якого не було виходу.  Глухий кут життя, з обох боків стіни, і здається що ступити крок уперед немає куди. Не маючи вибору, вона обернулася. Вперше я побачив її очі, але Надя, повернувшись, не дивилася на мене.  «Ти думаєш, що немає куди більше йти?»

Її погляд був звернутий вгору. І лише зараз я помітив, чому в хаті не було темряви. Надя дивилася зі сльозами у очах на клаптик неба. Я зрозумів.

СНІД не передається через сльози.

Сьогодні познайомимося поближче з нашим ворогом, мало-хто його бачив, ще у меншу кількість людей він вселявся, але злий дух є. І ми це відчуваємо - через спокуси, які нас переслідують.

Отож, диявол має ангельську природу, а отже набагато розумніший за людину. Він не діє якимось паранормальним чином. Більше того, він виключно маніпулює збігами обставин. Але не варто цю його зброю недооцінювати. Він за вами стежить, він бачить, коли вам добре, а коли зле, бачить ваш страх і ваші гріхи. Диявол бачить зовнішній прояв вашого життя як на ладоні. А хіба кілеру цього не досить? Якби йому потрібно було наше життя, ми б уже були небіжчиками. Його мета - душа, а от її він і вистежує. Очевидно, якщо б йому були відомі наші думки, наші таємні бажання, наші прагнення, наші духовні слабинки - то ми би стали легкою здобиччю. Не тішмо себе ілюзіями, бо ми всі грішні, а кожного разу, коли ми грішимо, дияволу стає відомою наступна цифра коду до сейфу нашої душі. Дехто ускладнює чортяці завдання, бо мовчить, а багато-хто (не ображайтесь, слабка стать, але тому ви і є слабкою) розпатякує всю комбінацію добровільно. І тому жінки не можуть бути священниками (до речі, і сповідь диявол не може підслухати), бо видати таємницю можуть частіше. І не тому, що хочуть нашкодити, а тому що жінки (нагадую, це приклад маніпуляції обставинами і схильностями, про які йшлося вище) набагато більше спілкуються. А от кумасю, перед якою так і хочеться чимось похвалитися або комусь кісточки перемити вже диявол постарається знайти.