Надія!? Вона ніколи не помирає.

"Маленьку Ксюшу привезли до мене у вересні. Їй було близько трьох років, із них рік вона жила в очікувані смерті. Вона її не боялася. Вона просто стомилася. Стомилася лікуватися і стомилася чекати. Величезні очі на худенькому обличчі спокійно дивилися крізь стіни і людей вдалечінь. Її душа часто перебувала за межами нашого світу. Їй там подобалося, вона хотіла ТАМ лишитися, але маленьке тільце, як могло, опорилалося невідворотності. Для тіла, і воно знало про це, не було життя ТАМ – в тому світі жили тільки душі. Воно могло жити тут, воно хотіло жити тут, але люди відняли у нього це право. Право, дане БОГОМ, відняли люди. Вони отруїли повітря, воду, їжу. Вони ховають своїх отруєних дітей і продовжують беззаконня. Замісь того, щоб припинити забруднювати середовище, вони видумують фільтри. Їх логіка – це логіка злочинця, який намагається замести сліди своєї мерзотності, гордині. Кожне дитя, що народилося зараз, у нашому потворному матеральному і енергетичному середовищі, грає в рулетку життя. Червоне – чорне, жити – не жити. Йому визначили бути ставкою в грі ціною в життя. Кожного. Грають дорослі дяді і тьоті – помирають діти. Ксюша програла у неї була онкологічна хвороба. Рік вона лікувалася в інституті онкології, пройшла променеву хімію, але безрезультатно – швороба прогресувала. Лікарі дали їй 7 днів життя. Два тижні ми зустрічалися із Ксюшою майже кожний день.
Поступово її щічки розовіли, очі розтали, вона почала із бажанням істи. На пяту зустріч вона принесла мені показати свого улюбленого плюшового Зайчика. Зайчик був смішний, але був улюбленою іграшкою. Ксюша лягала на лікувальну лежанку, притискаючи до худенького погруддя друга із надірваним ухом, і майже відразу засинала. Якось, через місяць після нашої першої зустрічі, Ксюша, як звичайно, заснула. Було близько 21,00. В кімнаті було тихо. Я займався Ксюшиними енергоцентрами, напроти сиділа її мама, стомлено прикривши очі. Раптом не прокидаючись Ксюша заговорила. Мама з тривогою відкрила очі. Я подивився на Ксюшу, без сумніву, вона спала. Спала і говорила. Я присів і став слухати.
- Дядя Юра, Ви не зможете мене вилікувати. Мої тато і мама не вірять в це. Вони не вірять у диво – значить, дива не буде. Вони приводять мене до Вас, щоб продовжити моє життя на кілька тижнів. Їм мають дати квартиру, і якщо я проживу ще трохи, їм дадуть двокімнатну. Якщо помру раніше розподілення, їм дадуть однокімнатну. Вони не вірять у моє одужання, і це головне, чому Ви не зможите мені допомогти. Мої друзі тут передають Вам, що рішення прийнято. Я буду жити в них.
По мірі того, як говорила Ксюша, обличчя її мами червоніло і стало багряним. Мені стало душно, гіркий ком застряг у горлі і я вийшов до кухні, де випалив кілька сигарет поспіль. Я знав, що стоїть за словами «рішення прийнято». Да, я знав, але, недивлячись на це, вирішив боротися. Я викинув на вітер Ксюшині слова, я їх забув, їх не було.
З цього дня Ксюша стала слабнуть. Її погялд знов був спрямований у далечінь, біоенергія, яку я їй давав, трималася лічені години. Ксюша згасала. Тільки Зайчик притискався до її грудей. Через тиждень, в понеділок, сімї дали ордер на двокімнатну квартиру, а я отримав інформацію про перехід Ксюши в ніч із вівторка на середу. Я не міг з цим змиритися і попросив маму Ксюші пожить у нас декілька днів. Вона погодилася. Вечером у вівторок я положив Ксюшу спати на дивані, ліг поруч на «розкладушці», зєднав наші оболонки, увійшов в ритм дишання дівчинки і відключився. Прокинувшись ранком, я довго не міг змусити себе подивитися на Ксюшу. Зрештою, пересиливши себе, поглянув. Ксюша дихала… Так ми пережили ще дві ночі. В пятницю моя дружина, покликавши мене на кухню, заговорила про те, що відбувається:
- Юра, я розумію твої почуття, їх розуміють зверху, але тебе прохають відпустити дівчинку. В кожну із цих ночей її душа виходить із тіла, і кожний раз ти виходиш із тіла, і повертаєш її. У неї відкритий коридор, її чекають супровідники – це і її рішення. Не тільки тих, хто зверху, а і її. Вона домовилася, і тільки тоді рішення було прийнято. Вона їм подобається. Вони кажуть, що вона сильно чиста, щоб жити тут і зараз. Вони можуть залишити її живою, але вона не проживе повноцінне життя. Вона не може стати матірю – порушення деяких органів необоротні. Вони забирають її, щоб народити знову. Вона народиться в іншій сімї, в іншій країні. Це її вибір. Ти вже давно не маєш право дивитися на життя як земна людина. Поважай вибір її душі.
- Так, ти права і вони праві. Я не був готовим відпустити її. Я не готовий і зараз, але це мої проблеми. Я знаю, що здійснив помилку, затримуючи її тут, але я не міг вчинити інакше.
Вечором я сказав Ксюшиній мамі, що вони можуть їхати до дому, і пішов у парк. Ксюша збирається, не міг прощатися з нею, не міг бачити, як ця маленька, дорога мені вже людина, йшов до дому помирати, притискаючи до грудей плюшового Зайчика…
Ксюша померла у Неділю. Через два місяця приїхала її мама і сказала, що вони відмовилися від квартири. Мені було шкода Ксюшу, її маму і себе…"


Марчук Ю.Д. Проникновение: Науч.-попул. Изд. – К.: Вища шк., 2006. – 190с.: ил.

Автор цієї книги Юрій Дорофійович Марчук – архітектор, один із небагатьох володіє офіційним дипломом уфолога в Україні, доктор біоінформатики Гановерського університету, людина світлої душі, надихнув життя багатьох людей Добром і Участю, - адресує свою книгу простій, звичайній людині, для якого щастя важливіше успіху, право бути самим собою важливіше ситості, співчуття – звичайний стан, мрія важливіше розрахунку. Ці люди здатні любити. Вони зберігають цей Божествений дар. Вони надихають матерію і простір, не підозріючи про це, виконують єдину, головну космічну місію на планеті.