Контра і про про стосунки.

Перш за все, кажу одразу, що писатиму замітку лише на основі власного досвіду, власних переживань, а отже і переконань, на їх основі вироблених.

Про що пишу? Про стосунки людські. Не всі, але ті, які актуальні для мене зараз - тобто про любов. Не прив'язаність, не звичку, не хтивість, не секс, не симпатію, не розвагу, не залежність, а саме про любов. Для неї потрібно дві (не три, не оргію, не одну) закоханих людинки - чоловіка і жінку - які можуть, потребують і хочуть не просто проводити час разом, хоча це й так зрозуміло, але й віддати/пожертвувати в ім'я нового союзу свій час, свої амбіції, свої мрії, своє життя не кажу, щоб повністю, але рівно на стільки, щоб слово "свій" можна було замінити на "наш". Любов вимагає від кожного з нас прийняти свого обранця таким, яким він є (не в тому смислі, що змиритися з недоліками, ні, передусім визнати і собі усвідомити, що кохана людина не просто може, але точно є з вадами).  

Для чого взагалі та любов здалася? Дуже просто - для осягнення вічності. Для людської істоти вічність тотожна з досягненням людиною досконалості свого духовного розвитку.  Отже, якщо любов передусім передбачає жертву, призначена для розвитку, а закохуються люди, будучи далекими від досконалості, то напрошується висновок (увага, для Снусмумрика особливо висновок важливий), що: 

 чим більше різняться дві людські особи перед народженням їхньої спільної любові, тим продуктивніший потенціал для свого духовного розвитку вони отримують.  

Чи можуть дві особи однієї статі любити один одного? Можуть. Але чи це доцільно?Враховуючи, що вони фізіологічно однакові. 

Чи штовхають на гомосексуалізм гени? Може, але в мене є душа, яка прагне досконалості...