1. Вам никогда не скажут, что брак не спасает ни от проблем, ни от пустоты, ни от одиночества. Другой человек не заткнет и не компенсирует ваш собственный дефект, скорее, наоборот, он его или усилит, или обнажит и только вам придется с этим справляться.

(Брак –  какое слово нелепое,  я предпочел бы союз. Согласен, когда у союза нет синергии, хотя бы  + 0,001%, а только минусы, то это действительно – брак!) (цифры в процентах условность).

2. Вам честно не скажут, что честнее и правильнее оставаться одному (одной), чем хвататься за тот вариант, который просто единственный из-за страха, что другого не окажется.

(Согласен. Ответ  прежний, как  на первый вопрос.)

3. Дети — это не всегда счастье. Это проблемы, недосып, полное отсутствие своего времени, а иногда и жизни. Если вы это осознаете — прекрасно, но если у вас есть иллюзии, что с рождением ребенка ваша жизнь запахнет розами — подумайте хорошо, стоит ли вам вообще иметь детей.

(Согласен. Хорошо когда  дети - здоровы, умны, не имеют  преступных наклонностей, тогда это счастье. Кстати, дети вырастают и покидают родителей и это естественно. Они не предмет нашей собственности, а самостоятельные личности и следует это учитывать. Это означает то, что наш партнер, (муж, жена) если он есть (не бракованный, а настоящий друг) должен быть на первом месте).

 4.Отношения — это обоюдная ответственность, и если каждый будет отвечать за себя, а не партнера, то всем будет лучше и комфортнее.

(Согласен).

5. В тех семьях, которые вы считаете идеальными, есть свои проблемы и свое темное дно. Идеальных семей нет.

(Согласен. Не встречал семей без проблем).

6. Все «люблю» быстро заканчиваются. Если вы не научились разговаривать, уважать заботиться друг о друге, то вам не стоило вступать в отношения. Вы не доросли до них.

(Согласен. ЧЕСТНОСТЬ порождает доверие, доверие открывает путь к искренности, искренность сближает. Без ДОБРОТЫ не будет нежности и заботы. УМ И ШИРОКИЙ КРУГОЗОР уменьшают невежество, раскрепощают, не привязывают к общепринятым стереотипам и догмам, дают свободу и понимание. Понимание дает основу для прощения, подсвечивает ориентиры на жизненном пути.)

7. Большинство пар врут друг другу про секс. Женщина имитирует оргазм, мужчина считает спазм члена близостью. Оба ходят неудовлетворенные и злые. Научитесь говорить честно о своих сексуальных желаниях — научитесь говорить обо всем.

(Согласен. Потому что секс начинается  в уме, а не в физическом теле. Тело  - финальная точка. Если у человека нет возбуждающего источника вне тела, то сексуальное влечение со временем исчезнет и даже физическая привлекательность партнера не поможет).

8. Если с самого начала у вас с партнером нет ничего общего, то вряд ли оно появится. По этому, спустя время, не надо жаловаться, вы изначально видели, кого выбираете.

(Согласен. На самом деле здесь сложно и прячется миллион вопросов. В наше время еще дополнительные  два: чей Крым и за кого голосовал, если совпало, то потом можно и имя узнать).

9. Научитесь признавать свои ошибки. Если осознали, что ошиблись с выбором и рядом с вами не ваш человек, уходите сразу. Не пудрите мозги ни себе, ни другим.

(Согласен, ошибки нужно уметь признавать, но  даже признав их с уходом чаще сложности – мы не машины).

10. Люди не меняются. Они просто больше раскрываются и снимают маски. Вы, с вашей любовью, никого никогда не измените. Если человек сам решит, что вы ценность, ради которой можно изменить свою жизнь — это его выбор. Но если вы решили взять на себя функцию Доброго Волшебника — зря.

(Согласен. Поэтому, чтобы не заводить людей в заблуждение, нужно быть самим собою и не подыгрывать, чтобы понравится, играя чужие роли. Обратный фильтр – ты не угождаешь всем, а показываешь себя, как есть и  с тобою общаются только  те, кому ты интересен).

11. Ни одна духовная практика не спасет от реальных проблем. То, что вы перестали их видеть, еще не значит, что они исчезли. Поэтому проблемы объективного реального мира решайте в этой реальности конкретными действиями.

