Ці таємничі "Сейшели"

На одному із фестивалів Молодість демонструвався  польський фільм «Сейшели», режиссера не пам’ятаю. Але фільм хороший і, як завжди, у польській школі - особливий.

Сюжет там такий звичайний, як на сьогодні, погоні, побої, якісь розборки, дуелі, така веремія безпросвітна у житті головного героя, що хоч бери вішайся, по-моєму, він там навіть збирається це робити , точно не пам’ятаю…

Але посеред усіх цих безвихідних ситуацій щораз в уяві героя постає образ недосяжних островів – Сейшелів…

Причому він уявляє себе під намальованими пальмами у  гурті прекрасних панночок в шезлонгу і з келихом якогось екзотичного напою…

 І це ой як заспокоює його  геть розбиті нерви…

 

От від того часу, як я побачила цей фільм – повний іронії і якогось напрочуд безвихідного сарказму, я закохалась у Сейшели.

Це райські острови, де щорічна температура сягає 24 градусів тепла за Цельсієм, де завжди літо, Індійський океан і відпочинок, і навіть сполучення між островами через аероплани…

І коли щораз ось-така зимова безнадьога чи  осіння мжичка, я уявляю себе посеред тих намальваних пальм із келихом екзотичного напою…

 

І ця уява  ой-як заспокоюємої геть розбиті нерви….

 

А ще я дізналась, що Сейшели впродовж багатьох століть були піратськими островами… І, мабуть, пірати, ховали там свої скарби………

Остров

Острів Маріана (Сейшели)

Павло Тичина


Ах не смійтеся ви наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.

Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай, по-вашому, вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші знущання та кпини?
Не чіпайте — просю вас — моєї Вкраїни:
Тільки ж це моя втіха одна!

Хіба можете ви зрозуміти,
Як її я кохаю, люблю?
Та коли б не вона, то для чого б і жити!
Але що… що вам про це говорити…
Чи ви любите матір свою

Нові видання в Інтернет-просторі

Український письменник Роман Скиба започаткував нове Інтернет-видання - Богемний вісник "Культреванш"

http://www.kultrevansh.com/

Юрій Мороз.Постановка "Братів Карамазових"




 Юрій Мороз у своїй трактовці “Братів Карамазових” пішов другим шляхом, він вибрав  шлях докладного перенесення геніального тексту Достоєвського в світ кінореальності.

Працюючи над зйомками, режисер закликає художників фільму створити декорації максимально наближені до реалій часу, про який йдеться в романі, костюмерів шити  одяг персонажам  за тогочасними взірцями моди, гримерів підбирати потрібний грим, а акторів на зубок вчити тексти Федора Михайловича, будь-яку  імпровізацію Юрій Мороз не визнає, він примушує виконавців думати згідно  Достоєвського. Все це, звичайно, позитивно впливає на відтворення літературно-історичної атмосфери у фільмі, бо, як відомо, мистецтво кіно любить деталі й любовно-прискіпливе ставлення до відтворення будь-якої історичної епохи (і якимось неймовірним чином все це відображається на екрані!).

Під егідою Ю.Мороза оператор Микола Івасів налаштовує камеру на класичний лад, він вдало черпає наснагу з малярських робіт ХІХ століття, використовуючи живопис М. Нестерова (у епізодах, що зображають Альошу Карамазова), картини П.Федотова (у зображеннях Іванових гарячкових галюцинацій), картини І.Рєпіна ( у побутових сценах) тощо. Це сприяє відтворенню духу епохи Достоєвського, створює необхідне середовище існування для героїв “Братів Карамазових”.