(Согласен. Иногда мы себя дурачим, рисуя приписывая себе то, что внутри не чувствуем).

12. Не живите чужими советами и не впускайте в свой внутренний мир и мир своей семьи непрофессионалов. «Кухонная психология» хороша как способ скинуть напряжение, но очень плоха как система действенных рекомендаций. Обычно все сводится к обмену мозговыми тараканами.

(Согласен. Все люди разные и один и тот же рецепт не будет всем пригоден).

13. С мужчинами просто: их нужно поддерживать, выслушивать, кормить, давать и не отнимать у них их место в доме. С женщинами просто: с ними надо разговаривать и давать защищенность и чувство любви. Со всеми просто, если быть искренними и не хотеть любыми путями сломать партнера.

(Согласен. Все просто, но мы эгоистичны, да и искренность должна быть взаимной).

14. К созданию семьи и рождению детей надо подходить тогда, когда знаете зачем они нужны именно вам. Чужие мнения и установки общества здесь не работают.

(Согласен. Общественное мнение и установки очень влияют на принятие решения, особенно в юности).

15. Если вы ошиблись — простите себя и идите дальше. Жизнь — слишком интересная и прекрасная, чтобы своими руками превращать ее в ад.

(Согласен. Приводить себя к гармонии с окружающим миром, радоваться жизни –  реальный смысл жизни).

(автор неизвестен)

У Бразилії зняли містичний серіал у жанрі фентезі під назвою "Бездушні", головними героями якого є мігранти з України. Кінострічка, реліз якої відбувся у жовтні минулого року, доступна в мережі.

Про це повідомляє "Апостроф".

Головними героями серіалу є жінка, яка після самогубства чоловіка зі своїми доньками переїхала в маленьке містечко в Бразилії, яке відроджує язичницькі свята, заборонені тридцять років тому.

Події в місті, яке було засноване мігрантами з України, відбуваються в кінці 80-х років минулого століття. Серіал починається зі зникнення молодої дівчини Галини у 1988 році, яке сталося під час святкування дня Івана Купала. В результаті трагедії свято прибрали з міського календаря, але через 30 років події повторюються.

Українці у серіалі зображені в містичній тематиці. Так, головна героїня серіалу використовує народні пісні як заклинання, а в одній зі сцен діти їдять борщ, який показали більше схожим на кров.

На даний час знято перший сезон серіалу. У ньому десять серій, кожна триває від сорока хвилин до години.

"Все попытки разума оканчиваются тем, что он сознает, что есть бесконечное число вещей, превышающих его понимание. Если он не доходит до этого сознания, то это означает только, что он слаб. А если его превосходят вещи вполне естественные, то что сказать о сверхъестественных!" Блез Паскаль

Tool - Fortysix (OST Лабиринт Фавна)

Довгі тіні від предметів погойдуються в такт з язиком полум'я гасової лампи, яка тьмяно освітлює невеличку кімнату. Молода жінка у пов’язаній кінцями назад хустині трудиться над стіною накидаючи глину і наносячи перший вирівнювальний шар тинькування. Мені всього близько року від народження, тому не розумію, що робить ця жінка і хто вона, лише з часом усвідомлю її мамою. Мій всесвіт обмежується периметром цієї кімнати. Він складається з набору первинних інстинктів та інтересу до навколишніх предметів, що потрапляють в поле моєї нестійкої уваги. Моя свідомість ще не відрізняється від свідомості кошеняти. Я – дитя людське, але ще не людина.

Це одне з найбільш ранніх спогадів дитинства. Вчені кажуть, що раніше трьох років вони малоймовірні, але  необов’язково неможливі.

Старий КАвЗ трясе на вимощеній каменем дорозі. За вікнами автобуса стовпи лінії електропередачі змагаються в забігу з деревами лісу. Я, однорічний, у матері на руках на задньому сидінні автобуса. Попереду через кілька крісел дід Тимофій жваво розмовляє з кимось із пасажирів. Коли  підросту, він стане для мене зразком чоловічої ментальності та авторитетом замість батька, який пішов шукати нове щастя. Сьогодні дід у групі підтримки мами. Мене везуть до обласного центру на операцію з видалення аденоїдів.