І от у це майстерно відтворене літературно-історичне середовище Юрій Мороз й поселяє героїв психологічно-філософської епопеї Федора Достоєвського “Брати Карамазови”.
І саме в трактуванні образів, що населяють цей відтворений світ Достоєвського, Юрій Мороз робить несподіваний крок – він віддає ролі зовсім не типажним (якими їх звик бачити обиватель, навіть досвідчений у кіномистецтві) акторам. Найпрогресивнішим і найнесподіванішим є запрошення на роль Дмитра Карамазова Сергія Горобченка. Це вбиває наповал усіх критиків – суперсучасний красунчик і підкорювач серіальних сердець Горобченко, цей напомаджено-сусальний man, захоплення екзальтованих панянок – і раптом Митя Карамазов: скупчення пристрастей і клубок нервів, гультяй і горопашний знайдибіда, людина порочна і разом з тим людина, що ступає на шлях просвітлення… Такий вибір режисера вразив навіть самого актора. Та це ніскільки не вплинуло на рисунок його акторської гри й перевтілення в образ поручика ХІХ століття. Якимось дивом-дивним він прилаштував до себе образ  героя Достоєвського, віднайшовши усередині свого єства ті душевні нюанси й емоційні порухи, що керують вчинками його героя, він показав, що сюртук  поручика йому по плечу. Насправді, Горобченку шили одяг костюмери, а от іншому герою, Смердякову, не довелось цього зазнати. Бо, як стверджує режисер, і статура і зріст актора Павла Дерев’янка прийшлись саме до зросту й будови тіла сучасників Достоєвського, і він надягав раритетний тогочасний сюртук. Може, саме цей факт вплинув на те, що образ Смердякова у фільмі чи не найкращий. А може, актор  прилаштував цей образ до нашого сучасника, вказавши на те, що Смердяков живе в кожному, що потаємні комплекси та підсвідомі бажання в якийсь чудовий момент несподіваним чином здатні вирватись назовні й призвести на світ несподівані вчинки.

Взагалі, треба сказати, що акторський склад екранізації “Братів Карамазових” вражає, актори постають у незвичних і, як це не дивно, таких природних для себе амплуа. Анатолій Бєлий – дивовижний Іван,  психофізичні дані його акторських можливостей просто заставляють гірко-гірко плакати над тим, що втрачає сучасний кінематограф, знімаючи такого актора у тупих серіалах. Чи, приміром, якщо поглянути на Сергія Колтакова у образі Федора Карамазова, то також можна ридма заридати, чому цього актора так мало знімають у фільмах??? Його трактовка образу старого Карамазова постає у незвичному ракурсі, він грає не  карикатурного зманіженого негідника, а людину, яку напосідають пристрасті, який є рабом своїх потаємних бажань і який шукає втіхи цим пристрастям і бажанням, не нехтуючи навіть злочинним шляхом. Актор шукає підсвідомі мотивації таких от проявів свого героя. Ми бачимо його сльози від якоїсь сусальної газетної історії і разом із тим несамовиту жорстокість відповідно своїх дітей, якесь хворобливе любострастя і геть дитинне виправдання власним негідним вчинкам. Актор, здається, зумисно не проводить чітких граней у своїй грі для прояву певних особливих нюансів і напівтонів свого героя, він грає старого Карамазова таким, як  той є, яким його створила природа й суспільство. Федор Карамазов постає надзвичайно цільним, таким собі звичайним проживателем життя – і його інколи  навіть стає жаль, коли він надто вже сентиментальний.

Щоб не вдаватись у такі от докладні розборки кожного образу окремо, зазначу, що прекрасними є ролі Хохлакової, Катерини Іванівни, Альоши Карамазова, усенького сімейства Снєгірьових. Взагалі, сама новела  про родину Снєгірьових може існувати цілком самостійно і достойна найкращих похвал. Очевидно, дається взнаки те, що ця історія в демонстраціях на російських каналах була відсутня через рамки демонстраційного часу. Тому вона й виглядає надто відокремлено й самостійно в контексті фільму. Та все ж вона  досить сильна й життєспроможна.

 

 

Взагалі, якщо говорити про роман Достоєвського, то на його основі можна зняти ряд серіалів: історія Дмитра Карамазова, історія Івана Карамазова, історія Альоші, історія Федора Каразмазова, історія пані Хохлакової, історія Груши, історія Смердякова тощо. Тому що кожна лінія роману, кожен погляд на подію, в даному випадку – вбивства старого Карамазова, має свою інтерпретацію і заслуговує на особливу увагу та прискіпливий аналіз.

Хочу звернути увагу ще на те, що музика у фільмі Юрія Мороза, також як завжди у його творах, несе свою драматургію. До “Братів Карамазових” її написав Енрі Лолашві й вона має фоновий характер (на відміну, скажімо, від картини “Каменська”, коли музика в окремих епізодах виступає головним персонажем фільму, коли вона керує героями і ті підпорядковуються їй, йдуть слідом за нею). Так от, в “Братах Карамазових” музика йде в унісон зображенню, вона відтіняє емоційні настрої героїв, на певну долю тонів підсилює атмосферу і тільки інколи, як, наприклад, в заключній сцені, стає ледь вловимим лейтмотивом, та й то лише на певну мить. Складається враження, що режисер боїться, заглушити музикою оповідь, надати таким чином фільмові зайвого пафосу. Хоча в кабацьких сценах музика й взагалі шум звучать досить гучно й не псують звукоряду твору.

Я навмисно концентрую  свою увагу на виграшних аспектах серіалу, бо саме вони вирізняють дану екранізацію “Братів Карамазових” з-поміж інших, утверджуючи,  що ідеї проголошені Достоєвським є актуальними сьогодні й заслуговують на те, щоб до них зверталися й студіювали їх. Можливо, для того, щоб фільм увійшов до категорії “найвидатніший фільм всіх часів” Юрію Морозу  трохи не вистачило власної авторської свободи у відтворенні класики, певного відльотного рівня кіноінтерпретації, але все одно його фільм “Брати Карамазови” – найкраща сучасна постановка славетного роману. Та чи витримає вона випробування часом – покаже сам час, бо надто вже в різних вагових категоріях знаходиться фільм і роман: на одному боці терезів знаходиться твір Юрія Мороза, на іншому – Достоєвський ….

                      

         © Рыженко Татьяна,2009

 

Повністю стаття ;

українською

 

http://h.ua/story/214286/

 

російською:

 

http://gloss.ua/story/28620

 

Запрошую до нашого товариства!!!

Вітаю усіх!!!

 

Хочу повідомити Народ, що я створила співтовариство «Кіно , вино і доміно»

Товариство покликане об’єднати усіх кіноманів i.ua

 

Щиро запрошую усіх охочих до нашого товариства.

 

http://blog.i.ua/community/2146/

 

 

Welcome, друзі!!!

 

Модератори Тираъ і я

Заекранні світ Тамари Довгич


Це вже енна стаття, в якій я «співаю дифірамби» Інтернету, що розширює рамки свідомості нашого сучасника. І справді, куди сьогодні подітися людині, якщо не зануритись у віртуальну реальність і жити осібним життям юзера, котрий спостигає незнані фантастичні світи й рятується від жорстокої повсякчасності. На даний час Інтернет вберігає багатьох від самотності, деяких індивідів - від бездіяльності, а от іншим людям приходить на допомогу в реалізації креативних задумів.

Прикладом цього є творчість кінорежисера Тамари Довгич, котра не пристосовується до обставин безробітного кінематографіста: не йде розмінювати свій талант на телебачення, знімаючи відеосюжети чи «мильні опери», не виходить «вдало» заміж за турецького пашу, щоб днями нудитись в гаремі, а ночами розповідати 1000 й одну історію з незнятих фільмів, не зникає в дійсності буднів. Вона шукає застосування своєго хисту в реальних умовах Інтернету, використовуючи цифрові  комп’ютерні технології для реалізації власного таланту. Мов Керролова Аліса, мисткиня переходить у заекраннний комп’ютерний світ і спостигає його закони, створючи у своїй майстерні Editorial  мікрофільми, що вражають користувачів Інтернету високою кінематографічною культурою, художньою якістю та самобутністю. Твори Тамари за своїм задумом – це справжні великоекранні фільми, тільки невеличкі за обсягом ( 3- 5 хвилин), проте з використанням всіх можливих засобів кіно: досконалий монтаж, вдалі контрапункти, вивірена послідовність дії, несподівані повороти драматургічних ходів тощо. Це такі собі художні slidemove (рухомі картинки, які нагадують Едісонові), що режисер створює їх на зразок комп’ютерних анімешок, але з вишуканою освіченістю кіномитця.

Перед нами щораз розкривається  багатогранна палітра тем творів Тамари Довгич. Від постановочних  треків («Последний луч над Побережьем Хризантем» ) до документальних екстампів («90 років Патону», «Прогулка по Олеговой горе»), від художніх («Журавлі», «Одинокий пастух») до звичайних побутових оповідей, від соціальної реклами («Уважайте старость») до віршованих текстів, що їх екранізує режисер («Просто жити», «Гете» Дикая роза»).

 

Повністю статтю читайте на ХайВей:

http://h.ua/story/240195/

 

 Фільми Тираъ

http://video.i.ua/user/1173320/

Мир грез и поп-корна

 

 P.S.

 

Кинематограф, пожалуй, единственный вид искусства, который  всецело зависит от зрительских симпатий и зрительской любви. Очень много денег надо потратить, чтобы снять такой-сякой  фильм. И если зритель не полюбит этот фильм, то деньги, потраченные на его производство, никогда не вернуться к его создателю.