Я ще не вивчив абетку і не знайомий з мудрим висловом царя Соломона "Хто примножує пізнання, примножує скорботу", тому перебуваю в невіданні та через це щасливий.

Кабінет... жінки в білих халатах і мама, перебиваючи один одного, ведуть зі мною філософський диспут. Я вперто не погоджуюся з їх аргументами, поки  одна  із лікарок не відчинила скляну шафку і не дістала червоне колечко з напівпрозорої пластмаси. І ось небачена досі річ у моїх руках. На світлі вона виграє чарівними відблисками, гіпнотизуючи мене. Це сильний аргумент – я припиняю диспут. О, жінки! Ви вмієте умовити нашого брата.

Десь у цей же часовий період долучаюсь до колективу. Дитячий садок, ясельна група... столики та стільчики зроблені, напевно, для гномів, бо вдома таких немає. А ось і вони – копошаться на великому килимі. Моя мама розмовляє з якоюсь тітонькою, потім поцілувавши мене залишає одного у цьому невідомому світі. Два ряди маленьких ліжечок з бічними сітками зсунуті одне до одного  у довгий прямокутник. Я заповзаю під них,  маючи намір усамітнитися і вдатися до роздумів про гірку долю і сенс життя. Однак задум не вдається. Якийсь гном, спритно перебираючи по підлозі руками та коліньми, добирається до мене і простягає іграшку. Доброзичливий жест відвертає мою увагу від думок про маму, яка щойно пішла, я трохи заспокоююсь. Потім він тікає, але зробивши кілька рухів зупиняється і повернувши голову  дивиться на мене, ніби кажучи: «Побігли, пацик, пограємо разом... не журися, твоя мама прийде ввечері, повір  – я знаю». І я вірю йому. Ми разом карачки повземо під ліжками до килима, де багато іграшок. Це було знайомство з моїм другом – Ромкою. Звичайно, його ім'я навчуся вимовляти трохи  теж пізніше.

Мої кілька надранніх спогадів змінюються на цілий рій більш пізніх. Чіпляючись за одне з них, поринаю в театр тіней.

Сиджу серед дітлахів у залі дитсадка. Перед нами біле полотно підсвічене діапроектором. На ньому розгортається казка «Рукавичка». На екрані силуети вирізаних із картону тварин ховаються від холоду в безрозмірну чудо-рукавичку. До неї помістився весь лісовий звіринець з ведмедем на додачу. Ми у захваті!

Це був мій перший сінематограф: до цього я ще не бачив ні мультиків, ні кіно. Рухливі картинки справили на мене неабияке враження. Вдома  моя фантазія конструювала подібні – під ножиці пішли газети і мамині журнали «Робітниця».

Якось повертаючись  із дитсадка, мама ризикнула сходити зі мною в кіно. На той час я вже мав уявлення про  телевізор.  На нашій вулиці він був у родичів, і до них подивитись кіно ходили всі сусіди. В ті часи це було цілком нормально і нітрохи не напружувало власника телевізора.

Очі мої округлилися, побачивши кольоровий фільм та ще на великому екрані кінотеатру! З часом трохи охолонувши від першого враження, на радість глядачам по сусідству я почав вголос коригувати задум режисера,  вибудовуючи своє трактування сюжетної лінії, але не був зрозумілий для мами. Вона сказала, щоб  я негайно закрив рота, а то в кіно більше не візьме. Я був засмучений і відчув як всередині щось защеміло –  напевно, в мені помер Великий Фелліні.

Одного разу, йдучи додому з дитсадка, поставив мамку до відома, що люблю Маринку, і коли виросту, то одружуся з нею. Як вона з'явилася в моєму житті, про це моя пам'ять замовчує. Можливо була новенькою в нашій групі, а може ми виросли з нею на одному горщику. Зовні Маринка була звичайною худорлявою довговолосою дівчинкою, але відрізнялася серед інших характером. Вона не гримасувала і не поводилася по-хлопчачи, була спокійною та струменіла внутрішнім світлом.  З Маринкою я не грався, не бігав за нею, щоб за хлоп'ячим шаблоном посмикати  за кіски і у такий спосіб виявити свою симпатію. Мені приємно було просто бачити її,  і бути поруч. Я завжди чекав приходу Маринки: це приносило радість, а її відсутність засмучувала. Тоді мені ходілося, щоб день якнайшвидше закінчився і наступило завтра, в якому знову з'явиться вона.