Но я думаю, что парадокс состоит еще и в том, что зритель тоже зависит от  кинематографа. Что-то все-таки манит его к этому магическому лучу, какая-то неуловимая тайна, какая-то непостижимый интерес влечет его в кинотеатр, где он, замирая, взирает на экран. Что же притягивает зрителя к экрану? Наверное, все же - Зрелище!.. (И, безусловно, сама природа кино, его иллюзорность… Но природу кино обычный зритель осознает где-то далеко, на подсознательном уровне.)  А Зрелище притягивает зрителя на физическом, реальном, уровне. И все 100 лет развития кино свидетельствуют о том, что зрелищный аспект кино развивался и усугублялся, приобретая все новые и новые формы, – от балаганного представления первых Люмьеровских кинопроб до современных экшнов.

Ведь какой же длинный и сложный путь должно было пройти кино, чтобы зритель сегодня восторженно мог принять «Бешеные псы» Тарантино или «Матрицу» Вачовских? Сколько раз нужно было умереть на  экране Рудольфо Валентино и Грете Гарбо, сколько нужно было пролить горьких слез Петре фон Кант и Вивьен Ли, сколько раз сказать с экрана: «Amor, amor, amor…» Фанни Ардан? Сколько времени пришлось умирать в забытьи в текущей действительности Гриффиту и быть в полунебытии  Уэллсу, сколько судебных процессов по неуплате налогов должен был пережить Бергман, сколько сердечных ударов должен был вынести Висконти, чтобы зритель за все 100 лет существования кино не смог не оторвать взгляд от экрана? Сколько труда было потрачено на поиск этих вот законов Зрелищности? Сколько смертей, безызвестных судеб реальных живых людей нужно было положить на священный алтарь Зрелищности?

 


(Грета Гарбо)

 

   Американцы поняли, что Зрелищность приносит стопроцентный доход. Именно американцы взяли зрелищность кино на вооружение. Они создали условный мир кино и снимают кино, не выходя за пределы Голливуда. Сами не осознавая того, следуя только практическим соображениям, американцы создали особую кинореальность, условный мир, мир грез и сказок – киномир! В некотором роде – это мир кинематографических шаблонов, штампов и клише.

Улицы Голливуда – это картонный мир вестернов и мелодрам, мир безумных погонь и таинственных убийств, мир всепоглощающих ужасов и вечных хеппи-эндов. Именно здесь, на этих картонных улицах, в этих шаблонных рамках творилась история американского кино. Если надо для съемок построить 300 метров скоростной эстакады за nnое количество миллионов долларов, что ж – пусть! Дорога построена! Чего ж мелочиться?  Ведь экран не прощает мелочности. (Странная природа экрана – он не прощает скудной сметы и безразличия.) Никто и никогда ( я не беру во внимание фильмы андеграунда и других неформальных течений американского кино) не выходил за пределы этих заговоренных улиц и стен. И даже туристов пускают сюда, как в музей иной реальности. ( Американцы  единственные продают кинореальность на вес золота!). Да, кроме громадной экономии за счет натуры и интерьеров, в Голливуде выстроен условный мир зрелищности.

Я поняла – история кино Америки – это история становления кинозрелища! Очевидно, только так надо ее рассматривать.

 

P.S. Может сложиться мнение, что я люблю американское кино. Это не так. Эмоциональный настрой статьи скорее отображает мое отношение к кино.

Улюблені вірші про кохання


Знову свято!!
День святого Валентина!!!!
Подаруйте своїм коханим збірки віршів про кохання.
У Тернопільському видавництві " Богдан" вийшли друком дві збірки Улюблених віршів про кохання:
Жіночий та Чоловічий примірники
У Жіночому примірнику віршів про кохання надруковано вірші поетів чоловіків, а в Чоловічому примірнику – поезії поетес.


http://www.bohdan-books.com/

27 січня- Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

 

1 листопада 2005 року Генеральна Асамблея призначила 27 січня Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту, який проводився нацистським режимом у Другу світову війну (резолоюція ООН 60/7). Виконуючи цю резолюцію, Асамблея відкидає будь-які (цілковиті чи часткові) заперечення Голокосту як історичної події.
Асамблея радить країнам-учасницям розробляти освітні програми для прищеплення майбутнім поколінням уроків Голокосту, щоб запобігти майбутнім актам геноциду. Асамблея дає рекомендації тим країнам, які активно зацікавленні у збереженні тих місць, що служили Нацистськими таборами смерті, концентраційними таборами, таборами примусової праці і тюрмами впродовж Голокосту
.

Тигроманія

Ось така Вона - тигроманія..........