Сьогодні Маринина бабуся відкрила кульок та почала роздавати цукерки дітям. Зазвичай коли чиїсь батьки приносили ласощі, це означало, що у їх чада день народження. Цього разу привід був несподіваним – нам сказали, що у Маринки померла мама. Ми стояли мовчки, тримаючи в руках по половинці шоколадної цукерки...

Одного дня Маринка не прийшла в дитсадок, і на другий її не було... і на третій... Згодом дізнався, що її сім’я переїхала на нове місце проживання. Це була моя перша втрата у житті.

Якось я вперше зблизька побачив похоронну процесію, що проходила  недалеко від мого будинку. Мою увагу привернула траурна музика духового оркестру. Поступово вона ставала все гучнішою і гучнішою –  колона людей наближалася. Автомобілі припиняли рух і завмирали на узбіччі. Перехожі теж зупинялися і разом з ними я. Повз мене пройшов чоловік, що ніс портрет покійного, за ним повільно йшли люди з вінками. Потім наблизилась вантажівка з відкритими бортами. На кузові застеленому килимами – труна, а в ній небіжчик з восковим обличчям під блакиттю неба. Але його вже він не бачив – очі були закриті навіки. З обох боків біля труни сиділи діти: вони відривали маленькі темно-зелені гілочки від ялинника і кидали їх на дорогу, позначаючи таким чином останній шлях померлого. За вантажівкою в перших рядах йшли родичі, останніми – музиканти. Вони тужливою мелодією примножували печаль, удари великого барабана розставляли крапки в партитурах.

Похоронна процесія навіяла сумні думки. Я повернувся до свого будинку  і сльози затопили моє єство. Прийшло усвідомлення існування смерті й того, що буде такий же сонячний день, але в ньому не буде моїх близьких, а колись не стане і мене. У двір вийшла моя бабуся і поцікавилася, чому плачу. Дізнавшись почала всіляко втішати й підбадьорювати,  сказавши мені: «Ти ще занадто маленький, щоб про це думати. У тебе ще попереду багато років життя, а  я вже стара, бачиш, і то не плачу. Ми не вмираємо, а переходимо в інше життя на небесах».

Наше буття підпорядковане часу, а мій дитячий досвід був ще занадто малий, щоб бачити його швидкий плин. Я міг тільки сприймати його маленькі відрізки, такі як завтра і післязавтра, вчора і позавчора. Час зібрав мені сім років – прийшла пора прощатись з  дитсадочком.

День випуску у підготовчій групі дитячого закладу "Сонечко" майже не пам’ятаю.  Незвичайним він був для моєї мами, а для мене лише святковим: з концертом для батьків та обідом з доданими до нього смаколиками. Найприємнішим моментом з  того всього дійства був подарунок. Кожен з випускників отримав велику коробку з учнівським набором: кілька зошитів, пара ручок, пенал, кольорові олівці   та інша всяка всячина. Протягом літа  часто  заглядатиму у цю коробку, промацувати та перекладати приладдя в ній. Чекатиму з нетерпінням вересня, коли нарешті зможу користуватися цими речами. Це станеться трохи пізніше, а сьогодні радісно несу додому цю цінну коробку, притискаючи її до себе, і поки не усвідомлюю, що цей день був не так святковим, як прощальним. З кожним кроком я йшов все далі від своїх друзів, яких ніколи не побачу, від свого дошкільного дитинства... 

«Пісня пісень» Соломона. Цей ліричний твір був написаний близько трьох тисяч років тому  і показує  діалог між  закоханими: царем  Соломоном та Суламітою.

На цьому відео Вікторія Сергієнко читає уривок твору. Крім окремих пронумерованих уривків існує повна аудіоверсія цієї поеми.

Навіть на думку не приходило, що так чуттєво та душевно можна читати біблійні тексти. Чудовий голос та інтонації, що заворожують, а прекрасна українська вимова є просто зразком для наслідування. Мелодія Кристофа Глюка органічно пов’язується з озвученням тексту, це доповнює одне одного та  оживляє древній текст переносячи слухача в неймовірний вимір  краси.